ДОПОКИ СОНЦЕ СЯЄ

Чекання… Чотири місяці й десять днів це єдине слово визначає моє життя. Навіть ніч не дарує спокою – вона минає в очікуванні ранку за вікном, який міг би стати порятунком для мого зболілого серця. Варто лише, щоб він, той ранок, озвався знайомою мелодією твого виклику. Я чекаю на нього від тієї хвилини, як востаннє чула твій голос. Тоді також був ранок. Ти поспішав, попередив, що зв’язок може обірватися і що його може не бути впродовж певного часу. То був щедрий подарунок для мене – декілька днів надії, коли я переконувала себе, що твоє мовчання – наслідок відсутності зв’язку, а не щось інше, непоправне, про що навіть подумати страшно.

Я одразу ставила міцний бар’єр перед такими думками: «Цього не може бути! Просто не може!». Не дозволяла закрадатися в душу жодним сумнівам, як заклинання, повторювала щомиті: «Ти живий! Живий!». Минув день, другий… Я все ж таки наважилася нагадати про себе. Відсутній. Набираю номер, який ти залишив про всяк випадок. Це номер твого бойового товариша. Відсутній зв’язок. «Отже, – заспокоюю себе, – ви – на завданні, десь там, де діє заборона на дзвінки». Чекаю ще добу, стримуючи бажання телефонувати до військової частини.

Наступний ранок невідомості розпочався з негоди. Лише кінець серпня, а надворі осіння холоднеча, мряка. І небо, непривітне, з чорними хмарами, яким байдуже до будь-яких людських проблем. Невизначеність крає мені серце, я відчуваю, як ним пульсує кров. Знати! Я хочу знати, де ти! Без вагань набираю номер твого командира. Відбій. Зайнято. Відбій. А серце вже не пече – воно крижаніє від страху, воно затерпає, я вся кам’янію, і тільки тремтіння рук нагадує про те, що душа мене поки не залишила. У ній, у душі, – маленький промінчик надії, який ледь жевріє. За годину мені повідомлять, що ти зник безвісти…

Лежу, завмерши, не ворух­нуся, навіть очей не розплющую, аби не злякати тиші, яка має донести через простір бажане – твоє ніжне «Доброго ранку, кохана!». Я вірю, що це станеться обов’язково. Ну і що, що твоє мовчання затягнулося на сто тридцять два дні? Найімовірніше, це полон, тож ти не маєш змоги подати про себе звістку. В голову закрадаються жахливі припущення: «Раптом ти важко поранений і тебе там, у неволі, не лікують? Чи ще й знущаються з тебе…». Ні, ні! Я щомиті благаю Бога захистити тебе від мук!

На годиннику сьома, і мені час збиратися на роботу. Ще один ранок минув без твого голосу…

Діти – то мій порятунок! З ними хоч-не-хоч мусиш відволіктися від важких думок. Нехай ненадовго, та все ж таки відбувається перезавантаження свідомості, яка, здається, от-от вибухне від напруження через оту нестерпну невідомість. Не хочу визнавати сама перед собою, але моя тривога непомітно переросла у страх. Однак надія не зникла. Хоч би де перебувала, хоч би що робила, я я відчуваю твій погляд на собі. Це відбувається на фізичному рівні, і я навіть не знаю, як пояснити цю містику. Інколи мені здається, що варто простягти руку, і я торкнуся твого тіла. Але ні, я ж не втратила глузд, тому не роблю цього. Я просто й далі чекаю. Можливо, твоє мовчання скінчиться вже сьогодні?

Раптом це станеться в обід­ню пору? Ні на мить не випускаю з рук телефон. Він завжди зі мною. Одяг підбираю такий, щоб був з кишенями, де можна його тримати. У телефоні – моя віра, моє життя… Коли дітки лягають спати, я поспішаю усамітнитися в ігровій кімнаті, де ретельно переглядаю список дзвінків (раптом не почула?), але там нічого нового не з’явилося.

Того злощасного дня, на жаль, загинув не один твій побратим. У їхніх матерів, дружин, дітей назавжди забрано надію. Залишилося тільки горе, довічне… У мене надія є! Людина не може зникнути безслідно. Я впевнена в цьому! Тебе не знайшли серед мертвих, отже, ти маєш бути у світі живих! Не хочу чути отих обережних натяків про випалену землю, на якій навіть залізо перетворюється на попіл. То звичайне залізо, тимчасовий витвір людських рук, а ти… Ти – частина мене, мого життя... Мого і нашого сина, з яким ми чекаємо на тебе!

Олесь повертається додому завтра. Повідомив категорично, що більше не хоче залишатися в чужому місті, що засумував за своєю домівкою, своєю кімнатою і що хоче бути якнайближче до свого татуся.

– Раптом йому дадуть відпустку, а я не встигну приїхати? – запитав із жалем, коли я спробувала вмовити його ще трохи пожити в подруги.

Олесь дуже розчарувався, коли ти припинив йому телефонувати, і мені довелося вигадувати, що його татусь виконує таємне завдання в іншій країні, з якою в нас немає зв’язку.

– Це дуже далеко? Як вона називається? Тато поїхав туди потягом чи полетів літаком? – малий одразу закидав мене запитаннями.

П’ятирічну дитину, та ще й на відстані, можна обманути, і Олесь на деякий час заспокоюється. Як мені бути з цією неправдою, коли син зазирне в мої очі? І коли я побачу його, подібні до твоїх, як дві краплі води?

