ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
234Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
– Ти добре подумала? – Степан уважно подивився на дружину.
Антоніна ствердно кивнула. Нерви напружені, аж дзвенять. А в очах – рішучість. Так, Тоня подумала. Довго наважувалась на цей рішучий крок. Бо це – рішення не одного дня. Усиновлення дитини – то не забавки й не дрібниці. Тут поспіх неприпустимий. Зробиш один неправильний крок – усе життя з ніг на голову перевернеться…
– Якщо не судилося мати власних дітей, то хоч чужу і знедолену обігріємо ласкою. Та й ти, коли побачиш того ясноокого янгола, сам не захочеш його відпускати! – жінка лагідно усміхнулась Степанові.
– Тоді ходімо швидше! Познайомиш нас, – пригорнув дружину до грудей і поцілував у маківку, мов малу дитину…
Довгий просторий коридор вів прямісінько до кабінету директора дитячого будинку. Тихенько постукали у двері. На запрошення увійти пірнули в затишне, скромно умебльоване приміщення. За столом сиділа вже немолода русява жінка. Суворий костюм вишукано підкреслював її елегантність та витончені манери. Директорка привітно усміхнулась, підвелася, вітаючи і запрошуючи сідати навпроти.
– Вандо Станіславівно, ми хочемо вдочерити Єву, – тихо мовила Антоніна.
– Чудово! Запевняю, що ви не пожалкуєте про своє рішення. Єва – прекрасна дитина. Вихована, скромна, здібна. Лише з матір’ю дівчинці не поталанило…
– А що з тією жінкою? – поцікавився Степан.
– Пиячила. Гуляла. Жила задля свого задоволення. Аж доки її, напівпритомну від горілки, збила вантажівка. Померла на місці. А Єва залишилась сиротою…
– Рідних зовсім не має?
– Тільки бабуся. Але вона категорично відмовилась забирати дівчинку. Сказала, що зайвий тягар їй на шию не потрібен.
– Яка дикість! – обурено вигукнула Тоня. – Нічого святого в людей немає.
Директорка скрушно зітхнула. Бо так і не призвичаїлась до чужої біди. За кожне покинуте дитя душа болить. Зазирне в сумні оченята, спраглі любові та ласки, і туга серце огортає. Та що вона може вдіяти? Жорстокий світ. Жорстокі люди…
– Подаруйте Єві щастя – і вона віддячить вам сторицею. Ця дитина – справжній скарб, – пані Ванда тепло усміхнулась. – Підете зараз до неї?
– Звісно! – вигукнуло в унісон подружжя.
Ванда Станіславівна підвелась і попрямувала до дверей, кивнувши, щоб ішли вслід за нею.
Дівчинка стояла в коридорі, біля вікна, і визирала назовні. Тоненька, маленька стеблиночка з густим і довгим волоссям кольору стиглої пшениці.
– Єво, – Антоніна легенько торкнулась плеча дівчинки. – Привіт, сонечко!
Вона озирнулась. Великі променисті оченята спалахнули радістю.
– Я вас чекала, – тихо озвалась, простягнувши назустріч рученята.
– Ти ж наша золота дитина! – жінка пригорнула до себе дівчинку і подивилась на Степана. У його очах шумувало неосяжне море ніжності.
– Чи можна на вихідні забрати Єву до себе, щоб звикла? – тихо запитав у пані Ванди.
– Можна, – очі директорки наповнились вологою. Яка це радість, коли однієї самотньої дитини стане менше!..
