ДЕНЬ СЕКОНДУ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– І де ви всі той дріб’язок берете?! На паперті стоїте?!

Водій буряковіє від праведного гніву. В салоні, перекриваючи звичний «аромат» людського мурашника – суміші дешевих парфумів, поту й харчів у жіночих торбинках, починає тхнути дрібним скандалом. Не знаю, як кому, а мені це схоже на сморід пригорілого молока.

Ну ні, голубе. Для сварки потрібні двоє, а в мене на сьогодні інші плани. Всміхаюся щиро. Майже. І таки простягаю на долоні десять сріблястих кружалець – двадцять гривень національною валютою. То в чому проблема?

Цю ж думку озвучує дебела тітонька, що саме протиску­ється в завузькі для неї дверцята маршрутки. На її за… гм… на її спину напирають інші охочі стати пасажирами. Водій визнає свою поразку. Простягає руку, бурмочучи щось про те, що я б іще по п’ятдесят копійок принесла розплатитися.

До речі, ідея. Варто запам’ятати номер скандаліста. Тобто його маршрутного таксі. Назбирати сорок монеток по пів гривні і… От тепер, певно, моя усмішка цілком щира.

Ой! Як же я так необережно? Надто захопилася планами. Рукав піжонської шкіряної куртки водія мимохідь черкає мою долоню. Ні, мені не боляче, звісно. Не варто приплітати сюди казку про принцесу на горошині. А от рот моментально наповнює гірка слина (добре, що я не маю звички снідати)…

* * *

Можливо, це збіг. Просто збіг. Той, хто запевняє, що доля любить жартувати, погано знайомий із цією панною. Вона серйозна. Інколи вбивчо серйозна. Як цього разу.

Він, цей водій, бачив, коли брав у секонді, що одежина на пів розміру більша, ніж треба. А таки спокусився, бо вважає, що у шкірянці в нього вигляд крутіший.

От цікаво, що б він сказав, якби дізнався, що попередній власник шкірянки теж шофер. Ні, не так. Попередній власник теж був шофером. І не десь за морем-оке­аном, як запевняла продавчиня на базарі, «свіжа партія, ледь із закордону привезли, і тижня на складі не провисіло, а ви взагалі перший міряєте…» Отож не за кордоном той попередній власник шоферував, а тут, у сусідньому місті.

Може, теж новенькою курткою пишався, ледь не талісманом вважав, бо, як купив, почало фартити з перевезенням. А одного разу вмовили понаднормово, та ще й уночі, машиною з вантажем зганяти – підмінити когось треба було. Ну, кавою накачався – і в рейс. Не первина… То що, як не його вина, а той дурень сам на зустрічну смугу вискочив?.. От тобі й талісман…

Питаєте, а як же після цього куртка зберегла товарний вигляд, та ще й у продажу знову з’явилася? А воно вам треба? Чи хочете увесь той базарний мотлох десятою дорогою оминати? Речі, вони інколи таку історію мають, ніяких детективів вигадувати не треба.

Що гірше, пам’ять у них, у речей, теж непогана. От цей водій не натягнув би оте шмаття, якби знав його історію, – забобони, вони сильні. І правильно, до речі. Бо ж не вантаж везе, людей…

А я що можу? Попередити? Ага, ми якраз повз божевільню через дві зупинки проїжджатимемо. Добре, нехай повз клініку психі­атрії та психології. Ще добровольці провести знайдуться, щоб не заблукала.

Тож мовчки протискуюся вглиб маршрутки. Повторюю про себе мантру: «Світ рятують герої, а я – не герой. І навіть не героїня». Цього разу нічого не станеться ні з ним, ні з пасажирами. Хоч би тому, що поруч зі мною катастрофи трапляються, але ніколи там, де я перебуваю безпосередньо.

* * *

От би переконати в моїй корисності сусідку. Стандартно-симпатична худорлява білявка озирається навколо з таким виразом, ніби звикла їздити щонайменше «мерсом». А в маршрутці опинилася випадково. Бо улюблена автівка в ремонті. Атож-атож, а золотий ланцюжок у нас такий скромний, бо ми свято дотримуємося правил етикету і не чіпляємо вдень на себе кілограми коштовностей…

Зупиняючись неподалік від її сидіння, ледь відвертаюся. Нема за чим там пильно спостерігати. Але встигаю відзначити, що дів­чина мимоволі притискається до бруднуватого вікна. Аби подалі від мене. Певно, переконана, що лузерство – то заразне. А ота сварка через дріб’язок – то хіба не свідчення, що я закореніла невдаха?

