ДИВИНА, або ЗНОВУ ПРО ЦІННОСТІ

– Не хочу ні бачити Мар’яни, ні чути про неї!

А що ж Мар’яна? Невже справді виявилася такою охочою до багатства?

«Я знаю все, не знаю лиш себе…». Війон мав на увазі себе, але підписатися під цими словами може кожен із нас. Навіть той, хто спершу не погодиться з поетом. Дівчина вважала, що її кохання до Дмитра сильніше за всі земні спокуси, однак…

Вона випадково потрапила на віллу своїх майбутніх родичів. З Оленою, сестрою Юрія, вони були знайомі, адже жили в одному селі, але дружби не водили. Олена закінчила школу на декілька років раніше, після цього навчалась у столиці, рідко приїздила в рідне село: відпочивала то на українських курортах, то на заморських. Після одруження і народження дитини почала частіше з’являтися вдома. Подейкували, що в Олени з чоловіком не дуже добре склалися стосунки, тож вона шукала підтримки в батьків. Матеріальної, мабуть, перш за все. А що? Тут мала райські умови для життя з малюком. Татусь розпорядився облаштувати для свого улюбленого внука персональний дитячий майданчик з гірками, гойдалками, батутом. І басейн встановили. Як же без нього?

Олена мала потребу в пораді. Якісь екзотичні рослини чомусь не приживалися в її квітнику.

– Чула, що ти в цьому щось тямиш, – звернулась вона до Мар’яни під час випадкової зустрічі.

Дівчина погодилася поглянути на проблему. Квітам, як виявилося, потрібні були спеціальні добрива, після яких вони ожили, викинувши буйні суцвіття. Наступного разу Олена сама знайшла Мар’яну.

Приїхала по неї дорогим авто, подарувала пляшку вишуканого вина і коробку цукерок.

– Це подяка, – промовила категоричним тоном, коли Мар’яна спробувала відмовитися. – А ще я хочу, аби ти подивилася на мої гортензії. Чомусь у них жовкне листя.

Запросила її в будинок, почастувала кавою.

Мар’яна не маленьке дитя, яке не відає того, що й сьогодні світ поділений на багатих і бідних. Так, є ще ті, кого заведено називати середняками. Вони ж із батьками… Та що там гадати? Вони бідняки. Після побаченого переконалася в цьому остаточно. Якщо ось такі, як Олена і її сім’я, належать до середнього класу, то на якому щаблі перебуває її родина?

Не можна сказати, що дівчина зробила для себе аж таке вже раптове відкриття. Усвідомлювала цей факт і раніше, але безпосереднє зіткнення з реальністю боляче вразило самолюбство Мар’яни. Добротний двір, прикрашений клумбами, доріжками, сад, який доглядали наймані робітники, гарна альтанка – все це Мар’яна оцінила ще під час перших відвідин. А тепер будинок… Усе в ньому зроблено зі смаком і досконало, з дорогих матеріалів, починаючи від передпокою і закінчуючи ванною кімнатою. Олена влаштувала їй справжню екскурсію, демонструючи домашні квіти в оригінальних горщиках, розміщених на спеціальних підставках.

– А ось цю красуню я привезла з Хорватії, – похвалилася вона черговою рослиною.

Мар’яна змусила себе перемкнути увагу на розмову.

– А мене познайомиш зі своєю гостею?

Дівчина повернулася на голос. У дверях стояв Юрій. Він був на років десять старшим за Мар’яну, тож не дивно, що не знав її, а от вона його пам’ятає відтоді, як він на крутому байку літав вулицями їхнього села, лякаючи перехожих та всіляку живність.

– Якщо й задушить когось, то все йому з рук зійде, – обурювалися люди, але не поспішали скаржитися його таточкові, аби не накликати на себе гнів. Багато хто був залежний від фермера: або працював у нього, або отримував від нього орендну плату, або щось просив виписати.

