ДОЛЯ

Важкі дубові двері широко розчинились, і молода вродлива дівчина, яку силою в них штовхнули, опинилася в просторій кімнаті з безліччю вікон на високих мурованих стінах, по-багатому облаштованій, наскільки це було можливо в середньовіччі.

Дівчина важко дихала, ніби перед цим утікала від смертельної небезпеки. Її оксамитова, кольору променистої троянди сукня з білими пишними, гаптованими ніжним мереживом, рукавами красиво вирізняла струнку фігуру й білу ніжну шкіру дівчини. Пшеничні локони, віртуозно заплетені, втратили свою ошатність і вкрили плечі юнки.

Її широко розплющені від жаху очі неперевершеного фіалкового кольору невідривно дивися на чоловіка, який сидів за великим дубовим столом, потираючи руки.

Саме ці білі випещені руки з товстими короткими пальцями на широких долонях привернули увагу дівчини. А ще каблучка на вказівному пальці лівиці з величезним нефритом в обрамленні маленьких діамантів. Чоловік потирав руки одна об одну так, ніби отримав неймовірне задоволення чи виграв якийсь величезний джекпот. Але його холодні сірі очі не усміхались, а пропікали силою ненависті наскрізь, не даючи дівчині дихати…

Вона стояла перед ним безпомічна, беззахисна, залежна від його бажань і абсурдних рішень. Тіло стискалося, хотілося зникнути навіки, щоб не бачити ЙОГО ніколи!!!

Раптом дівчина відчула, як десь усере­дині з відчуття безпомічності та приниження, яке наростало з невимовною силою, раптом зародилася злість і тоненьким, іще не усвідомленим росточком стрімко наповнювала все її єство. Злість переросла в гнів, який враз розправив тендітні дівочі плечі й дав змогу сміливо дивитися в очі сивочолому панові, який почувався повелителем світу.

Їхні погляди схрестилися, ніби північний крижаний холод подув на ніжну тендітну фіалку.

Раптова думка обпекла свідомість: вийти заміж – єдиний спосіб урятуватися від цього монстра в людській подобі!

Вона витримала цей погляд, сповнений пихи, зневаги і безмірної влади. Влади, яка бере серце людини в довічний полон. Влади, яка забирає в душі право проявляти любов і людяність, вважаючи це за слабкість. А хто слабкий – той програв у цьому житті.

…Камелія важко дихала, переживши жахіття цього видіння ніби наяву.

– Як дивно… Таке враження ніби я перенеслась у часі й саме я була цією дівчиною. А той чоловік – це ж він, Володимир. Мій біль, моя заплакана доля.

Її тіло… Вона відчувала дуже чітко все! Тіло тремтіло від пережитого. Хоча Камелія усвідомила, що це видіння з такими бурхливими емоціями тривало лише декілька секунд. Але про силу прожитих відчуттів нагадувало серце, яке сполоханою птахою билося в грудях.

А ще нею опанували знання, які не мали під собою ніяких реальних підтверджень, а просто були!

Вона якимось дивом знала, що ТАК було завжди! Цей чоловік завжди просто бісив її. Ця гримлива суміш зі страху, відчуття безсилля і нестримного гніву породжувала ненависть величезної сили. І ця ненависть була між ними обома містком, який поєднав їх на­завжди…

Це було головним знанням, яке зберігало її тіло в кожній своїй клітинці. Ніби хтось невидимий, наділений здатністю вмикати в людині любов чи ненависть, вмикав у ній таке потужне відчуття, щойно очі її бачили його міцно збиту гранітну постать із широкими плечима та грубо витесаним могутнім торсом.

Камелія якимось чином знала напевне, що цей чоловік одягнений у чорні з високим поясом штани з дорогої тканини і взутий у м'які шкіряні з вишивкою чоботи з низькими халявками. А також, що він був середнього зросту, та через свою могутню статуру справляв враження дуже впертої людини, яка просто нависала над співрозмовником, як важелезна скеля. Хоча вона не бачила ні його штанів, ні чобіт і не могла визначити, якого він зросту. Просто знала про це.

Її свідомість поза бажанням і розумінням трохи відслонила завісу з якогось давно прожитого минулого, яке кануло у плинності часу, заховалося в пам'яті віків та проросло в теперішньому виром відчуттів.

Камелія прислухалася до заспокійливого стуку коліс потяга й рівномірного дихання своїх супутників. Це повернуло її з дивовижної подорожі і трохи заспокоїло.

Натомість з'явилися думки і спогади, від яких дівчина намагалася втекти на край світу.

