ЦИГАНСЬКЕ ЩАСТЯ

Хоч собі ворожи на «старовинній надійній колоді, ще моя прабабця по батькові з нею працювала, це не ті гарненькі й порожні новодруки». Та сенсу ворожити, як знаєш, насправді ті карти в інтернеті замовлено, на момент купівлі вже штучно зістарені, для більшої правдоподібності?

Та вже й наворожилась на своє щастя, доста. Ще коли малою-дурною була, на другому курсі. І вони з Олюнею-одногрупницею за Костика з паралельної групи змагалися.

Тоді карти запевняли новоспечену ворожку, що з двох дівок Костикові більше подобається яскрава й запальна Мар’яна. Та що там, у цьому, навіть без карт, були переконані і її подруги, і дружбани хлопця.

Але Олюня зробила хід конем: стривожено повідомила матері хлопця, що на її одинака та їхнє житло в райцентрі полює циганка з далекого села. Сама ж Олюня була гарною дів­чинкою – світленькою, акуратною, а ще – місцева, з обласного центру, з батькового дому, не з гуртожитку. А в її батьків була аж трикімнатна квартира і лише дві доньки.

Приїхала та матінка синочка рятувати. Спробувала до Мар’яни підступитись, та й змовк­ла під злим поглядом прищулених темних очей, не знаючи, чи плюнути, чи перехреститись. За синочка взялася – просто в кімнаті гуртожитку, перед його сусідами, аж хлопці не витримали, доброю волею з кімнати повискакували.

Усі знайомі Костюні та його коханих чекали на грандіозну боротьбу між дівками. Ага, зараз. Токшоу безкоштовно – то до телевізора. Ще Мар’яна через такого мамія не принижувалась.

Тож демонстративно на очах усієї групи розсипала карти на червоній шалі – викаблучуватись, то на повну, – поклацала язиком співчутливо на адресу Олі: «Ну, нічого… щастя в шлюбі – то не головне. Аби здоров’я їй та діткам. Й із безбатченків, без аліментів вирощених, люди бувають». Та й подалася в інших, важливіших справах, не зважаючи на злі й налякані погляди у спину.

То не біда, що з першого кохання нічого путнього не виросло. Чи вона перша така, чи остання? А от що зараз, як чверть століття святкувати скоро, із кутків самот­ність зирить – то вже жодними картами не відмахаєшся, то гірше. Може, кота завести? Білого-пухнастого, а як хто спитає, чому не чорного, глянути із жалістю: то ви ще й забобонні та стереотипами мислите?!

Хоч зараз вона така дратівлива не через кота, звісно, і навіть не через уже звичну самотність. А тому, що сьогодні у вікно зазирала переспіла повня. Тож от-от у старанно вифарбовані білим двері без номера – кому потрібно, знайде й так, – почнуть сунутись сусідки, а то й їхні знайомі.

А ще першими цього разу були зовсім дівчиська, першокурсниці чи що? Мар’яна не любила вожкатись із дітиськами. І якби за дівчат завчасно не попрохала давня й вигідна знайома, не бралася б до непевної справи.

Тут ще й комаша, якому ворожити треба, саме забоялося прийти, прихопило подругу як групу підтримки. Мар’яна вміла стримувати роздратування, ще репетиторкою під час студентства натренувалась.

Тож дуже приязно всміхнулась дівчаткам і запропонувала «зай­вій» узяти зручний стільчик і трохи почекати подругу в коридорі. Зараз у всіх студентів є смартфони, тож від нудьги не загине. А карти, як підходити до ворожіння серйозно, зайвих свідків не люблять.

Та дівчина, яка записалась на ворожіння, раптом ледь не розплакалась: подрузі теж треба, ще й як треба! Так, домовлялись про одну, але вони заплатять, справді заплатять за обох, от чесно! Будь ласка, обом дуже треба, дуже! У ворожку втупилися дві пари нещасних, мов в ображених кошенят, очей.

Звертатись до співчутливості Мар’яни було не кращою ідеєю. Їй відверто однаково було, кому обіцяти, що хлопець нагуляється і повернеться. От хіба що було щось у цій «додатковій» – як там її, Тетяна? – таке, що дратувало сильніше, ніж завжди. Щось у дрібнуватих рисах, старанно укладеному русявому волоссі, манері схиляти голову набік.

