ДОЗВОЛЯЮ СЕБЕ ЛЮБИТИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

23 грудня 13:00

667

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Я б так не могла. А інші можуть. І дуже навіть цим користуються в житті. Чи їх того хтось навчає, чи вони вже з цим народжуються? Навіть досвідчені психологи не знають відповіді. Але так буває. Саме так, а не інакше.

Інна завжди мала бездоганний вигляд! Навіть тоді, коли всі рахували копійки і ховали свою бідність у латані-перелатані кишені. Інна і студенткою трималась як імператриця. Тож її мало хто любив, але Інні це зовсім не перешкоджало йти вперед із гордо піднятою головою. А на цій голові вона завжди мала бездоганно акуратну зачіску та гарно укладене чисте волосся.

Щоправда, Інна не хапала зірок із неба, у всьому була наполеглива і вперта. Тобто ніщо отак само не йшло їй у руки. Були і невдачі, і розчарування. Та в особистому – чіткий і блискавичний розрахунок. Навіть ще тоді, коли вона, вчорашня школярка, зустрічалась із хлопцями. У багатьох життєвих ситуаціях Інну рятували тверезий розрахунок і сильна логіка. А всю цю романтику, сльози й соплі залишала своїм подругам. Хоча і тверезий розрахунок одного разу її круто підвів, через нестачу життєвого досвіду.

Інна-одиначка трішки заздрила двоюрідним сестрам і однокласницям, у яких були старші брати. Вона б також хотіла мати старшого брата, який би її захистив чи зустрів пізно ввечері з дискотеки. Втім, Інна зростала сама, і про інших дітей у родині не було навіть мови.

Одного разу, вже коли Інні виповнилось сімнадцять, мама розповіла їй, що таки мав у неї бути старший брат. На років п’ять старший, але сталося так, що…

– Ну, ти розумієш, не маленька вже… Твій тато нічого про це не знає. А я дуже зраділа, коли знову змогла завагітніти й народити тебе. Це було складно і важко, незважаючи на мій молодий вік. Ну, бо перед тим був перший… гм, – мама не могла вимовити цього страшного слова, бо тоді не стримала б сліз і все б нагадалося, як свіжі рани.

Чому, як і навіщо Іннина мама зробила це, більше не говорили, не згадували. Якось у розмові з бабцею прослизнуло, що був у її мами не надто порядний кавалер, хоч і з заможної родини. Так-то воно й сталося. Іннина мама була в нього дуже закохана, а потім погодилась вийти заміж за простого і надійного чоловіка, який і став татом Інни.

Невдовзі Інна повторила мамин сценарій. На першому курсі інституту, втріскавшись по вуха в молодого викладача, відчайдушно пішла на зближення і… так, те саме, що й із її мамою. Тато дуже переживав за свою одиначку. Не дорікав, не з’ясовував, але й не закликав позбутися дитини. Та все ж стався викидень – питання владналось. Того молодого викладача Інна воліла більше ніколи не бачити. Але життя має своє почуття гумору.

Інна успішно закінчила навчання, стала молодою спеціалісткою. Нічого дівчині не бракувало, крім щасливого супутника життя. Про це вона іноді говорила з кількома подругами. А найбільше могла відкритися своїй кузині Марті, яка часто приходила до них у гості, навіть ночувала в них. Марта нещодавно порвала із залицяльником – якщо чесно, сама була винною в тому, що так повелась на красиві очі та низький чоловічий бас.

– Уявляєш, Інно!? Кажу йому: «Я йду від тебе, прощавай!». А він так спокійно мені: «Ну і йди, хто ж тебе тримає?!». А я йому кажу: «А як же наші милі бесіди ні про що? А як же обмін подарунками на свята й уродини?!». Я навіть обручки купила, віддала йому більшу, то він і не здумав її повертати.

– Цього варто було сподіватись. Хоч ти, Марто, і казала, що він старший від тебе на років 15. Мав би бути мудрішим. Ага! А він здичавів уже! Не треба йому нікого! Хіба мамку або няньку!

– Так, останнім часом він знаходив повно причин: то мусить доглядати хвору тітку, то мамі треба відвести час. А про мене й не говорив особливо… Тільки про свою військову службу…

– Авжеж, але й не гребував провести час на самоті, еге ж?!

– Якщо чесно, я теж цього хотіла! Він мені не тільки подобався як військовий, а й приваблював мене як чоловік! То все та до дідька любовна хімія!

– Молодість, романтика, – ти сама себе здурила, сестричко! Тепер простеж за своїми критичними днями, аби він тобі часом сюрпризу не залишив!

– Якби й залишив, то був би для мене найкращий подарунок на все життя! – проспівала Марта, очевидно, перебуваючи ще під впливом любовної хімії.

Спойлер: таки залишив той вояка дівчині подарунок на все життя. Назвали Васильком. Марта написала коханому, нехай знає. Ні-ні, одружитися не запропонував, але привітав і погодився, щоб його записали батьком у свідоцтві про народження сина.

