ЧУЖА ДИТИНА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Тетяна КОМАР

30 січня 21:25

997

+ 1

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Ексклюзив

Тиха година в дитячому садочку тривала вже понад тридцять хвилин. Навіть найбільші нехочухи солодко сопіли під ковдрами. Олена Анатоліївна, прочитавши вкотре найулюбленішу казку дітвори про вовка та сімох козенят, мала намір сісти за календарне планування. Чуйний слух вловив дитяче шепотіння з-під ковдри в крайньому ряду, біля вікна. Тихо, щоб не розбудити дітей, вихователька підійшла до ліжечка, звідки лунало бурмотіння. Олена Анатоліївна обережно поклала руку на плече дитини, даючи знати, що вона поруч.

– Хто це в нас тут не спить?

З-під ковдри визирнула пара карих, аж чорних очей. Вони були настільки глибокими, що жінці аж стало моторошно. На тлі білявих кучериків ці оченята були ніби дисонансом. Дівча вмить знітилося, попросило вибачення і відвернулося до вікна.

Олена Анатоліївна не так давно почала працювати в цьому дошкільному закладі. Тож не знала достеменно всіх дітей. Сіла працювати з паперами, однак знову почула шепотіння маленької кароокої дівчинки. Помічниця вихователя пояснила, що Домініка лише декілька тижнів відвідує їхню групу та, зі слів няні, що супроводжує дитину, родина переїхала в передмістя з Києва. Звісно, ходили чутки, що тато дівчинки – доволі відомий професор чи академік, достеменно ніхто не знав. Також зауважила, що дитина постійно шепоче під час тихої години. Але інших малюків ніколи не будить. Брунатні очі дитини ніби пропекли Олену. Такий самий погляд, ніби приречений, був і в самої жінки. Вона інтуїтивно відчувала настрій дитини.

Робота вихователя Олені подобалася завжди. Тому відразу після закінчення школи вона вирішила здобувати освіту в педагогічному університеті. Пішла за покликанням і жодного разу про це не пошкодувала. Це було друге місце роботи жінки. У першому садочку Олена пропрацювала сім років. Ще декілька місяців тому жінка мала роботу в престижному столичному садочку, коханого чоловіка і мрії на майбутнє. А тепер…

Вони з чоловіком одразу після одруження мріяли про діток. Маленьких янголів, які мали з’явитися від їхнього палкого кохання. Почуття були, бажання стати батьками також, але омріяна вагітність не наставала. Та виявилося, що почуття не такі й міцні, бажання батьківства взяло гору в чоловіка навіть швидше за розлучення… Коханка народила йому сина. Маленького, пухкенького і солодкого. Такого, якого бачила у снах сама Олена. Розлучення було тихим, без сварок і з’ясування стосунків. Жінка розуміла, що вона не хоче і не може забирати в маленької дитини батька. Та й навіщо? Адже кохання давно минуло, пристрасть зникла через постійні аналізи, лікарів, консультації… А тут такий подарунок – рожевощокий синочок. І неважливо, що не від законної дружини. Основне, що він повноцінний чоловік. А вона… просто перегорнута сторінка в житті з товстелезною медичною книгою аналізів та глибокою душевною травмою.

Плакати Олена не стала. Здала двокімнатну квартиру на Подолі, що дісталася їй від батьків, за привабливою орендною платою, звільнилася з роботи й переїхала в передмістя. Тут у її батьків, за декілька кілометрів від шумного мегаполіса, була дача. Маленький цегляний будиночок з великими вікнами, дерев’яною терасою та старим садом. Олена завжди мріяла, що її дітки гойдатимуться на саморобній гойдалці, яку повісив її тато на гілці однієї з яблунь. Навіть чула дзвінкий сміх дітвори, бурчання мами, що яблука обтрусять, гавкіт собаки в саду. Олена знала, що відчуватиме в той момент, знала, як любитиме своїх дітей, знала, як вони мають пахнути…

