ДОРОГОЮ ЦІНОЮ

«А й справді, – подумала тоді Валерія. – Сталося, то й ста­лося... З ким не буває? Мовчатиму... Сашко не видасть, йому це не вигідно... Може, обійдеться?»

Мовчала! Мовчала вперто, як партизан... Тільки мати після її повернення від Сашка про щось здогадалась, лиш мати
своїм материнським серцем відчула щось недобре. Запитувала... Стурбовано зазирала доньці в очі. І Лера не витримала, зізналась... Зізналась, бо мусила з кимось розділити важку ношу свого гріха, яка пригнічувала, хилила до землі і від якої не було рятунку. Обидві з матір’ю вирішили нічого Вадимові не розповідати. Сподівалися, що якось обійдеться.

– Щоб тільки Сашко Мирославі, своїй матері, не проговорився, – журилася Варвара. – Як гадаєш, мовчатиме? Ти впевнена, що не проговориться?

– Обіцяв!.. – стинала плечима Валерія.

– Ой, Боже, Боже! Допоможи нам!

Бог не допоміг... Він милосердний, але і справедливий, отож завжди карає людину за скоєний гріх.

Почувши про доччину вагітність, Варвара злягла із серцевим нападом. В обласному кардіологічному центрі її ледве врятували. Лікарі суворо застерігали Валерію берегти хвору матір від найменших, будь-яких стресів. «І як ти її вбережеш, – сумно думала Валерія, – коли попереду на мене ще чекають приїзд чоловіка, важка, як свинець, розмова з ним, ганьба від народження небажаної позашлюбної дитини? Хіба мати те все переживе? Може, забрати її до себе жити в місто? Бо в селі кумоньки-пліткарки мене прос­то заклюють. До того ж і Вадима буде легше зустріти вдвох, з материною допомогою, разом якось йому все пояснити».

А Вадим у той час перебував у самому пеклі, в самому епіцентрі крові, болю і страждання...

Вже декілька днів вороги на давали доступу до околиці села, від якої нарешті відступили, наче запаскуджена, забруднена вода. Вадим просто нетямився від люті, бо звідти вже впродовж двох днів було чути болісний стогін. Значить, там були поранені, які потребували медичної допомоги... Його допомоги!.. А він через тих нелюдів не мав до поранених доступу, не мав змоги виконати свій прямий обов’язок лікаря. Чоловік аж скрипів зубами, кляв їх найстрашнішими словами, які лишень знав.

– І виродиться же така нечисть! – бурмотів сам до себе й безпорадно повертався до свого побратима Грицька, який пліч-о-пліч воював разом із ним від перших днів війни.

– Вгамуйся! – заспокоював свого друга тихий, врівноважений Грицько. – Я чув, що ввечері повинні підвезти нам додаткову зброю, зокрема й далекобійну. Поженемо тих мерзотників, як зайців!

– Точно? – недовірливо глипнув на товариша Вадим синіми, як українське небо, очима.

 – Точніше не буває! – підморг­нув йому Грицько.

– Хоч би до того часу поранені не стекли кров’ю. Бодай би перев’язали їх нелюди! Прос­то зупинили кров! Хоч якесь людське милосердя вони мають мати! Чи для них закони Женевської конвенції неписані?...

– Гай-гай! – здвигнув плечима Грицько. – Ти мене дивуєш! Милосердя... Женевська конвенція... Та в їхньому лексиконі навіть немає таких слів. Вони їх не знають. Ніколи в житті не чули. І їхнього значення не розуміють...

– Щоб вони абетку забули, неуки! – лаявся Вадим. – Щоб їх перша куля не минула! Падли! Суки! – вже не добирав слів.

Потрібну зброю привезли аж пізно ввечері. Снаряди слухняно лягали прицільно, саме туди, куди їх посилали вмілі руки українських бійців. Від тих снарядів вороги справді побігли, як боягузливі зайці.

А Вадим одразу рвонув до поранених, наче незагнузданий норовливий кінь.

– Почекай! Не лізь туди! Не смій! – закричав Гриць. – Там, мабуть, заміновано!

