ЧУЖУ БІДУ РУКАМИ РОЗВЕДУ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Я народилась і виросла в селі, моє дитинство нічим не відрізнялося від дитинства ровесників. От тільки мені завжди хотілося бути кращою за інших, щоб мене хвалили, ставили за приклад. Часто я уявляла себе то Попелюшкою, то Білосніжкою, приходила на допомогу людям, які її потребували, рятувала всіх стражденних, давала їм слушні поради, наставляла на праведний шлях і, звісно ж, отримувала потім заслужену винагороду за свою доброту.

В сім’ї я була єдиною дитиною, однак залишалася нежадібною, неегоїстичною і була переконана, що не лише у мріях, а й насправді готова допомогти всім, хто цього потребує. Ще малою я могла присоромити значно старших за себе, якщо ті чинили неправильно. Мабуть, тому обрала фах психолога. Після інституту повернулась у своє рідне село й почала працювати у школі психологом. Почувалася як риба у воді. Це було моє. Я жила своєю роботою, пила її і не могла напитися. У колективі швидко знайшла своє місце. Мене поважали, я мала багато друзів.

Згодом познайомилась із майбутнім чоловіком, за рік одружилися. Нове життя розпочали в новому будинку, який нам придбали мої та Романові батьки. Незабаром на світ з’явилися мої доні-близнючки, сенс мого життя – Віка та Ніка. І саме тоді я вперше по-справжньому зіткнулась із труднощами, а вся моя впевненість у власних силах розвалилась, як картковий будиночок. Я була виснажена. Розчавлена, як стиглий помідор. Я весь час хотіла спати, сили не було ні на що. Я не могла впоратись із материнством. Я дивилася на вічно заплакані обличчя дітей і не відчувала нічого, крім роздратування. Я розгубилась. Я була шокована. Я була в розпачі. Я не знала, як треба поводитись із діть­ми. Я, психолог, не могла збагнути, як виховувати дітей! І сміх і гріх! На словах усе знач­но простіше, а от на практиці…

Уперше я пошкодувала про народження дітей уже за місяць. А далі щодня… Я дивилася на своїх донечок і розуміла, що не люблю їх. Я не могла збагнути, за що ж інші так люблять своїх дітей. Від них же тільки морока. А може, ніхто не любить, тільки вдає, що любить? Від таких думок усере­дині все холонуло. Я ревіла щодня, вила, як божевільна. Зреш­тою, таки опанувала себе. На дітей поглянула іншими очима, перечитала чимало літератури, заспокоїлась. І все наладилося. Дівчатка підросли. Стало легше. Я змогла відводити собі час і, віддавши близнючок у дит’ясла, вийшла на роботу.

* * *

У сусідстві з нашим подвір’ям осели­лася молода сім’я. Степан, мій однокласник, привіз із міста молоду дружину. Валерія, тендітна, ніжна, як квіточка, була типовою міською дівчиною. Вродлива, очей не відвести. Їхній двір був поряд із моїм і як на долоні. Спостерігати за Вале­рією – саме задоволення. Скільки в ній було життя! А господиня ж яка вправна! Не було сумніву: я хочу таку подругу. Тож, недовго думаючи, одного вечора, прихопивши яблучний пиріг, завітала до сусідів у гості. За розмовами не зогледілася, як споночіло. Незабаром я вже не могла уявити, як жила без такої приятельки. З Валерією було так легко й цікаво: начитана, розумниця, весела та товариська – здавалося, що ми приятелюємо все життя. За рік Валерія народила синочка Віктора. А ще за рік донеч­ку Мар’яну.

Біда прийшла в їхню сім’ю, коли Вікторові було три роки. Малий занедужав, на тілі мов самі собою почали з’являтися синці. Валерія забила на сполох. І недарма. У сина діагностували лейкемію. Я гадала, що моя мила подруга втратить розум від горя. Та Валерія опанувала себе, бо сльозами горя не зупиниш, і кинулась до лікарів. Рятували тоді дитину всім селом. Збирали гроші, шукали потрібних фахівців, знайомих… Робили все, що могли. Втім, за два роки Віктора не стало. А разом із ним і моєї подруги Валерії. Ні, вона не померла. Померла її душа. Тіло й далі існувало, але більше не жило. Степан намагався витягти дружину з того болота, та марно. Він старався її розрадити, підтримати. Однак Валерія не хотіла жити. Ходила як у воду опущена, не звертала уваги ані на чоловіка, ані на донечку.

