ЧУЖІ РІДНІ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Тетяна КОМАР

12 листопада 19:59

408

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Місяць сторожко зазирав у вікно кімнати, ніби заглядаючи за куліси. Певно, думав, що в такий час усі повинні спати. Але ні, ці двоє не спали.

– Бабусю, але ж він тобі подобається. Це помітно. То чому ти вагаєшся? Можливо, це твій останній шанс бути коханою, – якось по-дорослому міркувала вголос дівчинка років дванадцяти, загорнута в ковдру, з розкуйовдженим волоссям.

– Ой Арінко, що ти вигадуєш? Яке кохання в моєму віці? – рудоволоса жінка без натяку на сивину пригорнула до себе дівча. – У моєму віці вже треба про чистоту душі думати, а не про діда.

Нічні співрозмовниці щиро засміялися із жарту.

– Спи. Завтра рано прокидатися. Ти ж не забула, що в нас запланована екскурсія після ранкових процедур?

– Пам’ятаю я, бабо, пам’ятаю. Сподіваюся, що Микола Іванович теж з нами поїде, – лукаво всміхнулася дівчинка. Позіхнула й почала солодко дрімати.

Бабуся поцілувала онуку, щільніше засунула фіранку, щоб місяць припинив зазирати у вікно, і лягла на сусіднє ліжко. Якісь дивні почуття боролися в душі жінки в цей момент. Але, навчена жорстокістю війни, вона знала, що тихі ночі треба цінувати і спати.

Місяць ніби почув думки літньої жінки, натягнув на себе ковдру з хмар, щоб не заважати. Нехай посплять…

Ці двоє були найріднішими чужими людьми. І тільки, мабуть, місяць зверху знав їхню історію, сумну і трагічну. Але, якби не всі події, чи були б вони одне в одного?

***

До початку повномасштабного вторгнення Арінка жила з батьками в невеликому містечку однієї зі східних областей України. Звичайна родина, яких тисячі. Мама дівчинки працювала фармацевтом, вітчим – у ДСНС. А ще в Арінки був маленький рудоволосий братик Андрійко, розумний, кмітливий, завжди веселий, енергійний. Дівчинка обожнювала братика і жодного разу не відчула, що її недостатньо люблять чи відводять менше уваги. Навпаки, вітчим Руслан називав Арінку донькою, приносив гарні подарунки, завжди всім знайомим говорив, що це його донька.

От тільки бабуся Оксана Дмитрівна недолюблювала названу онуку, та й невістку, маму Аріни, тримала на відстані витягнутої руки. Ну не подобалася дружина сина, так буває. У їхні сімейні стосунки свекруха не втручалася, але за нагоди завжди виказувала своє невдоволення. Щось на кшталт: «Я ж тобі казала, сину, де ти, а де ця Віра?» або «Хоч скільки людині добра чини, а вона вовком дивиться».

Так, Оксана Дмитрівна бачила, що син кохає невістку і це взаємно. Розуміла, що зайва в цьому ланцюгу. Але щось таке їдке та колюче підштовхувало жінку не приймати Віру. Знала, що то ревнощі, заздрість, та не могла цим почуттям протистояти. А все тому, що в сина вона вклала, на її думку, всі свої сили та любов. Але чи не так робить майже кожна любляча мати? Виховувала Оксана Дмитрівна сина сама: батько Руслана, професор університету, трагічно загинув в автокатастрофі, коли синові заледве виповнилося шість років. Оскільки був старший на двадцять років за дружину, встиг досягнути в житті чимало. Залишив після себе заощадження, п’ятикімнатну квартиру та декілька автівок. Завжди розсудлива жінка прорахувала, що для пристойного життя квартиру краще розміняти на дві менші, одну здавати й мати пасивний прибуток, а в іншій проживати. На освіту сина Оксана Дмитрівна не шкодувала ані грошей, ані сил. Та Руслан обрав не таку престижну професію, про яку мріяла мати, хоча причин для гордості в жінки вистачало й так.