– Але ж треба подивитись! Перевірити, – також закричав Вадим. – Там можуть бути й важкопоранені, яким терміново потрібна медична допомога.

– А якщо сунешся туди наосліп, то медична допомога знадобиться тобі! – резонно зауважив Гриць.

– То що ти пропонуєш? – розсердився Вадим. – Залишити хлопців напризволяще? Помирати? Я ж лікар! Давав присягу Гіппократа!

– Ну, насамперед ми не знаємо достеменно, чи там хтось є, а до того ж наказ про твою відпустку вже підписало керівництво. Незабаром поїдеш додому, до дружини. Підлікуєшся там, відпочинеш. Було б дурістю ризикувати власним життям напередодні такої радісної події! Не дурій!..

– Відчепись! – шарпнувшись, вирвався з рук свого друга і прожогом кинувся туди, звідки раптом почувся болісний стогін. Підійшовши зовсім близько, Вадим одразу побачив тонкий дротик міни, який загрозливо похитувався, ніби цим зловісним жестом дражнився, попереджав про смерть. Роздумувати часу не мав... Ще мить – і міна вибухне, змішуючи живих, мертвих, поранених у жахливу криваву купу. Його уява намалювала стовп вогню, що вперто рветься до неба. Ще перед самим падінням, але вже як щось далеке, відсторонене, у Вадимовій уяві майнули образи матері, дружини...

– Леро! – простогнав. – Кохана! – і важко впав на дротик, тілом гасячи той уявний стовп вогню, перемагаючи смерть.

Замість приїзду чоловіка, який і тішив, і водночас лякав Леру, вона отримала страшну похоронку...

РОЗПЛАТА

«О Боже! Як плаче, як плаче дитина! – думала Валерія, змучена важкими пологами. – Мабуть, то моя, мій хлопчик... Відчуває, що народився небажаний, що мама його не хотіла, що зачатий у гріху».

Материнство не тішило Леру. Коли приносили дітей годувати, моложа жінка не завмирала від зворушення, не сюсюкала над сином, як це робили інші жінки, а із жахом відчувала, як у ній піднімається хвиля якоїсь ненависті, навіть відрази до цього огидного шматка м’яса, який звивається в її руках, як черв’ячок, гримасує і тягнеться до її грудей. А вхопивши сосок беззубим ротиком, жадібно смокче молоко, ледь не захлинаючись ним. «Якийсь такий жадібний! – думала Валерія, як про щось чуже, відсторонене, про щось таке, що не має до неї ніякого стосунку. – В моєму роду наче й не було таких. Мабуть, у батька свого вдався».

І справді, хлопчик народився копія Сашка. Такий самий смаглявий, кароокий, з доволі довгим чорним волоссячком. Валерія довго не вибирала йому імені. Не називала ніяк, хоч усі жінки в палаті вже кликали своїх чад пестливими іменами. Валерії було байдуже... Їй хотілося назвати те своє дитя найгіршим іменем, якого ще ніхто не носив, на кшталт Охріма чи Никодима. Хотілося назвати його так, щоб він потім соромився свого імені й захотів його змінити. А навіщо? Не розуміла... «В чому винне бідолашне маля?» – сама себе картала, сама себе подумки запитувала. І не знаходила відповіді.

Із серцем, що падало кудись у безодню, згадувала той страшний день, коли привезли тіло Вадима, і відразу того ж дня ті, хто його супроводжував, звеліли його похоронити.

Молодий бравий офіцер Грицько, який назвався побратимом Вадима, схвильовано намагався їй розповісти про смерть чоловіка, про його героїзм, про те, що він своєю смертю врятував поранених бійців. Пожертвував собою заради їхнього порятунку. Валерія не чула... Нічого не чула... В її вухах шуміло...

Не чула і слів статечного сивого полковника зі стомленими очима, який їй повідомив про надання її Вадимові звання Героя України з нагородженням Золотою Зіркою Героя. Посмертно...

