ДЕНЬ СЕКОНДУ

Хоч зараз я дію за принципом «із поганої вівці…». Так, розминаюся.

– Добридень, а можна приміряти? – привітно всміхаюся набурмосеній продавчині й киваю на нещасний светрик, який вона саме турботливо примощує на вішалку.

Тітонька дивиться на мене ледь здивовано. Не схожа я на дівчину, що заїжджає по «фірмові» речі, прикрашені написом «гламур». Та мене якось не обходять здивовані погляди. Рішуче скидаю потерту джинсову куртку й натягаю вподобану річ. Ледь примружую очі, повертаючись до дзеркала. Хто сказав, що рожеве личить лише білявкам?

* * *

Перше своє новеньке платтячко я зодягла у школі. У другому чи третьому класі. До цього мене завжди турботливо вбирали в ношені речі. Ні-ні, я не з родини якихось маргіналів. Усе цілком пристойно.

У татка – купа братів і сестер. А дядьки та тітки потурбувалися про те, щоб у мене не було нестачі у двоюрідних братиках і сестричках. Рідних же немає, батько відмовився навіть зробити ще одну спробу домовитися з бузьком про сина. Мабуть, дуже гарні спогади залишилися від дитинства.

Та річ не в цьому, тато – наймолодший у сім’ї. Тож чи дивно, що і я – ледь не наймолодша серед моїх любих родичів. Нестачі у трохи поношеній одежині, що не налазить на когось старшого, ніколи не виникало. «Оксаночко, що треба сказати тітці? Подивися, яка краса! Зовсім як новенька спідничка». Матуся все те дбайливо вкорочувала чи відпорювала підрублений низ сукеночки, відпускала рукави в кофтинок… Нічого, на її думку, я мала не менш пристойний вигляд, аніж мої ровесники.

О, тільки не треба співчувати нещасній дитині, що нажила через це собі купу комплексів. Комплексів якраз у мене вистачає. Тут крити нема чим. Але до свого зовнішнього вигляду я ставилася в дитинстві байдуже. Аж поки років у тринадцять не вифарбувала волосся у фіолетовий колір, а коли мати схопилася за серце, мовляв, що скажуть родичі, запропонувала покликати всіх тітоньок на чай, а там викликати одну «швидку» для всіх. Так буде економніше. Ну, то звичайні підліткові витребеньки.

Цікавіше інше. Дорослі ніяк не могли збагнути, чому братики-сестрички не лише не кривдять молодшенької, а дивляться на неї ледь не з побоюванням. Я ж була не надто великою чомуською, тож не дошукувалася: чому небо синє, трава – зелена, а інші люди не можуть дізнатися щось про тебе, зодягнувши твої речі? Це ж так просто!

Своїх родичів я не діставала. Хіба що Васька. Чи мені так його сіра тепла курточка на блискавці («можна і дівча зодягти, без ґудзиків бо») не сподобалася, чи те, що він виголосив просто посеред двору, що я ходжу в хлопчачому дранті… Словом, за те, щоб батько не дізнався, як він разом із товаришами курив цигарки й цупив льодяники в кіосках, він мені пів року розв’язував задачі з математики. Потім мені набридло. Чи просто знайшла цікавішу розвагу.

Мені взагалі живеться не сумно. Особливо після того, як я почитала розумні книжки і збагнула: як хто дізнається про мою особ­ливість, не минути мені відвідин психіатра. А в мене інші плани. Добре ще, що оте «влізання в чужу шкіру» вдається контролювати більш-менш успішно. Практика, хай йому. Тут важливо не впасти в іншу крайність. Не варто давати здібностям атрофуватися…

* * *

То що ми маємо? Вдивляюся у дзеркало ледь примружено. Якщо чесно, отой светрик личить мені як сільській бурьонці кавалеристське сідло. Хоч фігура у мене на корову не тягне, одежина навіть трохи завелика в грудях. Обертаюся на всі боки навпроти тьмяного дзеркала.