Упродовж першого місяця після переїзду жінка не шукала роботу. Чистила сад, вигрібала в клумбах, мила в будинку. Батьки вже чотири роки проживали в Чехії. У тата була прекрасна робота в престижному університеті. Мама просто насолоджувалася життям. Їй подобалося, що її чоловік такий успішний і його запросили працювати до Праги. Мама постійно кликала доньку до себе, але Олена любила Київ, любила Україну… Ну, не бачила вона себе ніде, крім рідної країни. А ще… не хотіла засмучувати батьків своїми проблемами. Новина про розлучення роздратувала маму, та вона навіть підбадьорила доньку, що таке барахло, як її колишній, ніхто не підбере. Олена промовчала про вже «підібраного» ексчоловіка і про народжене дитя.

Спилювала гілля на старих крислатих яблунях, обкопувала молоді деревця, косила бур’ян. Незважаючи на те, що Олена народилася і виросла в самому центрі столиці, до фізичної роботи її привчив тато. Сам любив землю і завжди говорив, що в житті все треба вміти. Мама любила дачу по-своєму. Фізичну працю вважала знущанням із власного тіла, але свіжі фрукти та розмаїття квітів тішили її душу.

Одного разу сусідка з дачі ненав’язливо зайшла до Олени на чай, наступного – запросила до себе, тим самим стала найближчою людиною для жінки. Галину Андріївну Олена знала з дитинства, тому залюбки слухала розповіді старенької про часи, коли її батьки були молоді, син – іще живий, а сама Олена зовсім дитина. Під час однієї з таких розмов сусідка сказала, що в місцевий дитячий садочок потрібен вихователь. Так склалися всі пазли. Нова робота, нове житло, нове життя. Вечори Олена здебільшого проводила в товаристві сусідки, яка любила спілкування і потерпала від самотності. На роботі колеги не вельми привітно зустріли жінку. Але самій Олені дружба й не потрібна була.

Останнім часом усі її думки крутилися навколо дівчинки, яка, ніби злякане звірятко, була в розпачі під час тихої години. І хоч як би жінка намагалася знайти підхід до малої, марно, вона не йшла на контакт. На гуртових заняттях була активною, зосередженою, а от із дітьми спільної мови не знаходила, читала, малювала чи бавилася на самоті. Олені хотілося розрадити дитину: можливо, жінка відчувала, що малій теж болить, як і їй самій.

Одного дня дівчинку доволі довго ніхто не забирав, і вона залишилася в групі сама. Вихователька підійшла до помітно схвильованої дитини і спробувала заспокоїти її, запевнивши, що няня затримується, та неодмінно прийде.

– Я вже звикла, що мене всі залишають. Отож, Олено Анатоліївно, і цього разу витерплю, – по-дорослому промовила Домініка.

– Що ти, маленька? Хто тебе залишає? Ніхто цього не має наміру робити. Я переконана, що все легко пояснити, – намагалася втішити дитину вихователька.

Великі краплі солоних сліз почали стікати зі щічок дівчинки.

– Ти чого, Домініко? Дитинко, не плач. Тебе неодмінно заберуть додому, – Олена Анатоліївна пригорнула до себе дитину, яка голосно схлипувала.

Дівчинка уткнулася в живіт виховательки, обійняла її й голосно заридала. Жінка не знала, як реагувати на таку поведінку вихованиці. Та бачила за цими слізьми зневіру і великий недитячий біль.

За годину няня прийшла по дівчинку, яка від ридань заснула на руках виховательки, і пояснила своє запізнення сімейними обставинами.

Наступного дня під час прогулянки Домініка прошепотіла на вухо виховательці, що весь вечір удома їй пахло нею. Жінка зрозуміла, що дитині бракує любові й уваги, і відчула, як стислося її серце від жалю.

***

Щовечора Галина Андріївна навіть без запрошення йшла з візитом до сусідки. Старенькій хотілося уваги і того, щоб хтось поцікавився її самопочуттям, щоб вислухав якісь події з ток-шоу. Олена часом і не була налаштована на розмову, але не могла відмовити сусідці. До того ж Галина Андріївна частенько приносила смачну домашню випічку, чим перетворювала дачний будинок на затишну оселю.