Оксана Дмитрівна вже підшукувала гідну партію синові: щоб і освічена, і вродлива, і обов’язково з міста. Але не так сталося, як гадалося. Руслан познайомився в компанії з Вірою, і вже за декілька місяців зустрічей пара почала жити разом. Син не претендував на житлову площу, яку мати здавала в оренду. І це ще більше нервувало жінку. Ніби мала пишатися самостійним сином, але ні, гнівалася. Найбільше дратував Оксану Дмитрівну факт наявності в майбутньої невістки дитини. Не таку пару хотіла синові. Ця ніби з браком, вже й із причепом. І що, здавалося, поганого в тому, що жінка має дитину? Таких ситуацій на кожному кроці. Але ж ні. На святах свекруха демонстративно вітала сина і тільки поміж іншим Віру. Той факт, що невістка ще й родом із села, доводив Оксану Дмитрівну до знемоги. Їй було дуже соромно перед подругами, що Руслан одружився з якоюсь там селючкою. Ні те, що невістка мала вищу освіту, ні той факт, що Вірині батьки придбали їм квартиру в місті, не згладжували кутів, навпаки, тільки загострювали ситуацію. На думку свекрухи, можна людину вивезти із села, а село з людини – ні.

За декілька років подружнього життя в родині Віри та Руслана народився син, Андрійко. Але й тут свекруха шукала підводні камені: хворіє дитина через слабке здоров’я матері, вередує – через неналежне виховання невістки. І навіть той факт, що Андрійко був копією Руслана й мав гаряче руде волосся бабусі, не пом’якшував ситуації. Ні, бабуся любила онука і завдяки йому часто вдавалася до маніпуляцій, щось на кшталт: «Лише ти мене, онучку, любиш» чи «Ти моє продовження, тільки у твоїх жилах тече кров мого сина», ніби демонструючи цим, що Аріна не рідна Русланові донька. Сам же син присікав такі розмови, ставлячи крапки в розмові. І це неабияк дратувало Оксану Дмитрівну.

За декілька років після народження Андрійка Вірині батьки одне за одним пішли в кращий світ. Для молодої жінки втрата найдорожчих людей стала великою трагедією. Руслан, як міг, намагався підтримувати дружину. А свекруха навіть за таких умов вставила свої п’ять копійок, що кожна леді, яка поважає себе, має тримати свої емоції при собі. Це стало точкою відліку. Віра припинила терпіти кпини й образи і відповідати на агресію агресією. Руслан ніби потрапив між двох вогнів, обирати між родиною і мамою не міг, отож вирішив розвести два ворожі табори. Знайшов житло в обласному центрі й запропонував дружині переїхати. На відстані змагання між жінками буде менш ефективне, і так збережуться родинні зв’язки.

Оксана Дмитрівна ходила чорна, як ніч, сказала синові, що він залишає її напризволяще і вона просто не переживе його переїзду. Та Руслан був непохитний у своєму рішенні.

***

– Бабусю, а ти вже на тубус ходила? – поцікавилася Арінка.

– Звісно. А чому ти запитуєш?

– Та так, – хитро всміхнулася дівчинка.

– Як так? – Оксана Дмитрівна зрозуміла, до чого хилить онука.

– Просто цікаво… Чи був Микола Іванович на процедурі. Здається, вам на один час призначено?

Бабуся пригорнула дівчинку до себе:

– Був, Арінко, був. І так, я випереджу твою цікавість, він поїде разом із нами на екскурсію до зоопарку.

Дівчинка вирвалася з обіймів бабусі й почала танцювати приспівуючи:

– Єс-с, ура, Микола Іванович – ро-зу-м-ний-й-й-й чу-ва-к!

– Арінко, що за слова? Який іще чувак? Не кричи, я тебе дуже прошу, ще хтось почує.

– І що, бабо? Хіба ти когось тут знаєш? Хіба важливо, хто і що подумає? Основне, що ти в цей момент відчуваєш, а не думка інших, – якось по-дорослому промовила Аріна.

На мить Оксана Дмитрівна ніби завмерла – вміла онука сказати так, щоб зачепити за живе.

– Відчуваю, що коліно крутить, – вирішила перевести на жарт.