Юрій дивився на Мар’яну оцінювальним поглядом. Бачив перед собою тонкостанну синьооку білявку з бездоганними рисами обличчя, з пружними грудьми, які спокусливо визирали з вирізу сукенки. «Гарна!» – прочитала Мар’яна в його очах.

Вони пили каву, жартували, а потім Юрій запропонував відвезти дівчину додому.

Мар’яна зайшла на своє подвір’я. Різкий контраст між тим, що бачила і що зараз бачить перед собою, ще раз нагадав їй про несправедливість життя. Доглянуті, але надзвичайно скромні будівлі, кімнати з дешевими шпалерами, старенький умивальник у кухні, її маленька кімната з диваном-ровесником – усе це сумно дивилося на Мар’яну, ніби просячи пробачення за свій непрезентабельний вигляд. Колись вона раділа і цій окремій, власній кімнатці (брат і цього не мав, спав у вітальні), і «Ниві», яку придбали батьки, заощаджуючи на всьому, і першій їхній спільній поїздці до районного центру, під час якої вони дозволили собі піти в кав’ярню. Тепер ті радісні спогади враз потьмяніли, посіріли, як природа восени після тривалих холодних дощів. Гостре, непереборне бажання повернутися у світ, який щойно так близько майнув перед нею, запалало в Мар’яниній душі! Хіба вона не варта кращого життя? Уявила себе в розкішному авто Юрія, в одязі, елегантна простота якого коштує не одну сотню доларів. На мить побачила перед собою докірливий погляд Дмитра. Защеміло, запекло в серці… Мар’яна рішуче відсікла від себе той біль: «Переживе! Може, то і для нього на краще. Раптом і йому пощастить зустріти свою Олену?..».

Чи була впевнена, що вже упіймала свою жар-птицю? Ні, але помітила, що дуже сподобалася Юрієві, і відчувала, що то не остання їхня зустріч.

Її сподівання не були марними. Молодий чоловік, уже трохи перенасичений жіночою увагою, побачив у Мар’яні те, що називають справжністю. Вона дійсно не вміла вдавати. Тішилася, як мала дитина, коли Юрій повіз її у знамениту Софіївку, потім повів у місцевий ресторан, де вперше скуштувала салат з лососем та авокадо, а також інші дорогі страви. І це ж тільки малесенька часточка того, що доступне було йому і таким, як він.

Мар’яна не поспішала приймати від Юрія дорогі подарунки, хоча він бачив: бідота! «Така дружина не ставитиме переді мною завищених вимог, вона буде щасливою і від малого», – міркував Юрій. Він таки втомився задовольняти примхи вибагливих міських красунь. На це доводилося просити кошти в батька, бо сам Юрій заробляв не так уже й багато. Працював помічником нотаріуса, і оскільки був лінькуватим, не прагнув кар’єрних висот: його і таке скромне становище влаштовувало.

Юрій вирішив не витрачати час на тривалі залицяння. Навіщо? Йому вже тридцять три, час і про нащадків подумати. Тож повідомив батькам про свій намір. Ті трохи повередували: міг би щось і достойніше знайти. Однак потім подумали, що багатства їм і свого вистачить, а така невістка не посміє рота розтуляти, шануватиме їх за ті блага, які отримає завдяки їм. Та й треба визнати, Юрко їхній не такий уже й видний парубок: не обдарувала його природа атлетичною статурою, он уже і рання лисина проглядає на голові.

Весілля святкували в ресторані районного центру. Могли б і у столиці, але то було б занадто для рідні від нареченої.

Степан Павлович з Ганною Василівною сиділи за одним зі столиків у глибині зали, милувалися донечкою-нареченою і дякували долі за таке щастя для неї. Сподівалися, що і їм стане легше жити, коли матимуть таких сватів, адже тепер вони вже не чужі люди – рідня!