– І що, Оленко, тебе не тягне назад у місто? – запитала під час останнього візиту.

– Ну, чому ж? Хочеться і в рідну квартиру. Але ця дача теж мій дім. Я все дитинство тут провела. А зміни часом корисні людині, – відповіла жінка, смакуючи її черговий витвір кулінарного мистецтва.

– От і мені, Оленко, тут добре. Відколи я поховала сина, не можу бути в чотирьох стінах квартири. Тут значно краще. Земля, повітря, – видихнула старенька.

– Так, усі ми маємо свої причини змінювати життя…

– Оленко. До мене завтра подруга прийде. Ми рідко бачимося. Я вечерю приготую. Зайдеш розважити двох пенсіонерок? – усміхнулася сумно Ганна Андріївна.

– Неодмінно! – пообіцяла жінка.

Подругою сусідки виявилася няня Домініки. Але здивування змінила радість, адже дівчинка теж прийшла в гості разом із нянею. Домініка теж помітно підбадьорилася, зрозумівши, що не доведеться нудьгувати в товаристві двох бабусь.

– Домініко, а хочеш, я покажу тобі свою оселю? – після смачної вечері запитала Олена.

Няня Ольга Іванівна з легкістю відпустила дівчинку, було помітно, що ця робота для жінки вже занадто складна.

– Ой, як у вас затишно! – бігала з кутка в куток маленького дачного будиночка Домініка. – А тут що? А в тій кімнаті? А собака у вас є? А кіт?

Запитання лилися потоком з дитини, і часом здавалося, що вона навіть не потребувала на них відповідей. Ще жодного разу Олена не бачила Домініку такою жвавою.

– Подобається? – запитала вона в дівчинки, коли та розглядала фарфорову ляльку з дитинства жінки.

– Дуже! Такі кучерики гарні. І сукня.

– Це мені мама з Франції привезла. Коли я ще була такою, як ти, маленькою.

– Мама? – карі оченята спалахнули вогниками.

– Ма-ма… – сторожко відповіла Олена.

– А мене мама не любить, – випалила Домініка.

– Не може такого бути. Всі мами люблять своїх діток, – жінці хотілося втішити дитину. – Можливо, ти нашкодила і мама тобі зробила зауваження?

Олені хотілося знайти відповідь на запитання, хотілося почути пояснення, чому мала дитина думає, що мама її не любить.

– Нічого я не зробила, – цілком серйозно промовила дитина. – Я просто не потрібна своїй матері, от і все. Вона покинула мене. Точніше, нас із татом. Але йому я теж не дуже потрібна. Татко має нову… коханку. І роботу. Тому я з бабусею Олею і ходжу до її подружок. Як нічия.

Від почутого Олені стало зле, її знудило і клубок у горлі не давав змоги продихнути. Жінка не могла повірити, що п’ятирічна дитина може настільки глибоко мислити. Олена без слів обійняла Домініку. Дівчинка пахла чимось приємним, хотілося вдихати її аромат і не відпускати з обіймів.

Від моменту гостин у Галини Андріївни Домініка відтанула, стала більш комунікабельною з дітками, веселою. І не пропускала нагоди підійти до Олени Анатоліївни, щоб та її обійняла. Від кожного дотику дитини жінку накривала хвиля тепла і вдячності. Олена відчувала, що потрібна цій дівчинці так само, як і вона їй. Але хто вона Домініці? Чужа жінка з купою проблем та невизначеністю в житті. Але вона чітко розуміла, що більше не зможе без цієї милої кучерявої білявої голівки, карих оченят та щирої усмішки.

***

Зміни сталися раптово, і навіть сама Олена на зрозуміла, як погодилася бути нянею Домініки, коли до жінки звернувся батько дитини. Ольга Іванівна зламала ногу, і їй терміново шукали заміну. Олена без вагань погодилася стати нянею Домініки. Без жалю залишила роботу вихователя, навіть не поцікавилася заробітною платою й умовами праці. Єдине її бажання було бути поруч із дівчинкою. Сама ж Домініка пурхала, наче метелик, радіючи, що її улюблена вихователька тепер увесь час відводитиме лише їй. Час полетів так стрімко в турботах за дитиною, що жінка не одразу й збагнула, що кожну вільну хвилину проводить із дитиною.

