ДОЩ ЛИВ ЯК З ВІДРА

– Так, дуже хотіла, – промовила.

– А якби Юрко повернувся, він би зрозумів тебе?

– Як це «повернувся»? – сині очі округлились. – Мертві не повертаються.

– А якщо Юрко живий?

– Його похоронили.

– А ти бачила його обличчя?

– Ні, не бачила. Труна була запечатана, розпечатувати не дозволили.

– А знаєш, як буває, Марто, похоронять солдата, а він повернеться живий-здоровий. Може, Юрій у полоні? І от настане колись день, він повернеться і спитає: «Чому ж ти, Марто, не дочекалася мене?».

– Думаєш, Юрко не зрозумів би мене? – запитала і випросталась. – Зрозумів би. Але він мертвий. Я піду, Богдане, у мене болить голова.

Богдан знав, що вчинив жорстоко, і сам не міг себе зрозуміти. Він пильно спостерігав за Мартою впродовж усієї розмови, бачив її страждання, але якась темна сила ніби штовхала: говори! Він відчував, як ревнощі до мертвого підступили до самого серця і стиснули його.

Марта зайшла до своєї кімнати, змучено сіла на ліжко. Пригадала той день…

Усе село зібралось біля Юркової хати. Коли привезли цинкову труну, зойк сколихнув гори.

– Покажіть, покажіть мені його, – лементувала Юркова мати, – покажіть мені мою дитину!

– Не положено, мать, – промовив якийсь військовий.

– А може, то не він?

– Він, мать, я сам його уклав.

Морозний січневий день. Неділя… Марта ніколи не забуде того дня… Після цього настала темрява… Пустка душі, страшна ностальгія.

Туга чорна, як ніч, душила Марту ночами, вона сідала на ліжко і просиджувала так до ранку, згадуючи кожне слово, кожен крок Юрка.

– Знаєш, Марто, якби я помер, моя душа ніколи б від тебе не відмовилася і ніколи б тебе не відпустила, – сказав колись жартома. – Запам’ятай це.

– А якби я померла?

– Я б тоді, як Квазімодо, ліг біля тебе і до смерті тримав би тебе у своїх обіймах.

– Живімо, – запропонувала Марта.

– Живімо, – засміявся Юрко, а потім цілував її, цілував…

Після таких безсонних ночей ходила як примара, почувалась безсилою і кволою.

Богдан голився у ванній кімнаті.

– Доброго ранку, – привіталась тихо.

– Доброго ранку, – відповів коротко.

Снідали мовчки. Марта була пригнічена. Коли Богдан пішов, зрізала квіти і вирушила на цвинтар. Там, обійнявши холодний мармур, заридала. Марта здригнулась від того, що хтось обійняв її за плечі. Подивилась злякано – мама.

– Ходімо, Марто, додому. Ходи, донечко моя.

Дівчина пригорнулась до маминих грудей і заридала ще дужче. Мама ні про що не запитувала.

– Заспокойся, дитино моя. Заспокойся, Мартусю, – привела дочку до хати. – Ляж, дитинко, спочинь.

Сиділа біля Марти, гладила її буйне волосся, а сльози рясним дощем падали на доньчину голову.

– Чуло моє материнське серце, ой, чуло, – промовила тихо, коли Марта заснула.

Прокинувшись, дівчина була спокійною.

– Чи тебе часом не образив Богдан?

– Ні-ні, мамо, що ви? – поцілувала маму і пішла додому.

Марта здивувалась, що Богдан уже вдома. Подивився на неї запитливо, але нічого не сказав…

***

А тим часом настав золоточубий вересень. Приніс Марті нові клопоти. Вечорами вона засиджувалась над зошитами і готувалась до уроків до півночі. Дуже хотілось, аби її вихованці полюбили світ літератури так, як любить його вона.

Дедалі більше відкривала для себе Богдана, її дуже здивувало його захоплення літературою. Приємно було слухати, як чоловік грає на гітарі. Ще більше здивувалась, коли попросив дозволу пограти на фортепіано і виконав сонату Бетховена.

