ДОНЬКА СОНЦЯ

Коли липневе сонце, неквапливо піднімаючись на небокраї, лише збиралося лагідним промінням зігріти подвір’я сільського пасічника Артема, на самому подвір’ї вже було дуже гаряче. Світило запізнилося зі своєю місією щонайменше на годину, бо саме стільки у дворі подружжя Кушнірів шалено палахкотіло вогнище запеклої сварки, погрожуючи спалити дощенту обох учасників.

– Набридло! – лунав гнівний і водночас розпачливий крик Зої, другої половинки Артема. – Скільки можна терпіти твої походеньки? Блудливий кіт, шолудивий гультяй, руда зміюка!

І це були найкоректніші епітети, які падали на голову жертви. Жертви, бо височенький і доволі кремезний Артем виглядав цієї хвилини таким нещасним, маленьким, незахищеним перед розлюченою дружиною, що аж жалість брала. Були спрямовані на нього не лише словесні звинувачення: посуд зі столу на веранді, віник із совком, які мирно спочивали біля вхідних дверей після вчорашньої праці, а наприкінці ще й відро з водою, немаленьке, п’ятнадцятилітрове (та в руках розгніваної Зої з’явилося стільки сили, що воно їй здалося пушинкою), – все це летіло, як реактивні снаряди, на чоловіка.

Артем вибачливо бубонів щось невиразне, намагаючись уникнути прямого влучання «мирної» зброї.

– Мовчи, мовчи, бугаюко безсоромна! Усе життя мені скалічив, молодість сплюндрував, душу розтоптав, щоб тебе так у пеклі чорти топтали! Щоб ти спокою й на тому світі не мав, як я не маю на цьому через тебе! – градус гніву жінки набирав висоти.

Прокинулися сусіди, змушені через галас попрощатися з ранковим солодким сном. Для них такі «баталії» в сім’ї Кушнірів не були дивиною. «Руда зміюка» в образі Артема таки справді була надзвичайно ласою до чужих жінок. Вряди-годи його ловили, як кажуть, на гарячому, і він отримував стусанів від ображених чоловіків. А якщо про Артемові грішки дізнавалася Зоя, то ще й від неї діставалося його рудій чуприні.

Артем справді мав такий колір волосся. На сонці воно взагалі аж горіло червонястим світлом і, ніби магніт, притягувало до себе погляди охочого до яскравості жіноцтва. Та, мабуть, не лише воно змушувало молодичок падати в обійми бджоляра. Хоча й не красень, він вабив до себе жіночі серця гарною статурою, привітністю і таким проникливим, заворожливим поглядом, від якого молодиці танули, як віск. Не одна була не проти потрапити на Артемову пасіку, яку він вивозив із настанням тепла в садок за селом, туди, де пахло медоносними травами так, що аж паморочилося в голові. Саме на оте запаморочення і скидали провину співгрішниці Артема, коли їх ловили на зраді.

Чому Зоя вибачала чоловікові стрибання в гречку? Скажете, гордості бракувало, безхарактерною була? І дуже помилитеся! Й одного, й іншого було в жінки вдосталь, от тільки… Доброго господаря теж іще потрібно пошукати. Варто побачити їхній дім – такого гарного ні в цьому селі, ні в сусідніх немає. Коли вони щойно одружилися і тіснилися в маленькій кімнаті батьківської хатини, Артем пообіцяв їй:

– Я зведу для тебе і наших дітей справжній палац! День і ніч працюватиму, але на наш будинок люди приходитимуть милуватися.

І дотримав слова. Довго мудрував над проєктом майбутнього житла, діставав аж у столиці потрібні матеріали, допізна стругав, виточував деталі неповторного інтер’єру – і ось він, красень дім, у якому, здавалося б, жити-поживати і горя не знати. Тільки-от не було в сім’ї спокою, бо нечистий раз у раз штовхав Артема в чужі обійми. І дуже вже солодко було в них тим жінкам, які знаходили те, чого не давали їм власні чоловіки. Зоя втрачала розум, коли дізнавалася про чергову шкоду невірного, але й зректися, відмовитися від нього не могла, точніше, не хотіла, бо чоловік і їй дарував гарячими ночами неземну насолоду. І вона, як наркотик, тримала жінку у своєму полоні, не допускаючи остаточного розірвання. І це була друга, не менш важлива причина, що змушувала її заплющувати очі на блуд грішника.

Проте цього разу трапилося таке, що Зоїн терпець урвався.

Прокинулася вона, як завжди, раненько. Поглянула на умиро­творене обличчя чоловіка, який солодко спав. Душу затопила хвиля тепла, подумала: хоча й не одну ложку дьогтю він додав у їхні стосунки, але все ж непоганий чоловік. І працьовитий, і добрий, ніколи на неї не лише руки не підняв, а й голосу не підвищив. А якщо вона й улаштовувала скандали через його пригоди, то так уже просив пробачення, на коліна падав, божився, що люди зі зла наговорюють, і робив це настільки щиро, що Зоя починала вірити. Останнім же часом Артем став таким уважним до дружини, таким дбайливим, як у перші місяці їхнього одруження, коли не міг нею натішитися. Зоя усміхнулася гарячим спогадам.

«Нехай поспить, – вирішила, – встигне ще попорати господарство, а я тим часом приготую сніданок».

Тихенько вийшла зі спальні, причинила двері в кімнату сина, щоб не розбудити його грюкотом посуду.