– Іди тоді на магнітотерапію. Але знай, що почуттів там не лікують. Артрит, ревматизм – так, а сердечних справ – ні.

Бабуся взяла дівчинку за руку, промовивши:

– Ходімо обідати, кізочко!

***

Переїзд сина з родиною дався Оксані Дмитрівні важче, ніж вона думала. Сама для себе визнала, що весь її світ обертався навколо Руслана, так чи інакше. Жінку пекла образа, що син навіть не запропонував матері переїхати разом із ними. І навіть не усвідомлювала, що основною причиною переїзду була вона сама.

– Руслане, я завжди мовчала, але зараз скажу: невже ти не бачиш, що ця твоя Віра стала між нами? Вона хоче тебе в мене забрати, – вкотре почала розмову Оксана Дмитрівна.

– Мамо, тобі ще не набридло бавитися в ці ігри? Віра – моя дружина, змирися з цим урешті. Не змушуй мене обирати між моїми дітьми з дружиною і тобою. Бо мій вибір тобі не сподобається. Повір, – терпець Русланові уривався.

– Що? Дітьми? Якими дітьми? Ця дівчинка тобі ніхто, вона не твоя донька. А Андрійка ми можемо виховати й самі, без цієї твоєї… Ти хочеш обрати чужу кров, а не рідну матір? – бісувала жінка.

– Мамо, ти говориш безглузді речі. Я не хочу цього слухати.

Руслан грюкнув дверима, навіть не попрощавшись, чого не було ніколи раніше. Жінка відчула, що перегнула палицю, але визнати це не мала сміливості. Якби в той момент Оксана Дмитрівна знала, що ця зустріч із сином була останньою, чи б ці слова вона сказала? Але сказала, що сказала, образа пекла жінку. Здавалося, що сенс життя втрачено. І ні, щоб почати шукати вихід зі скрутного становища, у яке сама себе завела, вона прагнула помсти.

А на ранок була війна… Місто на прикордонні одразу взяли в окупацію. За чварами та скандалами Оксана Дмитрівна проігнорувала попередження про можливий наступ із сусідньої країни. Ще навіть зранку, спостерігаючи за пересуванням на вулиці ворожих танків, жінка тривожилася зовсім про інше.

Забігла сусідка, запропонувала Оксані Дмитрівні їхати з міста, доки ще пропускають на блокпостах.

– Ти думаєш, це надовго? – здивувалася Оксана Дмитрівна.

– Не знаю, але щось мені підказує, що час тікати. Хто знає, що буде далі?

Рука потяглася до телефона, щоб порадитися із сином. Але вирішила, що краще буде не сповіщати йому. Хотів самостійності – нехай отримує. Нічого, похвилюється і, може, нарешті зрозуміє, що таке мати.

Тим часом Руслан уже був у ТрО. Дружина з дітьми залишилися в орендованій квартирі. Чоловік пообіцяв, що за першої ж нагоди спробує вивезти їх у безпечніше місто, ніж Суми. Міцно обійняв дітей і дружину й пішов із хлопцями… Мама на дзвінок не відповідала…

Оксана Дмитрівна бачила, як багато в неї пропущених дзвінків від сина, ба більше, навіть від Віри, але вперто ігнорувала їхні спроби дотелефонуватися. А надвечір зв’язок зовсім зник. Жінка була на дачі в сусідки, вони сподівалися пересидіти там декілька днів, а за цей час, на їхню думку, все мало владнатися. Ну не війна ж буде? Продуктів узяли небагато, запалили в каміні та просто чекали… А чого чекали, незрозуміло.

За декілька днів ситуація почала здаватися вкрай небезпечною: мобільний зв’язок не з’явився, у небі постійно кружляла авіація, вибухи були настільки близько, що тряслися шибки в дачному будинку. Оксана Дмитрівна почала думати, чи в безпеці син, онук, і так їй стало страшно, що вона ладна була йти пішки в Суми, тільки б побачити їх. Марні спроби дотелефонуватися руйнували останні мости надії. Невідомість лякала. У будинку сусідки був глибокий льох, де зберігалися сезонні закрутки жінки. Там дві літні жінки перебували більшу частину дня й ночі, лише зрідка підіймалися, щоб відігрітися, змінити речі, набрати води. Від неймовірного холоду та високої вологості почали погано працювати нирки, застуда не змусила себе довго чекати. Ліків майже ніяких не було, рятувалися чаєм і пігулками аспірину.