Коли Богдана не було, Марта відчувала, що хвилюється, а почувши його легкі кроки, бентежилась. Інколи гуляли разом у лісі, і Марта не могла намилуватись осінньою казкою.

Якось у неділю дівчина, як завжди, пішла на цвинтар. Повернулась утомлена та розбита. Перед очима – погляд Юрка – веселий, трохи зухвалий, а далі – погляд Богдана…

Надвечір вийшла на подвір’я. Сіла втомлено на лавку. Сумління не давало спокою і щоразу більше дошкуляло Марті.

– Не хочеш пройтись до водоспаду? – Богдан ніжно накинув їй на плечі свою куртку.

– Хочу, – відповіла тихо і швидко пішла вперед. Від води, що невпинно спадала, несло холодом та загрозою.

– Там страшна круговерть. Якщо потрапиш туди, не виберешся. У нас колись там хлопці втопились.

– Може, спробувати? Якби я знав, що кохатимеш мене мертвого так, як Юрка, то скочив би туди навмисне, – пожартував невдало.

Чорні вії стрепенулись, а очі налились сльозами.

– Богдане, я не хочу, щоб ти закохувався в мене, я приношу нещастя, я – Юркова наречена, – промовила стурбовано.

– Я й сам не хочу цього, Марто.

– Розкажи мені про себе, – попросила за хвилину.

Богдан мовчав.

– Ти не молодий уже, не може бути такого, щоб у тебе ніколи не було дівчини.

– Не люблю, Марто, нікого пускати в душу, пробач.

– Звичайно, не гнівайся, – опустила очі.

– А щодо кохання, то я й справді нікого по-справжньому не кохав, фліртувати любив, так, а от по-справжньому…

Поверталися додому пізно. Обоє засмучені, обоє стривожені…

***

Наприкінці листопада випав сніг. П’ять днів падав і падав, а потім вдарили морози. Зима розпочалась. Справжня карпатська красуня зима. І так тривало весь грудень.

Тридцятого грудня Богдан приніс ялинку. Це було справжнє диво. Марта одразу заметушилась, радісна і рум’яна. Прикрашали ялинку разом у нічийній кімнаті. Навколо все враз набуло святкового, урочистого вигляду.

Наступного дня Марта, як справжня господиня, смажила, варила, пекла. Богдан допомагав дівчині, дивуючись зміні її настрою. Звечора пішли до Мартиних батьків. Мати, побачивши веселу і розрум’янену дочку, звернулась до образів:

– Слава ж Тобі, Господи.

Батько щиро обійняв обох. Коли годинник вибив дванадцяту, піднесли келихи із шампанським, посиділи, поговорили. Десь після другої покинули батьківську хату. Надворі здійнялась завірюха, тож іти було важко, Богдан узяв Марту під руку.

– Ось так би все життя, – сказав сам до себе.

Марта промовчала. Коли зайшли до хати, то геть були запорошені снігом. Почали обтрушуватись від нього. Суму не було. Марта мала неймовірно гарний вигляд. На ній була блакитна весільна сукня, волосся живими хвилями вкривало плечі.

– А увімкнімо гірлянди на нашій ялинці, – попрохала несміливо Богдана. – В мене ще ніколи не було такої гарної ялинки.

Богдан увімкнув магнітофон, нічна мелодія заповнила кімнату.

– Потанцюємо, Марто? – простягнув руку.

Стала навпроти, прекрасна та світла. Відчула на своїх плечах ніжні міцні руки, які дедалі міцніше пригортають її, і гарячий подих, який ставав усе ближче і ближче. І раптом на її устах – його уста.

Марта всім тілом пригорнулася до Богдана, але то була тільки мить. Відштовх­нула його. Сині очі налились слізьми:

– Геть, забирайся геть!

Якусь хвилину дивились одне на одного, а потім він повернувся і пішов. Пішов у самій сорочці, без шапки. Опам’ятавшись, Марта вибігла за Богданом, але розлючений вітер уже замітав сліди, які вели до лісу.