Славко, точна копія батька, – її гордість. Такий же майстровитий і професію гарну освоює – вчиться виготовляти меблі. Привіз Зої в подарунок вишукану скриньку для її, щоправда, нечисленних, прикрас. На жаль, й інша батькова риса теж проявляється– крутить дівчатам голови. Зоя попередила:

– Дивися там, бо якщо принесе якась отакого веснянкуватого, як ти, то змушу одружитися. І відмовитися не зможеш, бо на всі навколишні села вас із батьком лише два отакі сонечка.

Син пожартував:

– А ти не боїшся, матусю, що то може бути й не моє сонечко?

– Ти на що натякаєш, поганцю? – ледь замахнулася на жартівника.

Зої чомусь здавалося, що якщо і дозволяла котрась із жінок собі вільність з Артемом, то робила все, щоб любощі з ним не мали наслідків. Адже шанси народити такий яскравий, рудоволосий «доказ» були неймовірно високими, і тоді вже аж ніяк не виправдаєшся перед власним чоловіком. Але, як виявилося, даремно сподівалася Зоя на розсудливість своїх суперниць.

Жінка вийшла на веранду. Хоча й ранкове, але по-літньому тепле повітря ніжно огорнуло її спочиле, ще молоде, пружне тіло. Зоя потягнулася, вдихаючи запахи троянд, що росли на клумбах майже попід самими вікнами. Яка насолода, яка краса! Таки добре жити на цій гарній землі…

І раптом несміливий, тихенький дитячий плач, ні, навіть не плач, а невдоволене кректання почулося з дивана, який стояв на веранді. Зоя механічно ступила до нього крок, другий і завмерла… У сповитку лежало маля й дивилося на неї до болю знайомими синіми оченятами. А з-під краю шапочки виглядав руденький, не менш знайомий чубчик. Точно такий, як колись у маленького Славка.

«Добігався…» – це перше, що спало їй на думку.

Коли отямилась і, роззирнувшись навколо, впевнилася, що ніхто не спостерігає за нею, швиденько взяла на руки дитя, яке готувалося повідомити про себе голосним плачем, і майже побіг­ла до синової кімнати.

Славко блаженно усміхався уві сні, навіть не здогадуючись про те, які грізні хмари збира­лися над його головою. Зоя передихнула, готуючись до наступу.

Дитя, ніби відчуваючи, що в ці хвилини вирішуватиметься його і ще чиясь доля, притихло й лише світило своєю синявою на сердиту жінку. Зоя легенько поклала його на ліжко біля сина. Маленька копія Славка невдоволено запротестувала.

«Ти диви, який пестунчик! – подивувалася. – Як же це матір наважилася залишити тебе самого на чужій веранді?»

Син тим часом, відчувши присутність сторонніх у кімнаті, прокинувся. Коли побачив матір, а потім поруч із собою малюка, на якусь мить утратив дар мовлення.

– Це що?.. – зрештою витиснув із себе.

– Це «хто», а не «що», – іронічно промовила Зоя, налаштована на упереджений допит.

Славко уважно подивився на матір, збираючи докупи думки. На відміну від неї, він напрочуд швидко зорієнтувався в цій непростій ситуації.

Зрештою наважився:

– Мамо… Ти, мабуть, думаєш, що це я… що це мій…

Хлопцеві було важко підібрати потрібні слова. Та щось уже підказувало жінці, що не тому адресатові вона принесла «цінну посилочку». Сльози образи, сорому враз обпекли Зоїне обличчя, а вслід за ними хвиля гніву, як цунамі, підняла її на ноги. Злою фурією жінка влетіла в кімнату, де напередодні неочікуваних подій залишила «любого Артемчика». Певне, найсильніший землетрус не вразив би так сонного чоловіка, як несподіваний напад розгніваної дружини. Ухиляючись від її нещадних ударів, Артем вискочив з кімнати, великими стрибками подолав східці, які вели з другого поверху на перший, і вибіг у двір, сподіваючись забарикадуватися в літній кухні. Ех, недооцінив чоловік олімпійських талантів Зойки, та й кухня виявилася зачиненою (жінка не встигла її вранці відімкнути).

Ну, а далі події розгорталися на вже знайомому вам подвір’ї. Щоправда, Артем іще не знав, що причина його синців мирно посапує в синовій кімнаті.

Стратегію захисту цього разу вибудувати чоловік не встиг. Завадило те, що у дверях будинку з’явився Славко зі сповиточком у руках.

Малюк, мабуть, зголоднівши, кричав голосно, повідомляючи про своє існування: ви, мовляв, там з’ясовуйте, що хочете, але спочатку нагодуйте мене, бо спокою я вам не дам…

Зоя, помітивши зацікавлених глядачів з обох сусідських дворів, злим шепотом скомандувала зайти всім у дім.

Артем винувато, як шкідливий пес, і водночас прохально глянув на неї, ніби промовляючи: «Не битимеш?».

Нищівний погляд дружини змусив Артема бігцем подолати подвір’я і сховатися в будинку.

Що відбувалося там, за дверима? Усіх подробиць ми не дізнаємося, бо Артемові геть не захочеться комусь розповідати, яких «щирих» побажань він наслухався від своєї благовірної. Але сумки з його речами, розповідали сусіди, перед літньою кухнею стояли довгенько, а сам чоловік спав на сіннику. Добре, що літо було теплим.

Зоя мовчатиме зі зрозумілих причин: якій жінці приємно бути зрадженою, знехту­ваною?

А от Славко… Саме завдяки йому все закінчилося доволі мирно, і зацікав...