Оксані Дмитрівні здавалося, що минула вже ціла вічність, але насправді – лише понад тиждень. Трішки рятувало ситуацію світло, завдяки якому мали змогу обігрітися, зарядити телефон, бодай щоб знати, який день.

***

– Бабо, я сяду біля вікна, на окремому місці. А ти запропонуй Миколі Івановичу місце поруч із собою, – не вгавала дівчинка.

– Це не зовсім зручно, навіть неетично, Аріно, ніби нав’язувати своє товариство, – заперечила онуці.

– Зрозуміло. Ти боїшся, – підсумувала дівчинка. – Але я тобі так скажу: у твоєму віці вже варто не боятися, а діяти.

Під’їхав екскурсійний автобус, Аріна, як і обіцяла, сіла окремо.

«От же ж уперта», – вилаялася подумки жінка.

– Оксано Дмитрівно, не складете мені компанію? – голос чоловіка змусив жінку повернутися.

– Це я вас кликав, – Микола Іванович усміхнувся до жінки. – Бачу, що ваша онучка обрала собі в компанію телефон, то, може, ми сядемо поруч, якщо ви не проти?

– Так, звісно, охоче, – погодилася Оксана Дмитрівна.

Повернулася, щоб подивитися на Аріну, а та у відповідь показала жестом «супер».

***

Микола Іванович – статечний, високий сивочолий чоловік. Дідусем такого не назвеш – одягнений зі смаком, доволі сучасно, але класично, галантний, із чудовим почуттям гумору та з приємною усмішкою. Приїхав на відпочинок у Закарпаття із Запоріжжя, яке також страждало від постійного терору країни-агресорки. Всі роки подружнього життя стоматолог за фахом Микола Іванович їздив на відпочинок із дружиною. Останніми роками, після розлучення, не змінив своїх звичок і за нагоди поїхав у сонячне Закарпаття. І хоч після майже сорока років подружнього життя залишався доволі привабливим чоловіком, другої половинки не шукав. Доки не зустрів Оксану Дмитрівну. Після знайомства з нею щось прокинулося в серці чоловіка, він прагнув зустрічей із нею, хотів проводити якомога більше часу в її товаристві. Жінка ж трималася осторонь, приймала компліменти, підтримувала розмову, але далі не просувалося.

Микола Іванович відчував, що симпатизує Оксані Дмитрівні, але вона просто боїться бути щасливою. Та чоловік вирішив не здаватися. Коли, як не тепер, жити?

***

Дні в окупації тягнулися довго, невідомість лякала. Оксана Дмитрівна з острахом розуміла, що життя, у прямому сенсі, висить на волосині. Найбільше жінка боялася не за себе – її лякала відсутність інформації про сина. Скільки разів Оксана Дмитрівна проклинала себе за те, що не відповіла першого дня повномасштабного вторгнення на його дзвінок. Ненавиділа себе за гординю і просила Господа дати їй іще один шанс.

Коли з населеного пункту був зелений коридор, дві жінки без вагань залишили дачу, яка була для них прихистком понад місяць. Колоною автобусів, під звуки артилерії вони дісталися до Сум, а звідти – до міста Полтави. Там Оксана Дмитрівна розпочала свій шлях пошуків сина та його родини. Номери телефонів не в мережі, а більше жінка не знала, куди телефонувати. Зі штабу для біженців вона поїхала до волонтерів, шукала, питала. Волонтери шукали в Сумах. Але інформації було замало, майже мізер. З останніх новин: син у ТрО. Доля невістки та дітей невідома.

