ДОНЬКА СОНЦЯ

Дитя, ніби відчуваючи, що в ці хвилини вирішуватиметься його і ще чиясь доля, притихло й лише світило своєю синявою на сердиту жінку. Зоя легенько поклала його на ліжко біля сина. Маленька копія Славка невдоволено запротестувала.

«Ти диви, який пестунчик! – подивувалася. – Як же це матір наважилася залишити тебе самого на чужій веранді?»

Син тим часом, відчувши присутність сторонніх у кімнаті, прокинувся. Коли побачив матір, а потім поруч із собою малюка, на якусь мить утратив дар мовлення.

– Це що?.. – зрештою витиснув із себе.

– Це «хто», а не «що», – іронічно промовила Зоя, налаштована на упереджений допит.

Славко уважно подивився на матір, збираючи докупи думки. На відміну від неї, він напрочуд швидко зорієнтувався в цій непростій ситуації.

Зрештою наважився:

– Мамо… Ти, мабуть, думаєш, що це я… що це мій…

Хлопцеві було важко підібрати потрібні слова. Та щось уже підказувало жінці, що не тому адресатові вона принесла «цінну посилочку». Сльози образи, сорому враз обпекли Зоїне обличчя, а вслід за ними хвиля гніву, як цунамі, підняла її на ноги. Злою фурією жінка влетіла в кімнату, де напередодні неочікуваних подій залишила «любого Артемчика». Певне, найсильніший землетрус не вразив би так сонного чоловіка, як несподіваний напад розгніваної дружини. Ухиляючись від її нещадних ударів, Артем вискочив з кімнати, великими стрибками подолав східці, які вели з другого поверху на перший, і вибіг у двір, сподіваючись забарикадуватися в літній кухні. Ех, недооцінив чоловік олімпійських талантів Зойки, та й кухня виявилася зачиненою (жінка не встигла її вранці відімкнути).

Ну, а далі події розгорталися на вже знайомому вам подвір’ї. Щоправда, Артем іще не знав, що причина його синців мирно посапує в синовій кімнаті.

Стратегію захисту цього разу вибудувати чоловік не встиг. Завадило те, що у дверях будинку з’явився Славко зі сповиточком у руках.

Малюк, мабуть, зголоднівши, кричав голосно, повідомляючи про своє існування: ви, мовляв, там з’ясовуйте, що хочете, але спочатку нагодуйте мене, бо спокою я вам не дам…

Зоя, помітивши зацікавлених глядачів з обох сусідських дворів, злим шепотом скомандувала зайти всім у дім.

Артем винувато, як шкідливий пес, і водночас прохально глянув на неї, ніби промовляючи: «Не битимеш?».

Нищівний погляд дружини змусив Артема бігцем подолати подвір’я і сховатися в будинку.

Що відбувалося там, за дверима? Усіх подробиць ми не дізнаємося, бо Артемові геть не захочеться комусь розповідати, яких «щирих» побажань він наслухався від своєї благовірної. Але сумки з його речами, розповідали сусіди, перед літньою кухнею стояли довгенько, а сам чоловік спав на сіннику. Добре, що літо було теплим.

Зоя мовчатиме зі зрозумілих причин: якій жінці приємно бути зрадженою, знехту­ваною?

А от Славко… Саме завдяки йому все закінчилося доволі мирно, і зацікавлена громада дещо дізналася про обставини того, як з’явилася в їхній сім’ї маленька «несподіванка».

Коли всі опинилися в будинку, першим завданням було заспокоїти безвинне маля. Виявилося, що при ньому була записка-інструкція, чим і коли годувати, навіть деякі речі та суміш у сумці, якої Зоя спершу не помітила біля дивана, коли забирала дитину. До речі, це була дівчинка.

Артемові викручуватися не довелося: прокурорський погляд дружини змусив розповісти про інтрижку, від якої не очікував таких наслідків. Пасія ловеласа жила в сусідньому селі. Її чоловік уже два роки перебував на заробітках в Італії, а вона ще ж молода, і ліжко було таким холодним, давно не зігрітим чоловічим теплом. Отож коли Артем, який продавав мед на їхньому ярмарку, магічно усміхнувся до молодички, вона відчула, що пропала, й одразу ж заплуталася в сітках спокуси, з яких не дуже й хотілося звільнятися. Сподіва­лася, що дитям прив’яже гарячого бджоляра до себе, але він категорично сказав, що сім’ї не залишить і нехай сама дає собі раду з цією проблемою, бо він їй нічого не обіцяв. Зневажена жінка вирішила провчити Артема. Можливо, якби він погодився підтримувати молодичку матеріально, то вона так би і змирилася зі своєю поразкою, але спокусник вирішив узагалі самоусунутися, сподіваючись, що коханка не наважиться доводити його батьківство. Дарма сподівався. Щойно Таїсі показали новонароджену донечку, вона зрозуміла, що особ­ливих зусиль докладати не доведеться.

Коли минуло майже три місяці від народження Єви, а її батечко не лише не з’явився на горизонті, а й припинив відповідати на телефонні дзвінки, покинута жінка наважилася на відчайдушний учинок, на який давно підбивала подруга.

– Нічого не обіцяв тобі? – гарячкувала Марта. – Добре, тобі від нього нічого не потрібно, але дитя в чому винне? Чому воно має бути обділеним? Чи ти думаєш, що твій Василь учитиме її, одягатиме, в люди виводитиме? Якщо до нього ще не дійшли чутки про твій роман, то незабаром це неодмінно станеться, тож, найімовірніше, подасть на розлучення, і що ти робитимеш сама? Тобі легко було рости без батька?