Батько Домініки, Роман Миколайович, трохи насторожував Олену: завжди суворий, у поганому настрої, до дитини ставився холодно, не виявляючи почуття. Але найбільше впадало в очі його ставлення до своєї фаворитки, коханки Інги. Роман Миколайович, у прямому сенсі слова, беріг її, як зіницю ока, виконував усі її примхи та забаганки. А їх в Інги було більше ніж достатньо. До самої Домініки майбутній мачусі було байдуже, вона навіть дратувала жінку, і це було помітно неозброєним оком. Олена відчувала, як нервується Інга, коли вона й дівчинка вдома. Тій хотілося господарювати, бути центром уваги Романа, купатися в розкоші. Обов’язки материнства обтяжували жінку та не були в її планах. Олену дивувало, що Роман Миколайович не помічає цього.

***

Одного вечора Олена затрималася на роботі значно довше, ніж завжди. Година вже була доволі пізня, тож жінці довелося б іти неосвітленою вулицею декілька кілометрів додому. Господар будинку, пан Роман, запропонував її підвезти. Жінка відмовлятися не стала. У машині Олена стиха почала поглядати на чоловіка. Зовні доволі симпатичний, одягнений зі смаком, ніколи не даси йому більше ніж тридцять років, хоча за віком, звісно, старший. Чого ж сухар такий? До дитини ні крихти уваги.

– Що? Не подобаюся? – не відволікаючись від дороги, промовив батько Домініки.

– Пробачте… Я не повинна була витріщатися на вас, – знітилася нянька.

– Ви й не витріщалися, робили це доволі скромно, по-шпіонськи, я б сказав, – на його обличчі майнула усмішка.

Запала мовчанка. За чотири місяці, впродовж яких жінка працювала в них нянею, їй жодного разу не доводилося тісно спілкуватися з батьком дитини. Зазвичай відсторонений, наче байдужий, знаходив багато справ, які потребували негайного розв’язання, лише б не присвячувати час власній доньці.

– Вас щось бентежить? Не влаштовує заробітна плата? – запитав прямо.

– Ні. Все гаразд. Дякую. Мене все влаштовує. Просто…

– Просто що, Олено Анатоліївно? Договорюйте.

– Чому ви не любите власної доньки? – жінка необдумано сказала те, що її хвилювало.

Від сказаного вголос Олена залилася багрянцем. Їй хотілося швидше вийти з машини й забути про цю розмову.

– Пробачте. Я не мала ніякого права таке говорити, – прошепотіла.

Роман Миколайович, здається, й не почув запитання няньки, далі керував автомобілем. Уже під’їжджаючи до будинку Олени, сухо промовив:

– Наступного разу, коли затримаєтесь допізна, можете скористатися кімнатою для гостей.

Жінці хотілося забрати свої слова назад, вдати, що нічого не сталося, та вона сиділа, боячись поворухнутись. На вулиці почав сипати сніг, густий і лапатий. Тихо лягав на голу чорну землю, ніби накриваючи сіру буденність святковим, ошатним мереживом. Олена згадала, як у дитинстві любила Різдво, яскраві гірлянди, білизну снігу. На очах у жінки виступили сльози. Хто вона така, що мала право засуджувати інших?

– Чому ви, Олено Анатоліївно, живете на дачі? У вас якісь проблеми із житлом? – порушив мовчанку чоловік.

– Ні. Все гаразд. Я переїхала на дачу за власним бажанням. На той момент мені здавалося, що так буде правильно…

– Усі ми тікаємо від спогадів. Хтось змінює місце проживання, хтось – роботу…

– Я… я не хотіла. Чесно. Точніше, я хотіла знати чому. Та не мала права запитувати, – жінка відвернулася до вікна.

Розуміла, що своєю безрозсудністю може втратити те найдорожче, що мала, – любов чужої-рідної дитини.

