«ДИВО»

– Нас троє, сину. А та твоя пропаща – вона мені ніхто. Ади, яка пані. Що, хоч, аби я ї ще їсти варила? А може, мені ще її майтки прати? Встане, то най си палит-варит сама.

– Ну, мамо, – не вщухав Анд­рій, – ви ж добріша, ніж вдаєте. Не робіть проблем з першого дня. Буде вона варити, і прати, і все буде робити, коли звик­неться. Ще рано. Що їй, першого дня братися до казанів, коли вона не знає навіть, де в нас ві­дро з водою стоїть? Краще все їй розкажіть-покажіть…

Василина наче не чула сина, робила своє: розливала каву у три горнятка, різала булку натроє і мастила маслом, клала на три тарілки по яйцю... Андрій тільки важко зітхнув і пішов, не поснідавши, вдягатись, бо час іти на роботу.

– Лишаю тебе, Ганю, але аж страх мене бере: чи порозумієтесь ви з моєю мамою, чи ні…

– Йди, Андрійку, і нічого не бійся. Спробую порозумітися, а як ні – я мовчатиму. Хай хоч що мені каже. А ти подзвони мені, добре?

– Я подзвоню, Ганю, подзвоню. І на полудне додому прийду.

– То й добре. А я постараюсь їй не перечити…

Тільки-но двері за сином зачинились, Василина влетіла до кімнати, де Ганя якраз заправляла ліжко. Оглянувши кімнату пильним оком, важко зітхнула і метнулась відчиняти кватирку.

– Ну й сопух тут у вас.

– Я хотіла провітрити, але ви… – захищалась невістка від Василининих нападок.

– А що я? Що я? Вставати траба борше, аби, коли я за́йду, повітрє вже було як кришталь.

– А нема чого вам сюди заходити. То є наша кімната, – відповіла Ганя, дивлячись просто в очі свекрусі, а всередині дивувалась, бо сама від себе не сподівалась, що може так «обрубати жінку».

Василина стояла якусь мить, наче води в рот набрала. Вона не сподівалась такого повороту. Вона завжди верховодила всіма у сім’ї. Її слово мало вагу навіть перед чоловіком. Він ніколи їй не перечив, син також. А нині якась зáйшла буде вчити її, що їй робити у власній хаті? Василина пішла у наступ.

– Ти, донько, знаєш що? Ти туво мені не жварґай, бо ми не ровесниці і свиний разом не пасли. Свої мамі будеш жварґати. Се перше! Друге: не я в тебе, а ти в мене в хаті. Трете: ти мені ніхто! Я тебе не знаю і знати не хочу!

– О, а чого то ви так розі­йшлися зранку... ма-мо? – запитала Ганя, вимовивши слово «мамо» з такою інтонацією, що у Василини закололо біля серця. – Я думала, ми поснідаємо разом, заодне й познайомимось. Я вам про себе розкажу, ви мені про себе.

– Ага! Зараз я буду тобі столи закладати. Ади, яка бистра... – бурмотіла під ніс Василина.

– Та не треба мені нічого закладати. Ви мені покажіть, що у вас де, а я сама все зготую. Ви сідайте і відпочивайте…

Василина не чекала тих слів. Сварка з неї аж перла. Язик свербів, а слова чомусь застрягали у горлі. Згадала себе молоду, коли вперше переступила поріг Семенової хати. Згадала свекруху покійну і як та прийняла її, наче дочку рідну, не зважаючи на те, що Василина була з бідної родини, та ще й виросла без батька. Не знала навіть, хто її батько і чи був коли насправді, хоча мати брехала, що він вмер, коли вона була при надії. Стало соромно за свої слова. Хоч вигляду не подала, а всередині неї боролись двоякі відчуття: незгода прийняти невістку і страх та сором, який пережила сама багато років тому перед своєю свекрухою.

– Ну добре. Ходімо до кухні, там кава стигне. Зарáз і побалакаєм, – не підводячи очей, запросила невістку Василина, сама собі дивуючись, що занадто легко здалась.

– Добре. До кухні, то до кухні, – згодилась Ганя, радіючи, що, можливо, вдасться налагодити зі свекрухою «контакт».

Василина сиділа за столом, наче засватана. Ганя взялась розливати каву в горнята, собі долила молока, що пражилось у каструльці. Василині налила чорної, бо з молоком та не захотіла. Намастила дві грінки булки домашнім маслом, а зверху присипала цукром, як завжди робила вдома. Свекруха тільки мовчки на все дивилась, бо вже була й поснідала з чоловіком, але невістці також відмовити не змогла. А коли Ганя сіла поруч, запитала:

– Ну, хто ти, звідки? Розказуй, де тебе Андрій винайшов?

