Історія з життя
Інколи хочеться про неї забути хоча б на мить. Прокинувшись уранці, спокійно планувати буденні справи. Переглядати новини ввечері, а не щогодини, зокрема і вночі, чи, можливо, й зовсім ними не цікавитися, бо все те мало тебе зачіпало або ж і так було передбачуваним. Але ні, вона нагадує про себе повсякчас. Тривожним звучанням сирен, нахабним гудінням «Шахедів»-зайд, які господарюють у нашому небі, трагічними звістками з фронту, жалобними процесіями із синьо-жовтими стягами… Усе те виливається в суцільний біль, який проникає в кожну клітинку твого тіла, який вимотує, забирає сили, а часом і надію… Особливо кепсько почуваєшся, коли чуєш про чергового хабарника, який ніяк не напхає своєї ненажерливої пельки, знаючи, що сьогодні його жадібність коштує життя сотень тисяч людей. Ці ненаситні істоти підліші за ворогів, і, здається, їхньої сутності вже ніщо і ніхто не змінить. Навіть ця страшна війна, яка все ж таки змусила багатьох із нас переглянути життєві цінності, де на першому місці опинилося зовсім не матеріальне багатство…
Якби в селі не знали, чому у Степана Павловича такий пригнічений настрій, то подумали б, що в нього сталася велика біда. У такі важкі часи, як тепер, вона, на жаль, рідко кого оминає. Лише з нашої невеличкої вулиці на фронт пішло воювати п’ятеро чоловіків, один із яких уже ніколи не повернеться до рідних, а двоє з важкими пораненнями лежать у шпиталі. Однак і сам Степан Павлович, і всі в його родині наразі живі, здорові й перебувають у безпеці. Старша донька вже декілька років працює в Чехії, а молодша… Саме з нею і пов'язана ота жалоба в очах чоловіка, хоча і її життю, здається, ніщо не загрожує.
Одруження Юрія і Мар’яни не обговорював тільки лінивий. Основну увагу було відведено нареченій, яка раптово пішла до вівтаря не з тим, з ким зустрічалася майже п’ять років.
– І ця продалася! – розчаровано, але без особливого здивування, ніби то було звичною річчю, підсумували люди.
Серед жінок знаходилося чимало й таких, які шукали виправдання вчинку дівчини:
– Самим коханням ситий не будеш! Що на неї чекало з Дмитром? Роки важкої праці, життя в нестатках, передчасно зіпсоване здоров’я… А тут така нагода трапилася!
Чоловіки єхидненько підсміювалися:
– Авжеж, ви, жіночки, її не проґавите!
– А хіба ви кращі? – одразу йшли ті в наступ. – Мабуть, не шукаєте собі пару з багатших? Щоб одразу і квартиру, і машину придбати.
Почали підрахунок користолюбців за гендерними ознаками, і виявилося, що їх було достатньо з обох боків. Але Мар’яна? Про неї все ж таки були кращої думки.
Про цю пару знало все село. Мар’яна і Дмитро почали зустрічатися ще у школі. Вона тоді навчалася в десятому класі, він – в одинадцятому. Історія нібито звичайна, але й неймовірно гарна. Усе в ній було, як у романтичному фільмі.
Юнак любив улаштовувати коханій дівчині приємні несподіванки. То вона знаходила у своїх книгах записки з освідченням у коханні, то він улаштовував зимовий похід до лісу, де прикрашав галявину запаленими ліхтариками і квітами, то дарував квитки на концерт її улюбленого артиста, який приїхав з гастролями в їхнє обласне місто.
Ну, а вже різних пухнастих звірят-іграшок, яких любила Мар’яна, вона отримала від нього стільки, що вистачило б на весь дитячий садочок. Мати Дмитра навіть трохи сердилася, що син задля тих подарунків перерубав стоси дров у сусідів та в інших селян.
– Підірве дитина здоров’я, аби лиш догодити їй, – скаржилася чоловікові. – Може, підкинь йому якусь сотню гривень на ті забаганки, аби менше гарував, наймаючись до людей.
