ДОЛЯ

Хто дивився мелодрами і бачив кадри першої зустрічі голов­них героїв, коли перетиналися погляди і проходив розряд, той зрозуміє, як я побачила ЙОГО. Помітно вирізнявся з-поміж решти науковців. Убраний зі смаком, стильна зачіска – ефект створював дивовижний. Щоб не втрачати своєї долі, я за першої нагоди почала брати ініціативу у свої руки. За чотири дні столичний гість проявив інтерес до мене, – як мені здалося, він зрозумів, що я його доля. Поїхав, але обіцяв повернутися. Слова дотримав. Щоправда, довелося чекати понад чотири місяці. Але ж справи, робота. Все й одразу.

Мама була не те що здивована, вона була шокована стрімкістю подій у моєму особистому житті. Вони з татком гідно перенесли мої перші потуги самостійного життя, обожнювали онучку, але, мабуть, виявилися неготові до того, що я з головою порину в нові стосунки, зовсім не знаючи людини.

Спершу Олег, – так звали мого коханого, – видався освіченим, інтелігентним чоловіком. Говорив мало, мова була багата – слухати не переслухати. Після першої зустрічі з ним тато сказав, що людина серйозна, доньці пощастило. Згодом думка стала діаметрально протилежною. Приїхав Олег з Харкова раптово, навіть несподівано, з невеликою валізою в руках. Поселився все в тому ж готелі від інституту. Хоча зізнався мені, що сподівався жити в мене. Навіть моя інфантильна натура не була готова до такого стрімкого розвитку подій. А як же романтика? Побачення? Олег переконав, що в нього серйозні наміри й що він не має часу на ці щенячі, за його словами, пустощі. Ну, добре, подумала я, нехай буде так. Хоча глибоко в душі було бентежне відчуття: щось не так! Спростовувала внутрішню тривогу, аргументуючи, що нічого не знаю про стосунки – суха теорія, для практики замало досвіду.

Марійка скоса поглядала на чужого дядька, який оселився в нашій квартирі. Батьки тільки перезиралися між собою. Мама зрідка запитувала, чи не поспішила я. Мені не було часу думати, я прагнула надолужити жити. Хотілося бути коханою, відчувати підтримку, опору, бути за чиїмось заступництвом. Так минув місяць спільного життя. Я працювала, бігла в садочок по доньку, потім по продукти в магазин, готувала, прала, намагаючись бути ідеальною дружиною. Олег повертався додому пізно, все частіше без настрою. Постійно скаржився на колег, що зарплата маленька, обсяги робіт великі, що він не встигає писати докторську дисертацію. А його наукова праця – не просто пуста писанина, а фантастична робота, що матиме світове визнання в галузі економіки.

За кілька місяців спільного проживання батьки повідомили, що переїздять у село, де в нас була така собі дача, а насправді хата від дідуся з бабусею, що лишилася у спадок. Марійка плакала, адже не хотіла відпускати їх від себе. А я без тіні каяття зраділа. Ось тепер ми справжня родина. Молода сім’я повинна жити окремо. Пелена кохання не дала мені побачити вимушеність від’їзду батьків та їхню жертовність заради щастя дочки.

Згодом Олег переконав мене, що йому потрібен тайм-аут на роботі, він хоче дописати докторську дисертацію до кінця року. Я погодилася, адже професійне і кар’єрне зростання чоловіка – його візитівка. Процес написання роботи затягнувся з кількох місяців на довгі три роки. Ні, це не робота не написала сама себе за цей період (бо сам Олег її й не планував писати), просто луснуло моє ангельське терпіння. Я настільки втомилася за роки спільного проживання бути дружиною, сантехніком, вантажником, касиром, що зібрала його валізу і виставила за двері. Такий собі трутень, скунс, що лежав на дивані й смердів. Ні допомоги, ні підтримки від нього не дочекавшись, забула про кохання, обрубала і кінці у воду. 

Батьки, які все терпіли й розуміли, повертатися назад у місто відмовилися. Мама тільки просила бути прискіпливішою у виборі партнера життя, керуватись не емоціями, а холодним розумом.

