ЦЯ БІЛА ВІХОЛА-ЗИМА

Софія на мить навіть зупинилася, з подивом розглядаючи екзальтовану пані. Що за цирк? Чи той Ярослав зовсім утратив залишки здорового глузду, якщо крутив роман із цією… із цим беретом? Чого Ярославові бракувало? Начебто особливих розбіжностей, конфліктів між ними не було. Мають двох дітей, отож є про кого дбати.

Ярослав того дня надовго затримався на роботі, Софія нервувалась, не в змозі на чомусь зосереди­тися. Все падало в неї з рук, підгоріла картопля, а молоко збігло на плиту, утворивши калюжі. Жінка почала наводити лад, коли почула, як до квартири увійшов чоловік. Тихенько відімкнув двері своїм ключем, чого раніше з ним ніколи не було. Ярослав завжди дзвонив, а діти бігли відчиняти йому.

– Привіт, – сказав якось невпевнено і відвів погляд. – Що там у нас?

Не договоривши, глипнув на Софію, відвернувся. Інтуїція підказувала жінці, що неприємної розмови не уникнути. Ярослав відтягував цю мить, як міг. Увімкнув радіо, кухня наповнилася ніжними романтичними мелодіями. Звучав хіт Last Christmas, який для Софії був по-особливому дорогим і напрочуд романтичним. Тільки не цієї миті мали б прозвучати ці слова: «Торішнього Різдва я подарував тобі своє серце, але вже наступного дня ти віддала його… Щоб урятувати себе від сліз, я подарую його комусь особливому…».

…Колись, у зовсім іншому житті, під цю мелодію вони танцювали з Романом, і тоді здавалося, що самі зорі благословляють їх на щастя, на долю, та не так сталось, як гадалось…

…Софія міцно стиснула голову руками, налила собі горнятко запашної кави. Господи, зараз потрібно розпочати неприємну розмову, але як? Запитати прямо, без усяких прикрас, що там відбувається з тією навіженою Єлизаветою? І скільки ще триватиме ця веремія, яка добряче псує нерви всім? Дивилася на Ярослава і сама собі дивувалася: ну як вона могла обрати його, знехтувати Романом, світлим юнацьким коханням?

Звісно, ніхто не ідеальний, але треба принаймні мати якесь елементарне почуття гідності, а він, її чоловік, здається, все втратив… Белькотів, виправдовувався, намагався щось довести… Мовляв, так сталось, це випадковість… Вагітність? Та, борони Боже, хто міг вигадати цю нісенітницю? Отут уже Софія себе не стримувала. Мало того, що вскочив у гречку, то ще й тепер ця дама в малиновому береті перестріває її на вулиці, верзе якусь нісенітницю і ще й погрожує. Начебто це вона вкрала чужого чоловіка, а не ця дивна пані. І позиція Ярослава теж дивна. Розгублений, переляканий, Софія так і не почула нічого конкретного. То одне городить, то інше…

У підвішеному стані Софія не хотіла залишатися. Ніколи не мог­ла уявити себе в ролі ображеної та зрадженої жінки. Раніше Софія тільки чула схожі історії і щиро вірила, що така доля її омине. Не оминула… Вечорами Софія дослухалася до кожного звуку, очікуючи повернення Ярослава додому. Він вкотре присягався-божився, що серйозно поговорив з Єлизаветою і більше такого не буде. Чоловік справді приходив додому вчасно, от лишень відтепер Софія йому не вірила. А коли якось вона нагадала про вагітність Єлизавети, то зареготав, як навіжений:

– І ти повірила в цю маячню? – наблизився впритул до Софії, намагаючись обійняти її. Жінка відсахнулася – настільки Ярослав був їй огидний. Усвідомила, що в їхніх стосунках змінилося все і тепер вона не зможе йому довіряти, ніколи. І хоч що б її чоловік робив, нехай навіть відростить ангельські крила, скрізь визиратимуть його чортяцькі ріжки.