Кирило Семенович супив брови:
– А воно край так витрачатися? У такому віці можна обійтися квітами, і то тоді, коли вони у квітнику з’являться. Ну, а хоче щось цінніше дарувати, нехай заробляє на це. Я на його дівчат працювати не маю наміру.
І Дмитро заробляв кошти, де тільки міг. То підручним на будівництві в когось, то якійсь самотній жінці картоплю допоможе посадити чи кукурудзу посіяти. Через це й навчання трохи запустив, тому не набрав потрібної кількості балів, щоби вступити до військового училища, хоча марив ним. Рідна тітка Дмитра, яка працювала викладачем у механіко-технологічному коледжі, порадила:
– Подавай документи до нас. Механік – також непогана професія. Зараз на підприємствах на них попит. Наші випускники непогано влаштовуються.
Мар’яна ж мріяла стати садоводом. У першому класі посадила своє перше деревце, яблуньку, яка гарно прийнялася. Потім – ще декілька рослин, які також швидко пішли в ріст.
– У тебе, мабуть, легка рука, – похвалив Мар’яну татко і почав доручати їй висаджування й інших дерев і кущів.
За декілька років вони почали плодоносити, а Мар’яна відчула себе чарівницею, яка подарувала життя цим саджанцям. Віра в те, що садівництво – її покликання, згодом тільки міцніла, тому юнка, не сумніваючись, пішла навчатися в аграрний виш.
Кохання Дмитра і Мар’яни також міцніло, квітувало, як її сад навесні, і вони дедалі більше впевнювалися в тому, що не уявляють життя одне без одного, сумували, коли змушені були розлучатися надовго.
Знаючи характер свого принципового татуся, який вважав, що чоловік самостійно повинен утримувати дружину, а не просити гроші в батьків, Дмитро не наважувався пропонувати Мар’яні побратися раніше, ніж він закінчить навчання. Окрім усього, юнак мав ще й відслужити у війську. Дівчина заспокоювала коханого:
– Я тебе чекатиму стільки, скільки потрібно!
І щоб він не сумнівався в її відданості, дарувала себе беззастережно, впевнена в силі їхнього кохання.
Служити Дмитрові довелося не так уже й далеко – у сусідній області, тому Мар’яна декілька разів відвідувала його там. Вони рахували час до тієї миті, коли вже не доведеться розлучатися. Залишалося якихось чотири місяці, сто двадцять днів, і раптом пролунав отой дзвінок від Мар’яни, який безжалісно перекреслив усе, що було раніше.
– Не запитуй мене ні про що! Я виходжу заміж за іншого. Пробач… – безжально сказала дівчина.
Дмитро не встиг промовити жодного слова, бо Мар’янин телефон вимкнувся і припинив відповідати, хоча хлопець декілька разів набирав її номер. Трохи оговтавшись, зателефонував до матері. Та була не менш вражена.
– Тепер розумію, чому Мар’яна так поспішала, коли ми востаннє бачилися з нею. Мабуть, уже тоді все для себе вирішила, – промовив хлопець.
– Та про це вже все село говорить! Я думала, що й ти знаєш.
Сусідка, до якої Ганна Василівна пішла по новини, повідомила про заплановане на найближчий час весілля Мар’яни з її новим обранцем.
Тітка Макариха (те прізвисько отримала за іменем чоловіка, й поза очі її тільки так і називали) належала до тих людей, які в селі виконують роль гугла. Маючи добру пам’ять навіть на восьмому десятку, без вагань називала всі дати: дні народження своїх односельців, їхнього вступу до школи, одружень, а в сільській генеалогії – то взагалі рівних їй не було! Якщо когось цікавив його родовід, він ішов до Макарихи, бо в її голові трималася інформація про найскладніші родинні комбінації. Була ця жінка, окрім усього, гарною кулінаркою, яку раніше запрошували готувати на різних оказіях. Із плином років ця робота стала для Макарихи занадто важкою, але й тепер вона допомагає порадами, особливо під час випікання святкової здоби, тож майже щодня хтось приходить до жінки по ті кулінарні інструкції, приносячи із собою якісь новини.