Батька Героя просто з похорону забрала з інсультом швидка допомога. Мама трималася з останніх сил. Їй періодично кололи щось заспокійливе, і жінка постійно впадала в дивне заціпеніння, ніби не тямлячи, що відбувається навколо. Відпровадити Вадима в останню дорогу прийшло заледве не все місто. І похорон перетворився на якусь демонстрацію, парад...

Валерія теж не могла плакати. Коли відчинили верхню половину труни, щоб рідні та близькі змогли попрощатися з покійником, Валерія побачила якесь незнайоме, чуже обличчя і дуже здивувалась, коли їй сказали, що це – її Вадим і що вона повинна його поцілувати. Жінка слухняно нахилилася, поцілувала холодні губи. Поцілувала і... не відчула нічого. У Лери склалося таке враження, що вона цілує мармурову статую, а не людину, нехай і таку, з якої вже вилетіло життя.

Природно, як і належить людині, яка втратила найдорожче, поводилась лише стара Варвара, мати Валерії. Спочатку Лера не хотіла пускати маму на похорон зятя, пам’ятаючи наказ лікаря, але Варвара подивилася на дочку так суворо, так твердо, з такою незламною впевненістю у своїй витримці, що та не посміла суперечити матері. Варвара дуже любила, просто обожнювала зятя, пишалася ним, що він лікар, рятує людей від смерті. Жінка принесла для нього власноруч вишиту сорочку і попросила дозволу покласти її в труну. Варварі дозволили... А потім над покійником, над усіма присутніми поплив її дивний розпачливий речитатив, якого, мабуть, ще ніхто в місті не чув:

– Зятеньку мій, голубе сизий! Нащо ж ти нас так рано покидаєш? Чи ж моя донька тебе не кохала, чи ж я тобі не годила? Не годувала смачно, білої постелі не стелила?..

– Зятеньку мій, лебедику білий! Десь багато горя ти зазнав на тій війні кривавій, що не захотів більше жити, що пішов від нас так швидко! Полинув у далеку незвідану сторонку! Звідки тебе тепер виглядати? Чи з глибоких морів, чи з високих гір, чи з лісів дрімучих?..

– Зятеньку мій любий! Золоте насіннячко! Де ж я тебе посію? Чи в синьому небі, чи в зеленому лузі? Чи зійдеш ти ясною зіркою в небесах, чи зацвітеш гордим пахучим нарцисом у моєму садку?..

Валерії було трохи соромно перед знайомими, що її мати плаче так по-сільському, з примовляннями та голосіннями. Але люди навколо слухали Варвару дуже уважно і від її слів ридали нестримно, просто вголос, наче діти, захлинаючись і потопаючи у власних сльозах. Навіть чоловіки не витримували, міцно стискали тремтливі губи, сердито витирали кулаками скупі сльози.

Потім казали, що жодного загиблого воїна місто не хоронило з таким пекучим болем, з такою сердечністю. За жодним іще місто не проливало стільки гірких сліз!..

Після похорону мати повернулася в село. Що вже Валерія напросилася її, що вже наблагалася, стара Варвара була непохитною у своєму рішенні.

– Поїду, дочко! – сказала, як відрізала. – Ти вже тут сама, без мене впораєшся, а в мене – господарка. Поки зможеш, приїжджай допомагати, а коли народжуватимеш, то я приїду допомогти з дитиною.

– Хоч би мертве народилося! – бовкнула Валерія і зухвало подивилася на маму, очікуючи осуду.

Та нічого не сказала, лиш докірливо похитала головою.

– Ти ж тільки матері Сашка нічого не розповідай! – попередила Варвара, проводжаючи доньку на автобус, бо в її голові зненацька визрів жахливий з погляду мораліста, але цілком прийнятний для прагматика план.

– Чуєш мене? – прошепотіла ще на вухо, цілуючи. – І Сашкові – ні слова!

Мати кивнула головою...

