ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
414Жіночі історії
Чи були студенти з гуртожитку всенький рік гарними хлопцями й дівчатами? То лише святому Миколаєві відомо.
Щоправда, ніхто з них не знайшов зранку під подушкою медових пряників чи хоч шоколадок. Та, певно, отой Миколай просто не розмінювався на дріб’язки, а вирішив ощасливити увесь гуртожиток гуртом. Комендантка Ганна Микитівна несподівано прийшла на роботу в дуже гарному настрої.
Повірити в це досвідченим мешканцям було непросто. Бо ніхто не зміг згадати, коли востаннє бачив на тонких суворих вустах щиру усмішку. А вже останнім часом ті, в кого інстинкт самозбереження ще не зовсім атрофувався, намагалися не потрапляти їй зайвий раз на очі.
А тут зранку комендантка усміхається, не просто киває головою на привітання, а ще й вітається у відповідь. Хлопцям, які сильніші з виду, таки загадували після пар підійти до неї, аби допомогти прикрасити гуртожиток до зимових свят.
Але їх просили, а не наказували! Тож жоден із них не наважився вголос обурюватись.
На всяк випадок студенти зачаїлися, обмінюючись плітками лише в смс-ках і чатах гуртожитку. Дівчата були категоричні: Ганна Микитівна закохалась. Тож тепер щаслива і всім житиметься краще!
Сергій-волейболіст із верхнього поверху щиро бовкнув: «А хіба в передпенсійному віці ще закохуються?!» – й отримав колективну віртуальну прочуханку. Інші хлопці, перечекавши бурю, обережно допитувались: «А скільки, на думку експерток-дівчат, та закоханість має тривати? До наступного генерального прибирання вистачить?».
Аспіранти й викладачі – ті, які молодші, – справно й анонімно моніторили чат, який студенти звично вважали «територією, вільною від дорослих». Отож мешканці викладацьких поверхів теж зацікавились можливими перемінами у спілкуванні з коменданткою. Хоча б тому, що більшість пам’ятала її з часів власного студентства і, як і заведено серед людей із вищою освітою, не вірила в дива.
Щоправда, й за таких умов дехто примудрився отримати новину невчасно. Скажімо, Майя Стефанівна не стежила за віртуальною дискусією, бо саме закінчувала прив’язувати велику шоколадку до ручки дверей кімнати багатодітної Марини з другого поверху і формувала великий бант. Її донька Іринка, вже вдягнена для походу в дитсадок, спостерігала за матусиними діями сяючими очима.
Майя ще не задумувалась над тим, що ця шоколадка могла б дістатися не її найкращій подружці Олесьці та її молодшим братикові й сестриці, а власне їй самій. Для неї важливішим було, що в неї така неймовірна мама, якій сам святий Миколай доручив привітати сусідів.
А потім вони заквапились у дитсадочок. І спізнюватись такого дня не годиться, і не хотілося псувати сюрприз сусідам. Хай думають, що то і справді святий Миколай блукає зранку довгими коридорами між дверима блоків, звіряється зі списком і лізе у великий міх по гостинці.
На сходах Майя одним оком, геть не педагогічно, зиркнула у смартфон, де чат гуртожитку безперервно пискотів. І ледь не наткнулась на аспірантку Мар’яну, яка теж зирила в телефон.
Вибачення, незручні смішки. І раптом Мар’яна єхидно примружилась:
– І навіть не спитаєш мене, чи справді наша кам’яна Ганна закохалась?
Мар’яна під настрій розкидала на картах усім охочим. І, казали, останнім часом Ганна Микитівна, сердита через якусь родинну кризу, зачастила до ворожчиної кімнати.
– А що, це моя справа?! – Майя не була жайворонком, тож зранку її акторських здібностей не стало, аби хоч зобразити обурення. – Це яке б запитання було за ранок у тебе, третє чи вже четверте? Вибач, не вірю у твоє ворожіння, ти знаєш. Але хоч що б ти там передбачала кому, а таємниці зберігати вмієш, за це й цінують тебе.
– Ну, взагалі, п’яте чи й шосте. Надарма, звісно, до тебе причепилась, вибач, але цікаво стало, чи до обіду десятка таких цікавих набереться. А шкода навіть, що не віриш у все таке… Я б і грошей не взяла, але наобіцяла б гарного року тобі та спадкоємиці твоїй.
Майя не образилась: кожен по-своєму дякує. Лише кивнула й разом із малою заквапилась у дошкільний заклад, а Мар’яна – на зустріч із науковим керівником. Тому, як аспірантка спізниться, жоден святий гарного настрою не принесе.