Це її дивні, болісні взаємини з Воло­димиром.

Вони познайомилися дуже давно. Настільки давно, що їй довелося полічити, пригадавши той перший день їхньої зустрічі.

Камелія поверталася додому після чудово проведеного з друзями вихідного. Вона їхала своїми не першої молодості «Жигулями», які залишились у спадок від батька. Машину господар шанував неабияк, тому вона мала вигляд новенької: з чистеньким салоном, м'якими сидіннями, вбраними у світло-сірі чохли, і натертою до блиску панелькою. Звичайно, не «Ланус», але є чим пересуватися містом учорашній студентці-випускниці Національної музичної академії України імені Петра Чайковського.

Дівчина зупинилася на світлофорі й раптом зрозуміла, що ключ запалення зламався від старості, просто в замку. В руці залишився брелок у вигляді червоного сердечка з маленьким скляним стразом у центрі й половинка ключа. Розпач накрив Камелію з головою. Вона не знала, що робити в такому разі.

Може, звернутись до поліціянтів? Чи попросити допомоги у водіїв машин, які стояли навколо?

Мозок гарячково шукав вихід із ситуації, прокручуючи різні варіанти того ще квесту.

Раптом загорілося зелене світло і сталося те, чого дівчина так боялася: позаду неї чимало автівок, рух яких перекрив її «Жигуль», і розлючені водії почали сигналити, що є духу. Камелія аж очі заплющила, як у дитинстві, коли ставало страшно, ніби це могло її врятувати. Звуки клаксонів нетерпляче пронизували вечірнє, ще спекотне літнє повітря, і тонкий музичний слух дівчини не в змозі був витримати це. Вона заплющила очі й міцно притиснула руки до вух. Тіло зіщулилось, як у маленької беззахисної дитини, і втиснулося в сидіння.

Раптом хтось нервово постукав у напіввідчинене вікно.

– Панянко, може, ти вже рушатимеш? Чи не бачиш: зелений моргає до тебе лівим оком?

Голос був трохи хрипкуватий, як у курців. Але з веселими нотками і доброзичливий.

Вона підняла очі й зустрілася із сірим холодом його очей. Це так вразило! Веселий доброзичливий голос і холодні сірі очі, які не усміхалися, в яких не було тепла…

– Та ключ зламався… – Зрадлива сльоза діамантом скотилася щокою, а руки чомусь схопилися за кермо.

– Оце так! То вмикай аварійку швиденько. Зараз усе розрулимо!

Він почав давати якійсь знаки водіям автівок, які лишалися позаду. Ті рушали, об'їджаючи її машину. А чоловік попросив вийти її чи пересісти на сидіння пасажира поруч.

Камелія пересіла. Незнайомець швидко пішов до своєї автівки й переїхав у місце, де можна було припаркувати машину. Він за хвилину повернувся з викруткою та з діловим виглядом почав щось робити біля замка запалення. Машина раптом завелась, хоча під кермом з'явилася купа якихось провідків.

– Тепер від'їдемо в безпечне місце. Ти можеш комусь зателефонувати, щоб тобі купили новий замок і приїхали замінити?

– Та ні… Нікому телефонувати. Друзі нещодавно роз'їхались, а татка вже рік, як немає… – Дівчина не втрималась і важко здихнула.

– Коли так, я допоможу тобі.

Він пильно подивився їй в очі, потім ковзнув поглядом по стрункій постаті й зачепився поглядом на красивому декольте легкого літнього сарафана. Дівчина відчула, що ніяковіє, і щоки її почав заливати рум'янець. Та вона зібралася з духом і мовчки кивнула на знак згоди.

За годину вони сиділи в затишному кафе, смакували ароматною кавою зі смаколиками і розмовляли. Точніше, говорив більше Володимир, так звали нового знайомого Камелії. А сама дівчина мовчки слухала його балачки, усміхалася за нагоди й кивала задля годиться головою.

Чоловік абсолютно не переймався мовчанням нової знайомої, рятівником для якої він став. Він розповідав про якісь буденні речі, мало цікаві Камелії, й пильно подивлявся на неї, а ще більше – на її декольте.

Це був фатальний для Камелії та Володимира день, коли двоє людей з різних світів, які випадково зіткнулися на перехресті доріг, у величезному тримільйонному місті зайшли в безкінечний лабіринт взаємин, де жило страждання…

Частина третя

Рим

Камелія не могла заснути від думок. Щоб не розбудити сусідів у купе, вона тихенько піднялась і, нашвидкуруч одягнувшись, вислизнула в коридор, причиняючи за собою двері.