Гм, цікаво, а куди це майбутня володарка життя вибралася в суботу раненько? Без зайвих роздумів починаю протискува­тися за нею до виходу. Часу в мене вдосталь. Мета ж одна – зробити цей день не схожим на інші триста шістдесят п’ять днів цього року.

Отаке-от полювання – не гірший спосіб згаяти ранок. Цікаво, чого це моя супутниця так нервово озирається, ніби боїться наткнутися на знайомого? Невже? От і вся таємниця?! Ринок дешевого одягу й лабіринт закапелків-стоків…

Однак мені це на руку. Давненько вже не влаштовувала собі день секонду.

* * *

Тільки чесно, ви любите секонд? От бачу, на вас кофтиночка не гірша за новеньку. І недорого ж дісталася, так?

Що? Ну, ні, то ні. Помилилася я. Не знаєте, де секонд у вашому місті, й скуповуєтесь лише в бутиках – то ваша справа. Хоч, здавалося б, я не ваша співробітниця і не найліпша подруга. Нащо сили витрачати, пил мені в очі пускати? Усе, мовчу.

Мова зараз про мене. Переконана: секонд – то особливий світ. І непоганий спосіб підзаробити…

Стоп, схоже, саме час попередити: я не перепродую речей, що встигли змінити кількох хазяїв. Перепродаж будь-чого взагалі не моє покликання. Ну, за винятком інформації. Але ж то – зовсім інше. Скажете, ні?

До того ж я не злодійка-кишенькарка і не… О, про вовка промовка, а він і сам тут. Якби той хлопчина, перед тим як залізти до чужої кишені, не зачепив мене полою куртки, я б не втручалася. Взагалі, оте «не втручайся» посідає почесне місце в моєму кодексі. І якби я замість того, щоб ґав ловити, встигла звично поставити блок і не зреагувала на доторк машинально, мимохіть зачерпнувши зовсім непотрібної мені інформації про перехожого...

Чи навіть якби йому справді був потрібен поцуплений телефон, до речі, не такий уже й дорогий, без наворотів… Ну, не знаю, без хліба два дні сидів, борг у такий спосіб відпрацьовував, щоб не скалічили… Та навіть якби він планував купити на вторговані гроші пор­цію отрути, щоб швидше звільнити землю хоч від одного покидька.

Отож за будь-якої з цих умов я б не втручалася. Чи не забагато «якби»? Однак я не пройшла повз. Поруч зі мною не професіонал, а хлопець із цілком пристойної родини. Бачте, робити йому більше нема чого, як отак розважатися! Не так гроші, як уже звичне почуття безкарності й вищості від чергової жертви, що «лоханулася». Не пацюк навіть, пацюченя. Ненавиджу таких-от чистеньких, доглянутих пацючат.

– Кинь мобілку. Йолопе, ти хоч знаєш, у кого її вкрав?! – це я майже шепочу на вухо. Не здіймати ж галас на весь базар, щоб перехожі записали в божевільні?

А з нервами у хлопчика не все гаразд. Із його нервами не варто зважуватися аж на такий екстрим. Можна обмежитися стрибками з мосту чи паркуром. Он на мить сполотнів, а потім аж захлинувся злістю:

– А тобі що? Стули пельку, суко, бо… – і, що цікаво, теж пошепки. Не лише мені скандал не потрібен.

– Як опинишся в реанімації, буде час згадати, що тебе попереджали. А вже як батечко дізнається… Тебе ж іще вдома інколи лупцюють?

Не переграю? Ні. Його зиркали бруднувато-коричневого кольору на мить наливаються таким щирим страхом, що стають схожими на звичайні людські очі. Насолоджуватися метаморфозою нема часу. Як і дріб’язково мститися за «суку».

Роблю кілька широких кроків уперед.

– Молодий чоловіче! Ваш телефон упав! Що ж ви так?!

На мій поклик обертаються відразу кілька хлопців. І, що цікаво, один дядечко досить… е… середнього віку. Серед молодших і потрібний мені. Дивно, не схожий він на роззяву, в якого можна поцупити цінну річ.

Та мені що? Он мобілка лежить посеред тротуару. Мабуть, китайці прилаштувались випускати техніку, адаптовану до слов’янських реалій: і після швидкісного катапультування телефон працює.

– Дівчино, почекайте! Дівчино, дякую, куди ж ви?

Умгу, все життя саме на тебе чекала й цієї хвилини буду... Швиденько звертаю до воріт ринку. На ходу рву тоненьку невидиму нитку, що зв’язала мене з невдалим злодійчуком.

