ДОБІГАЛАСЬ...

Завжди й усюди поспішати – це було життєве кредо бабці Ольги. Дрібненька, тоненька, личко – мов печене яблуко, роками відмічене, але така швидка і моторна, що й молоді позаздрять. Ніколи на місці не всидить: то до куми на посиденьки метнеться, то до молодшої сестри в сусіднє село. І все бігцем, бігцем... Якось молода сусідка не втрималась і спитала в Ольги, чи вміє вона помалу ходити.

Задумалась Ольга, усміхнулась і почала розповідати:

– Я зроду не була повільною. Покійна мати казала, що вже в колисці навсібіч крутилась, а руки і ноги метлялись, як вітряки. А коли підросла, то й клопотів додалося зі мною. Мати і батько – на роботі, а на моїх плечах – усе господарство та молодші брат із сестрою. Тут уже не сядеш відпочивати й забавами не потішишся. Крутилась я від ранку до вечора, як муха в окропі. Крім того, треба було ще й до школи ходити аж у сусіднє село. От змалку й виробились у мене прудкі ноги. Зростом я мала, а обігнати могла будь-кого. А тепер як подивлюсь, яка молодь лінива – всі машинами, на велосипедах, ніхто ногами ходити не хоче, – аж жаль бере мене за серце. Та ж рух – це життя, здоров’я і щастя. І завдяки тому, що я вік бігаю, то й досі ще ряст топчу...

Але була мені колись і оказія з біганиною. Якщо маєш час, послухай...

Сусідка зацікавлено кивнула, і бабця Ольга раптом неочікувано сіла на стару розхитану лавку під парканом.

– Познайомились ми з моїм Василем на вечорницях. Він тоді з приятелем прийшов у наше село до дівчат позалицятись. Ми як угледіли тоді одне одного, так більше й не розлучалися. Так Василь попоїздив до мене місяців зо два, а тоді й сватів заслав...

Привіз Василь мене до себе додому. Свекруха все блимає на мене скоса. До вечора ні слова не вимовила, а за вечерею каже:

– Оце, сину, вибирав ти собі дружину, вибирав і вибрав... Хіба кращих дівчат не було? Привіз таку бадилину, що як сметаною її помасти, то наш кіт одним махом проковтне. Та їй же ж треба в кишені каміння класти, аби вітер кудись не заніс... На що ж твоя дружина згодиться? Хіба такі дрібні руки мені в роботі підсоблять? Не шкодуєш ти стару матір, сину! Ой, не шкодуєш...

Так мати б вичитувала Василя до третіх півнів, якби свекор не цитькнув. А я сиджу ні жива ні мертва. Не такої зустрічі очікувала... Від сорому мені хотілося крізь землю провалитися. І така образа на мене накочується! Чи ж винна я, що такою дрібненькою вдалася? Хіба ж мені звикати до роботи? Не було такого, чого я не вміла робити. Але, як кажуть, невістка – чужа кістка. Хто там переймався моїми почуваннями в чужій хаті? Лиш Василь заспокійливо пригорнув до себе. Тим я і втішилася...

Незлюбила мене його мати з першого погляду. Хоч як я вже їй годила, все марно. За день, бувало, й не сяду, все перероблю, а свекруха, знай, бурчить невдоволено. Не було мені до кого й словом озватись, бо чоловіки на роботі, аж увечері додому сходились. Така мене нудьга розібрала, така гризота в серце в’їлася! Шкодую себе, плачу ледь не щодня і все батьківську хату згадую. Недаремно люди кажуть, що стільки й тієї радості, доки біля батьків. А коли вийдеш заміж, то не раз згадаються і ненька, і тато, і домівка рідна, і роки безтурботні...

Терпіла я, терпіла сичання свек­рушине, та врешті кинула все й вирушила додому. Хоч і брав мене жаль за Василем, але злість на його матір переважила...

До мого села було далеченько. Та для мене то дрібниці! Ще й вирішила шлях скоротити – пішла через лісок, навпростець. Іду, поспішаю. Здається, ноги самі мене несуть, аби швидше дістатися. Аж чую: кінь позаду форкає.

– Молодице! Може, підвезти? – голос Василя за пів кроку.

Я озирнулась і аж заклякла: такий він гарний у сідлі, такий ставний! Чуб хвилястий на чоло падає й аж сяє на сонці. А очі... Ох! Погляд вогонь креше. Сердився Василь, що я втекла...

– Давай руку, – каже мені.

За мить ми вже мчали назад, аж вітер свистів у вухах...

І знову почалася та сама пісня. Вистачило мого терпіння ненадовго. Після того, як свекруха вилила борщ, біля якого я пів дня тупцяла, свиням, бо, бачте, він був пересолений, хоч то й брехня, я зібрала клунка з пожитками й помандрувала на вітцівщину. Цього разу встигла я далі забігти, аж доки знову не наздогнав мене чоловік на своєму Вороні.

– Довго отак бігатимеш? – хрипко спитав, міцно стискаючи мене за стан, аби не зіскочила з коня.

– Доки не зацитькаєш свою матір, аби не збиткувалася з мене.

Не знаю, чи казав щось Василь матері, але та трохи присмирніла. Навіть лагідніше почала промовляти до мене. Та, як кажуть, горбатого... І коли одного дня шуліка потягнув її улюблену зозулясту курку, винною в тому була я...

– От скажи, що тобі можна доручити? – кричала свекруха так, що всі сусіди позбігалися. – Ох, людоньки добрі! І послав Бог невістку! За які ж гріхи така мені кара? Ні до чого вона не здатна! Курку вгледіти – і то не може... Хай би краще тебе то...