ДОПОКИ СОНЦЕ СЯЄ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

04 квітня 20:52

525

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Чекання… Чотири місяці й десять днів це єдине слово визначає моє життя. Навіть ніч не дарує спокою – вона минає в очікуванні ранку за вікном, який міг би стати порятунком для мого зболілого серця. Варто лише, щоб він, той ранок, озвався знайомою мелодією твого виклику. Я чекаю на нього від тієї хвилини, як востаннє чула твій голос. Тоді також був ранок. Ти поспішав, попередив, що зв’язок може обірватися і що його може не бути впродовж певного часу. То був щедрий подарунок для мене – декілька днів надії, коли я переконувала себе, що твоє мовчання – наслідок відсутності зв’язку, а не щось інше, непоправне, про що навіть подумати страшно.

Я одразу ставила міцний бар’єр перед такими думками: «Цього не може бути! Просто не може!». Не дозволяла закрадатися в душу жодним сумнівам, як заклинання, повторювала щомиті: «Ти живий! Живий!». Минув день, другий… Я все ж таки наважилася нагадати про себе. Відсутній. Набираю номер, який ти залишив про всяк випадок. Це номер твого бойового товариша. Відсутній зв’язок. «Отже, – заспокоюю себе, – ви – на завданні, десь там, де діє заборона на дзвінки». Чекаю ще добу, стримуючи бажання телефонувати до військової частини.

Наступний ранок невідомості розпочався з негоди. Лише кінець серпня, а надворі осіння холоднеча, мряка. І небо, непривітне, з чорними хмарами, яким байдуже до будь-яких людських проблем. Невизначеність крає мені серце, я відчуваю, як ним пульсує кров. Знати! Я хочу знати, де ти! Без вагань набираю номер твого командира. Відбій. Зайнято. Відбій. А серце вже не пече – воно крижаніє від страху, воно затерпає, я вся кам’янію, і тільки тремтіння рук нагадує про те, що душа мене поки не залишила. У ній, у душі, – маленький промінчик надії, який ледь жевріє. За годину мені повідомлять, що ти зник безвісти…

Лежу, завмерши, не ворухнуся, навіть очей не розплющую, аби не злякати тиші, яка має донести через простір бажане – твоє ніжне «Доброго ранку, кохана!». Я вірю, що це станеться обов’язково. Ну і що, що твоє мовчання затягнулося на сто тридцять два дні? Найімовірніше, це полон, тож ти не маєш змоги подати про себе звістку. В голову закрадаються жахливі припущення: «Раптом ти важко поранений і тебе там, у неволі, не лікують? Чи ще й знущаються з тебе…». Ні, ні! Я щомиті благаю Бога захистити тебе від мук!

На годиннику сьома, і мені час збиратися на роботу. Ще один ранок минув без твого голосу…

Діти – то мій порятунок! З ними хоч-не-хоч мусиш відволіктися від важких думок. Нехай ненадовго, та все ж таки відбувається перезавантаження свідомості, яка, здається, от-от вибухне від напруження через оту нестерпну невідомість. Не хочу визнавати сама перед собою, але моя тривога непомітно переросла у страх. Однак надія не зникла. Хоч би де перебувала, хоч би що робила, я я відчуваю твій погляд на собі. Це відбувається на фізичному рівні, і я навіть не знаю, як пояснити цю містику. Інколи мені здається, що варто простягти руку, і я торкнуся твого тіла. Але ні, я ж не втратила глузд, тому не роблю цього. Я просто й далі чекаю. Можливо, твоє мовчання скінчиться вже сьогодні?

Раптом це станеться в обідню пору? Ні на мить не випускаю з рук телефон. Він завжди зі мною. Одяг підбираю такий, щоб був з кишенями, де можна його тримати. У телефоні – моя віра, моє життя… Коли дітки лягають спати, я поспішаю усамітнитися в ігровій кімнаті, де ретельно переглядаю список дзвінків (раптом не почула?), але там нічого нового не з’явилося.