…Процедура всиновлення затягнулась. Бюрократія наскрізь просякнута цинізмом, отож їй байдуже до чужих почуттів. Та все ж урешті-решт паперова біганина нескінченними кабінетами закінчилась, і незабаром Єва переїхала в нову сім’ю. Назавжди…
Дівчинка ні в чому не мала потреби. Найкращий одяг, іграшки, розваги – все для любої донечки. Оскільки подружжя було доволі заможним, воно могло собі дозволити виконувати всі її забаганки. От тільки їх у Єви було вкрай мало. Достатньо того, що має тата і маму. Більшого щастя годі й прагнути…
Зростала доброю і розумною дитиною. У навчанні – перша. А що вже талантами Бог нагородив! До всього здібна. Вчителі не могли нахвалитися, а батькам – утіха. Горді були, що така в них доня…
Єва вже була в п’ятому класі, коли Антоніна дізналася про свою вагітність. Спершу навіть не повірила, декілька разів робила тест, аби переконатись. Пішла до лікаря, і той підтвердив:
– Вітаю! Майже шість тижнів вагітності.
Плакала від щастя. Уткнулась носом у мокру від її сліз чоловікову сорочку і хлипала, як мала дитина.
– То чого ж ти голосиш? – сміявся Степан. – Радіти треба!
Вагітність минала без ускладнень. Тоня не знала, що таке ранкова нудота, млявість. Так легко виношувала омріяне чадо, так тішилася своїм особливим станом, що все інше припинило для неї існувати. Бігала крамницями, вибирала щонайкращий одяг маляті. Вже знала, що чекає на дівчинку.
– Тепер у Єви буде сестричка! – радів чоловік. – Треба шукати будинок, бо квартира буде замалою для всіх.
Антоніна замріяно слухала чоловіка й лагідно водила рукою по округлому животі. Незабаром на світ з’явиться донечка – їхня кровиночка. Яке щастя!..
З народженням Каміли життя зробило крутий віраж. Дівчинка була неспокійною, весь час плакала й вимагала до себе уваги. Антоніна валилася з ніг від утоми й безсонних ночей. Добре, хоч Єва допомагала. Заколисувала сестричку, забавляла, щоб мама бодай трохи відпочила…
Дивилась на маленьке, червоне від безкінечного вереску личко й дивувалась, як таке мале пискля може одразу стати головним в оселі. Бо відтепер, крім Каміли, для батьків більше нікого не існувало. Весь світ крутився навколо цієї дрібноти. А на Єву лише покрикували:
– Тихіше розмовляй, бо Камілочка заснула!
– Не стукай ложкою, бо доня злякається!
– Ходи на пальчиках, а то гупаєш ногами, як слон!
І таких зауважень упродовж дня – безліч. Єву більше не називали любою донечкою, сонечком, золотцем. Тепер так кликали Камілу… Було боляче й образливо. Невже батьки її розлюбили? Так хотілося, щоб знову обійняли, пригорнули, поцілували! А натомість – тільки зауваження й роздратовані погляди…
Єва приходила зі школи, виконувала домашнє завдання, прибирала, мила посуд. Думала, що станеться диво – і батьки знову її похвалять, як колись. Та чула лише:
– Чого так довго бавишся з тим посудом? – сердито супилась мама. – Швидше мий та йди до крамниці. Треба продуктів за оцим списком купити, завтра до нас гості прийдуть.
– І не барись. Бо знову торохтітимеш із подружками до вечора, – невдоволено бурчав тато.
Зітхала. Дорогою до крамниці бубоніла собі під ніс:
– Я більше їм не потрібна. Побавились, як лялькою, і досить! Тепер є рідна донька. А я хто? Приблуда… Візьму і втечу з дому! Хай шукають. Хоча… Може, навіть і не помітять, що мене немає…
Купила продукти. З важким серцем йшла додому. Ледве тягнула сумки. Ставала, віддихувалась. Раптом з-за рогу будинку вигулькнув юнак. Худий, з темними колами навкруг очей. Він рушив хиткою ходою до дівчинки. Налякано відсахнулась, коли спинився і хрипко запитав:
– Що несеш, мала? Давай сюди!