Денний сон закінчився. Після полудня виходимо зі старшими дітками на прогулянку. Водночас виконуємо шляхетну місію – годуємо птахів. У садку висить декілька годівничок, і там стоїть не менший галас, аніж у дитячому натовпі. Усі наввипередки намагаються почастувати співуче товариство зерном, крихтами хліба, і лише Софійка стоїть осторонь, байдуже спостерігає за веселощами друзів. Незвично бачити таке відсторонення, абсолютну незацікавленість тим, що зазвичай породжує захоплення в дітей її віку, але мені відома причина такої поведінки, бо я живу на одному поверсі з її сім’єю. Два місяці тому на війні загинув татко дів­чинки. Софійка – ровесниця мого Олеся і тому вже має розуміння такої втрати. Взагалі, наші діти швидко подорослішали за час цього лихоліття. Вони стали свідками речей, несумісних з дитинством, яке в них украв ворог і зруйнував, як і багато наших міст, сіл та людських доль.

– Софійко, йди до мене, дитинко. Мені буде потрібна твоя допомога.

Я намагаюся вирятувати дівчинку з тієї туги, яку вона так рано пізнала. Які є ліки від смутку? І чи існують вони? Чи буде покарано тих виродків, які зробили це дитя сиротою, як і тисячі інших, які вже ніколи не відчують ласки батьківських рук?

Дівчинка неквапливо підходить до мене, в її очах – серйозна задума і невимовний сум. Господи, Софійці лише п’ять рочків, а того, що вона пережила, вистачить на десятки… Разом із матір’ю вони після нападу рашистів діставалися з Херсонської області сюди, на Вінниччину, до бабусі. Потрапляли під обстріли, ночували в полі, голодні, спраг­лі. А тепер ще й це страшне горе – смерть рідної людини. У моїй душі здіймається хвиля відчаю. Але ні, я маю бути сильною, тож не думатиму про найгірше. Нізащо!

Зимове сонце квапиться на спочинок, а малеча поспішає до приміщення, де на неї чекає моя колега. Ми із Софійкою йдемо у книгарню, яка розташована неподалік. Її власниця – наша добродійниця, яка вже неодноразово дарувала дитячі книги садочкові. Вчора вона зателефонувала мені й повідомила, що надійшло нове замовлення.

– Приходьте і вибирайте. Є надзвичайно гарні книжки.

Складаю в пакет обрані разом із моєю маленькою помічницею книги, потім ми прямуємо до магазину іграшок. Я знаю, що в Софійки завтра день народження і вона мріє про ляльку, тому що всі її пластмасові «подружки» залишилися вдома, де зараз усе ще хазяйнують російські вбивці-мародери. Запитую малу, яка лялька їй подобається найбільше, а сама трохи потерпаю, чи вистачить у мене коштів, щоб оплатити, бо ціни на деяких заморських красунь, як виявилося, зовсім не дитячі. Дівчинка, найімовірніше, не здогадуючись про мої наміри, показала пальчиком на найближчі до неї:

– Тут усі ляльки гарні.

Пропоную Софійці вибрати для себе одну з ляльок. В очах дитини – недовіра, яку змінила радість, коли в її руках опинилася коробка з подарунком. Нехай хоча б на трошки розвіється туга в Софійчиних очах, хоча б на мить втішиться її маленьке сердечко…

День добігає кінця, а ти так і не з’явився в мережі… Йду додому майже порожньою вулицею. Вітер гойдає сіре гілляччя на сумних деревах, і попелясте небо лягає на дахи будинків – місто готується до відпочинку. А в мене попереду вечір чекання та безсонна ніч. Поринути у глибокий сон мені не дає страх: раптом не почую мелодії твого виклику? Я чіпляюся за оте «раптом», як за рятівну соломинку. Зреш­тою, ніхто ж не скасовував дива, то чому вони не можуть трапитися зі мною?

Дива… Здавалося б, у них вірять лише маленькі діти, але і я, доросла жінка, завдяки тобі не раз потрапляла під вплив їхньої магії. Ніколи не забуду того весняного дня, коли ти подарував мені помаранчеве дерево. Моя вагітність перебігала нелегко, особливо допікав токсикоз. Рятували мене тільки апельсини, які не завжди були у вільному продажу в нашому містечку, і ти мусив діставати їх усілякими способами. Якось я замріяно промовила:

– Як шкода, що через несприятливий клімат ми не можемо вирощувати їх у нас! Щоб отак вийти в сад, простягнути руку і зірвати той плід, який захочеш…

Від картини, яку я уявила, мені стало аж прохолодніше в горлі й мені навіть почав вчуватися аромат помаранчів.

А наступного дня я вийшла надвір і побачила справжнє диво: серед білосніжного вишневого цвіту висіли сонячні кульки. Це було неймовірно гарно! Весь день я тішилася, як мала дитина, нагодою насолоджуватися тією смакотою просто з дерева.

Ти часто дарував мені квіти. Не обов’язково на свята і не обов’язково дорогі. Це міг бути букет екзотичних орхідей, пучечок лісових пролісків чи розкішний збір польових суцвіть. Мені завжди було нелегко розлучатися з квітами, коли вони помирали, бо то ніби втрачати частинку твоєї душі, яку ти передавав ними для мене. Я вирішила засушувати ці квіти і складати їх у картонну коробку. Як добре, що я здогадалася зберегти ці квіти! Тепер, залишаючись наодинці, відчиняю той сховок і занурююсь у пахощі квітів, які тримали твої руки… Не плач, моє серце… Не плач…

Сьогодні я ще маю змогу дати волю своєму смутку – завтра приїдуть син із матір’ю, яких я відправила в перший місяць вій­ни на Закарпаття до подруги, тож доведеться стримувати свої емоції. Сама не поїхала, бо вірила, що ця біда н...