Того злощасного дня, на жаль, загинув не один твій побратим. У їхніх матерів, дружин, дітей назавжди забрано надію. Залишилося тільки горе, довічне… У мене надія є! Людина не може зникнути безслідно. Я впевнена в цьому! Тебе не знайшли серед мертвих, отже, ти маєш бути у світі живих! Не хочу чути отих обережних натяків про випалену землю, на якій навіть залізо перетворюється на попіл. То звичайне залізо, тимчасовий витвір людських рук, а ти… Ти – частина мене, мого життя... Мого і нашого сина, з яким ми чекаємо на тебе!

Олесь повертається додому завтра. Повідомив категорично, що більше не хоче залишатися в чужому місті, що засумував за своєю домівкою, своєю кімнатою і що хоче бути якнайближче до свого татуся.

– Раптом йому дадуть відпустку, а я не встигну приїхати? – запитав із жалем, коли я спробувала вмовити його ще трохи пожити в подруги.

Олесь дуже розчарувався, коли ти припинив йому телефонувати, і мені довелося вигадувати, що його татусь виконує таємне завдання в іншій країні, з якою в нас немає зв’язку.

– Це дуже далеко? Як вона називається? Тато поїхав туди потягом чи полетів літаком? – малий одразу закидав мене запитаннями.

П’ятирічну дитину, та ще й на відстані, можна обманути, і Олесь на деякий час заспокоюється. Як мені бути з цією неправдою, коли син зазирне в мої очі? І коли я побачу його, подібні до твоїх, як дві краплі води?

Денний сон закінчився. Після полудня виходимо зі старшими дітками на прогулянку. Водночас виконуємо шляхетну місію – годуємо птахів. У садку висить декілька годівничок, і там стоїть не менший галас, аніж у дитячому натовпі. Усі наввипередки намагаються почастувати співуче товариство зерном, крихтами хліба, і лише Софійка стоїть осторонь, байдуже спостерігає за веселощами друзів. Незвично бачити таке відсторонення, абсолютну незацікавленість тим, що зазвичай породжує захоплення в дітей її віку, але мені відома причина такої поведінки, бо я живу на одному поверсі з її сім’єю. Два місяці тому на війні загинув татко дівчинки. Софійка – ровесниця мого Олеся і тому вже має розуміння такої втрати. Взагалі, наші діти швидко подорослішали за час цього лихоліття. Вони стали свідками речей, несумісних з дитинством, яке в них украв ворог і зруйнував, як і багато наших міст, сіл та людських доль.

– Софійко, йди до мене, дитинко. Мені буде потрібна твоя допомога.

Я намагаюся вирятувати дівчинку з тієї туги, яку вона так рано пізнала. Які є ліки від смутку? І чи існують вони? Чи буде покарано тих виродків, які зробили це дитя сиротою, як і тисячі інших, які вже ніколи не відчують ласки батьківських рук?

Дівчинка неквапливо підходить до мене, в її очах – серйозна задума і невимовний сум. Господи, Софійці лише п’ять рочків, а того, що вона пережила, вистачить на десятки… Разом із матір’ю вони після нападу рашистів діставалися з Херсонської області сюди, на Вінниччину, до бабусі. Потрапляли під обстріли, ночували в полі, голодні, спраглі. А тепер ще й це страшне горе – смерть рідної людини. У моїй душі здіймається хвиля відчаю. Але ні, я маю бути сильною, тож не думатиму про найгірше. Нізащо!

Зимове сонце квапиться на спочинок, а малеча поспішає до приміщення, де на неї чекає моя колега. Ми із Софійкою йдемо у книгарню, яка розташована неподалік. Її власниця – наша добродійниця, яка вже неодноразово дарувала дитячі книги садочкові. Вчора вона зателефонувала мені й повідомила, що надійшло нове замовлення.

– Приходьте і вибирайте. Є надзвичайно гарні книжки.