Шарпнув сумки з її рук і кинувся тікати. Якийсь перехожий намагався зупинити, але марно. Тож тільки вилаявся, мовляв, розвелось довкола наркоманів, що не пройти… Єва була в розпачі. Що тепер казати батькам? Як повертатись із порожніми руками та ще й без грошей додому?
– Чого ж ти сама ходиш на закупи? – співчутливо похитала головою незнайома бабуся, яка сиділа неподалік на лавочці. – Як тільки батьки таку дрібноту відпускають без нагляду? Добре, що той злодюга хоч тебе не зачепив…
Єва ледь допленталась тремтливими ногами до будинку…
– Чому ти така безвідповідальна? Тобі нічого довірити не можна! Ти все псуєш. Мало того, що продукти забрали, то ще й гаманець із грішми! Не могла додуматись покласти його в кишеню? – Тоня нетямилась від гніву.
– І справді, – додав Степан. – Ти вже доросла, а зовсім не тямиш. Іди у свою кімнату і сиди там до вечора. Тебе покарано. І з подружками бавитись забороняю, аж доки усвідомиш свої проступки. Бо останнім часом від тебе лише збитки.
Дівчинка, ледве стримуючи плач, що рвався із грудей, прожогом метнулась до своєї кімнати. Чому батьки такі несправедливі? У тому, що сталося, її провини немає. А вони навіть слухати не хочуть. Відколи народилась Каміла, все не так. Раніше вони раділи її успіхам у школі, а тепер тільки відмахуються, коли показує щоденник… Без ножа виймають із грудей любляче дитяче серце…
* * *
Дівчатка виросли. Єві було двадцять два і вона навчалась у медичному інституті на хірурга. Вибрала цю спеціальність за покликом серця. Оскільки мала найвищі бали зі ЗНО, тож із легкістю вступила до престижного вишу, де здібною дівчиною згодом під час проходження інтернатури зацікавився один з найкращих хірургів столичної клініки і взяв над нею навчальну опіку. А Єва все вбирала, мов губка, накопичуючи потрібний запас знань. Дівчині пророкували велике майбутнє в хірургії…
Додому приїздила вкрай рідко. Знала, що їй там не дуже раді…
* * *
Квітуча і розвихрена соковитим зелом весна породжувала в душі ураган емоцій. До болю раптом захотілося поїхати додому, обійняти батьків, помилуватися величезним старим абрикосом, що ріс у дворі й щороку пишно квітував, зачаровуючи неповторним ароматом… Ледве дочекалася кінця тижня. Мчала в рідне містечко легкокрилим птахом…
Вечоріло. У дворі їхнього будинку сиділа галаслива компанія підлітків. Дзенькали пляшки з пивом. Галас. Регіт. Єва вражено уклякла біля воріт. Каміла! Сиділа в коротенькій сукенці, глибокий виріз майже не прикривав груденят, які постійно обмацував дебелий парубок із цигаркою в руках. А дівчина лише реготала і прикладалася до пляшки з пивом. Господи! Тринадцять років… Що вона собі дозволяє?
– Каміло! – сердито вигукнула, прямуючи до компанії. Висока, струнка, у джинсах та елегантній блузці, з високо підібраним у тугий жмут волоссям. На вродливому витонченому обличчі навіть натяку на макіяж. Усі погляди присутніх спинились на Єві.
– Ця цяця хто, сестра, тітка, нянька, мамочка? – насмішкувато запитав у Каміли її залицяльник.
– На жаль, сестра. Старша, – театрально закотила очі дівчина.
– О, дорога родина, значить. Шановна, дозвольте пригостити вас склянкою самогону, – парубок вклонився і простягнув Єві смердюче питво, хлюпаючи їй на черевички.
Гидливо здригнулась. Проштрикнула хлопця нищівним поглядом.
– Батьки знають, що ти тут затіяла? – глухо поцікавилась у Каміли.
Її друзі миттю нашорошили вуха й почали збиратися.