А про те, що відбувалося далі, Софія і згадувати не хотіла. Щой­но Ярослав дізнався про те, що розлучення не уникнути, як почалося справжнісіньке шоу. На суді він майже вимолив місяць, аби «виправити ситуацію», потім знову зник. Софія вкотре картала себе: «Ну як, навіщо я пов’язала долю з цим нікчемою?». «Так тобі і треба», – готова була сама себе знищити… Ярослав то казав, що з «тією жінкою не має нічого спільного», а потім з якогось дива втішав Єлизавету, бо в «неї помер батько». Очевидно, що Ярослав загрався в ці дивні стосунки і комусь потрібно було першим вийти з гри.

…Напередодні того вікопомного дня, коли їх остаточно мали розлучити, Софія бачила дивний сон. Ніби вона поряд із Романом. Спогад, який останнім часом дедалі частіше брав її в полон. Сніг кружляв, кружляв, біла віхола-зима все міцніше брала в полон, а Софія танцювала з Романом. Про них говорили лише одне: «Ви така гарна пара, сама доля поєднала вас…». «Щастя любить тишу», – шепотіли сніжинки, кружляючи в чарівному танку. Про Софію та Романа і справді можна було знімати фільм, бо познайомилися вони… в першому класі. Вчителька завела їх, першачків, до класу і заходилася розсаджувати за партами. Малу Софійку і Романа відразу посадили разом за третьою партою біля вікна. Софійка тоді дуже розхвилювалася: все було новим, незвичним, вона втомилася і хотіла додому. Від утоми дівчинка тихенько заплакала і почала розмазувати слізки на личку. Софійці було соромно, що вчителька помітить її плач і насварить. Ромчик сидів поруч, спідлоба спостерігаючи за новою сусідкою.

– Не бійся, я завжди тебе захищатиму, – рішуче сказав малий і простягнув Софійці червонобоке яблуко. Мав же якось потішити свою однокласницю… На її очах іще тремтіли сльози, але тоненька дитяча ручка вже тягнулася до яблучка, а у відповідь її рятівник отримав вдячний погляд… Хлопчина також не залишився в боргу, подарувавши Софійці ніжну усмішку. Він дотримався свого слова, її лицар і захисник. Відтоді, як вони опинилися за однією партою, більше не розлучалися. Роман щодня приносив Софійці до школи бодай маленький подаруночок, аби «день минув весело». Звідки в ньому, звичайному хлопчакові, було це бажання зробити кожен день кращим і все це присвятити синьоокій дівчинці?

…Спомини – наче спалахи з дитинства, вони зігрівали душу і водночас її бентежили… У Софіїній пам’яті постав зимовий день, і хоча події розгорталися в далекому дитинстві, вона бачила їх, наче все це відбувалося вчора. Закінчилися уроки, Роман, як завжди, допоміг Софійці одягнутися, взяв її ранець. Біля школи юрмилися хлопчаки, кидалися сніжками, падали в сніг, борюкалися в ньому. А біла віхола-зима розгулялася не на жарт, щедро підсипаючи сніг величезними жменями. Мить – і величезна сніжна куля поцілила Софійці в обличчя. Від болю дівчинка скрикнула і заплакала. Але Роман не розгубився. Як він вирахував того, хто насмілився образити його королеву? Ох і дісталося на горіхи тому бешкетникові Сашку! Той уже присягався-божився, що навіть не гляне більше на Софію! Але наступного дня на Романа чекала неприємна несподіванка. З’ясувалося, що приятель Сашка, Микола, перевівся до їхнього класу. А вчителька з якогось дива вирішила відсадити Софію від її відданого лицаря і посадити до того новенького. Роман втратив спокій, коли це побачив. На перер­ві не витримав і покликав суперника на чоловічу розмову. Що Роман уже там говорив, залишилося таємницею, проте Софія знову почала сидіти поруч із ним. А час збігав, й ось уже Софія і Роман підлітки – вік, коли дитяча дружба проходить випробування. От тільки всі тінейджерські метаморфози оминули їхній тандем. Роман не змінювався – він просто був у її житті, захищав Софію, оберігав і… І сподівався на те, що саме таким буде їхнє майбутнє. Роман сказав дівчині про це у восьмому класі, а вона чогось тоді розсміялася, й хлопець сприйняв це як образу. Але ніщо не могло змінити його ставлення до Софії, бо для Романа вона була єдиною, і так мало бути все життя.