Повернулась мовчки до кімнати. Не знала, що робити. Почала нервово ходити туди-сюди: «Це я в усьому винна. Навіщо було одягати сукню? Навіщо було танцювати? Навіщо було виходити за Богдана заміж, якщо не кохаю його?».

А перед очима – його обличчя, бліде, як папір, і очі, у яких раптово спалахнув якийсь дивний вогонь.

«Боже, що ж мені робити? Я знала, знала, що так буде, я відчувала це. Чого Богдана так довго немає? Він же замерзне, загине».

Думка про те, що Богдан може загинути, бритвою різонула по серцю. Раптом Марта наче почула голос Богданової матері, побачила її простягнуті руки: «Марто, куди ти поділа мого сина? Навіщо ти вбила його? Віддай мені сина, Марто».

Вітер стогнав за вікном, як дикий звір. Сосни шуміли. Марті стало так страшно. У лісі можуть бути вовки, Богдан же без зброї. Дівчина затулила руками обличчя, а перед очима – мертве лице Богдана. Бліде, із заплющеними очима.

«Хоч би з ним нічого лихого не трапилось», – попросила подумки.

Зав’язалась хустиною, одягнула шубу, взулася. Мить подумала і взяла Богданову рушницю. Не знала навіть, заряджена вона чи ні, а перевірити не вміла.

Ніч зустріла завиванням вітру, засипала снігом. Сліди вже замело, Марта глибоко провалювалась у сніг.

– Богдане! – закричала і злякалась свого голосу, він був як з-під землі, якийсь чужий та глухий. Уперто йшла вперед, важко дихаючи. Біля водоспаду нікого не було. Раптом Марті стало страшно. Усвідомила, що вона сама в лісі серед ночі. Озирнулась, хотіла повернутись назад, але ноги провалювались у сніг, а вітер тепер віяв просто в обличчя. Марта відчула, що дуже втомилась, на мить присіла. Раптом сніг заблищав блакитними, зеленими, жовтими іскрами. У тому сяйві раптово зацвіли дерева, заспівали пташки. Сонце пригріло, і стало так добре. А навколо зацвіли квіти. І раптом у цьому сяйві – стрункий чоловік з блідим обличчям і чорними очима, він простягає до Марти праву руку, на якій виблискує обручка.

– Ти хто?

– Я чоловік твій, Марто, я Богдан.

Але ж… Він бере Марту за руку, пригортає до себе. Звідкись узялася друга постать… Знову – простягнена рука.

– Ти хто?

– Я наречений твій, Марто, я Юрко, ти ж мені присягалась бути вірною.

Осяйна усмішка – все ближче і ближче. І раптом Марта бачить замість очей червоні ямки, а осяйна усмішка перетворюється на страшний рот на сірому, як земля, обличчі.

– Я наречений твій, Марто.

Дівчина із жахом хоче сховатися від Богдана, але його вже немає, до неї йде Юрко із землянистим обличчям і сміється, страшно сміється:

– Ти моя, Марто.

– Ні, – жах проймає дівчину. – Богдане! – кричить і розплющує очі.

Він пригорнув її до себе:

– Я тут, Марто, я тут. Ходімо додому.

Дівчина з подивом дивиться на Богдана. Він у шапці та кожусі.

– Це ти, Богдане?

– Я, Марто. Ти можеш іти?

– Що зі мною?

– Ти ледь не замерзла, ходімо додому.

– Я тебе шукала, Богдане.

Він знову пригорнув Марту до грудей, узяв на руки і поніс. У хаті налив у миску холодної води, дівчина замочила руки. Богдан опустився перед нею на коліна і почав розтирати їй ноги. Припав обличчям до холодних ніг:

– Пробач мені, Марто.

Вона ледь чутно прошепотіла:

– Я так злякалась.

Наступного дня Марта захворіла. У неї була гарячка, боліло горло. Майже весь час дівчина спала. Богдан викликав лікаря. Той довго оглядав Марту, приставляючи слухавку то до грудей, то до спини. Подивився горло, похитав головою:

– Застудилась, ангіна в неї.