– Та пішла ти! – люто крикнула Єві в обличчя. – Завжди все псуєш! Уся така правильна, вихована, аж нудить! Ботанічка ненормальна… Хто ти така, щоб мене повчати? І чого взагалі сюди припхалась? Тебе ніхто не гукав. Приблуда нещасна! Шукай своїх справжніх родичів, а нам дай спокій! Ненавиджу тебе!..
Останні слова Каміла майже прокричала Єві в обличчя, розвернулась і пішла в будинок… З очей Єви потекли сльози. От нарешті й дізналась, як сильно «любить» її сестра, яку колись колихала, сповивала і бавила…
Доки батьки прийшли з роботи, Каміла подалася з дому в невідомому напрямку. Єва довго збиралася з духом, щоб розповісти їм про поведінку сестри. Аж пізно ввечері наважилась… Батько мовчки насупився, а мати гнівно вигукнула:
– Ти просто хочеш обмовити Камілочку перед нами! Як тобі не соромно? Вона – чемна й порядна дівчинка. Не треба нам тут розповідати нісенітниці. Чути нічого не хочу…
– Не гарячкуй, Тоню, – спинив її Степан. – Не думаю, що Єва просто так вигадуватиме. Варто порозмовляти з Камілою. Нехай пояснить свою поведінку…
– Не дозволю! Зрозумів? Навіть сльозинка не впаде з очей моєї донечки!
Єва скрушно зітхнула. Навіщо вона взагалі сюди приїздила? Завтра зранку повернеться. Тут їй справді ніхто не радий…
Каміла прийшла додому близько опівночі, жбурнула сумочку в коридорі й попленталась спати…
А наступного ранку в оселі сталася справжня трагедія: в Антоніни зникла з гаманця чимала сума.
– Це ти! Це твоя робота! – кинулась до Єви.
– Заспокойся. Чого ти розійшлась? – Степан притримував дружину за руку.
– Невдячна! Вовченя, яке кусає руку, що годує… Вдалася у свою непутню матір. Може, вже й до чарки прикладаєшся? Бо інакше навіщо тобі гроші?
– Я нічого не брала, мамо! – крізь сльози вигукнула суцільним болем.
– Не бреши мені! Не бреши! – оскаженіло ляснула дівчину по щоці, розвернулась і вибігла з кімнати. Степан – за нею…
Доки батько заспокоював істеричне голосіння матері, Єва поскладала свої речі у валізу й назавжди залишила оселю, у якій довелося пізнати і радість любові, і гіркоту ненависті…
* * *
З Михайлом Єва познайомилась у лікарні, де лежала з бронхітом її подруга. Того дня прийшла провідати хвору і зустрілася поглядом з високим широкоплечим молодим лікарем. Він приязно усміхнувся, і в дівчини тьохнуло соловейком серце.
– Прийшли шокувати хворих своїм виглядом? – раптом насупився лікар.
– Яким? – спантеличено глянула на нього.
– Янгольським, – відповів, і оком не моргнувши. Усі в палаті вибухнули дружним сміхом. Посипались жарти…
Так зав’язалась дружба між Михайлом та Євою, що згодом переросла в сильне взаємне почуття…
– Мамо, я виходжу заміж, – повідомила телефоном радісну звістку.
– Гаразд. Нехай щастить, – коротко кинула Тоня.
І все… Більше ні слова… А Єва ж так сподівалася на теплі слова і приїзд батьків!..
Весілля вирішили не справляти. Зареєстрували шлюб, посиділи трохи в ресторані й поїхали в гуртожиток пакувати Євині речі…
Відтоді минуло майже п’ять років. Прекрасний відрізок часу, зітканий з любові, ніжності, взаєморозуміння та злагоди… Виховують з Михайлом синочка Ромчика.
Глибоко в душі Єва все ж сподівалася, що батьки бодай раз приїдуть провідати онука. Та де там! Навіть не телефонують. А на її дзвінки не відповідають.
