ДЕРЕВ’ЯНІ ВІКНА

Вона сиділа у неймовірно вологій та сірій аудиторії. Було незрозуміло, чи приміщення сіре від стін, які востаннє фарбували, мабуть, наприкінці 90-х, чи від маси людей, які наповнювали її закованими в тіла черствими душами. Надя вдивлялася у височенне дерев’яне вікно, яке продувало й подекуди пропускало сніжинки крізь тріщини у склі та пошкоджену раму. Палантин кольору стиглої вишні не надто грів дівчину. Точніше, взагалі не грів, бо холод ішов зсередини і тільки сила всередині могла зігріти й розтопити айсберг. З вікна Надія хотіла видивитись, як розв’язати проблеми, усунути негаразди. Проте нічого не виходило. Нічого не вдарялося до меж її мрійливого свідомого…

Цього року – завершення навчання. Надія, як і всі інші «елітні» особи факультету, отримає диплом і піде у світле майбутнє. І тоді жити стане дійсно «краще» й «веселіше». Її не тішила перспектива того, що все, абсолютно все, що займало життєвий простір упродовж останніх (як же не любить вона те слово «останніх»!) років, мине та переміститься в инші площини – турботи, роботи, серйозности, від­повідальности… Про­те навіть не це засмучувало, а перспектива того, що він, її (принаймні Наді здавалося, що він «її») Іван більше не сидітиме поруч, инколи так необережно торкаючись руки чи колін. Чи то від браку досвіду, чи від невпевнености (яка потроїлася від початку нав­чання) Іван не міг наважитися запропонувати Наді більше ніж дружбу. Не міг чи не хотів? Се питання не мало відповіді у світі дівочих сподівань. Може, йому й не треба було, адже змінювати мало не щомісяця нову любку було значно легше, ніж будувати стосунки.

Крайні (гаразд, гаразд, підіграємо Наді) пари перед Різдвяними святами завше давалися їй важко. Треба їхати до райцентру. Не їй треба, а Іванові, проте щороку це ставало особистою трагедією, негараздом, патовою си­туацією та неосяжною зимовою са­мотністю…

Вид з вікна не надихав Надію на позитивні мрії. Либонь, через те, що воно виходило прямісінько на суд. Місце, де мали б вершити правосуддя, а бувало, що вершилось геть инше. Ох, свята безвихідь випускної ситуації… Іван точно повернеться до свого райцентру, мабуть, влаштується юристом у якийсь відділ або слідчим, адже «…у нього є “воєнка” і для нього це буде ідеальний варіант…». За словами хлопця, звісно. Вони більше не кепкуватимуть щодня з новин і, можливо, в кращому разі вітатимуть одне одного зі святами короткими черствими повідомленнями, які з ві­ком переростуть у вайбер-лис­тівки.

А вона? Залишиться тут, з батьками, може, вступить до аспірантури, мо­же, влаштується за фахом, а може, і ні. Тих «може» (инколи здавалось, що вони безкінечні) було вже стільки, що злічити годі (так, таки безкінечні та глибинно-неосяжні)! До того ж Надя загубила свій нотатник. І се був не найприємніший початок дня. Дівчина завше заводила його на два роки – і на тобі: контакти, записи, а найцінніше – думки та вірші – пропали безвісти. Третій день перебирала у своїй голові, де могла його поставити, залишити, закинути… Бісова пам'ять!

Нарешті прийшов Іван. Забіг у неза­щепнутому пальті, неохайно замо­таний у шарф та стурбований. Погляд бігав аудиторією й нарешті знайшов потрібний об’єкт біля величезного вікна. Недбале, скупе, витиснене «Привіт» трішки зігріло мрійливу На­дію, але ненадовго – прийшов лектор, принісши нотку іронії, холоду та фльор нагадування про патову випускну ситуацію…

…«Про які іспити вона взагалі го­ворить? Диплом? Що-що? Де буде випускний? Який випускний?..» – Іван не слухав Надю. Точніше, не занурювався у ґрунт тимчасових нега­раздів, що при­марно віддаляли від реальних проблем.

Він думав лише про те, як хотів її поцілувати! Тваринне бажання обіймів і цілунків не покидало його вже декілька років. Проте далі мрій і уявляння Наді замість чергової любки не заходило.

…Ще дужча безвихідь, патовість і крайність випускної ситуації під­силювалася цього дня – коли випускний мав відбутися в одному з ресторанних комплексів. Надія настільки не хотіла тієї забави, що бажала «завалити» іспити й лишитися ще на один рік. Іван теж не хотів святкувати й отримувати диплом як свідчення завершення чи­малого етапу в житті. А ще через те, що було скрутно і витрачати кошти на беззмістовну гулянку вважав нераціональним. Але Надя... Вона… Та, котру він так бажав, мріяв, таємно кохав… Для неї цей день має бути особливим. Того дня Іван намагався не гаяти часу, а прасувати сорочку, костюм, чепуритись і їхати.