ДИТИНА ВIЙНИ

Перед очима хлюпалася річка, в якій швидкими блискавками то там, то там з’являлися маленькі рибки. Очі вишукували в чистій дзеркальній воді рибок, а в голові потроху розвиднювалося. Уже другий місяць Оксана приходить на це місце задля такої собі терапії. Немає кращого психолога, ніж природа. Страх, невпевненість і тривога зменшувалися, а на зміну їм приходила віра, віра в те, що все буде Україна.

Чи думала вона, міська дівчинка, що в один момент її щасливе життя зміниться і потрібно буде звикати до зовсім іншого? До води в криниці, а не у водопроводі, до туалету на вулиці, а не у квартирі, до прокидання від співів пташок, кукурікання півнів та ґелґотання гусей, а не від дзвінких звуків тролейбусів. Їм випадково пощастило виїхати одними з перших, до того, як їхнє містечко поблизу Харкова зайняли окупанти. Та однаково вона пам’ятатиме нервовий параліч ніг, коли потрібно було швидко збігти в підвал у їхній багатоповерхівці, холодні ночі під кількома ковдрами і в товаристві таких самих наляканих сусідів, сльози мами й бабусі. У свої шістнадцять їй здалося, що вона старша за них. Може, тому, що завжди вірила в добро. І не піддавала сумніву те, що кожна історія має закінчитися щасливо. Саме тому, коли її подруга сказала, що вони мають змогу виїхати на захід України, до бабусі, Оксанка попросилася з ними. Сама взяла відповідальність за маму й бабусю. Бо ж вони, здавалося, втратили тверезий розум і впали в паніку, з якої не було виходу. Мама декілька разів перепитувала, чи правильно вони роблять, що залишають свою квартиру, своє містечко, а Оксанка не сумнівалася: правильно! Адже вона мріяла розмовляти українською, жити в Україні й припинити боятися.