ДОБІГАЛАСЬ...

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

29 листопада 23:03

475

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Жіночі історії

Завжди й усюди поспішати – це було життєве кредо бабці Ольги. Дрібненька, тоненька, личко – мов печене яблуко, роками відмічене, але така швидка і моторна, що й молоді позаздрять. Ніколи на місці не всидить: то до куми на посиденьки метнеться, то до молодшої сестри в сусіднє село. І все бігцем, бігцем... Якось молода сусідка не втрималась і спитала в Ольги, чи вміє вона помалу ходити.

Задумалась Ольга, усміхнулась і почала розповідати:

– Я зроду не була повільною. Покійна мати казала, що вже в колисці навсібіч крутилась, а руки і ноги метлялись, як вітряки. А коли підросла, то й клопотів додалося зі мною. Мати і батько – на роботі, а на моїх плечах – усе господарство та молодші брат із сестрою. Тут уже не сядеш відпочивати й забавами не потішишся. Крутилась я від ранку до вечора, як муха в окропі. Крім того, треба було ще й до школи ходити аж у сусіднє село. От змалку й виробились у мене прудкі ноги. Зростом я мала, а обігнати могла будь-кого. А тепер як подивлюсь, яка молодь лінива – всі машинами, на велосипедах, ніхто ногами ходити не хоче, – аж жаль бере мене за серце. Та ж рух – це життя, здоров’я і щастя. І завдяки тому, що я вік бігаю, то й досі ще ряст топчу...

Але була мені колись і оказія з біганиною. Якщо маєш час, послухай...

Сусідка зацікавлено кивнула, і бабця Ольга раптом неочікувано сіла на стару розхитану лавку під парканом.

– Познайомились ми з моїм Василем на вечорницях. Він тоді з приятелем прийшов у наше село до дівчат позалицятись. Ми як угледіли тоді одне одного, так більше й не розлучалися. Так Василь попоїздив до мене місяців зо два, а тоді й сватів заслав...

Привіз Василь мене до себе додому. Свекруха все блимає на мене скоса. До вечора ні слова не вимовила, а за вечерею каже:

– Оце, сину, вибирав ти собі дружину, вибирав і вибрав... Хіба кращих дівчат не було? Привіз таку бадилину, що як сметаною її помасти, то наш кіт одним махом проковтне. Та їй же ж треба в кишені каміння класти, аби вітер кудись не заніс... На що ж твоя дружина згодиться? Хіба такі дрібні руки мені в роботі підсоблять? Не шкодуєш ти стару матір, сину! Ой, не шкодуєш...

Так мати б вичитувала Василя до третіх півнів, якби свекор не цитькнув. А я сиджу ні жива ні мертва. Не такої зустрічі очікувала... Від сорому мені хотілося крізь землю провалитися. І така образа на мене накочується! Чи ж винна я, що такою дрібненькою вдалася? Хіба ж мені звикати до роботи? Не було такого, чого я не вміла робити. Але, як кажуть, невістка – чужа кістка. Хто там переймався моїми почуваннями в чужій хаті? Лиш Василь заспокійливо пригорнув до себе. Тим я і втішилася...

Незлюбила мене його мати з першого погляду. Хоч як я вже їй годила, все марно. За день, бувало, й не сяду, все перероблю, а свекруха, знай, бурчить невдоволено. Не було мені до кого й словом озватись, бо чоловіки на роботі, аж увечері додому сходились. Така мене нудьга розібрала, така гризота в серце в’їлася! Шкодую себе, плачу ледь не щодня і все батьківську хату згадую. Недаремно люди кажуть, що стільки й тієї радості, доки біля батьків. А коли вийдеш заміж, то не раз згадаються і ненька, і тато, і домівка рідна, і роки безтурботні...

Терпіла я, терпіла сичання свекрушине, та врешті кинула все й вирушила додому. Хоч і брав мене жаль за Василем, але злість на його матір переважила...

До мого села було далеченько. Та для мене то дрібниці! Ще й вирішила шлях скоротити – пішла через лісок, навпростець. Іду, поспішаю. Здається, ноги самі мене несуть, аби швидше дістатися. Аж чую: кінь позаду форкає.

– Молодице! Може, підвезти? – голос Василя за пів кроку.

Я озирнулась і аж заклякла: такий він гарний у сідлі, такий ставний! Чуб хвилястий на чоло падає й аж сяє на сонці. А очі... Ох! Погляд вогонь креше. Сердився Василь, що я втекла...

– Давай руку, – каже мені.

За мить ми вже мчали назад, аж вітер свистів у вухах...

І знову почалася та сама пісня. Вистачило мого терпіння ненадовго. Після того, як свекруха вилила борщ, біля якого я пів дня тупцяла, свиням, бо, бачте, він був пересолений, хоч то й брехня, я зібрала клунка з пожитками й помандрувала на вітцівщину. Цього разу встигла я далі забігти, аж доки знову не наздогнав мене чоловік на своєму Вороні.