– Я не рідний батько Домініки. Моя дружина залишила дівчинку і вирушила на пошуки життя, яке її вабило… Ви не проти, якщо я закурю? – запитав і, не чекаючи відповіді, затягся цигаркою. – Я кохав маму Домініки. Її звали Юлія. Юля. Юлинка… Та вона завжди хотіла чогось більшого. Їй завше бракувало пригод, розваг, шабашу, як вона казала. Я не міг улаштовувати шабаш, адже мені треба було утримувати родину. Для Юлі я був нудний і нецікавий. Тому моя Юлечка закрутила ро-ман! Короткочасний, але яскравий, сповнений тих емоцій, яких їй хотілося у шлюбі, – Роман однією затяжкою спопелив цигарку, зосереджено випустив дим через ніздрі. – Вам цікаво, що зробив я?

Олена не могла навіть дихати, не те що відповідати. Сторожко повернула голову від вікна і подивилася на Романа.

– Я пробачив Юлі, і на той момент мені здавалося, що це правильний учинок. Через свою дурість думав, що дитина стане тим елементом, який може з’єднати нас. Помилився. Вмовив Юлю не робити аборт. Обіцяв, що прийму дитину й любитиму її, як рідну. Після народження Домініки Юля зійшла з котушок. Постійні загули, пиятика, Юля була вічно роздратована, заплакана. Перші два роки я намагався лікувати її від післяпологової депресії, яку їй діагностували лікарі. Та марно. Ми якось прожили разом іще рік, і Юля пішла… В один момент. Узяла речі й пішла. Написала відмову від дитини і зникла з нашого життя.

Сніг забілив фарбами вулицю, ніби ковдрою накрив. Роман дістав із пачки ще одну цигарку і знову блиснув запальничкою.

– Гадаю, ви не проти? – запитав, наче в нікуди.

Олена сиділа в машині, але їй здавалося, що вона летить у безодню, під нею – прірва.

– Я не люблю Домініки. Вона щоденно мені нагадує, що я невдаха, якого ось так легко можна зрадити, якому можна нав’язати дитину і зникнути. Нагадує про те, що так ніколи й не станеться, про почуття, які так і не зробили нас щасливими, про мрії, які так і не здійснилися. Домініка щоденно, щосекундно мені нагадує про те, що вже нічого не можна змінити. Розумієте? Вона – моє покарання за помилки.

Олена дивилася на батька Домініки, і її щоками текли сльози.

– Ні. Не розумію, – промовила стиха. – Ви зробили все, щоб ця дитина з’явилася на світ. Вмовили народити жінку, якій це не було потрібно, задля своєї мети. А коли план провалився, Домініка виявилася зайвою ланкою. Чи не так? Навіщо любити того, хто не виправдовує твоїх сподівань? Так?

Роман явно не очікував почути таке від Олени.

– Ви можете мене звільнити цієї ж хвилини. Але скажіть мені, будь ласка, Романе Миколайовичу, чому ви відплачуєте Домініці тією ж монетою, якою вам платила ваша дружина? Невже ця гра на рівних? Дорослий, самодостатній чоловік і маленька дівчинка, долею якої розпоряджаються всі ті, кому вона вірила, хто має її любити, але не любить, має берегти, але не цінує… – жінка перейшла на крик, сама того не розуміючи. – Навіщо вам Домініка, якщо ви нехтуєте її почуттями? Вам важко від того ж, що і їй. Вам болить, що вашу любов розтоптала дружина? Тоді уявіть, як боляче дівчинці від нерозуміння того, чому її любов не потрібна власному батькові. Господи, чому Ти даєш дітей тим, хто на це не заслуговує? Чому? Любов дитини – то найкраще, що може бути. Тільки ви її не варті!!! Не варті!! Якщо для вас Домініка покарання, віддайте її мені, для мене вона буде винагородою. Мовчите? Немає що сказати? Припиніть вдавати ображеного і подумайте про дитину, якій дуже потрібно, щоб у неї був хтось, хто не зрадить і не залишить…

Жінка різко відчинила дверцята машини й вибігла на сніг. У її грудях нестерпно пекло і горіло, сльози текли обличчям. Але слухати цього чоловіка в неї не було більше сил. Олена знала напевно, що більше не побачить своєї маленької Домініки. Не обійме її золотих кучериків і не вдихне такого рідного аромату. І від цього жінці хотілося кричати на весь світ… Вона чула, як за спиною зірвалася з місця автівка. Романові слова пропалили в душі дірку. Розлука з дитиною могла вбити Олену, але вороття назад уже не було.