А Валерії раптом пригадалося, як рівно три місяці тому вона мала намір поїхати до Вадима, який саме перебував у Києві на навчанні. Але не встигла. Термін його навчання зненацька скоротили, і чоловіка терміново відправили на передову, на «нульовку» (як вонa тепер називалaся). Вадим суворо заборонив дружині їхати в епіцентр пекла, хоч Валерія нічого не боялася і рвалася до нього всім серцем. Про її намір їхати до Вадима знали всі: і її мати, і його батьки. Тоді вони всі дружно не пустили Валерію, відговорили її від поїздки. Тепер жінка їм скаже, що їздила до чоловіка таємно і завагітніла від нього. А не розповіла тому, що боялася їхніх дорікань і сварки. Тепер уже може зізнатися і продемонструвати їм доказ, наслідок своєї поїздки – тримісячну вагітність.

План був такий простий і прозорий, як вода. Хто зможе довести протилежне? Хто зможе її звинуватити в брехні, якщо Лера скаже, що їздила? Дитина, яку вона народить, буде підтвердженням цього. Замість загиблого сина матимуть внука... «Господь ніколи не забирає так, щоб не дати чогось натомість!» – казала колись її мати Варвара. І ось доказ її слів та Божого милосердя. Крім того, ця дитина допоможе свекрові подолати важку хворобу – інсульт, a свекруху витягне з її оціпеніння і депресії. «Так, так! – щосили переконувала себе Валерія. – Це – шляхетний учинок, це – свята брехня, брехня заради зцілення, заради продовження життя».

Валерія щиро повірила у шляхетність свого вчинку і брехала так правдиво, так артистично, що абсолютно ніхто нічого не запідозрив, а свекри нетямились від радості. Батько Вадима мужньо долав важку хворобу, бо мав тепер перед собою світлу мету, мрію – взяти на руки онука, кровинку свого єдиного загиблого сина. А мати від Лериної звістки стрепенулася, як пташка, ніби прокинувшись від тривалого сну, і вперше після страшного похорону заридала-заголосила важко й ревно, але ті ридання були саме тією панацеєю, яка принесла їй зцілення та полегкість.

Свекри Павло Васильович і Олена Семенівна, які не дуже любили свою невістку, бо не хотіли для власного пещеного одинака сільської дівчини, а мабуть, бажали заморської принцеси, тепер оточили Валерію такою увагою та любов’ю, що молода жінка ніяковіла і розгублювалась. Вони виконували кожну її забаганку, хоч Лера нічого в них не просила. Навпаки, намагалася загладити свою провину перед ними, прагнула бути їм корисною, допомогти їм. Коли Павла Васильовича виписали з лікарні, потрібна була реабілітація, щоб розробляти ногу, яка залишилася частково паралізованою. Валерія зголосилася гуляти з ним, запропонувала йому відмовитись від логопеда, а сама займалася зі свекром, читала йому вірші, змушуючи повторювати за нею римовані рядки, а також важкі фрази.

Тепер і мати, і батько Вадима не могли натішитися невісткою. Вони кликали її переїхати до них жити, а ту квартиру, де Лера жила з Вадимом, здавати в оренду. Жінка не погоджувалася. Батько потрохи одужував. Уже міг самостійно підніматися сходами, говорив майже виразно, тільки іноді затинався, коли вимовляв надто важке слово.

– Я вже вам не потрібна, – знаходила причину. – Павло Васильович, дякувати Богу, одужав. Окрім того, мені хочеться жити там, де я була такою щасливою з Вадиком. А думка про те, що там житиме хтось чужий, мене просто вбиває.

І мати, і батько Вадима погодились із Валерією. Тільки просили частіше приносити їм внука, коли він народиться. Жінка пообіцяла. За щасливою випадковістю, коли настали перейми, до Валерії зайшла сусідка Світлана, з якою молода жінка заприязнилася. Вона відразу зателефонувала Олені Семенівні, і вони разом із нею відвезли Леру в пологовий будинок.

Ці події вихором промайнули у свідомості жінки...

А зараз із дитиною на руках вона думала, що скажуть Вадимові батьки, коли побачать онука, абсолютно не схожого на їхнього світловолосого, синьоокого сина. Та й своїх рис у дитині Лера не знаходила... Так само, як не знаходила і світлих почуттів у своєму серці: щастя, радості, задоволення, любові...