Сильні емоції отої білявки під час попереднього примірювання – то чудово, легше працювати, бо інакше б довелося витрачати час, виокремлюючи дещицю потрібної інформації від фактів із життя тої Дженні чи Енн, ага, ні, таки Сью, що свого часу пожертвувала майже нову одежину армії спасіння. Ну, історія дівчини, що за морем позбулася ганчірки, в якій була того самого вечора, коли він присягався в коханні, а за два дні з тою кікіморою з будинку навпроти… Ні, мене це не цікавить. Ілюстрації до теми «Усі чоловіки – козли» не збираю.

Ага, є! Чому всі життєві історії, навіть із серії «якби ви тільки знали, що я пережила!» настільки банальні? Заздрощі до сусідки за партою, бо в тої гарніша ручка, зіпсована контрольна старости класу, – дурепа, невже вчителька не збагнула, що гордість школи не сама примудрилася залити зошит гуашшю? Перший хлопець, відбитий у сестри, поцуплений тюбик імпортної помади в більш забезпеченої однокласниці, дріб’язок, що перекочував на дискотеці з чужої кишені до її спітнілої долоні… Кажу ж, банально все.

О, це вже цікавіше. Обережніше треба вибирати коханців, а як зв’язалася з місцевим крутьком, то хоч не спокушатися на пропозицію понишпорити в його документах. Навіть якщо за зраду таки заплатили. Ні, далі дивитися не хочу. Ще бракувало милуватися доброю волею пригодами сучасної провінційної дівчини, що вчасно накивала п’ятами у велике місто, а тепер за будь-яку ціну прагне влаштуватися в ньому… Це видовище на любителя.

– Беру. У вас є в що його запакувати?

Добре, що пакет міцний, а що без малюнку – плювати. Тепер головне зберегти залишок її дотику на тканині. Не настільки я крута, щоб вирахувати отак одразу адресу та ім’я, але й сліду її не впущу. Нічого, покружляю містом, віднайду її квартиру, дізнаюся у місцевих кумась, як кличуть те дівчисько… Кілька днів не доведеться сумувати.

Грошей із неї багато не стягнеш, навіть якщо опишеш її подвиги в усій красі. Хоч би й тому, що грошей у неї кіт наплакав.

Але її останнє придбання – досить серйозний чоловік, який вважає свою секретарку гарною дівчинкою, настільки, що ще не... Таку репутацію теж треба відпрацьовувати. Таким серйозним панам не так важко влаштувати на вакансію у своїй фірмі надійну і досвідчену людину, яка випадково опинилася на мілині. Кажете, секретар тут ні до чого? Ну, заздрю я порядкам у вашій фірмі. Без іронії, заздрю.

Надійна людина – то не я. Кажу ж, здобич цього разу досить пісна. Так, аби не бути в боргу перед однією знайомою, що свого часу допомогла. Нехай краще тепер тішиться, що не доведеться стояти на біржі праці, й відчуватиме, що це вона мені зобов’язана.

Собі ж я підшукаю щось прибутковіше. Іду, всміхаюся заклопотаним покупцям і крамарям, розмахую пакетом. Ловлю, крім здивованих поглядів «Чого отак аж зуби подає?» усмішки у відповідь.

День секонду триває…

* * *

Що цікаво, коли вихоплювала ці джинси із купи подібних, у мене на думці не було «нічого такого». Сподобався малюнок акриловими фарбами, що прикрашав знизу ледь збляклі холоші. Може, трохи заяскраво, але витончені лінії плетива пагонів, листя та пташиних пір’їн заворожують. Хай буде, таке й зодягти можна під настрій.

А може, річ не тільки в ексклюзивності одежини, а в почутті пересиченості. У моїй торбинці – два светри та чоловіча сорочка.