Ніч тяглася вічністю. Олена спакувала свої речі. Бережно склала в коробку ляльку, яка так сподобалася Домініці, і написала на картці: «Я завжди тебе любитиму. Твоя Олена». Зранку занесла Ганні Андріївні з проханням передати дівчинці подарунок через Ольгу Іванівну, знаючи напевно, що більше їй не дозволять зустрітися з дитиною. Сусідка нічого не запитувала в Олени, тільки міцно її обійняла.

– Приїзди хоч інколи, Оленко. Ти прикрасила мої самотні дні. Дякую тобі.

Олена викликала таксі й поїхала на вокзал. Час навідати батьків… Рани завжди гояться швидше, коли поруч ті, хто тебе любить…

***

Яскраві вогні горіли у вітринах вулиць, поєднуючись із середньовічною атмосферою, якою було наповнене місто. Різдвяний ярмарок на Староміській площі вабив до себе туристів. Місто готувалося до Сильвестрової ночі. Олена блукала казковими вуличками Праги, наче кадрами зі стрічки кінофільму, але думками була надто далеко. Від першого дня, з моменту приїзду і до сьогодні жінка відчувала себе зрадницею Домініки. Як вона могла ось так, без пояснень поїхати від неї? Невже ця дитина мало настраждалася від байдужості дорослих? Навіть якби батько дівчинки заборонив пускати її на поріг будинку, треба було всілякими можливими й неможливими способами поговорити з Домінікою, пояснити їй усе… Але як
пояснити п’ятирічній дитині, що не варто прив’язуватися до людей і вірити їм, однаково зроблять боляче? Чим вона краща за Юлю? Та принаймні була відразу відверта у своїх почуттях до дитини. А Олена, виходить, обманула, зрадила, дала надію і втекла.

Від цієї правди Олена відчувала огиду до самої себе. Намагалася гнати від себе погані думки, але вони тиснули й не давали зосередитися на чомусь іншому.

Жінка зайшла в кафе, де мала зустрітися з батьками. Тато хотів познайомити Олену з колегою із цеху, викладачем з України, який приїхав до Праги за програмою обміну досвідом. Жінка розуміла, що це чергова спроба батьків улаштувати її особисте життя, але не могла відмовити їм. Хоча варто віддати належне татові й мамі, вони жодного разу надокучали їй запитаннями. Не сліпі, бачили й розуміли, що в доньки не все гаразд, але дали час на роздуми. За це Олена була неймовірно вдячна.

Годинник на стіні показував першу дня, але завжди пунктуальні батьки затримувалися. Не дивно, містом не проштовхнутися через усюдисущих туристів. Олена розгорнула книгу і, поки чекала батьків, почала читати. На мить жінці здалося, що в неї дежа вю. До крику знайомий аромат, що так боляче нагадав Олені про…

Перед столиком навпроти стояла Домініка. У чудернацькій шапці з великими помпонами та у криво застебнутому пальті. В руках дівчинка тримала Оленину ляльку. Жінці здалося, що вона спить. Чи, може, це просто гра фантазії?

– Хух. Ми з татком ледве тебе знайшли, – мовила Домініка так, наче бачилася з Оленою вчора. – Стільки людей – не пройти.

– А як ти?.. А що ти?.. – Олена не могла зліпити слів докупи.

Вхопила дівчинку, затисла в обіймах, боячись, що це тільки її уява малює і мала зараз зникне.

– Легше, легше, Олено Анатоліївно, задушите мою дитину. Бачу, ви набралися сил у відпустці за цей місяць, – усміхнувся щиро жінці Роман.

Він з’явився, наче нізвідки, й навис над зляканою Оленою.

