ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
300Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Було собі два брати. Майже як у казці: один багатий і працьовитий, інший бідний та хитрий. Виросли вони в передмісті, у старій глиняно-валькованій хаті. Дідусь встиг змінити солом’яну стріху на бляху та й помер. Батько не встиг нічого, бо все життя працював на заводі – так вони й жили собі.
Невдовзі батькові дали квартиру в місті, як то кажуть, «від заводу» – стояв у квартирній черзі понад 20 років та й таки дочекався. Туди переїхав менший брат, там оселився і сказав, що сто років здалась йому ця розвалюха за містом. Невдовзі одружився, переписав усі документи на себе і дружину. Потім сам став батьком, розлучився із дружиною і залишився жити із сином-наркоманом.
Старший брат вирішив тягнути воза і таки взявся на свій страх та ризик зводити будинок на території родинної садиби. Стара саманна хата не витримувала жодної критики. Так, у ній було приємно у спеку і добре взимку, якщо файно пропалити в пічці, але місця мало. Щоправда, збоку ще літня кухня, але й там уже ставало тісно.
Хата росла поволеньки, рік за роком. Довелося старшому братові й на заробітки поїхати не раз. Кликав зі собою меншого, але той сказав, що не має такої потреби. Ну а щоб допомагати старшому на будівництві – та нізащо!
Заробітки все ж стали у пригоді: хатинка помітно виросла, вже й стару глинобитну розібрали, речі перенесли в нову. Батько втішився, що має надійний куток на старість, син із невісткою і хлопцями перейшли жити на другий поверх, чи як то вони його називали? У мансардне приміщення!
Все було чудово до того дня, коли раптово помер дідусь. Сидів собі на ослінчику під хатою, слухав, як солов’ї співають, і отак тихенько гоп – і нема! Так раптово помер, що й ніхто не сподівався!
Поховали діда. Менший брат, певна річ, прийшов на похорон. Щоправда, без свого сина-наркомана, бо той узагалі з компасом не дружить! Повернулись на поминки, посідали та й згадують давні часи… Менший брат якийсь такий обережний, помешканням ходить, усе роздивляється…
Приїхав менший брат і на дев’ять днів. Сидів такий сумирний, як офірне ягня. Ще раз помешканням роззирнувся. Як приїхав, так і поїхав.
Та до сорокового дня вже хтось того меншого брата добре проконсультував «щодо успадкування» і, найімовірніше, перевірив усі реєстри. Словом, стало зрозуміло, що земельна ділянка та розпочате будівництво оформлене – опля – на їхнього померлого батька! А що це означає? Авжеж! Що майно вони зі старшим братом ділитимуть порівну! Бо й заповіту теж нема! І хто ж просив старого так раптово помирати, га? А заповіту чому не оформили? Теж подумали, але вже запізно…
– Брате, але ж, коли я кликав тебе на заробітки, ти сказав, що тобі не треба! – резонно нагадав старший брат.
– Так же ж і не треба було! – підтвердив молодший брат.
– Ну і квартиру в місті ти забрав та на себе переписав. Тобі ще мало?
– Я переписав, бо так мені наш батько дозволив!
– Батько дозволив, бо ти йому голову замакітрив і сказав, що земля та хата в передмісті залишаться моїй родині!
– Ой, та що ти порівнюєш маленьку міську «шпаківню» із двадцятьма сотками і…
– Не забувай, тут стояла старезна хата, а літню кухню й оцю нову я звів отими руками і за свої кровно зароблені гроші!
– Ну так у тебе ж завжди була добра робота! Ти ж у нас спеціаліст! Тато вивчив тебе на лікаря! А я – що? Я все життя заводами тинявся, як наш тато. Дружина від мене пішла. Із сином проблеми ще зі школи! Тепер-от він мене з дому виганяє!
Та-а-а, що тут додати? Ні додати, ні відняти! На готовеньке кожен ласий! Та ще й така прикра оказія з тими документами! За законом, земля і нерухомість справді оформлені на батька. Дурницю зробив старший син, що не пішов та й не переписав на себе. Думав, завжди є час, встигне… поров носом, ліпив ту хату, а тут таке сталося і он яким боком вилізло!
– Не віддам я тобі навіть найменшої кімнати! Хоч ти мені й рідний брат, але ти в той будинок нічого не вклав! Жодної цегли не приліпив! А тепер допоминаєшся!
Того вечора поїхав менший брат до міста, але за декілька днів приїхав уже з речами. Вигнав його синуля-наркоман та й наказав більше в місті не з’являтися, пригрозив усі ребра порахувати.
Сидів молодший брат під брамою в передмісті аж до пізньої ночі. Декілька сусідів, які стрілись йому на вулиці, розпитували: а що ж то таке сталося? Вони нічого не знали про суперечку між братами. Дехто був свято переконаний, що то брати спільно собі будинок звели. Щиро дивувались: чому це старший тримає меншого брата під брамою, як нерідного?!
– Заходь до хати. Не хочу, щоб сусіди язиком чесали. Переночуєш у татовій кімнаті, а потім буде видно… – старший брат відчинив браму і таки впустив брата.
Оте «потім» розтягнулося на декілька років судової тяганини і суперечок. Менший брат нікуди так і не ступився. Його син-наркоман у передмістя не потикався, але телефоном тримав дистанцію і все контролював. Щоразу нагадував, що квартира в місті його, що він туди «тьолок» приводить, а старий йому тільки заважатиме…
Старшому братові було неймовірно прикро – і за себе, і за меншого брата. Судді керувалися
законами, а не почуттями. На одному із судових засідань таки прозвучало трохи кумедне, але правдиве запитання до меншого брата:
– А де ж ви були, коли вас не було? – суддя мав на увазі, чи справді молодший брат доклався грішми або працею до спорудження нової хати.
Що на це міг відповісти менший брат?! Пробурчав щось невиразне собі під ніс, та й уся його бесіда на тому скінчилась. Суддя і сам чудово розумів, як старшому братові прикро й боляче, що він старався, роками працював над процесом будівництва, гроші заробляв, а менший прийшов на все готове. Врешті-решт, за всіма законами будинок поділили навпіл і перший поверх таки віддали братові. Довелося старшому братові вибивати окремий вхід і ладнати сходи на другий поверх. Відтоді так вони й живуть в одному будинку, але не спілкуються. Якось не по-християнськи це, не по-людськи. Але вже як є…
Одного погожого дня старший брат сів із меншим за стіл на подвір’ї та й сказав:
– Сам ти чудово розумієш, які в мене почуття до тебе. Не можу себе пересилити. Сповідався і старався тебе зрозуміти, але непросто все це мені прийняти і пробачити. Може, треба більше часу: занадто глибоко засіла прикра образа. Але маю тобі сказати одну річ, а ти вже собі як хочеш – роби чи не роби… Ото твій синуля тепер живе в міській квартирі, а вона поки що записана на тебе. Рахунки надходять на твоє ім’я, всі документи оформлені на тебе. Найімовірніше, він не захоче то все переписувати на себе. А якщо ти сам йому перепишеш, то квартиру точно хтось хапне, навіть якась його кмітлива «тьолка»… тому не роби дурниць. Твій син має проблеми, і через них він може загнутись швидше, аніж ти. Поміркуй про це…
Менший брат задумливо почухрав потилицю. І тепер старший брат мав рацію. Все-таки квартира в місті – то важлива річ, навіть якщо це «шпаківня» на останньому поверсі багатоповерхівки.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
294
Життєві історії
