З поштової скриньки

Не все то вовк, що сіре, не все то циганка, що чорнобриве», – колись повчав дідо малу Мар’янку – розпашілу, зі злими блискучими очима, із засохлими сльозами на полум’яних щоках.

– Я не плакала, діду, нітрішки! Хай вони у школі плачуть, бо я їм усім задам!

Дідо кивав згідливо, гладив чорні густі кучері, ще й щиро обурювався:

– Ой, дурна молодь пішла! Та що з хлопчаків у твоєму класі виросте?! Чорноока смаглявка їм не подобається, бачте, певно потрібні вибілені, мов миші лабораторні. Тьху! А ти не губись: хто дражнити буде, тому й кажи, що так, циганка і що зараз такого наворожиш! Й обіцяй щедро двійки і батьківський ремінь навздогін. Щоб не те що не дражнились, а щоб тікали від тебе, щоб про таке майбутнє не почути.

Мати дівчиська була іншої думки:

– Та ти ж дівчинка, то чого з хлопчиськами заходишся?! Будь розумнішою, змовчи, відвернись. Под...