Тут відчула себе вільніше. Похилилася до холодної шибки, торкаючись чолом, ніби віддавала свій біль через померзле скло, звільняючись від думок, які мимоволі робили її нещасною.

– А й справді, чого це я розкисла й страждаю без кінця? Як набридло! Ні, щоб насолоджуватися подорожжю! Я ж їду до Рима!!! Так давно мріяла про це. І ось тепер маю свою вимріяну реальність. Як круто! І сусіди такі чудові люди. Добрі й теплі.

Перед її очима промайнули образи нових знайомих. Дівчина усміхнулася сама до себе. Набрала повні легені прохолодного повітря, вдихнула спокій заснулого вагона та глибоко видихнула свій біль, ніби звільняючись від тягаря стосунків, які більше дратували, ніж тішили й надихали.

Камелія раптом зрозуміла, що відголосок цих взаємин, як темна хмара, кидав тінь на все, що її тішило і чим вона жила. Це було наче грім серед холодної зими!

– Я почуваюся нещасливою у взаєминах, а стаю нещаслива в житті! Та це ж не все моє життя! Відколи Володимир став усім моїм життям? Це я дозволяю йому, даю стільки місця, стільки значимості, що на себе вже бракує сил! Боже мій, так і втратити сенс свого існування недовго. А ще не так давно головним у моєму житті була музика! І взаємини. Я і музика… Цей союз надихав мене писати вірші, музикувати щоденно по п’ять годин поспіль. Я ж була найкращою студенткою на курсі. Мене називали перлинкою факультету!!! То я загубила себе і незчулася навіть коли…

Камелія притулилася знову чолом до зимової шибки. Стулила повіки. Та вже було не так гірко і зовсім не хотілося плакати. Таке враження, ніби правда, що чітко намалювалася в її уяві про саму себе, спочатку кольнула своїми гострими кутами, але цей біль був тимчасовим і надав полегшення. Тіло розслабилося, відпустило внутрішню напруженість, і груди задихали на повну.

Тепле дихання дівчини утворило на замерзлому склі маленьке віконце, в якому вона побачила відбиток від лампочки з протилежної стіни коридору.

– Як символічно і дивовижно… Ніби світло в кінці темного тунелю.

Камелія відчула, як її ноги трішки підгинаються в такт потяга, а в тілі відчуття коливання, ніби в колисці. Вона заплющила очі й уявила себе на березі моря, серед хвиль, що ніжно цілували її босі ступні, наспівуючи свою вічну мелодію життя. Вона обережно ступала по мокрому піску, всіяному морською галькою, і слухала крик чайок, що розчиняється в диханні моря. Раптом її нога наступила на щось тверде, шершаве. Захотілося підняти і роздивитися. Це була мушля, напіввідкрита, з гострими краями вздовж усього периметру. Виникло непереборне бажання заглянути всередину. І в іще живому тілі мушлі Камелія побачила перлинку.

– Та це ж моя перлинка. Це я! Я знайшла себе!!!

Потяг притишив хід і почав зупинятися, поштовхи посилились, і таке чудове видін­ня зникло. Однак залишило по собі незабутній слід у серці та в душі. Так, ніби все єство дівчини наповнилося світлом, від якого тепло, аж гаряче. І хочеться літати, ніби ти стала раптом легким прекрасним пір'ячком, що танцює в повітрі танок щастя.

Позаду стукнули двері купе, і Камелія обернулася. Її очі зустрілися із самою мудрістю, яка назавжди оселилася в очах Євгена.

– Панночці не спиться? Хочу розкрити вам секрет, чому люди не сплять уночі. Ви, можливо, й не повірите, але це так.

Євген усміхаючись подивився на неї й отримав мовчазне запрошення доєдна­тися до спілки нічних несплюхів.

– Коли в нашій голові повно різних думок, як бджіл у вулику, то наш розум не має спокою. Ці думки не несуть нам рішення, а просто змагаються одна з одною, як на Олімпіаді. І тоді ми змушені весь час прислухатися до цих бешкетливих бджіл, якось давати їм раду. Поки ми обслуговуємо рій у своїй голові, то забуваємо про те, що маємо ще й тіло і душу… Та бджоли перемагають!!!

Вони удвох весело засміялися, на мить забувши про те, що всі пасажири сплять.

На початку вагона почувся якийсь шум, і в коридор виглянула заспана провідниця:

– Опівнічники!!! Тихіше, бо всіх розбудите!

