ЧУЖУ БІДУ РУКАМИ РОЗВЕДУ

– Там Марічці зле, – дивлячись кудись убік, сказала дівчинка.

Марічку Валерія народила десь рік тому, від нового чоловіка, мого двоюрідного брата Івана. Тепер вони вдвох пиячили, а діти були покинуті самі на себе. Про те, що дітей не доглядають, знали всі. Та більшість односельців тільки обурювались на словах, замість зробити щось конкретне. Я ж підгодовувала малих і навіть написала до служби із захисту дітей. Горе-батькам дали останній шанс виправитись, і ось як вони його використовують.

* * *

Я тихо вилаялась і, мов приречена на смерть, опустивши голову, попрямувала за Мар’яною. Переступивши поріг колись такої ошатної оселі, ледь не знепритомніла. У будинку був такий безлад, що й словами не описати. Скрізь бруд, а сморід такий, що очі виїдало. Затуливши носа, підійшла до дивана, на якому лежала Марічка. Одягнена в якесь лахміття, брудна та нечесана, вона важко дихала, кашляла й була бліда, як стіна. У помешканні дуже холодно. Я поглянула на дівчаток, вони обидві тремтіли, носи сині, зубами стукотять.

– Де батьки? – запитала навіщось, хоча відповідь знала заздалегідь.

Мар’яна знизала плечима. Сказала, що їх не було вже два дні. Вона сама доглядає Марічку. Але вони голодні та змерзли. Я дивилась на дітей, на гармидер в оселі, на просто нелюдські умови і не могла повірити, що декілька років тому Валерія була чи не найтурботливішою мамою в селі, а її сім’ю ввжали зразковою. Тепер жінка опинилась на самісінькому дні. Я взяла Марічку на руки, хоча, зізнаюся, гидувала навіть торкатись усього, що було в будинку, і до дітей теж. Дитина застогнала й поглянула на мене. Від того її погляду я здригнулась. У ньому було стільки болю та муки, що я не могла стримати сліз. Забрала малих додому, нагодувала, викупала і викликала «швидку», бо дитина просто горіла.

– Ну, і як вам, мамочко, вдалося довести дитину до такого стану?

Лікарка, літня сивочола жінка, дивилась на мене з таким осудом, що мені стало соромно, хоча мамочкою була не я. Крім важкої застуди, в Марії були лишаї на всьому тілі, педикульоз, до того ж недостатня вага. Дівчинка була дуже хвора.

– Це не моя донька, – почала виправдовуватись я.

– І чия ж вона? Хтось підкинув? – сердито запитала лікарка.

– Це діти сусідів. А ті п’ють, як прокляті.

Жінка змінилась на обличчі. Попросила вибачення і сказала, що зобов’язана повідомити в соціальну службу. Я знизала плечима, мовляв, чиніть, як хочете. Лікарка тицьнула мені довгий список ліків і зникла за дверима.

* * *

– Чай, каву?

– Каву, будь ласка. Тітко Антоніно, я хочу вам подякувати за все, що ви зробили для мене та Марічки.

А от цього я не очікувала. Цієї розмови я не хотіла. Я вважала, що дякувати мені вона не має за що.

Я підвелася і ватяними ногами ледь дійшла до чайника, тремтливими руками налила окропу в кухлик. Я пересувалась, як уві сні.

Мар’яна сиділа за столом та з усмішкою спостерігала за мною. Коли десять хвилин тому я відчинила двері й на порозі побачила неймовірно вродливу дівчину, ледь упізнала її. Мар’яни я не бачила вже декілька років. У гості до сестри вона навідувалась нечасто. І за цей час дуже змінилася, виросла, стала справжньою красунею.

– Я ненадовго, не хвилюйтеся. Хочу Марічку побачити. Дуже засумувала за нею. А якщо ви будете не проти, то й на канікули заберу сестру до себе.

Мар’яна розповідала мені про своє життя, а я мовчки слухала, хоча душа кричала: «Вибач, дитино, вибач мені». Я не могла поглянути їй у вічі. Сором не давав мені це зробити.

Мар’яна була такою щирою, радісною. Я не витримала й заплакала. Вона подумала, що я розчулилась, а я плакала від сорому.

Дванадцять років тому Валерію зрештою таки позбавили батьківських прав. Поки розглядали справу, діти жили в мене. Не повертати ж їх знову в холодне, брудне помешкання. Я довго виходжувала дітей. Годувала, лікувала, доглядала. Валерія навідалась лише раз, поглянула, що дівчаткам добре, розвернулась, і тільки її й бачили. Як пиячила, так і пиячить. Нічого не змінилося. Байдуже було до дітей і Іванові. Тож коли постало питання, де дівчатка житимуть, ніхто в селі не сумнівався, що я залишу їх у себе. Я ж психолог за профе­сією, чудова людина, щира, добросердна, ще й матеріально наша сім’я добре забезпечена. Іван – мій брат, а з Валерією ми колись товаришували. Так думали всі й захоплювались мною. Але я... Мені вистачало і двох моїх дітлахів. Я не планувала більше народжувати, а брати чужих дітей і поготів. Утім, якби я відмовилась, переконана, мене ніхто б не засуджував, але ж мені так хотілося, щоб про мене добре думали, щоб мною захоплювалися.