За декілька місяців поневірянь, пошуків та сліз Оксана Дмитрівна втратила надію побачити своїх рідних. Завжди заощадлива жінка мала на рахунках чималі суми, за які вона винайняла житло в Полтаві. Оксана Дмитрівна не припиняла шукати сина. Вона сподівалася, що невістка з дітьми перетнули кордон. Але щодня шукала у списках евакуйованих, оббивала пороги Товариства Червоного Хреста та волонтерських центрів.

У середині літа жінці зателефонували з обласної дитячої клінічної лікарні. За їхніми словами, у стаціонарі перебувала дівчинка, на шиї якої був кулон з номером телефону Оксани Дмитрівни. Сказати, що жінка летіла, це нічого не сказати.

У палаті на лікарняному ліжку лежала Аріна. Жінка кинулася до онуки, обіймала, цілувала і плакала, плакала, плакала. Не могла чути лікаря, чула тільки стукіт власного серця. Дівчинка була бліда, худа і така розгублена.

– Бабусю, пробач… Я загубилася, – розплакалася Арінка. – Я не знаю, де мама й Андрійко, мені було так страшно… – сльози стікали обличчям дівчинки.

– Нічого, котику, нічого. Все добре. Я поруч. Ми знайдемо маму і братика. Все буде добре, – Оксана Дмитрівна цілувала в маківку дитину й дякувала Богові за її порятунок.

З розповіді Арінки, вони з мамою та братиком чекали на повернення батька в орендованій квартирі. Тато Руслан вступив до лав ТрО. За перші два тижні декілька разів навідався, наказав збирати речі й готуватися до від’їзду. Але однієї ночі прийшли якісь люди й забрали їх усіх із собою. Везли вночі, автобус був повен людей, здебільшого жінки та діти. З розмов між собою дійшли висновку, що тут рідні тих, хто захищає країну. Привезли й поселили в підвалі якоїсь будівлі. Одразу забрали документи і телефони. Далі дівчинка мало що пам’ятала. Тільки постійні вибухи, сморід та плач дітей закарбувалися в пам’яті. Дівчинка пригадала, як мама весь час змушувала запам’ятати номер телефону Оксани Дмитрівни і тата, а також адресу прописки. А коли з’явилася нагода, власноруч виготовила маленький кулон, де зазначила цю інформацію. Арінка згадувала, як їх перевозили декілька разів з одного укриття в інше. Але від цього нічого не змінювалося. А потім був якийсь штурм. На підвал, де вони перебували, впало щось велике і страшне, був вибух. Дівчинка згадала, як із вух полилася кров… І більше нічого пригадати не змогла. Куди поділася мама з Андрійком, вона не знала.

Оксана Дмитрівна сподівалася, що ситуація проясниться, але далі справа зайшла в глухий кут. І після всіх формальностей дівчинку виписали з лікарні. Доля ж невістки з онуком була невідома. Власне кажучи, як і сина.

Почалося звикання до нових реалій. І якщо спершу Аріна була безмежно щаслива бачити бабусю, то згодом трималася від неї осторонь. Жінці було ніяково перед онучкою, адже за всі ці роки вона жодного разу не виявила до неї особливої уваги та турботи. А тепер намагається зі шкіри лізти, щоб Аріна була прихильною до неї. Пожинала плоди своєї нелюбові й картала себе за своє погане поводження.

– Арінко, дитино, я знаю, що завжди була… як це сказати, чужою тобі, – спробувала налагодити стосунки з дівчинкою. – Та зараз ми маємо згуртуватися і триматися одна за одну, продовжувати пошуки твоїх батьків та братика.

– Задля чого? – прямо запитала Арінка. – Ти мене ніколи не любила, я це знаю. То навіщо зараз зображати почуття, яких немає? Щоб тебе сумління не мучило?

Оксана Дмитрівна побачила в цій маленькій дівчинці дорослу, осмислену людину, з мудрістю, якої в неї самої, незважаючи на вік, немає.

– Мені соромно… Повір. Я ненавиджу себе за ті слова і вчинки, – жінка говорила щиро.

– Можливо. Та чи поверне це мені батьків? – Арінка дивилася таким поглядом, ніби пропікала наскрізь.

