ДОПОКИ СОНЦЕ СЯЄ

Чекання… Чотири місяці й десять днів це єдине слово визначає моє життя. Навіть ніч не дарує спокою – вона минає в очікуванні ранку за вікном, який міг би стати порятунком для мого зболілого серця. Варто лише, щоб він, той ранок, озвався знайомою мелодією твого виклику. Я чекаю на нього від тієї хвилини, як востаннє чула твій голос. Тоді також був ранок. Ти поспішав, попередив, що зв’язок може обірватися і що його може не бути впродовж певного часу. То був щедрий подарунок для мене – декілька днів надії, коли я переконувала себе, що твоє мовчання – наслідок відсутності зв’язку, а не щось інше, непоправне, про що навіть подумати страшно.

Я одразу ставила міцний бар’єр перед такими думками: «Цього не може бути! Просто не може!». Не дозволяла закрадатися в душу жодним сумнівам, як заклинання, повторювала щомиті: «Ти живий! Живий!». Минув день, другий… Я все ж таки наважилася...