«Як можна любити дитя, зачате в якомусь тваринному зляганні?» – Валерія не щадила себе і не добирала для себе слів. Вона ненавиділа не лише цю дитину, а й саму себе, своє тіло, яке виношувало той небажаний гріховний плід. «Може, хоч дідусь та обидві бабусі полюблять це дитя, – подумала раптом. – І воно все-таки не ростиме обділене любов’ю?».

Але знову кинула погляд на смагляве дитяче личко, Сашкове личко, і якась буря протиріч піднялася в її душі. Валерія розуміла, що дитина ні в чому не винна, а водночас жінка звинувачувала бідолашне маля у всіх смертних гріхах. І у своєму гріхопадінні, і в смерті Вадима, і в тому, що в неї так і не з’явились материнські почуття, і в тому, що воно народилося абсолютною копією свого біологічного батька.

У листі Олена Семенівна запитувала Валерію, яке ім’я вона вибрала для синочка, на кого він схожий. Ненав’язливо пропонувала назвати його на честь дідуся Павликом. Валерія зраділа. «Ось і є ім’я, – подумала. – Не треба собі морочити голову. Павло – то й Павло». Валерії було абсолютно байдуже!

З пологового будинку її із сином забирали всі дружно: Павло Васильович, Олена Семенівна, із села приїхала Лерина мати Варвара. Ще й сусідка забажала поїхати. Та, яка швидку викликала. Забирали двома автомобілями, бо в одному не поміщалися. У першому на задньому сидінні розкошувала Лера із сином, біля водія посадили Варвару, хоч та віднікувалася, поступалася місцем свасі, але Олена Семенівна її вмовила. А в другий автомобіль сіли Лерині свекри і сусідка.

Вдома розгорнули дитину. Тільки сусідка агукала над нею захоплено, а всі інші з подивом переглядалися.

– Чому він такий смаглявий? – першим не втримався Павло Васильович. – У світловолосих, блакитнооких батьків – таке чорняве, карооке дитя! Парадокс!

– Таке буває, – відважно кинулася на захист дочки Варвара, не дуже розуміючи, що таке парадокс, але добре усвідомлюючи причину народження чорнявого онука. – Таке буває, – повторила, – хтось у роду був чорнявий. Ось воно й передалося нашому онукові!

– В нашому роду всі були біляві, – сказала Олена Семенівна, з підозрою поглядаючи на Валерію, яка стояла якось відсторонено і, здавалось, не мала ні сили, ні бажання сперечатися, дискутувати.

– А в нашому – були! І багато!.. – це знову Варвара подала голос.

– Гадаю, що час відкоркувати шампанське і випити за нашого онука, а не копирсатися в його родоводі! – рішуче промовив Павло Васильович. – Нумо, жіночки, в кухню, – звернувся ніби жартома до дружини та невістки, але стальний блиск його виразних сірих очей говорив про те, наскільки чоловік був далекий від жартів.

Випили по келиху шампанського... Закусили бутербродами з ікрою, цукерками, фруктами. Розмова не клеїлась... Всі засумували...

Варвара запропонувала покупати дитину. Валерія кинулася кип’ятити воду. Сусідка пішла додому, зрозумівши, що в цій процедурі зайва. Вирушили додому і свекри, хоч Павло Васильович був не проти подивитись, як хлюпатиметься його внук. Але Олена Семенівна владно потягнула чоловіка додому.

Валерія нерішуче подивилася на маму.

– Впораємося вдвох? – запитала розгублено.

– Я тебе взагалі сама купала і не втопила, – насмішкувато хмикнула Варвара.

Не буває, мабуть, на світі більш зворушливого видовища, ніж купання немовляти.

В утробі матері дитина перебуває у воді, тому вона для немовлят – це природна стихія, як для риби. Під час народження дитя грубо витягують із цього звичного для нього середовища, і воно, бідолашне, потрапляє в наш ворожий, жорстокий світ. А в купелі дитина ніби знову повертається в рідну домівку, де їй було так добре, тепло і затишно.