Тої білявки светрик, а ще один – доньки «пристойно запакованого» бізнесмена, скинутий як милостиня покоївці. Тобто це так кажуть, що від барських щедрот. Насправді ж за те, що дівчина вміє тримати язика за зубами й словом не обмовилася батькам, на що скидався будинок після доньчиної вечірки. От цікаво, дівчину аж так похмілля мучило, що вона не збагнула: светр замалий на служницю, і це ще делікатно сказано. Чи, може, й справді останні гроші витратила перед тим на стимулятори та дороге пійло? Хоч ні, брешу. Не цікаво.

Сорочка-от не така нудна. Офіційна така сорочечка, ще цілком придатна, щоб зодягти на роботу в якийсь офіс, аби краватка була відповідна. На цьому особливо наголошувала продавчиня, коли допомагала відшукати «подарунок для брата».

До речі, теж ідея. Своїм братам я так давно нічого не дарувала. Обмежуюся смс-ками на дні народження. Тож варто спробувати. Реакція родичів може бути досить цікавою.

Та це потім. Найближчими ж днями на одного ну дуже зразкового клерка, що тільки-но повернувся зі столичних курсів для охочих більш ефективно працювати в команді, чекає неприємний сюрприз. От хотів похвали­тися відносно дешевою сорочкою, придбаною нібито «там», у Києві, й не зміг визначитися відразу з відтінком – тепер маєш.

Знаєте, для декого краще бути звинуваченим у шпіонажі на користь конкурентів, аніж у дрібних крадіжках у своїх же. Тож нічого було залагоджувати свої проблеми «вперше й востаннє» коштом роззяв-співробітників. Хай навіть ті звикли залишати на видноті розчинені сумочки й барсетки, вискакуючи до сусіднього відділу чи на хвилинний перекур. Про те, що нема чого грати в карти у борг, узагалі мовчу.

От що цікаво в цій історії, таки «вперше і востаннє» – то правда: зав’язав, скоротивши картярні вправи до мінімуму. Може, навіть не стала б пробувати його доїти, – завжди поважала тих, хто здатен отак переломити себе.

Однак від такої перемоги не легше практикантові, якого урочисто тоді виставили з офісу, коли виявили пропажу. Бо «ніхто з нашої команди на таке не здатен». І як потім хлопцеві виправдовуватися перед викладачами та потенційними роботодавцями? Тут уже спрацьовує механізм: чи він украв, чи в нього вкрали – була там якась неприємна історія…

Тож платити тобі, голубе, доведеться за повною програмою. Не так важко тебе буде переконати, що тоді в офісі якраз випробовували нові камери спостереження, а зібрані дані лише випадково не лягли на стіл шефа. Хоч іще не пізно… Неважко, бо очі у страху ой які великі, особливо як совість не чиста.

Ні, себе я теж не вважаю Робін Гудом. Звісно, можна було б підібрати якусь благородну наз­ву моєму улюбленому способу підробітку. Щось про санітарію міста та помсту покидькам, які… Словом, банальний шантаж. Хай і з використанням незвичайних джерел здобуття інформації.

Як нещодавно висловився один не останній у нашому місті чоловік, відраховуючи гроші, я – «порядна сволота і навіть не приховую цього». «Порядна сволота» – певно, такий оксюморон може утворитися лише у слов’янській мові. От тільки чи можна назвати порядним бідолаху, який розв’язує гаманець перед клятою шантажисткою, бо переспав із ровесницею навіть не доньки – онуки, обіцяючи практичній дівчині гарантований вступ до престижного вишу? Ще й того ж вечора виступав на місцевому телеканалі, патетично скаржачись на розбещеність сучасної молоді...

А в престижному чоловічому бутику, де замотані продавці-консультанти тягли перебірливому покупцеві десятий чи й двадцятий костюм, я опини­лася майже випадково. Підроб­ляла у фірмі, яка спеціалізу­ється на оздобленні приміщень повітряними кульками. Хоч би хто здивувався в тому магазині, чого це стороння дівчина доброю волею допомогла розвісити оті костюми на стійки. Бачте, заважали їй оті дорогі ганчірки декорувати приміщення. Знаєте, робота не найкраща, але такого улову вона варта. Тут ідеться навіть не про гроші, а про адреналін.