– Довго отак бігатимеш? – хрипко спитав, міцно стискаючи мене за стан, аби не зіскочила з коня.

– Доки не зацитькаєш свою матір, аби не збиткувалася з мене.

Не знаю, чи казав щось Василь матері, але та трохи присмирніла. Навіть лагідніше почала промовляти до мене. Та, як кажуть, горбатого... І коли одного дня шуліка потягнув її улюблену зозулясту курку, винною в тому була я...

– От скажи, що тобі можна доручити? – кричала свекруха так, що всі сусіди позбігалися. – Ох, людоньки добрі! І послав Бог невістку! За які ж гріхи така мені кара? Ні до чого вона не здатна! Курку вгледіти – і то не може... Хай би краще тебе той шуліка вхопив. Однаково ти не більша від курки... А користі від тебе й того менше. Зозуляста моя хоч яйця несла. А ти що? Нічого до ладу зробити не вмієш. Думала, онуків дочекаюся... Та хіба ж воно, людоньки, здатне народити? Саме ж не більше від дитяти. Дрібнота, а не молодиця... Тьху!

Думала я, що помру від такої ганьби. Так свекруха вже брудом мене полила, що терпець мій тоді остаточно урвався... Як була, так і вирушила додому. Не бігла – летіла. А за слізьми й дороги не бачила. Добре, що в рідну сторону серце веде, інакше збилася б я на манівці... У голові, як у бубні, гупає раз у раз, що тепер уже й Василь не поверне мене назад. Не піддамся. Годі вже мою крівцю пити та на людське посміховисько мене виставляти!

Уже й ліс почав світлішати. Отже, незабаром буду вдома. Бо за лісом – поле, а там – і село рідне... Ох, швидше б уже... Ноги біжать, а серце сполохано завмерло: знову кінь наздоганяє мене. А бодай йому! Не встигла... Почала я бігти. Та де там? Навіть моїм прудким ногам не зрівнятись із ногами Василевого коня. Умить наздогнав мене. А я й голови не повертаю, біжу, аж дух мені перехоплює. Раптом просто перед моїм носом повітря розсік батіг. Стала я, мов укопана. То це що – бити мене зібрався?! Такий гнів закипів у моїх грудях! Ну, годі! Досить із мене такого заміжжя! Свекруху весь час терпіла, а тепер мушу ще й чоловікові погрози зносити?.. Я руками боки підперла й дивлюсь на Василя, пропікаю його очима.

– Знову за своє? Коли ж ти вже набігаєшся? – зіскочив чоловік із коня й наступає на мене – високий, кремезний, м’язи аж сорочку рвуть.

Я, порівняно з ним, як горобець немічний. Але теж не з боязких: носа задерла, брови зсунула на переніссі й кажу сердито:

– Моєї ноги більше не буде в тій хаті! Або веди мене в окреме помешкання, або я повертаюсь до батьків – і на тому все!

– Це відколи таке мале верховодить? Я не знаю, що ви не поділили з моєю матір’ю, але від сьогодні поставлю край вашим суперечкам. Скільки мені ще за тобою бігати? Вже всеньке село сміється з мене. Сором який!

– Я мені як – ти спитав? Та я ж у твоїй хаті зайвий раз дихнути боюсь, аби свекруху не розгнівати. Не хочу більше такої наруги. Їдь, Василю, додому. Я не повернуся...

І тільки-но я розвернулась, аби далі йти, як ураз опинилась у повітрі. Закинув чоловік мене на плече, мов лантух, і поніс. Я кричу, тицяю його кулачками у спину. Та що Василеві те комарине вовтузіння? Він і оком не кліпнув... Заніс мене чоловік у гущавину, подалі від чужих очей, гарнесенько-любесенько примостив на травичці та як почав обціловувати, то й заніміла я і в очах моїх стало темно. Геть-чисто забула, куди йшла і що сказати хотіла...

Змовкла бабця Ольга, замріяно усміхнулась власним спогадам – аж зморшки на чолі розгладились, очі сяйнули тихим вогнем...

– І що? Далі що було? – нетерпляче підганяє розповідь сусідка.

– А далі, доню, повернулась я до чоловіка. Умів він переконувати... Ой, умів! Я тоді ледь отямилась після тих любощів у лісі... Не знаю, що Василь сказав своїй матері, але відтоді спокій запанував в оселі. І радість. Бо незабаром дізналася я, що чекаю на дитину. Побігеньки не минули даремно...

А коли вже живіт носа підпирав, то свекруха від щастя не знала, як мені догодити. Від роботи мене берегла, щоб і за воду холодну не бралася. Ще більше полюбила, коли Миколка народився. Донею мене називала, горлицею до мене припадала... Куди й поділась її колишня злість? Наче підмінили стару.

Так і дожили ми зі свекрами – у мирі та злагоді – аж до їхнього відходу за межу... Більше й слова лихого ні від кого я не чула... Відтоді і дітей, і онуків научаю, аби більше ходили, бо щастя має лише той, хто не сидить на місці...