– Отакі вони сучасні дівчата! – промовила Макариха з осудом. – Багатство їм засліплює очі! За Юрком сотні гектарів землі, батьківські статки, чула, що і в столиці мають не одну квартиру. Де вже вам тягатися з тими куркулями? Шкода Дмитра… Він же молився на ту Мар’яну!
Тітка Макариха вирішила все-таки втішити Ганну Василівну:
– Ще невідомо, чим Мар’яні відгукнеться те багатство! Воно надбане чужою дармовою працею. Стільком людям не доплатив, стількох обманув…
Мала на увазі батька нового Мар’яниного нареченого, який зумів привласнити собі колишнє колгоспне майно. Таких історій, коли нахабство і безкарність виявилися сильнішими за законність, у нас, на жаль, тисячі.
Дмитро, повернувшись додому з армії, недовго відпочивав: незабаром поїхав на заробітки у Фінляндію. Коли мати згадала про дівчину, одразу перебив її:
– Не хочу ні бачити Мар’яни, ні чути про неї!
А що ж Мар’яна? Невже справді виявилася такою охочою до багатства?
«Я знаю все, не знаю лиш себе…». Війон мав на увазі себе, але підписатися під цими словами може кожен із нас. Навіть той, хто спершу не погодиться з поетом. Дівчина вважала, що її кохання до Дмитра сильніше за всі земні спокуси, однак…
Вона випадково потрапила на віллу своїх майбутніх родичів. З Оленою, сестрою Юрія, вони були знайомі, адже жили в одному селі, але дружби не водили. Олена закінчила школу на декілька років раніше, після цього навчалась у столиці, рідко приїздила в рідне село: відпочивала то на українських курортах, то на заморських. Після одруження і народження дитини почала частіше з’являтися вдома. Подейкували, що в Олени з чоловіком не дуже добре склалися стосунки, тож вона шукала підтримки в батьків. Матеріальної, мабуть, перш за все. А що? Тут мала райські умови для життя з малюком. Татусь розпорядився облаштувати для свого улюбленого внука персональний дитячий майданчик з гірками, гойдалками, батутом. І басейн встановили. Як же без нього?
Олена мала потребу в пораді. Якісь екзотичні рослини чомусь не приживалися в її квітнику.
– Чула, що ти в цьому щось тямиш, – звернулась вона до Мар’яни під час випадкової зустрічі.
Дівчина погодилася поглянути на проблему. Квітам, як виявилося, потрібні були спеціальні добрива, після яких вони ожили, викинувши буйні суцвіття. Наступного разу Олена сама знайшла Мар’яну.
Приїхала по неї дорогим авто, подарувала пляшку вишуканого вина і коробку цукерок.
– Це подяка, – промовила категоричним тоном, коли Мар’яна спробувала відмовитися. – А ще я хочу, аби ти подивилася на мої гортензії. Чомусь у них жовкне листя.
Запросила її в будинок, почастувала кавою.
Мар’яна не маленьке дитя, яке не відає того, що й сьогодні світ поділений на багатих і бідних. Так, є ще ті, кого заведено називати середняками. Вони ж із батьками… Та що там гадати? Вони бідняки. Після побаченого переконалася в цьому остаточно. Якщо ось такі, як Олена і її сім’я, належать до середнього класу, то на якому щаблі перебуває її родина?
Не можна сказати, що дівчина зробила для себе аж таке вже раптове відкриття. Усвідомлювала цей факт і раніше, але безпосереднє зіткнення з реальністю боляче вразило самолюбство Мар’яни. Добротний двір, прикрашений клумбами, доріжками, сад, який доглядали наймані робітники, гарна альтанка – все це Мар’яна оцінила ще під час перших відвідин. А тепер будинок… Усе в ньому зроблено зі смаком і досконало, з дорогих матеріалів, починаючи від передпокою і закінчуючи ванною кімнатою. Олена влаштувала їй справжню екскурсію, демонструючи домашні квіти в оригінальних горщиках, розміщених на спеціальних підставках.
– А ось цю красуню я привезла з Хорватії, – похвалилася вона черговою рослиною.
Мар’яна змусила себе перемкнути увагу на розмову.
– А мене познайомиш зі своєю гостею?