Складаю в пакет обрані разом із моєю маленькою помічницею книги, потім ми прямуємо до магазину іграшок. Я знаю, що в Софійки завтра день народження і вона мріє про ляльку, тому що всі її пластмасові «подружки» залишилися вдома, де зараз усе ще хазяйнують російські вбивці-мародери. Запитую малу, яка лялька їй подобається найбільше, а сама трохи потерпаю, чи вистачить у мене коштів, щоб оплатити, бо ціни на деяких заморських красунь, як виявилося, зовсім не дитячі. Дівчинка, найімовірніше, не здогадуючись про мої наміри, показала пальчиком на найближчі до неї:

– Тут усі ляльки гарні.

Пропоную Софійці вибрати для себе одну з ляльок. В очах дитини – недовіра, яку змінила радість, коли в її руках опинилася коробка з подарунком. Нехай хоча б на трошки розвіється туга в Софійчиних очах, хоча б на мить втішиться її маленьке сердечко…

День добігає кінця, а ти так і не з’явився в мережі… Йду додому майже порожньою вулицею. Вітер гойдає сіре гілляччя на сумних деревах, і попелясте небо лягає на дахи будинків – місто готується до відпочинку. А в мене попереду вечір чекання та безсонна ніч. Поринути у глибокий сон мені не дає страх: раптом не почую мелодії твого виклику? Я чіпляюся за оте «раптом», як за рятівну соломинку. Зрештою, ніхто ж не скасовував дива, то чому вони не можуть трапитися зі мною?

Дива… Здавалося б, у них вірять лише маленькі діти, але і я, доросла жінка, завдяки тобі не раз потрапляла під вплив їхньої магії. Ніколи не забуду того весняного дня, коли ти подарував мені помаранчеве дерево. Моя вагітність перебігала нелегко, особливо допікав токсикоз. Рятували мене тільки апельсини, які не завжди були у вільному продажу в нашому містечку, і ти мусив діставати їх усілякими способами. Якось я замріяно промовила:

– Як шкода, що через несприятливий клімат ми не можемо вирощувати їх у нас! Щоб отак вийти в сад, простягнути руку і зірвати той плід, який захочеш…

Від картини, яку я уявила, мені стало аж прохолодніше в горлі й мені навіть почав вчуватися аромат помаранчів.

А наступного дня я вийшла надвір і побачила справжнє диво: серед білосніжного вишневого цвіту висіли сонячні кульки. Це було неймовірно гарно! Весь день я тішилася, як мала дитина, нагодою насолоджуватися тією смакотою просто з дерева.

Ти часто дарував мені квіти. Не обов’язково на свята і не обов’язково дорогі. Це міг бути букет екзотичних орхідей, пучечок лісових пролісків чи розкішний збір польових суцвіть. Мені завжди було нелегко розлучатися з квітами, коли вони помирали, бо то ніби втрачати частинку твоєї душі, яку ти передавав ними для мене. Я вирішила засушувати ці квіти і складати їх у картонну коробку. Як добре, що я здогадалася зберегти ці квіти! Тепер, залишаючись наодинці, відчиняю той сховок і занурююсь у пахощі квітів, які тримали твої руки… Не плач, моє серце… Не плач…

Сьогодні я ще маю змогу дати волю своєму смутку – завтра приїдуть син із матір’ю, яких я відправила в перший місяць війни на Закарпаття до подруги, тож доведеться стримувати свої емоції. Сама не поїхала, бо вірила, що ця біда ненадовго і незабаром ти повернешся додому. Однак життям сина ризикувати я боялася, адже над містом часто літали ворожі ракети. І влучання були у важливий об’єкт, розташований зовсім поряд, тому я вмовила матір перебути лихо в безпечнішому місці.