Моя мама теж була впевнена, що діти залишаться в моїй сім’ї. Марічка ж не чужа дитина, як-не-як рідна кров. В Івана не було сестер, братів. А мамина сестра з чоловіком – уже доволі літні люди. Звісно, їм дітей ніхто не віддасть. У Валерії батьків не було, а її єдина сестра, яка з нею не спілкувалася, навідріз відмовилась від дів­чат. Отож і пішли селом чутки про мене. Люди захоплювалися мною. Я була в усіх на вустах. Такий собі місцевий герой. Мене перестрівали на вулиці та висловлювали подяку, говорили, що не кожен здатен на такий учинок. Я усміхалась у відповідь, та в душі лютувала. Я не хотіла цих дітей. Я їх не любила. Шкодувала дівчаток, співчувала їм, але не любила їх, ба більше, коли постало питання, що я маю виховувати цих дітей, мало не зненавиділа їх.

Я думала, як мені виплутатись із цієї ситуації, щоб і реноме зберегти, і дівчаток позбутись. І тоді я згадала про Степана. Узяла у Валерії його адресу, зустрілась із ним, переконала його взяти Мар’яну до себе. Краще дитині жити з мачухою, ніж у дитячому будинку. Щоправда, гараздів великих там не було, але скажіть, з якого такого дива я мушу доглядати дитину, яка має живого батька. Я й Марічку йому ой як сватала, мовляв, сестрички, їм би разом жити. Та Степан на мої вмовляння не піддавався. Сказав: «Мар’яну візьму, моя вона, хоч дружина й не в захопленні, а тієї малої байстрючки – ні!»

За тиждень Степан забрав Мар’яну до себе в Одеську область, де жив зі своєю дружиною та сином. У селі я всім розповідала сумну історію про те, як Степан розлучив сестричок. Люди погомоніли (хтось хвалив чоловіка за те, що забрав до себе доньку, хтось скептично зауважував, що нареш­ті згадав батько, що має дитину, а раніше, мовляв, де був, коли Антоніна, себто я, дітям воші з голови вичісувала та їх, голод­них, годувала?), поговорили та й забули.

А Марічку ми з чоловіком таки залишили в себе. Бо її справді не було куди подіти. Віддати дівчинку в дитячий будинок забракло сміливості, хоча й думала про це не раз. Але що люди скажуть?!! Рідні бабуся та дідусь Марічки часто навідувались, допомагали, чим могли. А після смерті свій двір заповіли єдиній онучці. Валерія та Іван із цим змирилися. Живуть у сусідстві, а донечки не бачать. І не страждають через це. Зрідка, коли Валерія була тверезою, вона приходила до нас, опускалася перед Марічкою навколішки та просила в неї пробачення. Обіцяла доньці припинити пити, присягалась життям. А наступного дня знову йшла, хитаючись та вимахуючи пляшкою. Не могла пробачити собі смерті сина, хоча й не була в ній винувата.

Що в мене справді було на душі, я так ніколи нікому не розповіла. Для всіх я залишилася людиною, небайдужою до чужого горя. Мене й досі всі поважають за мій учинок. Марічка готова мені небо прихилити. А я… Насправді я так і не полюбила дівчинки. Не знаю, відчуває вона мою нелюбов чи ні. Я ставилась до Марічки, як і до близнючок. Не обділяла її ні в чому. Хоча насправді ця дитина мені цілком байдужа і все я роблю про людське око. Бо Марічка ще й схожа на свого тата – негарного, вічно п’яного та брудного, і мене це дуже дратує.

Я часто згадувала Мар’яну, і в мене боліла душа за те, що розлучила сестер, хоча старша сестра дуже просила цього не робити. Утім, можливо, Мар’яні там і добре: все ж таки живе з рідним батьком. І можливо, мачуха в неї не така черства людина, як я. Часто згадувала, як дівчинка, плачучи, просила залишити її, обіцяла бути слухняною, робити все, що накажуть, та я спокійнісінько зібрала їй речі й помахала на прощання рукою. Здихавшись дитини, я зітхнула з полегшенням. І хоча мене гризло сумління, та про це своє рішення я жодного разу не пошкодувала. Щиро кажучи, якби була змога віддати комусь і Марічку, я б це зробила.

* * *

І от тепер, коли Мар’яна сиділа навпроти мене, дякувала мені за все, що я зробила, що була небайдужою до неї із сестрою, не залишила їх у біді, я горіла від сорому. Бо то все було неправда. Я вчинила так, як треба було вчинити. Як від мене всі очікували. Як то кажуть, «для людей», нещиро. Насправді я виявилася лицемірною людиною, і зрозуміла це тоді, коли зіткнулася з першими ж проблемами. Я усміхалася Мар’яні. Я дивилася в її блакитні очі, такі, як у Валерії, а в голові весь час лунало: «Я підла й егоїстична». Я виявилась розумною на словах, але не насправді…

Так і живу, ховаю своє нутро від людей, така собі розумниця, мама трьох діток, чудовий психолог. І хай усі так думають. А я знаю, що за привітною усмішкою надзвичайно легко приховати свої справжні думки. Можете кинути в мене камінь, але я принаймні каюсь, а ви?