Дівчина повернулася на голос. У дверях стояв Юрій. Він був на років десять старшим за Мар’яну, тож не дивно, що не знав її, а от вона його пам’ятає відтоді, як він на крутому байку літав вулицями їхнього села, лякаючи перехожих та всіляку живність.
– Якщо й задушить когось, то все йому з рук зійде, – обурювалися люди, але не поспішали скаржитися його таточкові, аби не накликати на себе гнів. Багато хто був залежний від фермера: або працював у нього, або отримував від нього орендну плату, або щось просив виписати.
Юрій дивився на Мар’яну оцінювальним поглядом. Бачив перед собою тонкостанну синьооку білявку з бездоганними рисами обличчя, з пружними грудьми, які спокусливо визирали з вирізу сукенки. «Гарна!» – прочитала Мар’яна в його очах.
Вони пили каву, жартували, а потім Юрій запропонував відвезти дівчину додому.
Мар’яна зайшла на своє подвір’я. Різкий контраст між тим, що бачила і що зараз бачить перед собою, ще раз нагадав їй про несправедливість життя. Доглянуті, але надзвичайно скромні будівлі, кімнати з дешевими шпалерами, старенький умивальник у кухні, її маленька кімната з диваном-ровесником – усе це сумно дивилося на Мар’яну, ніби просячи пробачення за свій непрезентабельний вигляд. Колись вона раділа і цій окремій, власній кімнатці (брат і цього не мав, спав у вітальні), і «Ниві», яку придбали батьки, заощаджуючи на всьому, і першій їхній спільній поїздці до районного центру, під час якої вони дозволили собі піти в кав’ярню. Тепер ті радісні спогади враз потьмяніли, посіріли, як природа восени після тривалих холодних дощів. Гостре, непереборне бажання повернутися у світ, який щойно так близько майнув перед нею, запалало в Мар’яниній душі! Хіба вона не варта кращого життя? Уявила себе в розкішному авто Юрія, в одязі, елегантна простота якого коштує не одну сотню доларів. На мить побачила перед собою докірливий погляд Дмитра. Защеміло, запекло в серці… Мар’яна рішуче відсікла від себе той біль: «Переживе! Може, то і для нього на краще. Раптом і йому пощастить зустріти свою Олену?..».
Чи була впевнена, що вже упіймала свою жар-птицю? Ні, але помітила, що дуже сподобалася Юрієві, і відчувала, що то не остання їхня зустріч.
Її сподівання не були марними. Молодий чоловік, уже трохи перенасичений жіночою увагою, побачив у Мар’яні те, що називають справжністю. Вона дійсно не вміла вдавати. Тішилася, як мала дитина, коли Юрій повіз її у знамениту Софіївку, потім повів у місцевий ресторан, де вперше скуштувала салат з лососем та авокадо, а також інші дорогі страви. І це ж тільки малесенька часточка того, що доступне було йому і таким, як він.
Мар’яна не поспішала приймати від Юрія дорогі подарунки, хоча він бачив: бідота! «Така дружина не ставитиме переді мною завищених вимог, вона буде щасливою і від малого», – міркував Юрій. Він таки втомився задовольняти примхи вибагливих міських красунь. На це доводилося просити кошти в батька, бо сам Юрій заробляв не так уже й багато. Працював помічником нотаріуса, і оскільки був лінькуватим, не прагнув кар’єрних висот: його і таке скромне становище влаштовувало.
Юрій вирішив не витрачати час на тривалі залицяння. Навіщо? Йому вже тридцять три, час і про нащадків подумати. Тож повідомив батькам про свій намір. Ті трохи повередували: міг би щось і достойніше знайти. Однак потім подумали, що багатства їм і свого вистачить, а така невістка не посміє рота розтуляти, шануватиме їх за ті блага, які отримає завдяки їм. Та й треба визнати, Юрко їхній не такий уже й видний парубок: не обдарувала його природа атлетичною статурою, он уже і рання лисина проглядає на голові.
Весілля святкували в ресторані районного центру. Могли б і у столиці, але то було б занадто для рідні від нареченої.