– Я з сусіднього району. До вас на практику прибула. Вже місяць тому.

– І хто з тебе буде? – примруживши око, запитала Василина. – Кухарка?

– Чому ж кухарка? Я – майбутній економіст! – спокійно пояснювала Ганя. – А якби й кухарка, то що?

– Ага, мому синови лиш кухарки бракує. Він з інститутом, а вона з мисками?

– Ну, мамо, всі ми з мисками. І ті, що з інститутом, і ті, що й зов­сім без школи! – якось монотонно відповіла невістка. – Така вже наша жіноча доля.

– А батьки твої хто? Тáкой вчені? – випитувала Василина, гадаючи, що, може, вже більше й не буде такої нагоди, а вивідати треба все до нитки.

– Батьки – прості люди, як і ви самі, – відповіла й навіть не помітила, як тими словами знову вколола свекруху, що та аж скривила рота, – мама доярка, тато конюх…

– Доярка і конюх?.. – прошепотіла Василина, голосно зітхнувши. – Ясно, голота! Браття-сестри є?

– Сестра від першого татового шлюбу. Тобто тато ще одружений з першою дружиною, але з мамою вже двадцять п’ять років як разом, – навіть не задумуючись, що цими словами підписує собі вирок, відповіла молода жінка.

– Що? То ти байстручка? Боже, за що нам така кара впала на голови? – заголосила Василина. – Ото се!

– Я не байстрючка! – нахилившись над Василиною, відповіла невістка. – У мене є тато!

– Для мене ти байстручка і нев будеш, доки мене! – буркнула Василина і, луснувши горням об стіл, вийшла з хати.

Ганя сиділа за столом, дивлячись на двері, за якими зникла свекруха. На очах бриніли сльози, а в голові крутились думки: «Нелегко буде мені тут прижитись, але що робити? Я ж люблю Андрія і мушу любити його родину, добра вона чи погана».

Василина того дня обіду не готувала. Знову вдала, що смертельно слаба, хоча кожен із членів сім’ї знав, що то не правда. Ганя заходилась з обідом. Зварила борщу, натушкувала картоп­лі з ребрами. Добре, хоч свекор Семен, якому дівчина сподобалась і в роботі, і в розмові, в усьому їй допомагав: подавав картоплю з пивниці, підносив воду з криниці, підказував, як і що робити коло кухні, аби дим не курився на хату. Аромат страв розлетівся кухнею і вже дійшов аж до кімнати старих, та такий приємний, що у Василини аж слина в роті збивалась у клубок, але на просьбу невістки скуштувати борщу, щоб солі було стільки само, як клала у страву сама, жінка відмо­вилась.

– Я не голодна і твого варива їсти не буду, – буркнула свекруха, повертаючись обличчям до стіни. – Старого мені заклич…

Ганя вийшла, без єдиного слова зачинивши двері. А за мить уже й Семен увійшов до кімнати, бо ж «повелителька» кликали.

– А-а-а, то ти, старий? – обернулась Василина. – Що то ти й носа не показуєш? Так би-м і вмерла, а тобі всьо єдно. Лиш ті кухарці прислуговуєш…

– Ади, прийшов-им. Чого знов бубниш? Ніц тобі нема. На ту, що вмирає, ти не подібна. Бутлє води коло тебе, та й закликати ще силу маєш.

– Я маю силу? Маю, а що ж! Ти хотів, аби-м вже не мала? Що, може, й собі яку зáйду приведеш, як здохну, та й будут обі туво на пару з тов буйстручков ґазду­вати?

– Чи ти здуріла, бабо? Яку зáйду? Яка байстручка? – не розуміючи, допитувався Семен.

– А то не знаєш? Наші невістка, дідько би її побрав, бай-струч-ка! Видиш, то траба було парубочити до триціть літ, аби си таке віднайти. Бідний мій синочок… – заволала Василина.

– Ну, бабо, ти таки гет розуму не маєш? Як так можна? Обернисі троха назад, Василино, і подивисі на…

Василина закрутила головою, наче пугач, навсібіч, так і не зрозумівши, що хотів їй сказати чоловік.