Марта заснула, Богдан узяв рецепт і пішов в аптеку. На душі в чоловіка було важко, його мучило відчуття провини. Богдан розумів, що так жити далі не можна. Марта увійшла в його душу одразу, увійшла так сильно, що він не уявляв свого життя без неї.

Придбавши ліки, повернувся додому. Марта спала. Торкнувся долонею її чола – гаряче. Запарив чай, заварив рум’янку – полоскати горло.

– Прокинься, Марто, випий ліки.

Розплющила очі, випила все, що подав Богдан. Чоловік сів біля ліжка, взяв дівчину за руку. Та була холодною, як лід, і тремтіла-тремтіла. Богдан почав зігрівати руки Марті. Вона дивилась на нього широко розплющеними очима. І раптом побачила, як відчинились двері і до хати увійшов Юрко. Він реготав і кричав, розтуляючи беззубий рот.

Марта відчула, що не може кричати, що вона ніби втратила голос. Усе нижче і нижче хилиться Богданова голова, все страшніше і страшніше Юркове обличчя. Дівчина збирає докупи всі сили і відчайдушно кричить.

– Марто, прокинься. Чому ти кричиш?

Вона зрозуміла, що то був сон, полегшено всміхнулась.

– Коли я хворів малим, мені завжди щось страшне снилося.

На ніч гарячка трохи спала, Марті полегшало, та Богдан і далі не відходив від неї. За три дні Марта підвелася. Була бліда, трішки змарніла, але не втратила своєї привабливості. На Святвечір запропонувала повечеряти в батьків. Богдан погодився, і коли сутінки оповили село, вони почали збиратись.

– Хотімо, я запалю свічку на цвинтарі, – промовила Марта.

Уперше йшли на цвинтар разом. Ішли повільно, коли-не-коли перемовляючись. Майже на кожній могилі горіли свічки, на могилі Юрка теж. Марта підійшла, поцілувала світлину, запалила свічку, опустилась навколішки, помолилася.

Богдан стояв, дивився на фотографію і ніби бачив живого Юрка. Примружені чорні очі, сміливий погляд, гарне вольове підборіддя. Люди зацікавлено поглядали на молоде подружжя. Марта підвелася з колін, іще раз поцілувала фото й, опустивши голову, мовчки пішла. Богдан попрямував услід за нею, відчуваючи на потилиці погляд Юрка. Зупинився, повернувся.

– Відпусти її душу, – благав мовчки.

– Нізащо, – сміялись примружені очі.

Минуло декілька днів. Марті ставало дедалі краще. Вона знову зустрічала Богдана усмішкою, поралась у кухні, читала, разом вони дивились увечері телевізор, наче й не було тієї страшної ночі. Але Богдан щораз частіше заглиблювався у свої невеселі думки, і лише зрідка Марта ловила на собі його захоплені, пристрасні погляди. Інколи Богдан розказував їй про своє студентське життя, але ніколи в його розповідях не було місця дівчатам. Марта звикла до того, що вони засиджувались допізна. І так мало не щодня.

***

Весна почалась пізно. Лише кінець квітня приніс тепло. А в травні земля потонула в запашному шумовинні цвіту. Мартину душу заповнила предивна радість життя. Дівчина не могла намилуватись красою. На роботу йшла з величезним задоволенням, з роботи бігла готувати вечерю, поралась удома, виглядаючи Богдана. Щоразу вибігала йому назустріч, щира і привітна.

Якось Богдан прийшов додому пізно, був чимось засмучений. Від вечері відмовився і сказав, що хоче спати. Марта вийшла надвір і сіла на лавку. Щось дивне коїлось у душі дівчини. Марта дивилася на Богданові вікна, але в нього не світилося.

«Може, захворів?» – стривожилась. Марті дедалі важче було з Богданом. Чоловік замкнувся в собі і, здавалось, не хотів помічати ані її, ані того, що вона робить. Марта пригадала свої слова, сказані в переддень весілля:

– Підеш, коли тільки захочеш.

– Авжеж, – засміявся тоді Богдан.