«Відьма!» – перехоплюю на останок злякану думку. І всмі­хаюся. Вперше за день.

* * *

Відьма?

Оце вже ні. Відьмування, що б не стверджували деякі сучасні телепрограми, то професія. Виконуєш певний набір дій – отри­маєш передбачений результат. Наче розв’язуєш задачку з підручника.

Я ж радше ненормальна. У тому сенсі, що не відповідаю усталеним нормам. Ненормальна, яка добре встигла вивчити свої дивацтва і навчилася непогано їх експлуатувати.

Як і людську неуважність. От хто, скажімо, з перехожих звернув увагу на стару ялинку, викинуту біля брами ринку ще після новорічних свят. Так і лежить бідолашна, вперто притримуючи останні жовтаві гілки. А на облізлій деревині – сумний хвилястий папужка. Чого відразу галюцинація? Міг випурхнути із причиненої кватирки або й діти господаря випустили пташку на волю, надивившись мультиків. Тепер сидить, настовбурчив попелясто-синє пір’я так, що скида­ється на кульку із хвостом. Ледь чутно тягне: «Кеша… Кешенька…». Стріпується, відчувши, що я не пройшла повз, а сфокусувала на ньому погляд.

Клімат у нас не субтропічний, довго він не протягне, хай календар давно відлічує весняні дні. Але з’явитися в секонді, тримаючи на плечі яскравого папужку? Навіть для неуважних продавців і відвідувачів надто примітно.

Вибач, малий, я не твоя рятівниця. Єдине, що можу, Кешо, то побажати успіху. Інколи мої побажання здійснюються. І вже точно гірше від них не буде.

* * *

– Вам дуже-дуже личить! Як на вас зшито! Потім, як удома перед дзеркалом роздивитеся, навіть знімати не схочете.

Ой, жіночко, пересолюєте, рекламуючи товар. Звісно, їй личить. Де ви бачили якісну підробку під барбі, якій би не личив рожевенький светрик зі стразами? І сам товар непоганий, навіть звідси, з мого кутка, видно. От тільки оте «знімати не схочете» – то удар у найвразливішу точку. Вона ж, можлива клієнтка, переконана, що оте неподобство з чужого плеча, приміряне просто в палатці за затертим шматком тканини, лише на один-два рази, бо доля от-от повернеться до неї належним місцем…

Словом, білявка рішуче відмовляється від вигідної покупки і з виразом королеви у вигнанні прямує до виходу. Зобачивши мене, кривиться: «Знову оце під ногами плутається?! Та що за день такий?».

День секонду, люба. День, знятий із чужого плеча й дбайливо збризканий якоюсь знезаражувальною гидотою. Досить прибутковий, якщо знати місця.

Хоч зараз я дію за принципом «із поганої вівці…». Так, розминаюся.

– Добридень, а можна приміряти? – привітно всміхаюся набурмосеній продавчині й киваю на нещасний светрик, який вона саме турботливо примощує на вішалку.

Тітонька дивиться на мене ледь здивовано. Не схожа я на дівчину, що заїжджає по «фірмові» речі, прикрашені написом «гламур». Та мене якось не обходять здивовані погляди. Рішуче скидаю потерту джинсову куртку й натягаю вподобану річ. Ледь примружую очі, повертаючись до дзеркала. Хто сказав, що рожеве личить лише білявкам?

* * *

Перше своє новеньке платтячко я зодягла у школі. У другому чи третьому класі. До цього мене завжди турботливо вбирали в ношені речі. Ні-ні, я не з родини якихось маргіналів. Усе цілком пристойно.

У татка – купа братів і сестер. А дядьки та тітки потурбувалися про те, щоб у мене не було нестачі у двоюрідних братиках і сестричках. Рідних же немає, батько відмовився навіть зробити ще одну спробу домовитися з бузьком про сина. Мабуть, дуже гарні спогади залишилися від дитинства.

Та річ не в цьому, тато – наймолодший у сім’ї. Тож чи дивно, що і я – ледь не наймолодша серед моїх любих родичів. Нестачі у трохи поношеній одежині, що не налазить на когось старшого, ніколи не виникало. «Оксаночко, що треба сказати тітці? Подивися, яка краса! Зовсім як новенька спідничка». Матуся все те дбайливо вкорочувала чи відпорювала підрублений низ сукеночки, відпускала рукави в кофтинок… Нічого, на її думку, я мала не менш пристойний вигляд, аніж мої ровесники.