Ні, Інна точно не хотіла б такого повороту подій для себе. Так, вона боляче пережила і викидень, і зраду, все те виносила в собі як розшарпану рану, яка гоїлася довго й погано, бо то ж була душевна рана, перша і глибока. Але, врешті, зібрала докупи думки, поїхала вчитися за кордон і успішно здобула другу вищу освіту. Додому повернулась із широкою впевненою усмішкою, бадьоро крокуючи центральною вулицею.

Знайшла собі Інна роботу в одній престижній установі. З такими дипломами і досвідом роботи пройшла конкурс без особливих приключок. Уже оформила всі документи, вже провели її на нове робоче місце… аж раптом! Назустріч їй вийшов отой самий колишній викладач – ну, ви зрозуміли! Інна і бровою не повела, не видала обурення. Зібрала волю в кулак, увімкнула свій добре натренований емоційний інтелект і впевнено привіталась:

– Добрий день, Вікторе Васильовичу! Не думала вас тут побачити?

– Добрий день і вам, Інно… гм… пані Інно! Ото несподіванка! – єхидно занервувався колишній викладач.

– О, то ви знайомі? А я хотіла вас познайомити! – доповнила секретарка. – Наша нова працівниця Інна Іванівна.

– Все гаразд! Так, ми знайомі! Що ж, Вікторе Васильовичу, гарного дня! – із притиском, але доволі стримано побажала Інна.

Її колишній залицяльник-викладач таки не помилився, бо віднедавна Інна стала пані, хоч довго була панною Інною, як у вірші Павла Тичини. На її правиці він побачив блискучу обручку. Не сподівався…

А правда така, що Інна погодилась одружитися з Михайлом, який буквально атакував її увагою і подарунками. Так, як і мало бути. Інна довго вагалася, бо не хотіла дмухати на холодне, бо вже ж колись попеклась на гарячому. Але добродушний і щирий Михайло таки зумів її переконати, що наміри в нього серйозні, що він її любитиме, поважатиме і берегтиме, як оту квіточку в оранжереї. Інна повірила й погодилась. І маму свою послухала, бо вона поганого не порадить.

Чи любить Інна Михайла так, як він її? Такі почуття неможливо ні виміряти, ні намалювати. Очевидно, що Михайло, як і належить чоловікові, виявив ініціативу, домігся її уваги, завоював даму свого серця і повірив, що це взаємно. Але ж колеги бачили, що Інна доволі стримана і прохолодна до свого молодого чоловіка. Так, вона його шанує, цінує, старається бути для нього найкращою, але… найімовірніше, не любить, а просто дозволяє себе любити. І, якщо чесно, Інна виявилась у виграшній позиції.

Недарма кажуть: жінка, яка любить, – рабиня, а жінка, яку люблять, – богиня! От і вирішила Інна, що краще бути богинею! Не на одній забаві вона повторювала у присутності Михайла, що йому дуже поталанило з дружиною! Та вона буквально переконала його, що він особливий і дружина в нього найкраща! То ж треба ще так вміти перевертати справа наліво!

Тепер залишилось дуже болісне й надто особисте питання – чи народить вона Михайлові здорову дитину?! Та й чи взагалі зможе завагітніти після того, що сталося? Михайло вже кілька разів натякнув на збільшення родини, повіз молоду дружину на дорогий курорт. Усе сталося не відразу. Інна пройшла курс невеличкого лікування і невдовзі отак на раз-два повідомила своєму вірному чоловікові добру новину.

А що ж там із Віктором Васильовичем? До нього Інна ставилась так, як анаконда до потенційної жертви. Віктор дуже боявся розголосу, завше обережно з нею спілкувався і також нагадував, що в нього, взагалі-то, є дружина і двійко дітей-підлітків. Але його страхи й упередження поволі пригасли, коли він зрозумів, що незабаром Інна піде в декретну відпустку і…

– Дівчата, невже ви не бачите, що Інна зовсім не любить того свого Михайла!? Та вона й на Віктора Васильовича визвіряється, як мегера! Тут узагалі незрозуміло, чи Інна здатна хоч когось любити, окрім себе, коханої?! – дивувалась співробітниця Зоряна.

– Так треба вміти! Я б так не змогла! Мені треба, щоб людина подобалась! Тобто щоб чоловік мене приваблював! А от щодо Віктора Васильовича – несправедливо! Він такий принадний, а ще порядний сім’янин! – додала Ірина.

– А може, саме так і треба жити, як Інна Іванівна, як гадаєте? – підсумувала Зоряна.

– Та що там гадати?! Чуже життя – темний ліс! А в нас ще повно роботи!

Ет, якби ми знали все, то бачили б цей світ не таким простим і привабливим. Може, й справді, так і треба жити?! Самим не тужити, інших не ганьбити, усіх шкодувати й любити, нікому долі не ламати, але й себе не ображати!

Дякуємо за вашу передплату онлайн!