У підсумку Степан не витримав вічно змученої і заплаканої дружини й залишив сім’ю. Зник з їхнього життя, ніби й не було його ніколи. Я намагалася допомогти подрузі. Говорила їй завчені фрази. Обіцяла, що стане легше. Та Валерія мене не чула, як не чула колись Степана. Опускалась на дно зі швидкістю світла. Почала пити. Незабаром з’явились у неї й нові друзі, я стала зайвою. Вона запустила себе, дитину, будинок. Кажуть, що Бог посилає людині тільки такі випробування, які вона може витримати. Більшої дурні я не чула. На власні очі побачила, що це не так. Скільки доль зламано, скільки життів утрачено! Я знаю багато сімей, у яких услід за померлим чоловіком, не витримавши горя, йшла і дружина, в яких від відчаю молоді, сповнені сили люди обривали собі життя. А скільки людей після важких потрясінь потрапляло до божевільні?

* * *

Того року зима видалася холодною. Випало багато снігу. Я поралась у кухні, пекла дітям їхній улюблений яблучний пиріг. Мої дівчатка сиділи біля вік­на, гомоніли, сміялись. Я час од часу милувалася ними, й собі усміхаючись. Роман був на роботі. Раптом Ніка голосно промовила:

– О, дивись, знову до нас безпритульна йде. Зачинімо двері!

Я різко повернулась і сердито при­крикнула:

– Скільки разів повторювати, щоб ви так не говорили?! – Підійшла до доньок і визирнула у вікно. – Щоб я більше не чула такого!

– Тю, – Ніка надула губенята, – подумаєш, усі так кажуть.

До нашого двору йшла Мар’яна, благенько, не за погодою одягнена. Важко зітхнувши, я пішла до дверей. Мар’яна стояла, опустивши голову, та переминалася з ноги на ногу.

– Ну, що там знову? – запитала не надто приязно. Відверто кажучи, щоденні візити Мар’яни до нас мене вже добряче втомили. Я, звісно, годувала її, передавала щось і для її молодшої сестрички Марічки. Та це почало набридати, і свого роздратування я вже не приховувала.

– Там Марічці зле, – дивлячись кудись убік, сказала дівчинка.

Марічку Валерія народила десь рік тому, від нового чоловіка, мого двоюрідного брата Івана. Тепер вони вдвох пиячили, а діти були покинуті самі на себе. Про те, що дітей не доглядають, знали всі. Та більшість односельців тільки обурювались на словах, замість зробити щось конкретне. Я ж підгодовувала малих і навіть написала до служби із захисту дітей. Горе-батькам дали останній шанс виправитись, і ось як вони його використовують.

* * *

Я тихо вилаялась і, мов приречена на смерть, опустивши голову, попрямувала за Мар’яною. Переступивши поріг колись такої ошатної оселі, ледь не знепритомніла. У будинку був такий безлад, що й словами не описати. Скрізь бруд, а сморід такий, що очі виїдало. Затуливши носа, підійшла до дивана, на якому лежала Марічка. Одягнена в якесь лахміття, брудна та нечесана, вона важко дихала, кашляла й була бліда, як стіна. У помешканні дуже холодно. Я поглянула на дівчаток, вони обидві тремтіли, носи сині, зубами стукотять.

– Де батьки? – запитала навіщось, хоча відповідь знала заздалегідь.

Мар’яна знизала плечима. Сказала, що їх не було вже два дні. Вона сама доглядає Марічку. Але вони голодні та змерзли. Я дивилась на дітей, на гармидер в оселі, на просто нелюдські умови і не могла повірити, що декілька років тому Валерія була чи не найтурботливішою мамою в селі, а її сім’ю ввжали зразковою. Тепер жінка опинилась на самісінькому дні. Я взяла Марічку на руки, хоча, зізнаюся, гидувала навіть торкатись усього, що було в будинку, і до дітей теж. Дитина застогнала й поглянула на мене. Від того її погляду я здригнулась. У ньому було стільки болю та муки, що я не могла стримати сліз. Забрала малих додому, нагодувала, викупала і викликала «швидку», бо дитина просто горіла.

– Ну, і як вам, мамочко, вдалося довести дитину до такого стану?

Лікарка, літня сивочола жінка, дивилась на мене з таким осудом, що мені стало соромно, хоча мамочкою була не я. Крім важкої застуди, в Марії були лишаї на всьому тілі, педикульоз, до того ж недостатня вага. Дівчинка була дуже хвора.

– Це не моя донька, – почала виправдовуватись я.

– І чия ж вона? Хтось підкинув? – сердито запитала лікарка.

– Це діти сусідів. А ті п’ють, як прокляті.

Жінка змінилась на обличчі. Попросила вибачення і сказала, що зобов’язана повідомити в соціальну службу. Я знизала плечима, мовляв, чиніть, як хочете. Лікарка тицьнула мені довгий список ліків і зникла за дверима.

* * *

– Чай, каву?

– Каву, будь ласка. Тітко Антоніно, я хочу вам подякувати за все, що ви зробили для мене та Марічки.

А от цього я не очікувала. Цієї розмови я не хотіла. Я вважала, що дякув...

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!