Отже, сьогоднішній вечір належатиме тільки нам. Я п’ю чай з меліси, яка нібито діє заспокійливо. Нібито, бо тривога моя що не день зростає, і деколи мені здається, що я не стримаюся, заридаю у відчаї, закричу, битиму кулаками об стіну, щоб вивільнити нестерпний душевний біль у ті первісні, неконтрольовані пориви. Може, тоді мені стане легше і я дихну вільніше, бо від того дня, як дізналася про твоє зникнення, відчуваю себе в міцних лещатах задушливої тривоги.

Мені важко переглядати відео, на якому ти смієшся до мене, жартуєш, бавишся з Олесем. Такий близький, такий рідний… Але зараз лише в телефоні, в оцьому диві прогресу, яке зберегло наше минуле. Сподіваюся, що наш сімейний архів поповниться новими історіями. Ні, я впевнена, що вони будуть обов’язково! Таке кохання, як у нас, не могло обірватися так раптово і так трагічно. Згадай, ти обіцяв мені, що будеш поруч до глибокої старості!

Виходжу на ґанок. Я роблю це щоденно перед тим, як лягти в ліжко. Сніг, злива, вітер, мороз – ніщо не могло завадити мені виконати цей ритуал. Дивлюся в нічний простір, який об’єднує нас із тобою. Місто під час війни швидко засинає, і мені здається, що в цій тиші, яка оволодіває ним, ти краще почуєш мої послання, мої благання… Відгукнися, коханий… Ти повинен відчути, як мені важко без тебе, як болить моє серце… Як нестерпно воно болить!

Ніч наповнена згадками про тебе. День нашого знайомства. Щасливі миті зустрічей. Твоє освідчення. Ти, завжди такий упевнений у собі, рішучий, хвилювався тоді, як хлопчик. Навіть голос у тебе тремтів. Не менш бентежно було й мені, бо я розуміла, що для нас обох усе те, що відбувалося, надзвичайно важливе, вирішальне, що це початок великого щастя і відповідальності одне за одного. За шість років нашого подружнього життя я жодного разу не пошкодувала про свою згоду, бо ти став для мене всім: другом, помічником, коханим чоловіком і чудовим батьком для нашого сина. Від тебе я також ніколи не чула слів розчарування – були лише слова вдячності й кохання, яких мені тепер так бракує.

Інколи ми все ж таки сперечалися, адже були живими людьми, а не ідеальними манекенами. Вистачало тієї образи одне на одного ненадовго, бо ми шкодували за кожною хвилиною, коли ми не разом, коли не могли бачити одне одного. Твоя робота далекобійника й так забирала в нас багато спільного часу. Ти обіцяв, що попрацюєш іще декілька років, аби придбати квартиру у столиці, а потім знайдеш роботу спокійнішу, без тривалих відряджень. Ця жахлива війна зруйнувала всі наші плани, все наше життя…

Як довго тягнеться ніч! Я майже впевнена, що о цій порі марно очікувати на твій дзвінок. Звідки в тебе з’явиться така змога, якщо ти все-таки там, у їхній в’язниці? Я зверталася особисто до всіх можливих медичних закладів – мені відповіли, що не мають про тебе інформації, отже, варіант лише такий – сумний, але обнадійливий, бо найважливіше, аби ти був живим! Я молю Бога про цю милість – повернути тебе мені, байдуже яким, тільки живим! Щоб я змогла пригорнутися до тебе, почути стукіт твого серця, відчути доторк твоїх губ до своїх… Господи, пошкодуй мене!

Подруги жартували, що мені поталанило знайти і привласнити рідкісний екземпляр унікального виду чоловіків, який вимирає, – шляхетних романтиків.

– Він дивиться на тебе таким поглядом… – казали вони.

Лариса не приховувала заздрості (сподіваюсь, не чорної):

– …ніби закоханий юнак у перші місяці зустрічей, а у вас уже чималенький сімейний стаж і дитина.