Вечір був теплим, зоряним.

«Ні-ні, я не хочу, щоб Богдан пішов від мене», – злякано визнала. «Підла я, підла, – зринула друга думка. – Я використала його, використала».

Побачила себе збоку, самозакохану і хитру, яка тримала біля себе хлопця, сховавши від нього душу, і не відпускала.

«Ні-ні, це не так, не так», – сперечалась сама із собою. Скільки разів Марті хотілось простягнути руки до Богдана, впасти в його обійми, але якась незбагненна сила не давала їй цього зробити! Скільки разів дівчина подумки гладила його чорне волосся!

Марта злякалася своїх думок. Тихо пішла до хати. Думка про те, що Богдан, можливо, захворів, не давала їй спокою. Легенько відчинила двері:

– Ти спиш, Богдане?

Лежав одягнений на ліжку.

– Куди ти ходила? – запитав.

– Посиділа трохи надворі. Я так люблю весну. Все змінюється, навіть люди.

– А хіба ти можеш змінитися, Марто?

– Можу, – сказала серйозно.

– Увімкни світло, я хочу подивитись тобі у вічі.

Увімкнула. Богдан сів.

– Пробач, що ліг одягнений на ліжко, я що не день гіршим стаю, – примруживши очі, уважно подивився на неї. – Розкажи, що там у школі.

Марта часто розповідала Богданові шкільні новини, розказувала про учнів, про уроки. Тепер же вона говорила, а він майже не чув слів, дивлячись у її сині очі, захоплювався її сміхом, чистим, як гірська вода.

– Марто, а ти б хотіла своїх дітей? – запитав.

Сині очі округлились, брови поповзли вгору:

– Не знаю, я ніколи про це не думала, – і опустила очі.

– Я, мабуть, піду від тебе, Марто.

– Підеш? Куди підеш?

– Куди завгодно. Я так більше не можу жити. Я кохаю тебе.

Богдан встав, підійшов до неї:

– Марто, подивись мені в очі.

Вона підвела на нього зляканий погляд.

– Я дуже кохаю тебе, – голос Богдана був охриплим і глухим, сам він блідий на виду. – Я погодився на цей шлюб, щоб бути з тобою, сподівався, що ти теж мене покохаєш. Я не такий великодушний, щоб одружитись із тобою задля спокою твоєї матері, а за кордон і зовсім не планував їхати. Ти єдина дівчина, яку я кохав і кохаю. Мені дуже важко. Ти кохаєш Юрка всім серцем, усією душею. Я більше не хочу бути з тобою, бо твоя душа належить іншому, а я не хочу тебе без душі. Пробач мені, якщо я образив тебе, пробач мені, люба.

Це слово «люба» промовив ледь чутно.

– Я піду, – сказала тихо і вийшла. Сіла у своїй кімнаті, не вмикаючи світла. Сиділа довго, рясні сльози котилися з її очей.

Зранку в кухні знайшла записку зі словами: «Поїхав у відрядження».

Минув тиждень, другий. Навчання у школі закінчилось, усі готувались до іспитів. За клопотами Марта не припиняла думати про Богдана. Не знала, куди поїхав і чому так довго не повертається. Думку про те, що може не повернутися, відганяла.

«Чому він не зателефонує, чому не напише?» – запитувала саму себе.

Туга підкралася в душу і мучила, мучила. Марта не витримала – пішла в лісництво. Їй сказали, що Богдан поїхав на курси підвищення кваліфікації при лісотехнічному інституті.

Наступного дня дівчина зібралась, поїхала до Львова. Зайшла в інститут, зупинилась перед аудиторією, яку назвала якась працівниця. Чекала, коли пролунає дзвінок. Хотіла побачити Богдана. Стояла біля вікна, прислухаючись до стуку власного серця. Час минав повільно. Раптом дзвінок над головою повернув Марту до тями.

Вона миттєво відскочила і швидко пішла в кінець коридору. З аудиторії виходили люди. І ось Марта розгледіла чорняву голову Богдана. Серце, наче сполохана пташка, тріпотіло в грудях, руки тремтіли. Дівчина хотіла підійти до чоловіка, але щось її не пускало.

