ДОНЬКА СОНЦЯ

Коли липневе сонце, неквапливо піднімаючись на небокраї, лише збиралося лагідним промінням зігріти подвір’я сільського пасічника Артема, на самому подвір’ї вже було дуже гаряче. Світило запізнилося зі своєю місією щонайменше на годину, бо саме стільки у дворі подружжя Кушнірів шалено палахкотіло вогнище запеклої сварки, погрожуючи спалити дощенту обох учасників.

– Набридло! – лунав гнівний і водночас розпачливий крик Зої, другої половинки Артема. – Скільки можна терпіти твої походеньки? Блудливий кіт, шолудивий гультяй, руда зміюка!

І це були найкоректніші епітети, які падали на голову жертви. Жертви, бо височенький і доволі кремезний Артем виглядав цієї хвилини таким нещасним, маленьким, незахищеним перед розлюченою дружиною, що аж жалість брала. Були спрямовані на нього не лише словесні звинувачення: посуд зі столу на веранді, віник із совком, які мирно спочива...