ДРУЗІ ДИТИНСТВА

Надворі вже починало сутеніти. Небо затягло важкими сірими хмарами. Сильний вітрисько ганяв пожовкле листя тротуаром. Справжня пізня осінь панувала на вулиці. Кінець жовтня видався дуже холодним.

Вона сиділа за столиком у кутку, біля величезного вікна, у своїй улюбленій кав’ярні. Маленьке приміщення потопало в теплому світлі. Тут пахло кавою, спеціями і теплом, що додавало цьому місцю такого приємного затишку. Крім неї, відвідувачів більше не було. Нічого дивного. О такій годині хтось іще працює, а хтось і носа на вулицю показувати не хоче. То ще краще. Жінка зручно вмостилась у великому кріслі з вушками. Поклала на стіл свого Ремарка – з ним завжди легше пережити осінню непогоду. Надпила лате і приготувалась уже читати.

Аж тут дзенькнули двері. І до кав’ярні зайшов чоловік. Він голосно розмовляв мобільним, щось доводив комусь, аж прикрикував. Чудово! Відпочила! Тільки крикунів тут бракувало! Останнього часу і так втомлена та роздратована.

Незнайомець був високий, середньої статури, років десь тридцять сім. А може, вони навіть були ровесниками. Він нервово закінчив розмову і кинув телефон у кишеню куртки. Щось у ньому привернуло її увагу. Та що там, вона безсоромно витріщалася на нього. Чи то міміка, голос, хода, чи все відразу нагадало їй когось дуже знайомого. Він теж помітив її і став пильно вдивлятися в її обличчя.

Миттєвий спалах, наче блискавка, і в її пам’яті почали спливати картинки з минулого, як старі фото з сімейного альбому. Одна на двох шкільна парта, яку ділили разом майже чотири роки. Іноді ділили буквально, крейдою навпіл, коли посваряться. Поїздки в літній табір, обов’язково разом і мами проводжали біля автобуса. Сімейні посиденьки на свята. Катання на роликах разом і багато балачок. А іноді скандали. А дитячий садок. Та він до шести років за мамою плакав, а вона його втішала. Так, сім’я! Він із плином років став іще більше схожим на свого тата!

«Він упізнав мене? Цікаво? Так суворо й пильно придивляється? Це ж треба? Не бачились більше ніж двадцять років. І от так випадково, в кав’ярні? От дивина! Чи невипадково?» Він оговтався перший. На обличчі розпливається щира, майже дитяча усмішка. Бере своє подвійне американо і сідає навпроти неї. Мить обоє мовчать. Ще не віриться, що така зустріч через два десятиліття можлива.

– Це дійсно ти, подруго?! Аж не вірю своїм очам! Привіт, дорогенька! – каже він ніяково.

– Впізнала тебе відразу, друже! Такий же крикун, як і в школі! На тата дуже схожий, – відповідає вона.

– Схожий. Мама теж постійно це каже. Тата вже п’ять років, як немає.