– Ах... Що я з тобов час трачу? Йду до кухні. І Андрій якраз прийшов… Там Ганя такий борщ зварила, що слина тече вже від самого запаху, – прихвалював Семен, заохочуючи й дружину піднятися з перин та пообідати з усією родиною, але Василина тільки відвернулась зі словами «Фе, я би на твоїм місци того тріла і не їла...»

* * *

Василина не виходила з кімнати ще кілька днів. Не їла і не пила про людське око. Вставала з ліжка тільки за потреби і знову, як миш, заривалась у перини. А як тільки насувалася ніч, злазила з ліжка і йшла до кухні, де давала волю своєму голодному шлунку, вкидаючи туди все, що було: сало, хліб, тушковану Ганину картоплю заливала борщем і навіть не морщилась, а навпаки, смакувала, бо дуже вже був він вдалим. Ще й тягнула з собою грінку хліба зі смальцем і тихо запихала у шухляду коло ліжка про всяк випадок. Семен усе чув, але вдавав, що спить, бо якби тільки зачепив, то знову було б криків на пів ночі.

Десь за тиждень Василина не витримала самоув’язнення і, поки діти були на роботі, таки вийшла з підпілля. Спершу кинулась до свиней, накричала на Семена, що недобре вичистив. Бурмотіла на Ганю, що, відколи вона доїть корову, й краплі молока в хаті нема. На сина також неслись прокльони за те, що січки нарізав із самої кукурудзянки, а треба було помішати із соломою і сіном. Добре, що вони не чули, але свою порцію «паприки» отримав кожен.

Повернувшись із хліва до хати, Василина зателефонувала до сестри. Довго їй скаржилась на всі ті «погані» події, які останнім часом зсунулись на її голову, на «необдумане» одруження сина, на мовчазність Семена. Сестра мовчки вислухала, не давши «бідній» ніякої поради, за що й сама була насварена за байдужість і черствість.

Ганя повернулась із роботи раніше, ніж щодня, і заходилась розпалювати в кухні та готувати вечерю. Чоловіки одноголосно захотіли тушкованої квасолі з димленим м’ясом. М’ясо Василина завжди тримала на горищі розвішаним на дерев’яних клинках. Ганя зняла з горища шмат м’яса і, закришивши цибулею, смажила, щоб додати його до квасолі. Двері до Василининої кімнати були ледь причиненими. Аромат швидко пробився попід двері й залоскотав жінчин ніс. Для Василини те стало останньою краплею. «Ото ґаздині! Цілу свиню за тиждень переведе. І вчера, і нинька, і завтра. Лиш тим димленим попирає. Вже розросласі, що далі в двері не влізе», – бурмотіла свекруха, але увійти до кухні і сказати слово невістці боялась, бо там за столом грали в карти її чоловіки.

Перед вечерею Ганя, взявши дійницю, пішла до хліва, бо й сьогодні доїти корову чекало на неї. З появою невістки в хаті Василина зовсім забула про домашню роботу. Але Василина часу не марнувала – вона «слабувала», а сама тихо, непомітно для домашніх, контролювала кожен крок невістки, виглядаючи в розтвір фіранки.

Василина тихенько вишмигнула з кімнати до середніх сіней, звідки драбина веде на горище. Поки чоловіки за картами, а невістка порається у хліві, зробить своє. Вона знає, як то влаштувати, щоб димленого м’яса вистачило аж до нового, тобто до весни. Вона тихенько, щоб не заскрипів жодний щабель, піднялась на горище. «Я ї покажу, як моє їсти. Най спочєтку ту свиню сама прогодує, а потому най їст».

Жінка навпомацки дісталась до клинків з м’ясом. Зняла з кілочка гачки з димленим і заховала у старій скрині, залишивши тільки кілька добре обібраних ребер. «З мнєсом варити і я вмію. А ти попробуй їсти пісне, доньцю!» – пробурмотіла, зачиняючи віко скрині.

Тихо, мов кішка, знову наблизилась до дверцят, щоб злізти з горища, та тільки хотіла покласти ногу на щабель, як драбина, яка двадцять років стояла на своєму місці мов прикута, посунулась – і Василина всім своїм нелегким тілом бухнулась до підлоги, а драбина накрила її зверху.