Кілька разів мені погрожували цілком серйозно, але ніхто так і не припустив, що за мною не стоять дуже серйозні люди. Нічого, жива поки…

* * *

Тепер нічого особливого зорі не передбачають. Однак день недаремно згаяний, тож маю право й на примхи. Хоча б на бажання закінчити свої походеньки ринком «нормальною» покупкою, такою, що сама носитиму.

Подумки підраховую залишки готівки. Доведеться торгуватися, а «джинсова» тітонька має такий вигляд, ніби відразу після розпаду Союзу пів Туреччини з картатою сумкою об’їздила й відтоді не полишала продажів. З такою не поторгуєшся.

От цікаво, чого в мене не затримуються гроші? Здається, немало й здобуваю. Принаймні із зарплатою тієї ж секретарки з офісу не порівняти, а доводиться інколи на кефірі та сірому хлібі кілька днів сидіти. Легко приходить – легко витрачаю…

То захочеться купити щось аж таке, то переказати трохи на рахунок на кшталт: «Допоможіть! Малюку потрібна операція… інакше…».

Та я не така гарна дівчинка, що всім допомогти пнеться. Просто бувають дні, коли справжнє горе стає майже нестерпним. До того ж інколи приємно відчути, що в цьому світі трохи затримався якийсь малий, який не встиг іще перетворитися на покидька. І завдяки кому? «Порядній сволоті».

А ще: я забобонна. Про те, що доля аж надто серйозна панна з не дуже розвиненим почуттям гумору, вже йшлося. Але чого в неї не забереш, то це цікавості. Мо, тому мене й терпить поки, і всі ті каркання про те, що от-от на­рвуся, залишаються саме карканням.

Отаке-от самоїдство – непогана спеція до дня секонду. Так він краще смакує. Головне – не переборщити з приправою. Тож рішуче вриваю свої роздуми і зосере­джуся на привабливих джинсах.

Хай йому! Що вони в задню кишеню примудрилися запхнути?! А ніби ж пристойна ятка…

Ну, це я вже пересолюю. У кишенях секондівських лахів можна знайти немало цікавинок. В одного мого знайомого, з тих, при кому не варто згадувати моє ім’я, особливо як він за кермом, бо нервує ж, є дуже своєрідне хобі. Обнишпорювати мимохідь кишені такого-от мотлоху, ніби вибираючи собі щось путнє. Не прибутково, та він і сам не сподівається відшукати забуту карту скарбів, зате цікаво.

От і цю мою знахідку, найімовірніше, він би оцінив на досить високий бал. Конверт, ледь потертий на лінії згину.

Замість марки – малюнок, схоже, тими ж акриловими фарбами. Птах, який виростає із полум’я так, що не скажеш, де закінчу­ється багаття і де починаються його крила. Не палає, ні, радше народжується…

«Фенікс», – послужливо підказує моя підсвідомість. Інколи вона буває надто розумною, може, покрадьки від мене вдається до самоосвіти?

От ви коли востаннє тримали в руках справжній лист, із виведеними чорнильною ручкою нерівними рядками адреси, і марки звичні такі наляпані, хоч зараз кидай у поштову скриньку, бо штемпеля про відправлення ще немає? Я й електронну скриньку від спаму чищу раз на тиждень. Приблизно так само часто зазираю в поштову, щоб витягти квитанції та яскраві реклами.

– Дівчино, що ви тут читальню влаштували?! Купувати будемо чи листи перечитувати?

Логічне запитання. Настільки, що я на автоматі мирно відгукуюся: «Будемо».

А вже потім, ледь примружившись – окуляри доведеться купувати, щоб виправдати дурну звичку – видаю сентенцію про те, що читати інколи корисно, особ­ливо дрібний шрифт наприкінці орендного договору.

