ДМИТРИКОВА ДОМАШНЯ ТВАРИНКА

– Тату, тату, я хочу братика!

– Дмитрику, та якого братика?! Ми і з тобою не завжди даємо раду. Мама на роботі, я теж, от улітку не маємо де тебе подіти. Сидиш пів дня сам. За братиком треба дивитись, а нам треба гроші заробляти, – отак сказав і пішов вечеряти.

Дмитрик, звісно, зі своєю пропозицією звернувся і до мами, але вона була ще категоричнішою, сказала: «Ні, ми цього не обговорюватимемо», і все тобі. Тому наступного ранку хлопчик був згідний уже на песика чи на котика. Але й на них у батьків не вистачало ні часу, ні бажання. І Дмитрикові стало так нудно, так сумно, що він вирішив піти на вулицю. Був вихідний, батьки залагоджували свої хатні справи, а хлопчик знову сам. Тому, швидко одягнувшись, він збіг східцями у двір. На подвір’ї порожньо. Улітку і так мало дітлахів, бо ж усі роз’їжджаються до бабусів-дідусів, до тіток-дядьків, які живуть у селі, а оскільки Дмитрик прокинувся рано, то й ті, які ще залишались у будинку, додивлялись останні літні сни.

Дмитрик сів на краєчок лавки та почав колупати паличкою землю. Тихо зітхав за маленьким руденьким песиком, якого б він назвав Бубликом, якому б купував на базарі найсмачніші кісточки і з яким би він щовечора і щоранку ходив на прогулянку, за смугастим котиком, який би пив молочко та кумедно нявчав, і за братиком, який би чекав його зі школи, в яку він незабаром має піти. І так Дмитрикові стало сумно, так невимовно себе шкода, що він сам на цьому великому-великому світі і що всім до нього байдуже, що й не помітив, як на вологу долоньку, скроплену солоними слізками, сіла маленька комашка. Вона з червоними крильцями в чорну цяточку, з тих, що їх називають сонечками, або божими корівками. А Микитка з його групи в садку кумедно називає цих комашок бедриками.

Вона повільно повзала його маленькою долонькою, мовби вивчаючи кожен пальчик, а потім піднялась вище – на плече. Комашка повзала, повільно перебираючи комашиними лапками, і Дмитрик, заспокоївшись, якось в один момент відчувши, що він не сам, зрадів і почав спостерігати за нею. Комашка не тікала, не летіла кудись далеко-далеко, не поспішала на роботу чи в магазин, і від цього стало так легко на серці. Увесь ранок хлопчик із комашкою пробавились у свої дитячо-комашині ігри. А коли мама покликала Дмитрика обідати, він у квартиру піднявся не сам, а з новим другом.

– Мамо, тату, в мене є домашня тваринка! Бачите? Ось яка! Правда, гарна? – захоплено запитував хлопчик. Він відшукав маленьку баночку, в якій колись лежали цукерки і яка ще й досі пахла смачним та солодким, настелив туди ватки і поклав жучка на обідній сон, бо він уже втомився. Після обіду виніс баночку на вулицю, годував жучка квіточками і листочками, солодкими паличками та бубликами, а потім спостерігав за його повзанням. День минув швидко-швидко, що малий і не помітив, коли вже почало сутеніти, лише тато, який біг із магазину, нагадав, що час додому. Після вечері та купання Дмитрик розказав жучкові свою улюблену «Курочку Рябу» та залишив йому на ніч світильник, бо ж, може, той боїться спати в темряві, і солодко заснув. Усю ніч снились йому песики та котики, братики і сестрички, а ще маленьке сонечко, не жовтогаряче, а червоне, в чорну цяточку.

На ранок хлопчик не побачив свого жучка в баночці. Де тільки не шукав — і під диваном, і на балконі, і в кухні, ніде його не було. Мама сказала, що жучок, певно, полетів до своїх діток, годувати їх. Дмитрик знову засумував, сльози котились його обличчям, аж тут із ванної вийшов тато. Він обійняв сина, витер йому слізки й пообіцяв, що сьогодні вони обов’язково підуть у зоомагазин обирати Дмитрикові домашню тваринку, а мама додала, що ще добре подумає про братика. А жучок потім знайшовся: повзав на краєчку його подушки. Жучок кумедно ворушив лапками й усміхався. Ви ж знаєте, що сонечка вміють усміхатися. Особливо тоді, коли щасливі діти.