О, тільки не треба співчувати нещасній дитині, що нажила через це собі купу комплексів. Комплексів якраз у мене вистачає. Тут крити нема чим. Але до свого зовнішнього вигляду я ставилася в дитинстві байдуже. Аж поки років у тринадцять не вифарбувала волосся у фіолетовий колір, а коли мати схопилася за серце, мовляв, що скажуть родичі, запропонувала покликати всіх тітоньок на чай, а там викликати одну «швидку» для всіх. Так буде економніше. Ну, то звичайні підліткові витребеньки.

Цікавіше інше. Дорослі ніяк не могли збагнути, чому братики-сестрички не лише не кривдять молодшенької, а дивляться на неї ледь не з побоюванням. Я ж була не надто великою чомуською, тож не дошукувалася: чому небо синє, трава – зелена, а інші люди не можуть дізнатися щось про тебе, зодягнувши твої речі? Це ж так просто!

Своїх родичів я не діставала. Хіба що Васька. Чи мені так його сіра тепла курточка на блискавці («можна і дівча зодягти, без ґудзиків бо») не сподобалася, чи те, що він виголосив просто посеред двору, що я ходжу в хлопчачому дранті… Словом, за те, щоб батько не дізнався, як він разом із товаришами курив цигарки й цупив льодяники в кіосках, він мені пів року розв’язував задачі з математики. Потім мені набридло. Чи просто знайшла цікавішу розвагу.

Мені взагалі живеться не сумно. Особливо після того, як я почитала розумні книжки і збагнула: як хто дізнається про мою особ­ливість, не минути мені відвідин психіатра. А в мене інші плани. Добре ще, що оте «влізання в чужу шкіру» вдається контролювати більш-менш успішно. Практика, хай йому. Тут важливо не впасти в іншу крайність. Не варто давати здібностям атрофуватися…

* * *

То що ми маємо? Вдивляюся у дзеркало ледь примружено. Якщо чесно, отой светрик личить мені як сільській бурьонці кавалеристське сідло. Хоч фігура у мене на корову не тягне, одежина навіть трохи завелика в грудях. Обертаюся на всі боки навпроти тьмяного дзеркала.

Сильні емоції отої білявки під час попереднього примірювання – то чудово, легше працювати, бо інакше б довелося витрачати час, виокремлюючи дещицю потрібної інформації від фактів із життя тої Дженні чи Енн, ага, ні, таки Сью, що свого часу пожертвувала майже нову одежину армії спасіння. Ну, історія дівчини, що за морем позбулася ганчірки, в якій була того самого вечора, коли він присягався в коханні, а за два дні з тою кікіморою з будинку навпроти… Ні, мене це не цікавить. Ілюстрації до теми «Усі чоловіки – козли» не збираю.

Ага, є! Чому всі життєві історії, навіть із серії «якби ви тільки знали, що я пережила!» настільки банальні? Заздрощі до сусідки за партою, бо в тої гарніша ручка, зіпсована контрольна старости класу, – дурепа, невже вчителька не збагнула, що гордість школи не сама примудрилася залити зошит гуашшю? Перший хлопець, відбитий у сестри, поцуплений тюбик імпортної помади в більш забезпеченої однокласниці, дріб’язок, що перекочував на дискотеці з чужої кишені до її спітнілої долоні… Кажу ж, банально все.

О, це вже цікавіше. Обережніше треба вибирати коханців, а як зв’язалася з місцевим крутьком, то хоч не спокушатися на пропозицію понишпорити в його документах. Навіть якщо за зраду таки заплатили. Ні, далі дивитися не хочу. Ще бракувало милуватися доброю волею пригодами сучасної провінційної дівчини, що вчасно накивала п’ятами у велике місто, а тепер за будь-яку ціну прагне влаштуватися в ньому… Це видовище на любителя.

– Беру. У вас є в що його запакувати?

Добре, що пакет міцний, а що без малюнку – плювати. Тепер головне зберегти залишок її дотику на тканині. Не настільки я крута, щоб вирахувати отак одразу адресу та ім’я, але й сліду її не впущу. Нічого, покружляю містом, віднайду її квартиру, дізнаюся у місцевих кумась, як кличуть те дівчисько… Кілька днів не доведеться сумувати.

Грошей із неї багато не стягнеш, навіть якщо опишеш її подвиги в усій красі. Хоч би й тому, що грошей у неї кіт наплакав.