Тітонька аж зблідла. Колись бачили зблідлий танк? Ще те видовище, нема мені чим хвали­тися. Хай і стріляла наздогад, чула ж бо про кабальні умови, що їх запровадила нова адміністрація ринку. В мене взагалі звичка чути те, що аж ніяк не призначено для моїх вух. А отже ж, цього разу влучила у «десятку». Але міці у продавчині на десятьох таких, як я, вистачить. Поважаю. Хай тепер мені доведеться влаштовувати пісні дні, бо ціну на штанці вона хоч і скосила, але не настільки, як я сподівалася. Давненько не переплачувала за ганчірки.

Може, відсунути оту фальшиву барбі на «потім»? Нехай встигне свого кавалера сильніше причарувати. А самій узятися до жирнішої риби?

Що найсмішніше, навіть не шкодую через свою покупку. Чим же мене оті джинсики отак приворожили? Час знімати блокування. Інколи знахідкою хочеться насолодитися без зайвого поспіху.

* * *

У світі є дві головні історії. Ті, хто стверджують інше, погано знають життя. Або дуже великі оптимісти.

Одну з цих історій я добре вивчила в безлічі варіантах. Одного разу він (чи вона) зрозумів(ла), що щиро кохає гроші. Не любить, саме кохає. Різницю розтлумачувати треба? Ну, може, не самі папірці, а відчуття влади чи свободи, що вони приносять. Тож заради свого кохання здатний на все.

А друга, питаєте? Ще банальніша. Одного разу він (чи вона) зрозумів(ла), що кохає… І прибуток тут ні до чого.

Від таких намагаюся триматися подалі. Дідько з ними, з тими божевільними. От і зараз нюх підказує: позбутися знахідки. Конверт пошматувати, чи так викинути, чи виявити благородство і вкинути в найближчу скриньку, чи… А джинси випрати як слід, ну, й ще деякі процедури провести, що гарантовано послаблять дух попередньої власниці. І засунути їй у найдальший куток шафи, хай емоції трохи зблякнуть.

Ви часто прислухаєтесь до розумних порад? Так? Заздрю, до того ж щиро. Хоч, може, я б таки не розкрила отой лист, якби не випадковість.

Річ у тому, що мені пощастило відшукати зручне містечко, такий собі закапелок, про який, мабуть, не знає і сама адміністрація ринку. Там височів чималий стос поламаних дерев’яних ящиків. Деякі з них навіть були відносно чистими, тож влаштувалася я не без зручностей. А от пакет із секондівським матеріалом – джерелом свого майбутнього заробітку – загилила надто сильно, звалився в щілину. Довелося лізти за якоюсь яткою, нога сковз­нула по трохи зогнилій дошці…

Кр-ра-ак!

Те, що сама нога ціла, втішає. А от те, що в таких розпанаханих джинсах і справді лише на паперть, дріб’язок для того хама-водія, як обіцяла, збирати, якось не сприяє гарному настрою.

Існує ще один варіант. Знову ж, не для бридливих і не для тих, хто прислухається до елементарних лікарських порад. Рішуче натягаю на себе щойно куплені розмальовані джинси, не надто переймаючись, чи не виявиться в мого імпровізованого стриптизу зайвих свідків.

От тепер уже доведеться розкривати лист. Хоч задля того, щоб вигадати трохи часу, перш ніж ознайомитися з інформацією про попередню власницю одежини. Нічого, потім, може, розорюсь на новий конверт, запакую залишки цього і відправлю його адресатові, до речі, він теж із нашого міста, як і авторка. Чи таки викину папір на смітник. Що за манера плутати секондівські кишені з поштовою скринькою?

* * *

«…Знаєш, є люди, до яких не липнуть прізвиська. Хоч сумнівно, що ти колись ламав голову над такими дурницями. Те, що тебе завжди називають лише на ім’я, – то норма.

Як і те, що навіть учителі не мог­ли запам’ятати оте просте “Марійка”, викликаючи до дошки чи Марину, чи Майю, потім припиняли нерівну боротьбу і переходили на прізвище… Що вже казати про однолітків? До прізвиськ, навіть найобразливіших, можна звикнути. Настільки, що забувати їх ледь не миттєво.