Чоловіки почули той гупіт і вмить побігли до сіней подивитись, що ж там сталося. А коли увімкнули світло, то побачили, як жінка розпростерта, мов стара жаба-ропуха, яку переїхав трактор, лежала на підлозі і тільки стогнала. Одна нога була чисто синьою, а з іншої стирчала гола кістка…

Цілу зиму Ганя доглядала «вмираючу» свекруху. Крім поламаних ніг, у неї й не боліло нічого, але встати сама не могла. Ганя мила і перевдягала Василину, присипаючи певні місця присипкою, щоб де не зробились пролежні, щоб не запріла. Годувала для неї все, що та тільки побажала, і найсмачніший шматок завжди віддавала свекрусі. А коли Василину вдруге прооперували, невістка навіть відпустку взяла, щоб не залишати стару саму спочатку в лікарні, а потім і вдома.

Василина, здавалось, цінувала старання невістки: не вередувала, не скаржилась, не шукала собі «ґудза» у невістчиній роботі і не бурмотіла на неї при сусідках, які приходили відвідати хвору. Інакше, як донечкою, Ганю не називала, навіть у розмові з самою невісткою лиш було «доню».

Зима була важкою і довгою. Перша відлига припала тільки на квітень, тоді Ганя, всадивши свекруху у візок, вивезла її на подвір’я, щоб та трішки подихала свіжим повітрям та помилувалась сонячним промінням. Поїхали обійстям повз квітник до брами. Зупинились у хвіртці. Василина роздивлялась надовкола так, ніби вперше бачила своє подвір’я. Семен оббивав лід біля криниці, який намерз за зиму. В саду ще досить багато снігу, але було видно, що до ґанку стежка не була прокиненою цілу зиму. Коло дровітні лежали ковбани нерубаних дров, які привезли ще перед Різдвом…

– Ану, донько, вівези-но ти мене за браму, най хоть глипну, що сі в світі діє.

– Добре, мамо, – відмовила Ганя і штовхнула важкий візок через бордюр до тротуару.

– Лиши мене. Я не втічу. Може, хто надійде, та хоть дві слові скажу. А ти йди, йди роби своє, – наказувала. – Кілько робіт навкола.

Марія, Василинина сусіда, якраз поверталася з хлібом із крамниці, як, побачивши Василину у візку перед брамою, аж у долоні плеснула.

– Йой, сусідо, ти вже троха встала. Дєкувати Богу. Тобі вже легше? Як ти сі чуєш? – допитувалася.

– Ох, не питай, Маріцю. Не питай, бо серце ми сі рве від жєлю. Що си знайшов мій Андрійко. Дідовá, нехлюя, а як вона мені жварґ-а-а-ає-є-є. Якими словами вона до мене балакає-є-є. Якби ти, сестро, чула. Боже-Боже! Хіба мож влежєти в тім пеклі?

– Але вона так файно тебе обходила і в хаті всьо робила, і в господарці... – виправдовувала Ганю сусідка.

– Ая, обходила... То всьо обходженє було лиш про люцке око. Яка з неї ґаздині? Ади, подивисі довкола: стежки не прометені з осени до весни, всюда капарі, пранє купа. А їсти як зварит, то так, що й свині того не їдє. За кілька день Великдень, а в хатах, як в кузни – чорно. А ще знаєш, що ти скажу... – махнула рукою Василина вказуючи жінці, щоб та нагнулась. – Звідки воно буде ґаздівске, як то байстручка?! Як там мама така пуста, то хто то мав навчити? Коли та мама мала вчити, як ї лиш хлопи були в голові? Ото бідний мій Андрійко…

– Йой, Василино, то в вас така біда?.. – вхопилась рукою за щоку Марія. – А я гадала, ти направду її, як доньку, приймила, бо ніби не така вже й погана вона віглєдала…

– Ха-ха! Я? Як доньку? Кого? Тоту байстручку? Ой, Марійцю, не знаєш ти мене…

Вечоріло. Ганя гріла казан води, бо мала мити свекруху. Завтра Вербна неділя.

«Коби я лиш, “донько”, встала на ноги, твої лаби ту не буде. Ото вздриш: або не буду я Василинов!..» – шепотіла за плечима невістки свекруха.

* * *

До Великодня був іще тиждень. У хатах кипіла робота. Дві подруги разом із Ганею вибілювали-вимальовували, прали рушники, прасували та розвішували на білих свіжих стінах. Двері блищали від нової фарби, вікна вилискували на сонці.

– Аби тобі духи заклало, Ганнусю! Аби-с дихнути не могла, як я нинька не годна від тої фарби, – кляла невістці Василина.

– Ото дурне, – бив себе в чоло Семен. – З ким я жию кілько років?

– Мамо, мамо, що вам знов недогода? – шепотів Андрій з-за причинених сінних дверей. – Якби ж та бідна Ганя чула...