Час спливав. Мене дратували сімейні пари, я відмовлялася від запрошень у гості, де вкотре хтось із компанії міг запропонувати з кимось познайомити, звести тощо. Було гірке відчуття, що я не така, як усі, якщо не брак, то третій сорт. Замість того щоб зрозуміти, що я самодостатня, приваблива і молода жінка, яка може подобатися чоловікам, я обростала комплексами, занижуючи планку, до якої обирала собі чоловіків. 

Були короткочасні романи, сліпі побачення, зустрічі, навіть інтернет-знайомства. Та все не те. Коли я дивилася на ставлення тата до мами, його прояв ніжності та почуття, що пережили роки випробувань на міцність, усе більше хотілося щирості, безкорисності від чоловіків.

Руслана я зустріла в компанії друзів. Великого значення його намірам більше пізнати одне одного не надавала. Умовила мене дати йому шанс подруга, яка переконала, що під лежачий камінь вода не тече і варто відкрити душу свіжим емоціям. Новий знайомий говорив – медом лив. Статечний, практичний, умілий – так себе в житті бачив Ру­слан. А що ці всі риси йому притаманні, просив пересвідчитися особисто. Запропонував стати його дружиною. Навчена гірким досвідом надмірного поспіху, чемно відмовила, мотивуючи, що занадто мало знаю його. Розпочався період залицяння, цукерки, квіти. Не йшло. Чи то мені не вдава­лося до кінця бути відвертою на цих побаченнях, чи, можливо, Руслан занадто викладався, прагнучи створити максимальний ефект враження, але щось не клеїлося.

Усе змінив випадок. Одного вечора я поверталася додому, на неосвітленій вулиці на мене напав грабіжник, вирвав сумку з рук, боляче вдарив у живіт. Отямившись від пережитого шоку, ніби супергероя побачила перед собою Руслана, захеканого, червоного, з моєю сумкою в руках. Виявилося, що він ішов позаду й побачив, як злодій напав. Спершу хотів рятувати мене, та коли перехожі підбігли на допомогу, кинувся навздогін за крадієм. Наздогнав, наваляв йому, забрав вкрадені речі й прийшов мені повернути. Чому Руслан опинився пізно ввечері в районі, в якому не мешкає, запитати я забула. Натомість блискавична думка сяйнула в моїй голові, що він – чоловік моїх мрій, мій принц, рятівник і заступник. З таким нестрашно прожити життя.

Страшно. І навіть дуже. З чергового запою мій співмешканець виходив під супровід сирени «швидкої». Два дужі санітари не могли втримати худорлявого алкоголіка із запущеною стадією інтоксикації. Його ломило і вивертало навсібіч, так, наче його тіло зовсім без кісток. А п’яні слова, що я дурна повелася на його театральну постановку з пограбуванням, зовсім звели нанівець мою віру в людську чесність. Після чотирьох років марних спроб закодувати, вмовлянь полікуватися, сліз і його вибачень моя нервова система дала збій. З емоційним вигорянням і сталими проблемами нервів я загриміла в стаціонар. Батьки вкотре терпляче дбали про своє нерозумне дитя. Я зрозуміла, що зазнала поразки: занадто багато ставила на шальки терезів. Мені так хотілося бути щасливою жінкою, що я витрачала власні ресурси та сили, не отримуючи натомість нічого, крім образ, претензій, вимог.

Соромно стало перед донькою… яка чекала, доки мама награється в кохання, перед батьками, які бачили, що їхня дитина тоне, кидали рятівну шлюпку, якою ніхто не користу­вався. Я вигоріла! Змарнованого часу не повернеш. Як і довіри людей.

А потім були сльози. Я відпустила минуле. І почала будувати своє життя так, щоб бути щасливою в гармонії із собою, своїми рідними. Здобула другу вищу освіту, отримала спеціальність юриста. Відкрила свою нотаріальну контору. Змінила ставлення до життя. Полюбила затишок дому, спокійні вечори, розмови з мамою. Вмовила батьків повернутися назад у місто. Почала дбати про них так, як вони на те заслуговують. 

Мені вже не тридцять, але ще не п’ятдесят. Я все ще приваблива зовні, цікава співрозмовниця, досить цілісна і незалежна жінка. Люблю слухати музику і міцний чай. Обожнюю свою доньку, ціную проведений із батьками час і вірю в кохання. Незважаючи на гіркий досвід та образу на чоловіків, я вірю, що моя доля десь ходить і обов’язково мене знайде. Просто шлях у неї тернистий, але вже який є…