Степан Павлович з Ганною Василівною сиділи за одним зі столиків у глибині зали, милувалися донечкою-нареченою і дякували долі за таке щастя для неї. Сподівалися, що і їм стане легше жити, коли матимуть таких сватів, адже тепер вони вже не чужі люди – рідня!
– Цими днями піду до свата, попрошу його, аби взяв мене в охорону ставка, – поділився з дружиною своїми планами Степан Павлович. – Зайва копійчина нам не завадить, і рибку завжди свіженьку матимемо на столі. А може, й бригадиром мене призначить…
Ганна Василівна зітхнула:
– Авжеж, так він і чекає на тебе. Он за весь день навіть не підійшов до нас, ніби ми порожнє місце. Не раді вони таким сватам, отож не дуже поспішай зі своїми візитами до них.
Після ліквідації колгоспу вони виживали завдяки тому, що вирощували самі. Новий господар не мав потреби у великій кількості працівників. Млин, олійню він закрив. Більшість техніки розпродав, натомість придбав сучаснішу. Тепер два трактори обробляли ту площу землі, на якій раніше працювало десять. Усе правильно з економічного погляду, от тільки що робити людям, яких звільнили? Не всі мали змогу поїхати на заробітки: у когось батьки старенькі потребують догляду, в іншого здоров’я вже не те, а в когось ще якась причина. Степан Павлович також скаржився на спину, але охоронцем зміг би ще попрацювати.
– А раптом пощастить? – не хотів втрачати надію.
Мар’яна здавалася щасливою. Помічала захоплені погляди чоловіків, заздрісні – жінок. Авжеж, вона надзвичайно гарна в цій дорогій білосніжній сукні! І довго такою залишатиметься, бо їй не доведеться важко працювати та заощаджувати на пристойному одязі, якісній косметиці. До її послуг будуть і салони краси, і фітнес-зали.
– Гірко! Гірко! – лунають заклики захмелілих гостей, і Мар’яна з Юрієм цілуються під ті вигуки.
От тільки поцілунки ті дівчині справді гірчать і серце чомусь залишається безтрепетним, байдужим до них. А от коли її цілував Дмитро… «Не смій! – наказує вона собі. – Не смій про нього думати! Ось твоя доля, поруч із тобою».
Мар’яна випиває повний келих шампанського, аби змити зі своїх вуст ту гіркоту. Юрій дивиться на неї здивовано: чи не забагато за один раз?
Відшуміло весілля. Розпочалися будні. Спочатку поїхали молодята до Києва. Жили у квартирі, яку подарували батьки Юрієві, коли він став студентом. Не встигла Мар’яна влаштуватися на роботу, як завагітніла. Не зраділа цьому, бо майже відразу зрозуміла, що її одруження – то жахлива помилка! Мар’яну дратували поцілунки нелюбого чоловіка, його доторки, інтимні домагання. Коли ж він отримував своє, то припиняв її помічати, і молода жінка почувалася використаною річчю, що було надзвичайно принизливо. Юрій міг годинами сидіти в телефоні, граючи в різні ігри. Кудись зникав без попередження. Нерідко приходив додому пізно вночі захмелілий.
– Розлучімося, – запропонувала Мар’яна одного разу. – Ми обоє помилилися.
Юрій подивився на неї здивовано і водночас зневажливо:
– Це я вирішуватиму, а не ти! Зрозуміло?! Набридло сите життя? Чого тобі бракує? Свого курника? Чи, може, шкодуєш за своїм коханцем?
Мар’яна знала відповідь, але промовчала, розуміючи даремність цієї розмови. Юрій пішов на роботу, а вона кинулася збирати свої речі. Нестерпний біль унизу живота змусив її викликати «швидку».
Передчасно народжене маля потребувало дороговартісного виходжування, щохвилинного піклування, тому Мар’яні на той час було не до розлучення. Два місяці вони з Богданкою перебували в лікарні, а потім Юрій привіз їх у село, на свіже повітря, під опіку бабусь.