* * *

А Ганя чула. Чи ж то було раз? Та щодня! Але словом не обмовилася Андрієві. А навіщо? Настане час, і він сам усе зрозуміє. А доносити на свекруху не в її звичці. Так уже навчилася – терпи і мовчи. А настане час, той клубок ниток, яким би довгим він не був, сам колись до кінця домотається.

* * *

У Чистий четвер невістка доробляла останні передсвяткові порядки в хаті. А по обіді викупала свекруху, пообтинала нігті, постригла волосся, ще й фарби купила, аби зафарбувати сивину.

– Будете, мамо, як нова писанка на Великдень, – намазуючи пензлем фарбу на збілілі пасма Василининого волосся, тихо промовила Ганя.

«Шляк би тебе трафив», – подумала Василина, а вголос промовила:

– Нащо мені вже тої краси? То ти в нас тепер квітка. А я вже своє відцвила замолоду.

– Жінка все має бути файна, – відповіла Ганя. – Пізніше, як закінчим з процедурами, ще раз спробуємо встати. Добре?

– Але чи я вдам? – витріщила очі Василина, бо самій як уже хотілося піти ногами, а страх таки мала, що, як встане на ноги, з тієї хвилини Ганине батрацтво в хаті закінчиться, гадала.

«Якби ти, Ганько, знала, що я вже потрохи встаю, то ти би туво коло мене не забігала».

* * *

Ганя знала, бо ж не сліпа. Бачила, як свекруха сама під’їж­джає до стола від кухні й назад, аби хапнути який шматок з казана, коли невістка вийде за двері. Бачила навіть, як та опирається на ручки візка та помало піднімається на ноги, хоч сама довго й не стоїть. Бачила, але щось їй заважало сказати ту новину Андрієві, навіть знаючи, що той би зрадів видужанню матері. Хотіла зробити це вже тоді, коли остаточно підніме стару на ноги, навіть якщо на те знадобиться терпіти ще багато часу.

* * *

У суботу перед Великоднем сталося «диво». На кухні кипів холодець, в бляшках у печі шкварчали і цвіркали ковбаси та кишки, рум’яні хліби та паски рядочками червоніли на широкій скатертині, розстеленій на бамбетлі. В кухні стояв такий аромат, що навіть ресторанні страви мог­ли б сховатися, бо не витримали б конкуренції тим запахам.

Ганя, залишивши свекруху в кухні у візку, вийшла на подвір’я. Треба було сказати свекрові, аби вніс іще дров. Сама ж невістка ще забігла до хліва, потім чогось до комори, а коли поверталась до хати, помітила, як Семен крадеться до дверей кухні. Стало їй то дивно. Підійшла ближче до вікна. Свекор, поклавши легенько наруччя дров на підлогу у сінчатах, підкрадався до кухні, наче щось задумав.

А далі було все як у фільмі: Василина, зловившись за стіл, встала з візка. Огледілася довкола. Видихнула: нікого! Зробила кілька кроків у бік кухонної плитки. Тоді, взявши до рук дерев’яну ложку, зачерпнула нею добряче солі. І вже готова була закинути її до холодцю, аби зіпсувати невістці страву, як двері різко відчинилися: на порозі стояв Семен. У Василини всередині все похололо. Що робити? Падати чи стояти? А як впаде і знову щось собі зламає? І як піде – видасть себе?

– Йой, Семене, поможи мені, – заволала.

– Сама дійдеш! – буркнув той, відкотивши візок подалі. – Ану, каліко, чи вдаш?

– Семенчику, я не дійду, я впаду, – верещала Василина, розчепіривши ноги і вдаючи, що ніяк не в силі на них встояти.

– А я сказав: дійдеш! – й собі заволав Семен, узявши Василинин візок до рук та гупнувши ним так, що той розлетівся на шматки. – Не дійдеш – таке саме буде з тебе!

Перестрашена жінка вибігла на подвір’я, мало не зірвавши двері з завіс.

Від того вечора вже ніхто не чув від неї, що вона хвора. Вже ніколи вона не називала Ганю байстрючкою, Андрія дурнем, а чоловіка невдахою. Відтоді Василина зробилася зовсім іншою людиною. Ганя ані жестом, ані словом не показала, що знає, як те «диво» сталося, про яке за святковим столом так радісно розповідала Василина. А Семен, мабуть, єдиний раз у житті був надто гордим сам за себе, що зумів урешті-решт зігнути навіть старе дерево.