Та гроші тої зайвої дівчати, залишені в конверті на краю столу, врешті, нічим не відрізнялися від інших. Залишалося уточнити прізвище й факультет. Ще бракувало ворожити потенційній студентці, яка потім на заняття з історії економіки до талановитої аспірантки завітає.

А ось почувши прізвище «гості», Мар’яна вперше всміхнулась, аж так щиро, що мала зіщулилась іще сильніше. А на ввічливе запитання, чи не має старшої заміжньої сестри, а може, ту старшу сестрицю Ольгою звуть, а її чоловіка Костею, дівчата глянули на Мар’яну ледь не з жахом. Так, Ольгою, так, та була заміжньою зо три роки, тепер розлучилась і гарує днями, бо треба ж близнят виховувати. А звідки?..

Ворожка співчутливо похитала головою, мовчки вказала Тетянчиній подрузі на стілець і двері: першою чекати будеш, нема чого свою чергу іншим дарувати. Та забралася сидіти в коридорі, трохи ображена, що доводиться аж отак каратись за доброту.

А в руках Мар’яни ніби просто із широкого чорного рукава ковзнули, з’явилися карти Таро. Мовляв, бачить, що випадок особ­ливий, то й про серйозні речі зараз скаже. Тетяна зблідла так, що сірі очі видалися темними. Що за студенти нервові пішли?!

Але що дівчина втратить свідомість, цього Мар’яна не очікувала, – варто було витягти з колоди жестом фокусника карту «Смерть», ще й слова не мовила.

Не встигла невдаху й до тями привести, як у кімнату влетіла подруга. Під дверима підслуховувала чи що?

– Що ви?! У неї Славко на вій­ні! Від нього два тижні нема навіть смс-ки, Танька телефон з рук не випускає. А ви…

– Змовкніть, істерички малі! – горло дерло так, що й слово не протиснути. – Що, старших уже слухати не треба, а відразу трагедії вигадувати?! Я ж іще й сказати нічого не встигла. Живий той Славко, ви ще смертельного розкладу не бачили, ця карта – про зміни рішучі. Захворіє, передислокується, на контракт піде, в іншу, мо, закохається – то дивитись далі треба, але житиме.

Таня, бліда до синяви, відпоювана міцним солодким чаєм, сяяла очима, повними надії: хай навіть з іншою, аби живий!

Інші клієнтки, більш дорослі й поважні, були не в захваті, що в їхній час довелося Мар’яні нервову малу до тями приводити. І знову карти кидати, що свідчили: Славко доживе до ста років. Але варто було господині кімнати зиркнути на них «зі значенням», усі слухняно притримали язики. Та ще й Мар’яна того дня, забувши, що їй, сонній-несонній, а на кафедру на восьму ранку треба з’явитись, за північ затрималась, усім щастя-долю про­віщаючи...

Й от сьогодні, коли її всі залишили в спокої, бо до наступного сеансу ворожіння був іще із тиждень, у двері кімнати рішуче постукали. Мар’яна щиро здивувалась, коли зобачила на порозі оту Тетясю.

Цього разу дівчисько від щастя виглядало майже гарненьким: виявилося, що й добряче підтасовані карти, бува, не брешуть. Славко знайшовся – у шпиталі, з легкою «подряпиною», як сам запевняв, скоро має прибути у відпустку, повторював, що любить...

– Спасибі вам, спасибі, спасибі! – знову й знову лепетало дівчисько. Зовсім не Олюсиної породи. Боже збав, ще попросить старшій сестриці поворожити на гарного нового чоловіка.

– Забирайся звідси зі своїм щастям, – коротко й чітко звеліла Мар’яна відвідувачці. І гупнула дверима.

Цього видалося замало. Улюб­лена колода карт полетіла у відро зі сміттям. Дурний жест: карт у неї – хоч крамницю відкривай.

Та так краще, ніж стримувати бажання поворожити собі на майбутнє щастя. Й повірити у ту облуду щиро, всім серцем. Звісно, Мар’яна стрималась: махлювати із майбутнім для інших – на медаль не заслуговує, але для себе – то й зовсім жалюгідно.

Тож трохи згодом привела себе до ладу й вийшла з дому. Не по карти, звісно, до продовольчої крамниці. Повернулась за пів години – з хлібом, молоком, шоколадкою, котячим кормом, лотком і власне з кошеням.

Кошеня було не з крамниці – з вулиці. І не біле, а смугасте. Яке трапилось Мар’яні дорогою, таке й взяла. Але не втрималась від дрібної пакості: знайда був нареченим Джокером.