ЧОМУ ПРИХОДИТЬ І ЙДЕ ЛЮБОВ

– Це не так просто – лише приймати і нічого не віддавати… На ось, почитай.

Так Люба відкрила для неї дивовижний світ поетки Олени Теліги. Її вірші, її безцінні листи… Скільки в них усього: жіночності, роздумів про дружбу й кохання, звичайних побутових дрібниць, без яких годі уявити тогочасну епоху.

1932–33 роки – це час, коли Олена Теліга листувалася зі своєю товаришкою Наталією Лівицькою-Холодною: «Для мене писати тобі – найбільша радість. Це є для мене незнана розкіш – діли­тися з кимось, а головне з жінкою, всім…» Оті листи і роздуми Олени Теліги спонукатимуть Аллу й Любу до осмислення поняття дружби, підтримки, кохання…

Натрапила на рядки, в яких поетка описувала свої почуття до Михайла Теліги, свого чоловіка: «Натусенька, ти навіть не уявляєш, який він мені дорогий. Не мені зорієнтуватися в тому, шо це є: кохання, обожання, приязнь, чи захоплення, чи не те, й не друге й не третє, але те почуття є таким глибоким, що ти мусиш з цим погодитися і не ставитися до нього легковажно, бо інакше я не можу бути з тобою цілком щирою, а це було б мені неймовірно боляче…

…Мене так мучить останнім часом думка: при всій моїй великій любові до Михайла у мене, переконуюся, немає до нього кохання. При таких умовах життя є дуже тяжким для нас обох, а зокрема для мене, бо я з любові до Михайла стараюся не показати йому брак кохання. Не кажи, звичайно, про це нікому, і не чіпай цього питання у листі до мене, але зараз у мене такий настрій, що мусила написати тобі про це…»

Алла боялася зізнатися навіть собі, що її почуття до свого відданого лицаря Костянтина було надзвичайним – теплим, прихильним, вдячним… Але на запитання «Чи були ті почуття глибокими та сильними?» вона не мала відповіді, бо любов – прийняття – то не вогнен­на пристрасть.

…Вони були так давно разом, що здавалося, ніби ніколи не існували окремо одне від одного. Ще від тих безтурботних дитячих часів вони були разом, бо Костянтин завжди поряд. А коли пришла біда, і місце кожного чоловіка було серед захисників, Костя опинився там. Той вечір Алла запам’ятала до найменшої дрібниці: Костя складав речі в наплічник, уважно переглядав усе, що має бути. Кілька разів ставив телефон на підзарядку і все просив Аллу простежити, щоб він добре був заряджений. Тривога, спочатку ледь помітна, наростала і ставала все більшою. Алла усвідомила, що так, як раніше, вже не буде. От він зараз поїде, а вона залишиться сама. «Сама? Як це?» – перепитувала чи то себе, чи то ще когось. Вона ніколи не лишалася сама, він, її відданий лицар, не залишав її ані на хвилину. В його очах завжди було стільки захвату, безумовного кохання, що всі ті, хто добре знав їхню пару, говорили: «Він дивиться на Аллу, як на сонце. Костянтин – сонцепоклонник». А коли ти знаєш, що тебе кохають так, як це має бути, тоді тобі нічого не страшно.

Костя виходив на зв’язок, щой­но видавалася вільна хвилина. Алла хвилювалася за нього, хоч усвідомлювала, що щось змінилось у їхніх стосунках чи не змінилось, а вона просто усвідомила, що завжди любила його із вдячності.

Кілька днів було в Костика відпуски, їхати додому означало лише одне – весь вільний час він проведе в дорозі. Алла відразу заявила що вона сама поїде до нього, туди, до прифронтового міста. Костя захвилювався, бо невідомо, що могло статися в дорозі, та й ситуація доволі напружена. Але Алла нічого слухати не хотіла. Під час розмови з’ясувалося, що до одного із його побратимів теж їхатиме дружина, тож вдвох і безпечніше, і веселіше.

Алла справді з перших хвилин заприятелювала з Наталею – дружиною Андрія. В дорозі гомоніли всяке. Наталя перервала розмову, мить помовчала, а потім запитала:

– Не знаю, як вони ТАМ витримують усе це… Чомусь весь час думаю про те, що чекає на мене, якщо раптом він не повер­неться… – Жінка замовкла, відвернулася. Не хотіла, аби бачили її сльози.

«Вона його кохає, – подумала Алла, – а він? Любить чи тільки приймає її почуття». Проте вголос, звісно, цього не сказала.

Обох побратимів відпустили на короткотермінову зустріч із дружинами, тож радість була неймовірна. Костя схуднув, проте залишався бадьорим. А от Андрій – чоловік Наталі, попри втому, виснаженість, вразив Аллу своєю усмішкою. Здавалося, що навколо нічого не існує – ані вій­ни, ані постійного очікування смерті. Андрій випромінював стільки оптимізму, що неможливо було не захоплюватися його життєвою енергією. Вони провели кілька годин усі разом. А потім, залишившись наодинці з Костею, Алла ніяк не могла позбутись згадки про Андрія. Хотілося знай­ти будь-який привід, щоб побачити його, подивитися в його очі. Навіть почала собі дорікати, що думає про очі чужого чоловіка, а своєму відповідає не до ладу. Треба просто забиратися геть звідси, допоки зовсім не збожеволіла…

Проте й Костя, хоча і радий був зустрічі, тримався трохи відсторонено. А коли озвався мобільний, Алла раптом побачила збентеження на його обличчі. Чоловік відійшов убік, не хотів, щоб його чули. І насамперед Алла. Алла… Все його життя, із самого дитинства, було пов’язане з Аллою, і він нічого не міг змінити. А от вій­на, це жорстоке випробовування, змінила все. Марта служила в бригаді Костянтина і його все більше тягнуло до неї. Чоловік розумів, що нічого такого досі не переживав. Йому хотілося бачити Марту щодня, піклуватися, захистити й не пустити на небезпечне завдання. Така тендітна жінка, хіба її місце на війні? Це було щось знач­но більше, ніж те, що він відчував до Алли, глибше, свідоміше і… пристрасніше.

Над землею клубочилися хмари, і жорстока війна загартовувала воїнів. От лишень їхні серця лишалися так само вразливими і відкритими, ніби й не було цих важких випробувань. І все можна було зрозуміти в цьому мінливому світі: чому спалахують зорі і дарує новий день сонце? Чому здіймаються на морі хвилі й чому зникають сліди на піску? Непідвладною лишалася одна таємниця: звідки береться і куди назавжди йде любов, залишаючи в душах людей щемкий спогад?..