– Цими днями піду до свата, попрошу його, аби взяв мене в охорону ставка, – поділився з дружиною своїми планами Степан Павлович. – Зайва копійчина нам не завадить, і рибку завж­ди свіженьку матимемо на столі. А може, й бригадиром мене призначить…

Ганна Василівна зітхнула:

– Авжеж, так він і чекає на тебе. Он за весь день навіть не підійшов до нас, ніби ми порожнє місце. Не раді вони таким сватам, отож не дуже поспішай зі своїми візитами до них.

Після ліквідації колгоспу вони виживали завдяки тому, що вирощували самі. Новий господар не мав потреби у великій кількості працівників. Млин, олійню він закрив. Більшість техніки розпродав, натомість придбав сучаснішу. Тепер два трактори обробляли ту площу землі, на якій раніше працювало десять. Усе правильно з економічного погляду, от тільки що робити людям, яких звільнили? Не всі мали змогу поїхати на заробітки: у когось батьки старенькі потребують догляду, в іншого здоров’я вже не те, а в когось ще якась причина. Степан Павлович також скаржився на спину, але охоронцем зміг би ще попрацювати.

– А раптом пощастить? – не хотів втрачати надію.

Мар’яна здавалася щасливою. Помічала захоплені погляди чоловіків, заздрісні – жінок. Авжеж, вона надзвичайно гарна в цій дорогій білосніжній сукні! І довго такою залишатиме­ться, бо їй не доведеться важко працювати та заощаджувати на пристойному одязі, якісній косметиці. До її послуг будуть і салони краси, і фітнес-зали.

– Гірко! Гірко! – лунають заклики захмелілих гостей, і Мар’яна з Юрієм цілуються під ті вигуки.

От тільки поцілунки ті дівчині справді гірчать і серце чомусь залишається безтрепетним, байдужим до них. А от коли її цілував Дмитро… «Не смій! – наказує вона собі. – Не смій про нього думати! Ось твоя доля, поруч із тобою».

Мар’яна випиває повний келих шампанського, аби змити зі своїх вуст ту гіркоту. Юрій дивиться на неї здивовано: чи не забагато за один раз?

Відшуміло весілля. Розпочалися будні. Спочатку поїхали молодята до Києва. Жили у квартирі, яку подарували батьки Юрієві, коли він став студентом. Не встигла Мар’яна влаштуватися на роботу, як завагітніла. Не зраділа цьому, бо майже відразу зрозуміла, що її одруження – то жахлива помилка! Мар’яну дратували поцілунки нелюбого чоловіка, його доторки, інтимні домагання. Коли ж він отримував своє, то припиняв її помічати, і молода жінка почувалася використаною річчю, що було надзвичайно принизливо. Юрій міг годинами сидіти в телефоні, граючи в різні ігри. Кудись зникав без попередження. Нерідко приходив додому пізно вночі захмелілий.

– Розлучімося, – запропонувала Мар’яна одного разу. – Ми обоє помилилися.

Юрій подивився на неї здивовано і водночас зневажливо:

– Це я вирішуватиму, а не ти! Зрозуміло?! Набридло сите життя? Чого тобі бракує? Свого курника? Чи, може, шкодуєш за своїм коханцем?

Мар’яна знала відповідь, але промовчала, розуміючи даремність цієї розмови. Юрій пішов на роботу, а вона кинулася збирати свої речі. Нестерпний біль унизу живота змусив її викликати «швидку».

Передчасно народжене маля потребувало дороговартісного виходжування, щохвилинного піклування, тому Мар’яні на той час було не до розлучення. Два місяці вони з Богданкою перебували в лікарні, а потім Юрій привіз їх у село, на свіже повітря, під опіку бабусь.

Той день… Важко було вірити в реальність того, що відбувалося. Здавалося, що ми якось перенеслися у фільм жахів і загубилися в ньому. Як вийти з того мороку? Хтось квапливо тікав з країни, рятуючи дітей і себе заодно, хтось шукав безпечне місце на своїй землі, а справжні чоловіки мовчки, без патріотичних промов брали до рук зброю і йшли нищити ворога.