До початку повномасштабної війни ми прожили разом лише шість років, і я не вважала, що це так багато, аби почуття між закоханими охололи, втратили свою силу. Та й узагалі, хіба справжнє кохання може згаснути? А в нас із тобою воно було саме таким! Ми відчували таку єдність, таку співзвучність душ, що жодної миті не уявляли себе нарізно, поруч з іншими. Так, це було щастя, яке подарували мені Вищі сили невідомо за що, бо ніяких особливих заслуг перед Богом я не маю. Але оці теперішні страждання такі нестерпні, що я починаю думати, чи не плата це за те раювання. І що то був кредит, який треба повернути. Невже насправді ніщо в цьому житті не дається просто так, безкоштовно, а за все потрібно сплачувати якусь ціну? А що робити, якщо вона раптом виявиться непосильною для людини?

Небо за вікном починає сіріти. Світанок оживає сподіваннями. Я переглядаю вхідні дзвінки, хоча не могла їх пропустити, бо навіть не стулила очей. Але раптом?.. Ні, вбивча тиша, як завжди. Відгукнися, коханий! Я благаю тебе!

Ще один новий день розпочався. У душі – пустка. Я знову йду на роботу, не почувши твого голосу.

Після обіду відпрошуюся в завідувачки, щоб зустріти своїх рідних. Дуже засумувала за ними, сподіваюся, що їхнє повернення порятує мене від болісної самотності. От тільки як бути з Олесем? Що маю казати йому про тебе? Точніше, що саме казати – знаю, а от як змусити свій голос не зрадити оту неправду, яка повинна заспокоїти нашого хлопчика? Допоможи мені, любий…

Поспішаю на вокзал. Тут гамірно. Хтось проводжає рідних, хтось зустрічає, хтось поїде звідси, можливо, назавжди (мені чомусь одразу стає сумно від думки про розлуку з моїм містом), а багато хто повернеться сюди, щоб і далі жити, працювати, незважаючи на цю безглузду війну, яку розв’язали божевільні сусіди. Потяг наближається, а в моїй душі (всупереч усім переконливим реаліям!) починає зароджуватися фантастична мрія: він зупиняється, відчиняються двері, і в них з’являються мати і… ти з Олесем на руках. Не хочу чути голосу своєї розсудливості! Нехай замовкне вона хоча б на ту хвилину, коли я знову відчую себе щасливою! Разом із тобою, коханий…

– Матусю! Я так за тобою сумував!

Найдорожчі у світі маленькі рученята міцно обіймають мене. Я притискаю до себе Олеся, вдихаю знайомий запах його тільця, відчуваючи неймовірне блаженство. Більше ніколи не відпущу сина від себе! Жодної розлуки!

Мати дивиться на мене співчутливо. Вона здогадується, що й сьогодні звісток від тебе не було.

– Мамо, а татко ще не телефонував? Він, мабуть, не знає, що я повернувся додому?

Я враз забуваю заздалегідь підготовлені відповіді. Щось мульке, важке стискає мені горло. Хоч би не заплакати! Не маю права на цю слабкість. Коли ми прощалися з тобою перед твоїм від’їздом, ти сказав:

– Будь сильною! Зі мною може статися будь-що, тому маєш бути сильною! Заради нашого сина, заради нашого кохання.

Я чую твій голос так виразно, ніби нас не розділяють ні ці довгі, наповнені тривогою місяці, ні невідомі відстані, які пролягли між нами непереборною перешкодою. Це додає мені впевненості, і я, обіймаючи сина, обіцяю йому та собі:

– Татко неодмінно повернеться до нас! Потрібно набратися терпіння і чекати.

– Ще довго?

А в голосі та оченятах – надія на заперечення. І мені здається, що якби з тобою сталося оте найжахливіше, про що я забороняю собі думати, то наш син відчув би цю втрату. Діти неймовірно чутливі до таких речей. Олесь же впевнений у твоєму поверненні! Мені одразу стає вільніше дихати, і я вже не сподіваюся – я вірю, що ти живий! І допоки сонце сяє, ця віра житиме в моєму серці, а отже, я чекатиму на тебе. Повертайся, коханий!