ДЕРЕВО, ДIМ, СИН…

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Наталія Василів

03 квітня 23:23

339

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Чи то традиція, чи то несмак, чи небажання креативно думати, але свого часу майже всі забігайлівки в селах мали назву «Вітерець». Натяк на те, що звідти виходили так, немов їх вітром хилить чи, що більш імовірно, після відвідин отого «Вітерцю» в кишенях вітер гуляє.

Минула не одна епоха, десь на місці таких закладів давно буяє чагарник, молодь не згадає й назви, десь на руїнах звели іншу споруду. А ось у Новомиронівці й досі красується старозовітна конструкція з незмінною назвою. Щоправда, на табличці спереду вічного слова дописано сучасне «Мінімаркет». Від бічної стіни натягнуто сірий тент, під ним – пластмасові крісла зі столиками не першої свіжості, такі самі пластикові попільнички й щось подібне до ваз, у яких щоразу свіжі квіточки, сюди тягне всіх через одне слово – «цілодобово», тут завжди людно. Зазвичай товчуться постійні клієнти, вряди-годи зайде порядний чоловік щось прикупити додому й заодно з пляшки випити пива, жіноцтво прийде по хліб і свіжі сільські новини, діти бігають залежно від того, скільки грошей випросять у баби чи в діда. Напевне, сьогодні той день, коли й по пиво черга, бо ж спека, і по хліб черга, бо ж спека, адже не кожна молодиця хоче пріти вдома біля печі, краще вже купити готовий, ну і діти теж у черзі по морозиво, бо ж спека.

Біля «Вітерцю» різко гальмує білий джип, здіймає куряву, яка осідає хмарою на відвідувачів, і на пиво, і на хліб, і на морозиво. Народ підіймає градус невдоволення, помножений на спеку. Розтуляють роти, щоб провчити нахабу, але так само дружно замовкають: з дверей авто горохом посипалися дрібні діти, п’ятеро милих ангелят, а за ними висунувся й сам водій – Степан Дереньків.

«Хлописько під сто кіля, а розуму ні на грам», – бовкнув хтось у черзі.

– Овва, черга, ану, діти, в машину. Там кондиціонер, прохолодно, я вас покличу, – Степан махнув рукою – і всі п’ятеро ангелят шурхнули в салон.

– Хто останній? – зверхньо повів очима.

– За мною будеш, – озвався миршавенький чоловічок.

– Уперше в житті буду за тобою, Михасю. Бо завжди попереду, – зареготав здоровань.

– Чим саме? – здивувався Михась.

– Та всім, хоча б тим, що я своїх дітей привозив до цього «Вітерцю» ровером, купував їм цукерки, чекай, як вони називались, такі льодяники в трубочці. «Спорт», здається, по вісім копійок. Онуків привозив мотоциклом «Ява», купував їм дорогі й дефіцитні на той час жуйки, тепер привіз правнуків джипом і можу їм купити весь магазинчик. А ти? Як ходив пішки, так і далі ходиш! Я ж можу похвалитися, що посадив найрозкішніший сад, звів найкращий будинок і виховав три покоління нащадків – діти, внуки, правнуки. А ти, Михасю, чим ти попереду мене, крім як нинішньої черги, чим ти можеш похвалитися? – зухвало розсівся навпроти невеличкого Михася, свого сусіда й однокласника.

Люди повернули голови до чоловіків, очікуючи цікавої розв’язки.

– Я можу похвалитися тим, що викохав сад, любив і люблю дітей, і своїх, і чужих, шаную дружину й односельців, живу у власному, хоч не такому розкішному будинку, в якому панує мир, злагода і повага, до якого часто навідуються люди.

– Ха-ха-ха. Оце все? Ти отих декілька примітивних яблунь, слив і горіхів називаєш садом, от у мене сад…

– У тебе? Твоя дружина три роки носила воду у твій сад, поливати молоді саджанці, які ти знав лиш привезти з-за кордону й тицьнути в землю. Без її рук від твого саду й сліду не було б. Так, твій сад багатий, бо росте на горбі, бо ти сиплеш на дерева повно хімії, що й мухи його обминають. Чужі діти лакомились на червонобоке велике яблуко, бо ж красиве, а ти собаку спускав, поки не обгородив сад високим муром. Зате маєш тепер садовину на продаж.

Я ж садив наші місцеві дички, прищеплював їх, поливали ми разом із дружиною, дітьми та їхніми друзями, тому всі діти з вулиці в моєму садку рвали яблука від зелепуг, бо знали, що мають право. Порозумнішали – не лізли в шкоду, зате залюбки допомагали збирати врожай, яким я щедро ділюся зі всіма. А ти тримаєш напоготові дробовика і злість у серці. Це такий у тебе сад, Степане?

Чолов’яга почервонів до кінчиків вух, уже зібрався йти, та Михась, удвічі менший за нього, показав рукою, щоб сідав.

– Будинок у тебе кращий, звичайно. Та чи є там любов і радість. Чи хтось переступає поріг твого будинку, чи й далі не допускаєш людей ближче ніж за хвіртку? Так, ти довший час був за кордоном, важко працював, заробив чесною працею. Але ти не бачив, як ростуть діти, як народжуються внуки, як хворіє твоя дружина, яка гарувала сама всі роки, немов раб на плантації, тому й із лікарень тепер не вилазить, ти мав її за наймичку, не шанував. Що з тих твоїх грошей, за які не повернеш здоров’я і не купиш людяності.

Степан позеленів, як гичка молодої картоплі на городі. Блиснув злим поглядом, знову зірвався на ноги.

– Чекай, Степане, нехай ще два слова скажу. Про дітей, ні, не про твоїх, а про моїх. Ти вже прадід, бо старша в тебе дочка, і в неї свої доньки, тому ти в шістдесят маєш правнуків, нехай ростуть здорові. У мене хлопці, які не спішили одружуватися, я лиш нещодавно став дідом. І оце вся між нами різниця. Зате я з дітьми навесні ходив у ліс по проліски, влітку – на річку покупатися спекотної днини або й на риболовлю з ночівлею, восени – по гриби, взимку покататися на санчатах. Ти ж передавав своїм гроші, приїздив раз на рік, не бачив дітей, які й відвикли від тебе. Так ось, у ліс і на річку з нами ходили й твої діти, бо хотіли сім’ї, хотіли батька, а не лише його грошей. Тож, Степане, не маєш чого хвалитися ні деревом, ні будинком, ні сином. До того ж не маєш чого мені дорікати, що ти вперше позаду мене. Бо все в житті відносне.

Степан побілів, як його джип, уже й черга його проминула, вже й люди почали розходитися, а він ще сидів на брудному від його порохів стільці, водив пальцем по такому самому брудному столі, аж поки з авто не гукнула малеча.

Михась узяв свою торбину й пішов додому. Знаючи, що йтиме пішки два кілометри, його наздожене і пережене машина Степана, який не зупиниться, щоб підвезти сусіда. Ніколи не зупинявся, а нині й поготів.

Люди розійдуться кожен своєю дорогою, обговорюватимуть інцидент і хвалитимуть Михася за те, що делікатно поставив зухвалого багатія на місце, не пригадавши тому, що його діти свого часу мали справу із законом, а сам Степан за роки за кордоном – чимало коханок. Це знають усі селяни і його передчасно постаріла дружина. Михась того не сказав, бо мав розум. Чого не можна сказати про Степана. Бо інакше б не поводився так ганебно, маючи вже правнуків.

Дякуємо за вашу передплату онлайн!