Після купання дитина міцно заснула... Існує навіть таке твердження: «Спить, як після купелі».

...Варвара журливо подивилася на Валерію.

– Що ж ти накоїла, дочко? – запитала.

– А в мене був вихід? – опустила погляд Валерія. – Що ж мені було робити?

– Вихід є завжди! – суворо насупила брови мати. – Ти подумала про Вадимових батьків, пожаліла їх, а про Сашка ти подумала? Він залишився без ніг. І ти його, каліку, не пожаліла, відібрала в нього сина, останню соломинку, яка, можливо, триматиме його на цьому світі!.. Чому ти про Сашка не подумала? Ти ж його колись кохала. І те, що між вами сталося, хіба не було пам’яттю, спогадом про це кохання? А якщо Сашко дізнається, що в нього ро­сте син?..

– Звідкіля він дізнається? – Валерія підо­зріло подивилася на матір. – Ти ж йому не розкажеш? Ти ж мовчатимеш?

– А совість? – тихо запитала Варвара.

– Ти йому не розкажеш нічого! Ти мовчатимеш! – істерично закричала Валерія і, вхопивши матір за плечі, затрусила її, неначе грушу.

– Дитину розбудиш, – суворо подивилася на дочку Варвара, просто в очі їй подивилася, і руки молодої жінки опустилися самі собою. – Як ти собі уявляєш своє подальше життя, життя своєї дитини, моє життя? Ти думаєш, що Павлика ніхто з наших односельців ніколи не побачить? Де ти його плануєш ховати? Чи ти вже ніколи в село з ним не приїдеш? Ой, дочко, дочко! Що ти накоїла? Хто тебе на таке напоумив? Де була твоя голова? Я не знаю, навіть не уявляю, як тепер можна все це розплутати.

– Є безліч виходів, – похмуро зауважила Валерія. – Ти ж сама щойно сказала, що вихід є завжди.

– Наприклад? – зацікавлено поглянула Варвара на свою «великорозумну» дочку, дивуючись, де вона набралася стільки того розуму.

– Можна віддати Павлика свекрам, а самій поїхати на заробітки за кордон. Ти переїдеш жити в мою квартиру, а в селі хату продаси. Свекри будуть поруч, якщо що, допоможуть. І Павлика бачитимеш.

– Як я зможу продати свій спадок, жити без землі? – промовила мати, журливо похитуючи головою. – Хоч і важко вже мені ту землю обробляти...

– Захочеш жити в селі, то живи, тільки дитину туди не вези!

– Стара я вже, дочко, щоб шастати туди-сюди, з міста в село. Та і з землею сама не впораюся.

– Я ж тобі гроші надсилатиму, – сказала Валерія. – Наймеш когось. Допоможе.

– А ще який вихід ти вигадала? То ж не єдиний, бо ти сказала: виходи.

– Ще я можу знову-таки віддати Павлика свекрам. Нехай замість сина мають онука. А сама... – і затнулась, ніби важко їй було вимовить те слово...

– А сама що? – з якимось незрозумілим страхом дивилася Варвара на дочку, не знаючи, чого ще від неї очікувати.

– А сама поїду з тобою в село, вийду заміж за Сашка, понароджую йому дітей, і всі будуть щасливі.

Валерія переможно подивилася на маму, мовляв, ну як я вигадала?

– Щасливі... – повторила за Валерією мати, ніби не розуміючи значення того слова. – Щасливі... Ой, дорогою ціною всім нам дістається те щастя! Надзвичайно дорогою! Чи зможеш ти жити в суцільній брехні? Вона, як шило з мішка, неодмінно колись вилізе назовні!.. Що тоді буде? Ти про це не думала?..

Валерія мовчала... В іншій кімнаті, у своєму ліжечку, смачно посапуючи, міцно спав малий Павлик, ще не відаючи, яка доля його жде. Який вихід обере для нього його «великорозумна» матуся... А за вік­ном падав густий лапатий сніг, замітаючи всі хибні, помилкові людські сліди... Падав і падав без кінця-краю...