– Ні. Це не змінить минулого. Але може змінити майбутнє, – чесно визнала бабуся. – Дай мені, будь ласка, шанс. Якщо, звісно, можеш…

Аріна дивилася на Оксану Дмитрівну і вже не бачила, як раніше, тієї величавої, гнівної жінки, яка так дошкуляла її мамі. Перед дівчинкою сиділа доволі літня, змучена, зневірена бабуся, яка мала приречений погляд. Але вона була схожа на малу дитину, яка потребувала допомоги й підтримки. І Арінка здалася. Їй теж хотілося
бути поруч із рідною людиною.

***

2024 рік

Аріна сиділа в автобусі й дивилася на чарівні краєвиди Закарпаття за вікном. Скільки разів вони планували всі разом із батьками та братиком поїхати на відпочинок, і завжди щось заважало: робота, ремонт, відкладання коштів на якусь чергову велику покупку. А зараз дівчина їхала дорогами такої чудової України, і так Аріні хотілося, щоб поруч були мама з татом. Дівчинка пообіцяла собі не думати про погане й вірила, що рано чи пізно все владнається: тато повернеться з війни, мама з Андрійком знайдуться. Не може бути, щоб вони зникли назавжди. Так не буває. У них було стільки мрій і планів, вони неодмінно мають втілити їх у життя. Зрадлива сльоза скотилася зі щоки Аріни. Вона витерла її крадькома, щоб не помітила бабуся. Дівчинці завжди так хотілося, щоб Оксана Дмитрівна її полюбила. Хто ж знав, що такою ціною Аріна отримає бажане.

Автобус зупинився біля входу до зоопарку, туристи посипали до виходу. Аріна твердо вирішила, що вже час бабусі стати щасливою.

– Миколо Івановичу, – звернулася до чоловіка дівчинка. – А як ви ставитеся до японської кухні?

Оксана Дмитрівна подивилася на онуку нищівним поглядом. На її обличчі можна було прочитати: «Мовчи!».

– З повагою, – чесно відповів чоловік.

– От і добре. Тоді запрошуємо вас сьогодні на вечерю до японського ресторану. Бабуся сама хотіла запросити, а я, пробачте, не втрималася. Дуже вже мені стало цікаво, чи поїмо ми сьогодні суші, – дівчинка переможно глянула на сполотнілу бабусю.

– Чудова ідея, залюбки приймаю ваше запрошення. Сам давно хотів вас кудись запросити, та ніяк не міг наважитися. Тільки є одна умова – я оплачу рахунок. За таких чарівних пані мають платити чоловіки, – не міг відірвати погляд від Оксани Дмитрівни.

Сама жінка хотіла було заперечити, але швидка онука вже погодилася.

Трійця попрямувала до каси по квитки. Оксана Дмитрівна показала онуці за спиною кулака, на що дівча тільки засміялося.

– Та що, бабо? Мені дід потрібен. Довго ми удвох не протягнемо. Хтозна, коли тато повернеться, – прошепотіла на вухо.

***

Почали будувати життя на новому місці. Аріні подобалося місто, нова школа, у її класі були дітки з регіонів, де вирувала війна. Тому Аріна не почувалася серед них білою вороною. Все б нічого, але ночами дівчинці надокучали жахіття: їй снився підвал, у якому вони жили декілька місяців, мама, яка кликала на допомогу, і рудоволосий братик, який голосно плакав. Оксана Дмитрівна запропонувала звернутися по допомогу до фахівця, і дівчинка погодилася, адже почала боятися ночі. Занадто швидко довелося подорослішати дітям війни. Аріна була вдячна бабусі за те, що та не вимагала подробиць зникнення мами й Андрійка. Інакше вона почувалася б винною. Але пам’ять ніби стерла якісь моменти, щоб захистити дівчину.

– Бабо, як ти думаєш, вони нас знайдуть? – запитала Аріна бабусю, яка готувала вечерю.

На мить Оксана Дмитрівна припинила нарізати овочі на салат, стояла спиною до онучки, з ножем у руці. Жінка боялася. І цих запитань. І відповідей. Повернулася.