Батько Таїси залишив сім’ю, коли дівчинка була ще маленькою, тож вона добре знала, що таке нестатки.

Марта не вгавала:

– Поїдьмо до Артема, і якщо він не захоче по-доброму визнавати батьківство, подаси на суд, хоча тут і без нього, і без генетичних експертиз усе зрозуміло.

Таїса вагалася:

– Як я на очі з’явлюся Артемовій дружині? У кращому разі вона виштовхає мене у плечі. Ні, ні, це такий сором…

– А коли ти кохалася з чужим чоловіком, не думала про його дружину? – була нещадною Марта, але, побачивши, що подруга й так розбита каяттям, трохи пом’якшала. – Зрештою, ти й не забираєш Артема від неї, а от дитина не має страждати через вашу легковажність. Він заможний, має лише одного сина, тож не збідніє, якщо вділить своїй кровиночці частинку багатства. А якщо не хочеш зустрічатися з його дружиною, то зробімо так…

І Марта розробила підступний, але, як виявилося, безпрограшний «троянський» план узяття неприступної фортеці, за стінами якої переховувався батько-втікач.

Якби і справді до Кушнірів прийшла сама Таїса, хтозна, чим би закінчилася ця «операція». А от те, що там з’явилася маленька Єва…

Коли дитину нагодували і розставили всі крапки в майже кіношній ситуації, перед усіма постало запитання: що робити далі? Артем, безборонно здавшись у руки правосуддя, мовчав.

Зоя ж спочатку була категоричною:

– Збирай свої манатки і разом зі своїм «гріхом» іди до коханки! І щоб ноги твоєї не було в цьому дворі, щоб очі мої більше тебе не бачили!

Заспокоєна Єва, яка лежала на Славковому ліжку, як бар’єр між сторонами, повертала голівку то в один, то в інший бік, мило усміхалася беззубим ротиком, не здогадуючись, наскільки небажана її присутність серед цих людей. Але… але не була б Зоя жінкою, якби її охоплене гнівом єство не м’якшало від того безневинного дитячого погляду, не тепліло десь глибоко-глибоко в душі від такої щирої, такої беззахисної усмішки маляти.

Колись вона, на зло Артемові (так думала), позбулася вагітності. Так збіглося, що жінка дізналася про неї одночасно з першою новиною про зраду чоловіка. Хотіла залишити невірного, а Славкові в той час минув тільки рочок, тож перспектива зостатися з двома маленькими дітьми дуже злякала Зою. Чоловік вимолив пробачення, та вона встигла здійснити непоправне. Згодом відчуття втрати припинило завдавати болю, а ось тепер про нього нагадала ця ангельська дитяча усмішка. А тут іще Славко зі своїм дивним неочікуваним ставленням до події. Він не образився на батька, не розсердився, як можна було очікувати, а навіть співчутливо ди­вився на його похилену рудоволосу голову. І вже зовсім «добив» Зою, коли несподівано запропонував:

– А може, нам всиновити цю дівчинку, а точніше, вдочерити? Ну, подивися, мамо, відразу ж видно, що вона наша!

Зоя аж скипіла на те «наша»:

– Більшої дурниці не вигадав? Ще мені припиши гріхи цього… – вона вже не знаходила більш-менш пристойних у присутності сина слів, щоб охарактеризувати й так знищеного зрадника.

Та Славко не здавався:

– Буде в мене сестричка. Бо залишуся колись сам у світі, без родини… Матусю, ну поглянь на неї, вона така схожа на мене, я вже відчуваю, що ми рідні…

Зоя заплакала. Образа ще міцно тримала у своїх пазурах її серце, але злість, усупереч здоровому глузду і бажанню жінки, поступово кудись зникала.

«А може, й справді доля послала мені нагоду замолити страшний гріх дітовбивства», – подумала, майже переможена.

Коли пізно ввечері до Кушнірів прибула делегація на чолі з войовничою Мартою, Зоя навіть відчула певне розчарування. Гнів на чоловіка, а тепер ще й на суперницю, звичайно, не минув, а от дитя вже встигло заволодіти частинкою Зоїної душі.

Артем удочерив дівчинку. Так сталося, що Таїса незабаром потрапила в лікарню, і Зоя, погнівавшись задля годиться, погодилася прийняти на деякий час дитину.

«Нічого не вдієш, якщо вже так сталося, якщо так неочікувано переплелися ниточки наших доль…» – розраджувала сама себе.

І знову ж таки, коли Єву забирали, жінка відчула, що їй бракуватиме дитячого милого лепетання, тепла маленького тільця, яке пригортала до себе, заколисуючи перед сном.

Артем не відразу наважився виявити свої батьківські почуття. Соромився і… боявся, що Зоя ненавидітиме його за те, що змушений ділити свою любов між сином і не їхньою спільною донькою. Не знав, що дружина полюбила її значно раніше за нього.

Єва підростала, і дедалі частіше її сміх лунав на подвір’ї Кушнірів. Дівчинка гармонійно вписалася в сім’ю свого батька. Коли рідна матір вирішила поїхати за кордон на заробітки, запитання, з ким залишиться Єва, навіть не виникло. Дитина горнулася до Зої, щедро ділилася з нею ласкою, наче відчуваючи: великодушність і мудрість цієї жінки подарували їй сімейний затишок і тепло, захист від дошкульних життєвих гроз.

Лише інколи, й то без зла, дивлячись на яскраво-руде розкішне волосся Єви, Зоя думала: «Таки накаркав тоді Славко, натякаючи на те, що в їхній сім’ї може з’явитися “сонечко” від батька». Але тепер жінка зовсім не шкодує, що ця життєрадісна, промениста дівчинка прийшла в її життя…