Але її останнє придбання – досить серйозний чоловік, який вважає свою секретарку гарною дівчинкою, настільки, що ще не... Таку репутацію теж треба відпрацьовувати. Таким серйозним панам не так важко влаштувати на вакансію у своїй фірмі надійну і досвідчену людину, яка випадково опинилася на мілині. Кажете, секретар тут ні до чого? Ну, заздрю я порядкам у вашій фірмі. Без іронії, заздрю.

Надійна людина – то не я. Кажу ж, здобич цього разу досить пісна. Так, аби не бути в боргу перед однією знайомою, що свого часу допомогла. Нехай краще тепер тішиться, що не доведеться стояти на біржі праці, й відчуватиме, що це вона мені зобов’язана.

Собі ж я підшукаю щось прибутковіше. Іду, всміхаюся заклопотаним покупцям і крамарям, розмахую пакетом. Ловлю, крім здивованих поглядів «Чого отак аж зуби подає?» усмішки у відповідь.

День секонду триває…

* * *

Що цікаво, коли вихоплювала ці джинси із купи подібних, у мене на думці не було «нічого такого». Сподобався малюнок акриловими фарбами, що прикрашав знизу ледь збляклі холоші. Може, трохи заяскраво, але витончені лінії плетива пагонів, листя та пташиних пір’їн заворожують. Хай буде, таке й зодягти можна під настрій.

А може, річ не тільки в ексклюзивності одежини, а в почутті пересиченості. У моїй торбинці – два светри та чоловіча сорочка.

Тої білявки светрик, а ще один – доньки «пристойно запакованого» бізнесмена, скинутий як милостиня покоївці. Тобто це так кажуть, що від барських щедрот. Насправді ж за те, що дівчина вміє тримати язика за зубами й словом не обмовилася батькам, на що скидався будинок після доньчиної вечірки. От цікаво, дівчину аж так похмілля мучило, що вона не збагнула: светр замалий на служницю, і це ще делікатно сказано. Чи, може, й справді останні гроші витратила перед тим на стимулятори та дороге пійло? Хоч ні, брешу. Не цікаво.

Сорочка-от не така нудна. Офіційна така сорочечка, ще цілком придатна, щоб зодягти на роботу в якийсь офіс, аби краватка була відповідна. На цьому особливо наголошувала продавчиня, коли допомагала відшукати «подарунок для брата».

До речі, теж ідея. Своїм братам я так давно нічого не дарувала. Обмежуюся смс-ками на дні народження. Тож варто спробувати. Реакція родичів може бути досить цікавою.

Та це потім. Найближчими ж днями на одного ну дуже зразкового клерка, що тільки-но повернувся зі столичних курсів для охочих більш ефективно працювати в команді, чекає неприємний сюрприз. От хотів похвали­тися відносно дешевою сорочкою, придбаною нібито «там», у Києві, й не зміг визначитися відразу з відтінком – тепер маєш.

Знаєте, для декого краще бути звинуваченим у шпіонажі на користь конкурентів, аніж у дрібних крадіжках у своїх же. Тож нічого було залагоджувати свої проблеми «вперше й востаннє» коштом роззяв-співробітників. Хай навіть ті звикли залишати на видноті розчинені сумочки й барсетки, вискакуючи до сусіднього відділу чи на хвилинний перекур. Про те, що нема чого грати в карти у борг, узагалі мовчу.

От що цікаво в цій історії, таки «вперше і востаннє» – то правда: зав’язав, скоротивши картярні вправи до мінімуму. Може, навіть не стала б пробувати його доїти, – завжди поважала тих, хто здатен отак переломити себе.

Однак від такої перемоги не легше практикантові, якого урочисто тоді виставили з офісу, коли виявили пропажу. Бо «ніхто з нашої команди на таке не здатен». І як потім хлопцеві виправдовуватися перед викладачами та потенційними роботодавцями? Тут уже спрацьовує механізм: чи він украв, чи в нього вкрали – була там якась неприємна історія…

Тож платити тобі, голубе, доведеться за повною програмою. Не так важко тебе буде переконати, що тоді в офісі якраз випробовували нові камери спостереження, а зібрані дані лише випадково не лягли на стіл шефа. Хоч іще не пізно… Неважко, бо очі у страху ой які великі, особливо як совість не чиста.

Ні, себе я теж не вважаю Робін Гудом. Звісно, можна було б підібрати якусь благородну наз­ву моєму улюбленому способу підробітку. Щось про санітарію міста та помсту покидькам, які… Словом, банальний шантаж. Хай і з використанням незвичайних джерел здобуття інформації.

Як нещодавно висловився один не останній у нашому місті чоловік, відраховуючи гроші, я – «порядна сво...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!