– Я б хотіла тобі відповісти, що так, неодмінно. Але, на жаль, я цього не знаю. Дуже хочу, щоб так було, але справді, вибач, я не хочу давати тобі марних надій, – голос Оксани Дмитрівни бринів.

– Нічого, бабо, я вже доросла. Знаєш, що я думаю? Коли дуже когось чекаєш, він неодмінно з’явиться. Це як із бажаннями: якщо дуже захотіти, воно обов’язково здійсниться. Ось я, наприклад, завжди хотіла, щоб ти мене полюбила як рідну. І подивися, так і сталося, – Арінка затнулася, зрозуміла, що сказала щось зайве.

Тієї ночі Оксана Дмитрівна не стулила очей, плакала в подушку і просила пробачення в сина, невістки, маленької Аріни. Як сильно вона помилялася і яких дурниць накоїла в житті, які неможливо виправити!

Ще за декілька тижнів Оксані Дмитрівні видали офіційний документ, який свідчив про те, що її єдиний син Руслан у списках безвісти зниклих. Доля невістки й онука і досі залишалася невідомою.

***

2024 рік

Аріна, сказавши, що хоче прогулятися містом, залишила бабусю наодинці з Миколою Івановичем у ресторані. Їй подобався цей чоловік, будо щось у ньому магнетичне. А те, що він подобався Оксані Дмитрівні, було помітно неозброєним оком. Дівчині хотілося, щоб ці двоє стали парою. А чому б і ні? Хіба кожна людина не заслуговує на щастя?

На лавці у сквері сиділа молода мама, поруч бігав маленький хлопчик. Аріна сіла навпроти, почала спостерігати за ними. В її голові виринали спогади. Який зараз Андрійко? Вже має бути такий дорослий. Два роки Аріна не бачила брата. Сльози самі котилися її обличчям. Дівчина так засумувала за мамою, їй так бракує тата. Аріна встала і пішла в глиб парку. Збоку побачила маленьку церкву, ноги самі понесли до храму.

В церкві було порожньо, горіли свічки. Дитина не знала, до якої ікони їй підійти і як молитися, тому пішла до образа Діви Марії з Ісусом на руках. Стояла і дивилася.

– У тебе є син. І ти його дуже любиш. Я це знаю. Так і в моєї бабусі є син, і вона його сильно любить. Настільки сильно, що все життя воювала з уявними ворогами. Якщо ти мене чуєш, Мамо Ісуса, дозволь синові моєї бабусі, а моєму татові повернутися до нас! – дівчинка плакала. – Скажи мені, Мамо Ісуса, де моя мама? Мені так її не вистачає, я так її люблю. Моя мама сниться мені ночами, і я навіть відчуваю її присутність. Я так хочу обійняти свою маму й ніколи нікуди не відпускати. Але якщо вона потрібна моєму братові Андрійку, то нехай буде поруч із ним. Я зрозумію. Я ж тут не сама. У мене є бабуся.

Далі Аріна стояла і думала про все на світі: про кімнату в її рідній квартирі, про переїзд до Сум, про вогкі підвали, про маленького братика і змучену маму, яка втішала дітей та віддавала їм свою їжу, щоб вони були ситі. Думала про Миколу Івановича і про бабусю, про їхнє майбутнє. Думала про війну і згадувала розповіді однокласників, які втратили рідних на війні. Згадувала, як малою мріяла стати стюардесою, а тато Руслан кружляв її над головою, наче на літаку. Перед очима виринали кадри з дитинства, один за одним, яскраві та живі. Вони, ніби кінострічка, змінювалися. Аріна ладна була заприсягтися, що навіть аромати відчувала зі спогадів. І так їй стало добре, затишно. Дівчина повірила, що неодмінно все буде добре.

Р.S. Тато Арінки, Руслан, у списках полонених, і вони дуже чекають на його повернення додому.

Маму Арінки, Віру, та братика Андрійка було незаконно вивезено на територію країни-агресорки, де вони досі перебувають. Триває процес із повернення їх додому.

Оксана Дмитрівна та Микола Іванович стали подружжям. Тепер в Арінки є офіційний дідусь. І вона цьому безмежно рада.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.