– Облиш, – не витримав якось Михайло. – Ти ж не самотня. У тебе є сім’я. Якщо не хочуть нас знати, то й нехай! Не варто будувати з того, що навіть докупи не хоче тулитися. Бо вийдуть тільки руїни…
Єва погодилась із чоловіком і облишила свої спроби налагодити стосунки з батьками. Це був їхній вибір. І вона ні в чому не винувата…
* * *
Того дня Єва прийшла додому трохи раніше. Літня спека немилосердно млоїла, тож жінка одразу пішла в душ, аби трохи освіжитися. Збадьорена, заварила каву й сіла за стіл почитати газету. Хоч новини дізнається, бо за роботою ні на що не вистачає часу. Добре, що сьогодні була тільки одна операція. Тож не така виснажена, як зазвичай…
Гучний телефонний дзвінок вихопив із полону читання.
– Доню! – мати ридала в слухавку. – У тата – інфаркт! Приїзди… Ти нам дуже потрібна!
– Чекайте. Незабаром буду…
Набрала номер чоловіка.
– Любий. Тато дуже захворів. Я їду до них…
– За пів години буду. Разом поїдемо.
– А Ромчик?
– Побуде в моїх батьків…
…Блідий, кволий, змарнілий до невпізнання батько напівпритомним поглядом обвів Єву і кволо усміхнувся.
– Бачиш, яким я став нікчемним? – прошепотів ледь чутно.
– Ну що ти, таточку?! Не кажи такого! Одужаєш, і все буде так, як раніше…
Поруч стояла мати й судомно схлипувала. Єва поглядом вказала їй на двері.
– Що сталося? – запитала в матері, коли вийшли з палати.
Антоніна раптом міцно обійняла «чужу», як сама не раз казала, доньку і розплакалась:
– Ми перед тобою дуже завинили, донечко! Немає нам прощення… Та не тримай на нас зла. Нерозумними ми були. Не помічали очевидного…
– Не треба про це, мамо, – тихо попросила Єва. – Я ніколи не матиму в серці гніву на вас. Бо ви подарували мені родину, а це найважливіше… Не говорімо про погане. Гаразд?
Антоніна кивнула. Важко опустилась на стілець у коридорі.
– У нас велике горе, Єво. Каміла зовсім пустилася берега. До вишу не вступила. Десь років два тому вперше прийшла додому «під кайфом». А колотись почала ще раніше, просто ми… я не помічала, хоча тато щось підозрював давно. Але я і слухати не хотіла, бо ж це моє дитя, Богом послане, вистраждане… Що ми з батьком потім тільки не робили! І у квартирі її замикали, і на лікування відправляли… Усе марно… Каміла – невиправна наркоманка… На самісіньке дно скотилась… От і не витримало в батька серце…
Жінка знову розплакалась. Єва взяла матір за руку і заспокійливо потиснула.
– Ми її врятуємо. У Михайла є друг – один із кращих наркологів України. Повеземо Камілу до нього. Ось побачите, він її поставить на ноги!
В очах Антоніни зблиснув вогник надії. Вдячно усміхнулась.
– Ти пробач, доню, – сказала і запнулась на цьому слові, ще раз поглянула на Єву, – за все вибач. І за ті гроші… Їх тоді Каміла поцупила. А я, дурна, на тебе подумала… Казав мені Степан, що я помиляюсь, що, мабуть, загубила… На Камілу теж не думав… Якою сліпою буває материнська любов. Сліпою, егоїстичною і нещадною… – схлипнула.
– Не треба, мамо! Не варто минуле згадувати. Ходімо краще до тата, бо засумує там без нас.
Завела матір у палату, а сама пішла до лікаря, щоб розпитати всі подробиці про стан хворого. Та й ліки ще ж треба придбати…
Вийшла з палати, а їй услід– дві пари очей, сповнених каяття. Бо як же вони завинили перед чужою і такою рідною донькою!..
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
56
Життєві історії