Але оте “фенексеня”… Не думала, що здатна буду ще чомусь дивуватися в передпокої операційної. Навіть тому, як ти зміг опинитися там, усупереч усім лікарняним розпорядкам. Ти ж завжди опинявся саме там, де треба. Можливо, крім того випадку, коли чомусь завітав на дешеву арт-барахолку й зупинився біля мого столика. З усмішкою взяв до рук цяцьку – виліпленого з дешевого пластику дракончика в мотоциклетному шоломі, а вже потім підвів на мене очі. І замість того щоб спитати про ціну, раптом запропонував от просто зараз прогулятися до єдиної в місті бузкової алеї, поки її ще не обідрали практичні бабусі й підлітки і не винесли жмутки квітів на базар…

Мені й самій це нагадує лист закоханої школярки. Хоч “школярки” – то занадто, а в житті я ж не надто набридала тобі зізнаннями в коханні, так? Цього листа ти не отримаєш. Мабуть. Хоч не знаю… Я навіть не згадаю, коли востаннє писала листа отак, ручкою на папері…

Врешті, мова зараз про ту дурну операцію. Не певна, може, й не варто було погоджуватися, бо що вона змінила? Хоч ні, тут я брешу, пів року щастя – то немало. Пів року віри, що я можу видужати.

Й оте твоє “фенексеня”… Що воно за звір такий? Виявилося, ти все ж встиг прошепотіти на вухо, поки тебе не виперли сердиті замотані медсестри, воно – маленький фенікс. Натяк, що зможу впоратися, відродитися, як і той ненормальний птах…

Сама я в цьому сумнівалася, але вперше в житті ти не опікав, а впевнено переконував, що я – сильна. Мені тільки й залиши­лося стати такою.

От тільки вибач, я втомилася. На ще одну операцію мене не стане. І не хочу, щоб стомився від мене ти. А ти впертий, настільки, що переконати тебе в цьому “по‑людськи”, під час розмови, у мене не вистачить нахабства. Звідси й лист…

Маячню про те, що тоді втрачу залишки привабливості, нести не буду. Міс Усесвіт я не була ніколи, але тобі ж це не заважало, попри стовідсотковий зір. Хоча краще, щоб тебе не було поруч, коли…

Знаєш, я читала про фенікса. Ніколи стільки не читала, як оце зараз, після того, як змінила квартиру, не залишивши нікому нової адреси. Знаєш, як та птаха відроджується, то нічого не пам’ятає про колишнє життя…

Я ж не єдина дівчина в місті. Й точно не найпривабливіша. Ти впораєшся, ти сильний… може, ота нова твоя знайома трохи нагадуватиме мене. Тільки б не долею!

А я не певна, що стане сили віднести цей лист на пошту… Вибач».

* * *

Я не зла. Про це свідчить уже те, що зла мені інколи на ідіотів довкола бракує. Але замість того щоб лаятися вголос, коли за свідків виступлять хіба що обшарпаті ящики в якомусь закапелку, краще розібратися, у що я влипла.

Актив. У цьому місті я – не найбільша дурепа. Докази у мене в руці.

Пасив. Я забобонна до… Дуже забобонна. І от, на мені – річ тяжко хворої, як не приреченої дівчини. Речі ж мають пам’ять. Я вже казала. Не здирати просто зараз відносно пристойні джинси й зодягати лахміття?

І річ навіть не в цьому.

Арт-балахолки – не моє хобі. Загромаджувати життя мотлохом, хай його і зробив хтось дбайливо і власноруч, то не мій стиль. А вже коли я пробую зробити щось сама… Проїхали, досить про сумне.

Однак на моєму письмовому столі – невеличка цяцька з кольорового пластику. Дракончик у мотоциклетному шоломі і з лукавою посмішкою зовсім не страшний. Якщо дуже напружитися, я навіть зможу пригадати, який вигляд має його… «творчиня» – зазираю на початок листа, де воно там? Ага, Марія.