Дмитро повернувся з Фінляндії за декілька днів. Їхні шляхи перетнулися, коли Мар’яна поверталася від батьків у будинок свекрів. Котила попереду себе візочок, який ураз став важким, а її руки – безсилими. Жінка опустила погляд, боячись зустрітися з Дмитровим. Чоловік зупинився перед нею.

– Вітаю тебе, – кивнув на візок.

– Дякую.

Наважилася його запитати:

– Йдеш туди?

– А як інакше?

Серцем прокотилася хвиля ніжності, поєднана з тривогою.

– Бережи себе…

Дмитро вже пройшов декілька кроків, а тоді повернувся, зазирнув в її очі:

– Ти щаслива?

Мар’яна стиснула вуста, щоб не розплакатися. Не відповіла.

Вдома застала Юрія, який неочікувано приїхав з Києва.

– Збирай речі! – наказав їй. – Потрібно якнайшвидше валити звідси, поки є нагода.

Мар’яна заперечливо хитнула головою.

Незабаром село обговорювало неочікуваний учинок молодої жінки. Якщо те, що вона зрадила Дмитра, сприйняли хоча й з осудом, але без особливого подиву, то тепер усі були приголом­шені.

– Ви чули, що Мар’яна залишила Юрія? Кажуть, пішла в тому, в чім була. Жодної каблучки, жодного ланцюжка не взяла. Забрала тільки дитячі речі, і то лише найпотрібніші, – ділилися новиною одне з одним.

– Ото дурепа! Таким щастям знехтувала! – це були голоси тих, хто раніше сам засуджував Мар’яну, вважаючи її користолюбною.

Але ще більше вразило всіх те, що незабаром Мар’яна поїхала до Дмитра, який з важким пораненням потрапив до госпіталю.

Тітка Макариха, яка однією з перших дізналася про це, негайно стала на бік молодої жінки:

– Правильно вчинила! Добре, що зрозуміла свою помилку і обрала справжнього чоловіка.

– Авжеж, Юрієві далеко до Дмитра! Що той Юрко без батьківських статків? – погоджувалися з нею.

Однак одразу ж докидали:

– Але знехтувати таким райським життям – чи розважливо це? Чи не пошкодує про свій учинок, коли в гаманці буде порожньо?

– Жити з нелюбом – не рай, а пекло! Ніякими грошима його не присолодити, – відкинула всі сумніви мудра Макариха.

Хтось із присутніх жіночок сумно зітхнув, мабуть, примірявши на себе ту істину.

Заговорили про наболіле, про те, що мир – ось найбільша цінність у світі, якою, на жаль, нехтують люди.

– Аби тільки діти наші не гинули, а всі інші втрати – то таке…

Однак Степанові Павловичу несподіване рішення доньки, яке позбавило його статусу свата найзаможнішої людини не лише в селі, а й у районі, завдало великого болю. Чоловікові здавалося, що він от-от отримає від свого нового родича вигідну пропозицію. Вже бачив себе на керівній посаді, уявляв, як дає розпорядження підлеглим, а вони догідливо поспішають виконувати їх, як сват щедро віддячує йому за бездоганну роботу. Тепер про це не варто і мріяти…

– Кохання їй, бачте, захотілося! – сердиться він на Мар’яну. – Таке багатство проміняла на того Дмитра! І байдуже їй, що покалічений, що, може, до скону доглядати його доведеться. А могла б зараз разом зі своїм законним чоловіком сидіти в безпечному місці, десь у ситій Європі, і горя не знати. Може, і нас із матір’ю згодом забрала б до себе. Принаймні на схилі віку пожили б по-людськи…

Снуються в голові чоловіка безрадісні думки, росте гнів на непокірну доньку. Від усвідомлення того, що ситуацію вже не змінити, настрій Степана Павловича ще більше погіршується, а погляд напов­нюється таким важким смутком, ніби він утратив найбільшу цінність у своєму житті.