Уже на випускному він сказав Софії, що свого подальшого життя без неї не уявляє. Так, Романові почуття були такими щирими і справжніми, що він готовий був одружитися після закінчення школи! Звісно, батьки були спантеличені, і хоча вони знали, що Роман не уявляв свого життя без Софії, проте все-таки застерегли сина від поспіху. Софія теж вважала, що одружуватися їм іще зарано, треба спочатку вивчитися, влаштуватися на роботу, а вже потім будувати якісь плани.

– А якщо тебе вкрадуть? – шепотів дівчині, проводжаючи її додому, пригортав до себе, ніби відчуваючи, що й справді вкрадуть і тут він уже нічого не вдіє. І сталося так, як Роман передбачав.

Але того злощасного для нього дня хлопець занедужав, хоча до того майже ніколи не хворів. Софія ж після пар заїхала до товаришки, у якої саме гостював брат. І все якось пішло шкереберть. А замість готуватися до занять дівчат очікувала насичена про­г­рама. Ярослав – а це був саме він  – повів дівчат у кінотеатр, потім у кафе на морозиво... Софійка й сама не знає, чому так сталося, що цей день, проведений з Ярославом, запав їй у душу. Вже пізніше, коли вона намагалася зрозуміти, чому так сталося, подумала про те…

Ні, вона не забула Романа, прос­то звикла, що він завжди поруч… Так буває, що навіть солодкі цукерки набридають і хочеться чогось гострішого або перченого. Словом, той Ярослав і став тим гострішим, перченим, та не найкращим… Софія не розповідала нічого Романові, гадала: все минеться-забудеться, бо ж Ярослав жив в іншому місті, тому були всі шанси, що він більше ніколи тут не з’явиться. Однак Ярослав виявився також завзятим та наполегливим, бо Софійка запала йому в душу, тож він і собі вирішив поборотися за дівчину.

…Якби життя можна було перемотати, немов кінострічку, Софійка зробила б задля цього все можливе й неможливе. Та час, на жаль, не спинити. Так, дів­чина дозволила собі захопитися Ярославом. Він був старшим, досвідченішим, ще й язик у хлопця був підвішений. Бувають такі хвилини слабкості, за які мусиш розплачуватися все життя. Софія думала про це після того, як їх з Ярославом офіційно розлучили. Жінка йшла засніженими вулицями і, незважаючи на розчарування, сум та тривогу, не могла не милуватися зимовою феєрією, яку приготувала віхола-зима. Залишилося так небагато часу до найщасливішого дня, коли настає свято новорічної казки. А поки що Софія зайшла до затишної кав’ярні. Жінка хотіла трохи відпочити, відволіктися від усіх тих негативних моментів, яких останнім часом було надто багато. А ще послухати романтичну музику, поринути у спогади, коли вона почувалася по-справжньому щасливою.

Навіщо вона, наче весняний вітер, була такою примхливою і непостійною? Софія картала себе тисячу разів, навіть зловтішалася, мовляв, тепер відповідай за всі свої помилки. Та навколо було стільки радісних людей, які готувалися до Нового року, що Софії не хотілося занурюватися у власні негаразди… Нехай віхола-зима, яка цього року так щедро насипала снігу, вділить і їй краплину щастя. Так, Софія скоїла у своєму житті помилку, яка відгукнулася їй через багато років, але ж навіть останнім грішникам вибачають… Можливо, десь там, у засніженому місті, їй поталанить зустріти Романа, щоб промовити до нього найважливіші слова, які колись не встигла сказати. І нехай між ними сніги, такі глибокі сніги, та все ж хочеться вірити, що вони пройдуть крізь них… І все подолають, аби все-таки зустрітися, бо ж недаремно чаклує біла віхола-зима, даруючи промінчик надії…