Той день… Важко було вірити в реальність того, що відбувалося. Здавалося, що ми якось перенеслися у фільм жахів і загубилися в ньому. Як вийти з того мороку? Хтось квапливо тікав з країни, рятуючи дітей і себе заодно, хтось шукав безпечне місце на своїй землі, а справжні чоловіки мовчки, без патріотичних промов брали до рук зброю і йшли нищити ворога.
Дмитро повернувся з Фінляндії за декілька днів. Їхні шляхи перетнулися, коли Мар’яна поверталася від батьків у будинок свекрів. Котила попереду себе візочок, який ураз став важким, а її руки – безсилими. Жінка опустила погляд, боячись зустрітися з Дмитровим. Чоловік зупинився перед нею.
– Вітаю тебе, – кивнув на візок.
– Дякую.
Наважилася його запитати:
– Йдеш туди?
– А як інакше?
Серцем прокотилася хвиля ніжності, поєднана з тривогою.
– Бережи себе…
Дмитро вже пройшов декілька кроків, а тоді повернувся, зазирнув в її очі:
– Ти щаслива?
Мар’яна стиснула вуста, щоб не розплакатися. Не відповіла.
Вдома застала Юрія, який неочікувано приїхав з Києва.
– Збирай речі! – наказав їй. – Потрібно якнайшвидше валити звідси, поки є нагода.
Мар’яна заперечливо хитнула головою.
Незабаром село обговорювало неочікуваний учинок молодої жінки. Якщо те, що вона зрадила Дмитра, сприйняли хоча й з осудом, але без особливого подиву, то тепер усі були приголомшені.
– Ви чули, що Мар’яна залишила Юрія? Кажуть, пішла в тому, в чім була. Жодної каблучки, жодного ланцюжка не взяла. Забрала тільки дитячі речі, і то лише найпотрібніші, – ділилися новиною одне з одним.
– Ото дурепа! Таким щастям знехтувала! – це були голоси тих, хто раніше сам засуджував Мар’яну, вважаючи її користолюбною.
Але ще більше вразило всіх те, що незабаром Мар’яна поїхала до Дмитра, який з важким пораненням потрапив до госпіталю.
Тітка Макариха, яка однією з перших дізналася про це, негайно стала на бік молодої жінки:
– Правильно вчинила! Добре, що зрозуміла свою помилку і обрала справжнього чоловіка.
– Авжеж, Юрієві далеко до Дмитра! Що той Юрко без батьківських статків? – погоджувалися з нею.
Однак одразу ж докидали:
– Але знехтувати таким райським життям – чи розважливо це? Чи не пошкодує про свій учинок, коли в гаманці буде порожньо?
– Жити з нелюбом – не рай, а пекло! Ніякими грошима його не присолодити, – відкинула всі сумніви мудра Макариха.
Хтось із присутніх жіночок сумно зітхнув, мабуть, примірявши на себе ту істину.
Заговорили про наболіле, про те, що мир – ось найбільша цінність у світі, якою, на жаль, нехтують люди.
– Аби тільки діти наші не гинули, а всі інші втрати – то таке…
Однак Степанові Павловичу несподіване рішення доньки, яке позбавило його статусу свата найзаможнішої людини не лише в селі, а й у районі, завдало великого болю. Чоловікові здавалося, що він от-от отримає від свого нового родича вигідну пропозицію. Вже бачив себе на керівній посаді, уявляв, як дає розпорядження підлеглим, а вони догідливо поспішають виконувати їх, як сват щедро віддячує йому за бездоганну роботу. Тепер про це не варто і мріяти…
– Кохання їй, бачте, захотілося! – сердиться він на Мар’яну. – Таке багатство проміняла на того Дмитра! І байдуже їй, що покалічений, що, може, до скону доглядати його доведеться. А могла б зараз разом зі своїм законним чоловіком сидіти в безпечному місці, десь у ситій Європі, і горя не знати. Може, і нас із матір’ю згодом забрала б до себе. Принаймні на схилі віку пожили б по-людськи…
Снуються в голові чоловіка безрадісні думки, росте гнів на непокірну доньку. Від усвідомлення того, що ситуацію вже не змінити, настрій Степана Павловича ще більше погіршується, а погляд наповнюється таким важким смутком, ніби він утратив найбільшу цінність у своєму житті.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