– Вибачте. Ми будемо нечутними і невидимими! А можна чайку гаряченького?

– Куди ж вас дінеш?! Приходьте!

Провідниця незлобливо щось бурчала собі під ніс, дістаючи склянки в срібних підсклянниках.

Євген змовницьки підморгнув Камелії й пішов по чай. За п'ять хвилин вони вдвох сиділи біля малесенького розкладного столика на початку вагона і тихо розмовляли.

Дівчина, зігріта турботою Євгена та запашним чаєм, купалася в його дотепах і стриманій увазі. Було по-домашньому затишно біля цього чоловіка, що так тонко відчув її настрій і вміло, ненав'язливо підтримав її.

Камелія дізналася, що він архітектор і його запросили до Рима, щоб узяти участь у реставрації однієї з частин знаменитого Палаццо Колона. Це величезний найдавніший родовий маєток, у якому зберігають скульптури та картини різних епох.

Вона зацікавлено слухала його і відчувала, що Євген саме їй розповідає про цікавинки древнього міста. У його розповіді не було хизування чи зверхності, а була інтелігентна стриманість освіченої людини, яка любила свою роботу і дотримувалася власної життєвої філософії.

Він розпитував про її творче життя, про улюблених композиторів, про батьків. І це було так природно, що в Камелії виникло відчуття, ніби вони знали одне одного чимало століть, але вимушено розлучилися. І от доля звела їх знову.

У душевних розмовах, за запашним чаєм непомітно промайнуло близько двох годин.

– Ой, засиділись ми з вами! Уже третя ночі. Ще можна встигнути поспати!

– Головне – Антона не розбудити! Хоча він спить молодецьким сном, можна виносити, як бранку, – не прокинеться!

– То бджоли його сплять міцно!

І вони тихо розсміялися, уявляючи Антонів вулик, що мирно посапував у купе.

Ранок легко біг за потягом, непомітно змінюючи колір серпанкового палантину, що все яснішав і яснішав. Потім нечутно зазирнув у вікно, і мешканці вагона почали прокидатися. Скоро кінцева зупинка. Ще декілька годин і вокзал прийме у свої гамірні обійми пасажирів, які встигли перезнайомитись і навіть певною мірою поріднитися між собою.

Нарешті потяг зупинився, і їхня весела дружня трійця опинилася на пероні. Вони завчасно обмінялися номерами телефонів та запрошеннями. Камелія, привітно усміхаючись і притискаючи до грудей футляр із найдорожчим, запросила нових друзів на свій виступ, який мав відбутися перед самим католицьким Різдвом, 24 грудня, за декілька днів. А Євген запросив на екскурсію неймовірним Палаццо Колона, де обіцяв сам бути гідом і провідником.

Антон, увагою якого вже цілковито володіла весела й безтурботна компанія, що стрічала свого друга, швидко попрощався і побіг до товаришів.

– Камеліє, ви розмовляєте італійською?  – Євген подивився на неї з надією.

– На жаль, ні. Але мене зустріне хтось від організаторів проєкту, не хвилюйтеся, Євгене. До того ж я вільно спілкуюся англійською. Тому не пропаду! – Камелія весело дивилася на Євгена, який не спішив розставатися з нею.

– Я допоможу знайти того, хто вас зу­стрічає.

– Гаразд!

Вони забрали свої речі й рушили до приміщення вокзалу, долаючи натовп людей і перешкоди з валіз.

Камелію зустрічав молодий, із величезними чорними очима римлянин. Євген передав дорогоцінну супутницю, послану долею випадку, в надійні руки і лише після цього попрощався з дівчиною.

За пів години дівчина вже сиділа в теп­лому холі невеликого, але затишного готелю, в якому для неї забронювали номер. Сандро, так звали молодика, який зустрічав її, мелодійною рідною мовою про щось неголосно говорив з адміністратором.

Камелія тим часом роздивлялася красивий інтер'єр холу, який нагадав, що скоро Різдво – свято, наповнене радістю, відчуттям щастя, нородженням чогось нового й неймовірного, що стоїть на порозі життя і очікує дозволу увійти. А тобі потрібно лише дозволити цьому новому увійти і залишитися. Прийняти його, як мама, яка приймає і притискає до грудей своє новонароджене дитя.

І раптом Камелія почула, як її серце народжує гімн життю, торжество якого завжди перемагає, навіть у найтемніші часи!