Мені не хочеться пригадувати, зовсім. Бо тоді доведеться припустити, що в долі таки є почуття гумору. Доволі викривлене почуття, як на мій смак.

Та найгірше навіть не це. А розуміння, що я не порву того клятого листа. Вийду за дві зупинки до свого дому, розшукаю потрібний будинок і під’їзд, бо не довіряю міській пошті. Отакий-от сервіс – доставка додому інформації про вашу ну дуже благородну дівчину. За це, до речі, з іншого б гроші здерла. А що, навіть не шантаж. Але тут морочитися не стану. Хіба що попрошу, щоб відлупцював ту дурку, як знайде. Щоб менше книжок про героїнь, здатних пожертвувати собою заради коханого, читала…

І ще, час вибиратися звідси. Мало того, що мені весь кайф від особливого дня – дня секонду – перебили, то ще й рішення не зов­сім типове для мене. Звісно, оте, що чужий одяг може впливати на поведінку нового власника, байки.

Та все ж, як би не сталося, що, як часу ще трохи згаю в новому «прикиді», почну кошенят на вулиці підбирати чи ще щось таке втну.

Бо до вечора ще не так близько. Що-що, а сумувати в день секонду мені ще ні разу не доводилося.

* * *

Бездомного нявкалка мені на дорозі не трапилося. Тож перевірити, як зараз я реагуватиму на вуличне кошеня, мені не пощастило.

А про того клятого папугу я успішно забула. Звісно ж, на нього ще ніхто не звернув уваги. Пташа нашорошилося так, що скидається на клубок збитого пір’я. Однак час від часу стріпується, і тоді на байдужий світ дивиться маленьке блискуче очко. У ньому – надія: не може ж бути все так погано? Господар – колишній чи новий – от-от надійде.

Певно, папужка відчув мій погляд. А ще кажуть, на це здатні лише кішки чи собаки! Запитально клацнув дзьобиком, схилив голову набік, щоб краще мене роздивитися.

Як там в одній гарній книзі? «Ми відповідальні за тих, кого приручили»? Книга, повторюся, гарна. А от це твердження – хибне. Ми відповідальні вже й за тих, на кого звернули увагу. Саме тому новоприбульці до великого міста вчаться насамперед рятівної байдужості. Завжди потай пишалася, наскільки швидко опанувала цю нехитру науку. Даремно, схоже, пишалася. Можна було б вчитися і старанніше.

– Йди сюди чи що? – простягаю йому вказівний палець, як, бачила, роблять у телепередачах. – Райського життя не обіцяю, але кактус свій іще не заморила, тож, певно, і ти виживеш.

Хтозна, що папужка розуміє з цієї тиради. Але за мить він уже зручно вмощується на моєму пальці.

– Кеша. Кешенька гарний, – із наївністю рекламного представника, що вихваляє свій крам, запевняє він, стріпуючи крильцями.

– Ксюша, – відгукуюся у тон йому, хоч не надто полюбляю цей варіант свого імені. І ледь втримуюся, щоб на автоматі не додати, мовляв, теж непогана. Інколи. – Скажи-но, Кешо, ти не в курсі: папуги – це звірі?

Кеша визнає за краще промовчати. Ні, мені не припекло згадувати курс зоології просто біля базарних воріт. Просто дверцята багатьох маршруток оздоблені написами із заборонами, серед них на почесному місці попередження: нема чого і потикатися з тваринами у пристойне товариство. Певно, під тим товариством мається на увазі салон маршрутного таксі, вщент сповнений таких красенів, яким би й Кеша міг дещо про пристойність розповісти.

Ну що ж, ідемо на трамвай. Пересаджую знайду на плече. Він, трохи пововтузившись, завмирає. Потім дуже обережно намагається з’ясувати, а чи не їстівний часом комірець моєї куртки. Вдаю, що не помічаю, бо є важливіші клопоти. До трамвайної зупинки десь із квартал, варто було б надійніше перепакувати покупки. Найбли