– У відпустці? – вона не вловила суті.

– Ну, так. У відпустці, яку ви в мене попросили через візит до батьків у Прагу. Ви забули, Олено Анатоліївно? – щебетав Роман Миколайович так, ніби той вечір в авто був суцільною вигадкою самої няньки. – Так-от. Відпустка добігає завершення. А ми з Домінікою, за щасливим збігом обставин, тепер житимемо тут, у столиці Чехії. Мені запропонували роботу в столичному університеті. Тому, якщо ви не проти, житимете з нами…

Олена сиділа, ніби заклякла. Боялася навіть моргнути, щоб усе не розвіялося… У глибині душі вона була неймовірно вдячна Романові за те, що він зумів пояснити доньці, чому зникла няня, тим самим не даючи підстав дівчинці зневіритися в людях іще більше.

Домініка не розуміла, чому Олена сидить, ніби нежива. До столу підійшов офіціант, і дівчинка ламаною англійською почала замовляти страви та напої так, ніби робить це мало не щодня. Жінку це приємно вразило, і вона усміхнулася до Домініки.

Роман сів навпроти Олени, накрив її руку своєю долонею.

– Дякую вам! – спробував зазирнути в її очі.

– Мені? За що? – здивувалася жінка.

Тепло його руки розлилося її змерзлою рукою.

– Ви допомогли мені зрозуміти очевидні речі, які я вперто відмовлявся помічати.

– Чомусь я думаю, що від однієї розмови люди не прозрівають. Варто було пройти важкий шлях, щоб визнати власні помилки. Чи я не маю рації?

– Так. Усе правильно. В мене був час на роздуми. Багато часу. Ваші слова стали поштовхом до змін. І я не гаяв часу даремно. Коротко кажучи, є фахівець, який допоміг мені. Але все це лише завдяки вам. Ви, Олено, перша людина, яка сказала мені правду в очі. Безкорисливо. Не лили мені мед у вуха, як робили це інші, з корисливою метою. Ви дали мені ляпас, заслужений, щоб я отямився і зумів урешті взяти відповідальність за дитину, яка тримається за мене. Повірте, мені соромно за свої слова та вчинки. І присягаюся, якщо ви повернетеся до нас на роботу, то відразу зауважите зміни… – помітно було, що чоловік хвилюється.

– Говоріть тихіше, Домініка може почути, – Олена подивилася з любов’ю на дівчинку, яка так зосереджено пояснювала офіціантові, що ж вона хоче на десерт.

– Нехай. Вона знає, що я відвідую психолога. Мені не соромно.

Олена ще раз усміхнулася від почутого.

– А який відсоток збігу, що ви мали опинитися в Празі в той момент, коли я поїхала сюди? – запитала прямо.

– Розкусили мене і тут. Коли я привіз вас на дачу, відразу впізнав її, адже неодноразово бував у професора Анатолія Івановича в гостях. А далі все – як у кіно. Вкотре мені запропонували обмін досвідом. І коли я почув, куди потрібно їхати, а також те, що в списках колег – ваш батько, зрозумів, де ви і що маю робити. Це доля.

– Ви не забагато нафантазували, Романе Миколайовичу?

– Побачимо… – дзвінко засміявся Роман. – Розпочнімо все з чистого аркуша?

Олена не розуміла, що означають його слова, але була впевнена, що це найщасливіший день у її житті.

Домініка підсунулася до няньки ближче, обійняла її за шию і прошепотіла на вушко:

– Тато каже, що ти вродлива! Може, здійсниться моє найзаповітніше бажання і ти будеш моєю мамою?

Олена обійняла таку рідну, свою дівчинку. Ця дитина запалила в її серці сотні іскорок. Жінці хотілося любити, дбати про неї, цілувати маленьку та ніколи нікуди не відпускати. Домініка посадила в її душі зернятко, яке що не день проростало. Так буває тільки з материнською любов’ю.

Сніг падав, засипаючи вулиці зимового міста, і дарував відчуття казки та дива. І це справді було диво: з трьох окремих частин створювалося єдине ціле. Але час покаже.