Повільно, наче хвора, вийшла на вулицю. Приїхала додому втомлена, але спокійніша.

Їхній будиночок потонув у зелені, було так гарно і затишно.

– Богдан повернеться, – притулилася до молодої вишеньки. – Повернеться.

Марті здавалось, що вона живе в якомусь іншому вимірі. Хотіла відокремлення від усього. В цьому хаосі думок і почуттів прагнула лише одного – щоб повернувся Богдан. Про Юрка більше не думала. Хотіла, але не могла. Якось у школі до Марти підбігла учениця і передала їй якийсь пакунок:

– Це татко передав вашому чоловікові книжку.

– Вашому чоловікові, вашому чоловікові… – хотіла розцілувати дівчинку. Марта не могла більше чинити опір долі й не хотіла здаватися.

Забрехалася перед мамою, перед людьми, перед Юрком і Богданом. Ставала собі огидною. Шукала відради і не знаходила. Щось мучило дівчину, якась туга підступала до її грудей. І лише коли Марта згадувала Богданові очі, серйозні та сумні, ці суперечливі почуття опускалися на саме дно душі, а почуття легке, як серпанок, голубило серце.

Марта зайшла до хати, увімкнула світло. Як усюди тихо!

Минув іще тиждень. У вівторок надвечір Марта вийшла на город прополоти грядки. Випросталась, щоб відпочила спина, і побачила, що з автобусної зупинки йде він… Щира усмішка, ніжний погляд. У Марти серце забилось так сильно, що вона відчула його удари. Але з місця не зрушила.

– А ось і я, – сказав просто.

Дивилась на Богдана, не усміхаючись.

– Не чекала? – запитав тихо. – Не чекала, – відповів сам собі ще тихіше.

Мовчки пішли до будинку. Богдан виклав на стіл коробку цукерок, декілька лимонів, апельсинів. Пішов мити руки. Сіли. Чоловік розповідав про те, як провів час, не зізнався тільки, як важко йому було цілий місяць без неї.

– Не страшно було самій? – запитав тихо.

Усміхнувшись, Марта заперечливо похитала головою.

– Могла б і до батьків піти.

– А ти міг би і зателефонувати мені, – кинула докірливо.

– Шукаю собі роботу, хочу виїхати, Марто.

Гримаса болю на мить перекривила вродливе обличчя дівчини, і Богдан це зауважив.

– Я піду пройдуся до водоспаду, щось душно дуже.

– Я піду з тобою, – промовила, майже прошепотіла.

– Ні, вибач, Марто, я хочу побути сам.

– Як знаєш, – відвела погляд.

Богдан встав, швидко вийшов, а Марта залишилась сама. Нічого не могла вдіяти із собою: якась незбагненна, незрозуміла сила не пускала її до Богдана, не давала наблизитись до нього. Марта ж так чекала на нього, а прийшов – зустріла байдуже. Бачила себе холодною, майже жорстокою. Хоча мучилась не менше за Богдана. Стояла, обхопивши голову руками.

«Він хоче покинути мене, – думала розпачливо. – Але ж Богдан казав, що кохає мене, він же казав».

Десь далеко загриміло. Марта вийшла надвір. Небо вкрилось густими хмарами – наближалася гроза. Блискавка розколола небо. Марта аж зойкнула від несподіванки, грім розкотисто пронісся над головою. Ліс зашумів загрозливо, страшно. Марта зайшла до хати. Знову вдарив грім, і так сильно, так близько. Світло згасло, лише блискавка на мить виривала все з темряви, а потім світ знову почорнів. Тремтячи всім тілом, Марта пішла в кухню шукати сірники. Грім ударив так близько, що здавалось, зараз хата розвалиться. Через вікно Марта побачила, що в лісі щось горить. Вона не могла зрозуміти, це дерево спалахнуло чи підстанція. Вогонь підіймався в небо, а навкруги все шуміло, ревло, клекотіло.

– Боже, Богд