ДОМОВИЧОК

– А як він злиться?

– Тоді на різне здатний: і налякати, і заховати щось потрібне, а ти потім бі­гаєш і шукаєш, просиш його повернути. Он я якось повечеряв, а посуду не помив, бо дуже втомився після роботи. Бабусі вдома не було: в нічну працювала тоді. Ну, я ліг спати, вранці прокидаюся, а моїх цигарок ніде нема. Точно ж пам’ятав, що залишив пачку на вікні, – перед сном курив. Усе обшукав, та дарма. Як корова язиком злизала. То я подумки попросив пробачення в домовичка, пішов посуд мити. Аж дивлюся: лежать мої цигарки в шафці, де начиння стоїть. І як вони там опинилися? Я точно її не відчиняв, бо тарілки не мив і не ставив. Оце, виходить, домовичок заховав, щоб я посуд помив і знайшов.

Я з теплом згадую діда та його історії про домовичка. Минуло вже п’ятнадцять років, і діда вже немає з нами, але ці спогади досі гріють мою душу. Правду кажучи, я не дуже повірила йому, навіть після розповіді про заховані цигарки. Думала, це він вигадав, щоб пробудити в мені сумління та бажання прибирати за собою. Після того він іще розповідав про домовичка. Ми навіть залишали йому біля печі пряник і маленьку чашечку з молоком, а вранці воно було відпите, а пряник надкушений дрібними зубками. Дід казав, що то домовичок поласував, я вдавала, що вірила, аби не засмучувати рідненького. Сама ж думала, що дід чи сам надкусив, чи миші, хоча вони в нас ніколи не водилися. Зате прибирати за собою навчилася, бо соромно якось було перед дідом.

Чому я згадала ті історії? Саме захворіла, лежала з температурою. У кімнаті безлад, сусідка Марина на вихідні додому поїхала. Хочеться прибрати, а сил зовсім немає. Жар, слабкість. Пригадала дідові розповіді. От якби насправді існували домовички! Допоміг би мені один такий навести лад у кімнаті, щоб сусідка не сердилася. Вона така – чистоту любить. Прийде з дороги втомлена, а в кімнаті гармидер…

Я зітхнула. Жар закутував тіло, думки перемежовувалися зі сном. Сама не помітила, як заснула. Снилася мені дідова та бабина хата, і дід знову ставив гостинці для домовичка. І він виліз з-за печі – маленький, волохатий, з яскравими зеленими очима, як у кішки. Схопив пряник, щось пробуркотів і знову заховався за пічку…

Я прокинулася. Надворі вечоріло, але Марина ще не приїхала. Я кліпнула, помітивши щось незвичне в кімнаті. Усе прибрано! Речі в шафах і на полицях, підлога підметена, навіть брудні чашки зі стола зникли. Значить, Марина приїхала, прибрала, а потім іще кудись пішла, поки я спала. Соромно як! Вона тут поралася, а я навіть не прокинулася. Раптом задзвенів телефон. Це була Марина. Вона сказала, що потяг запізнився, тож прийде за пів години…

Стоп, а хто ж порядкував у кімнаті? Ключа точно ніхто більше не має. Хто ж це був? І тут у кутку почувся шурхіт. Я здригнулася та підняла голову з подушки, вглядаючись у морок. За батареєю блимнули зелені очі. Щось темне й волохате промайнуло підлогою і зникло за шафою. Я ущипнула себе. Ні, не сплю. Невже марю?

У шпарині зашурхотів ключ. Прийшла Марина. Вона здивовано оглянула кімнату й промовила:

– Не жалієш ти себе. Нащо було прибирати, коли така хвора? Мене б дочекалася.

Я оторопіла. Отже, то був не сон. Це домовичок мені допоміг!

– Дякую тобі, домовичку. І пробач, що не вірила в тебе, – прошепотіла я, коли Марина вийшла.

За шафою засвітилися оченята…