– Ave Maria, aiti maan lapsien

Taas meihin katsoo suojelltn…

Радуйся Маріє, благодаті повна,

Господь з тобою, благословенна Ти…

Мелодія звучала в серці голосним закликом до відродження себе, свого жіночого початку, якимось сакральним значенням для Камелії, відомим лише її душі.

Сандро підійшов усміхаючись до Камелії. Реєстрація закінчилась і можна піднятися в номер.

Вони обговорили можливий час репетицій, місце зустрічі й докладніше про сам виступ. Сандро вручив Камелії провідник Римом і відмітив у ньому піцерії та кав'ярні, де можна було посмакувати найсмачнішою піцою чи замовити пасту, від якої голова просто йшла обертом – настільки смачною вона була!

Дівчина усміхалася, слухаючи свого гіда, і була просто в захваті від його італійської вимови та жвавих рухів, які супроводжували слова, а ще чорних, з іскринкою очей, які могли розпалити невгамовний вогонь у серці не однієї красуні.

Вони домовилися тримати зв'язок, і Санд­ро, сама чемність, залишив її в цьому чудовому холі, схожому на чарівне казкове місце.

Камелія піднялася в номер, де вже стояли живописною купкою її валізи. Можна оглянути покої й облаштовуватись у цьому тимчасовому пристанищі тиші та спокою. Відколи в країні війна, Камелія вперше виїхала за кордон. Лише тут вона раптом усвідомила, що в безпеці. Не чутно пронизливої сирени, що спонукала тіло стискатися в тугий клубок, а мозок у цей час хвороб­ливо шукав, де б сховатися, і його підганяв такий потужний біологічний страх, що вимикаються та зникають безслідно інші рефлекси та думки.

Тут, у цій тиші, навіть дихалося вільніше. І виникло непереборне бажання прийняти душ і трохи поспати.

Дзвінок несподівано увірвався в тишу, забираючи Камелію з міцних обіймів сну і повертаючи її до реальності. Вона дістала телефон, щоб подивитися, хто це згадав про неї.

– Володимир!?! Явився – не запилився! О, ні! Ні! Ні! Не хочу!

Востаннє вони бачилися понад місяць тому, коли посварилися, вже вкотре. І вже вкотре Камелія дала собі слово більше не входити в ці стосунки. Не підтримувати їх, відсторонитися й відпустити цього чоловіка, біля якого вона почувалася знеціненою й нещасною.

Він завжди робив так, як було зручно йому. Взаємини були такими, якими він їх бачив і розумів. Навіть якщо дівчина протестувала, відмовляючись виконувати його бажання. Він відсторонювався і зникав на деякий час. Щоб несподівано з'явитися знову, увірватися в її життя смерчем, змітаючи на своєму шляху захисні перешкоди, які вона так ретельно відбудовувала між ними.

– О, ні… Коли вже настане край цим стосункам? Коли він мене нарешті відпустить? Я ж не потрібна йому! Мій спокій… Він просто краде мій спокій, мою впевненість, яка з'являється, поки ми не спілкуємося, і зникає, як пилюка після дощу… Що мені зробити, щоб перегорнути цю сторінку мого життя?

Вона нервово вимкнула звук на телефоні. Екран згас і подразник зник. Камелія усвідомила, що вона майже за дві тисячі кілометрів від Володимира. У зоні недосяжності. І може чинити так, як їй хочеться!

Дівчина швидко заблокувала його номер, цим самим повертаючи свою впевненість і втрачений спокій. Відтак причепурилася, зручно одяглась і вирушила оглядати місто.

На вулиці було прохолодно і похмуро. Грудень – не найкращий місяць для туристів. Та величне місто будь-якої пори року мало екстравагантний вигляд. Саме так! Камелії здалося, що це слово якнайкраще описує Рим, розкриваючи його напов­нення і приховані сенси, які причаїлися в старовинних величних храмах, вузьких вуличках і в маленьких кав'ярнях чи піцеріях, яких тут було безліч.

Вона з насолодою, без певної мети блукала Вічним містом, спостерігаючи за людьми, зацікавлено розглядаючи вітрини магазинчиків і бутиків, древні забудови та храми. Пила смачну каву, їла пасту і знову подорожувала, вбираючи в себе багатоголосий прояв і унікальну енергетику, яка заманювала стародавніми вулицями і картинками подій, що малювала уява.

Вечір спустився темним покривалом, нагадуючи Камелії, що час повертатися до готелю, відпочити. Завтра вранці відбудеться репетиція, потрібно бути вчасно в призначеному місці.

Вона взяла таксі й через деякий час, втомлена, але щаслива, повернулася до свого готелю.

(Далі буде)