Тим часом день перевалив за полудень. Комендантка все ще поглядала навколо доста поблажливо. Це вже не породило подиву в тих, хто поруч. Тепер вони перейшли до складнішої реакції на диво: намагалися збагнути, як діяти, аби зберегти отой гарний настрій керівництва.
Зараз саме студенти, відібрані за розсудливість, акуратність й інші чесноти, прикрашали ялинку в холі біля вахти. Ганна Микитівна навіть на якийсь час перестала наглядати за ними, поклавши цей почесний обов’язок на Лариску з філологів. Усі знали її як зразкову зануду, ще й із гострим язиком: дорослим скаржитись не буде, але сама така – відбриє, якщо байдикуватимеш, що йой.
До того ж розвішувати гірлянди й ліпити сніжинки на вікна – не так уже й неймовірно складно. А ялинку взялася наряджати сама Лариса: за три роки проживання в гуртожитку вона чудово засвоїла, що потім відстань між іграшками і намистом вимірюватимуть ледь не лінійками. І краще самій причепурити штучні віти, ніж вислуховувати дорікання за недбалість інших.
– Скажи, будь ласка, ти отут витріщаєшся. Інших справ не маєш? То берись – допомагай!
От цього Лінка не чекала. Лариска, звісно, ще та задавака й командирка, однак просто так командувати тією, що повз квапиться у важливих справах і лише на секунду вирішила перепочити, не стала б: надто розумна. У Ліни що, на чолі написано, що їй дуже кортить хоч одну пластмасову прикрасу на ті зеленаві віти повісити?! Чи що з нею не так?
Та ну, дурниці, звісно. Вона й у притулку малою такою фігнею не страждала б, відбрехалася б, що нога чи рука болить, чи й іграшку «випадково» впустила б, щоб нагримали й дали спокій.
А коли вже її взяли в дитбудинок сімейного типу – от же ж пощастило потрапити «в майже родину»! – вона була підлітком. Тож зрозуміло, що прикрашали деревину менші, а її намагалися припахати допомагати «мамі» й «сестричкам» готувати святкову вечерю.
То вже тепер, аби її змушували прикрашати якесь пластмасове одоробло дівки на рік старші?! О, розігналися!
– Допоможи, будь ласка! – Лариска стишила голос до шепоту. – Почуваюся не дуже, не хочу перед іншими показувати, а тут ще роботи й роботи.
Лінка трохи пом’якшилась: їй цей аргумент був зрозумілий. Може ж прохати нормально! І саме їй довірилась, бо зрозуміла, що вона тут – найрозумніша!
Тож коли за декілька хвилин Ганна Микитівна повернулась із вулиці в хол знервована, поглядаючи щомиті на телефон, Ліна саме старанно розвішувала кульки. Так захопилась, що не помітила навіть: її роботу дуже хотіли розкритикувати і навіть мали б за що. Але, глянувши на щасливу дівчину, спохмурніла комендантка махнула рукою й промовчала. Лариска подумки назвала себе розумницею, бо треба ж, щоб хоч хтось визнавав її заслуги. І почала швидко й майже непомітно поправляти Лінчину роботу, так, щоб прискіпатися не було до чого.
А Ганна Микитівна вкотре глянула на екран смартфона: невже донька останньої миті передумала?! Навіщо й було миритися з матір’ю, з якою через вітчима вже й не розмовляла декілька років? Бачте, дізнавшись, що матінка знову розлучена, зласкавилась, сама зателефонувала, домовилась, що онуку на свято привезе з іншого міста. Невже отак помстилась за давні сварки і навіть не перетелефонує?!
Жінка раптом відчула, що в холі задушливо, і знову вийшла на ґанок. Навіть не накинула на плечі куртку. Ще бракувало показати комусь свою слабкість – зі світу зживуть!
І байдуже, що на светр одразу щедро сипонуло снігом. Для кого себе берегти? Але раптом її обережно поторсали за руку. Знизу вгору на неї дивилась мала Іринка тієї Майї Стефанівни... Викладачка, смішно, вона ж ту Майю ще підлітком пам’ятає, першокурсницею, а тут уже дітиську за рік до школи…
Ще одна ростить дитину сама, як і донька самої Ганни Микитівни, врешті. Чого тим хлопцям треба? Гаразд, дівок набридлих, але чому вони дітей своїх кидають?!
Іруська не здогадувалась про сердиті думки тітоньки. Вона серйозно простягала цукерку в пістрявій обгортці на чистій долоньці:
– Ганно Микитівно, ми з мамою зранку сьогодні святого Миколая бачили. Це він вам передав!
– Цілу цукерку? Шоколадну? Дуже щедро! – їй самій здалося, що голос скидається на клекіт старої ворони. – Спасибі, сонечку. Тільки я не вірю у святого Миколая. Чи він про це знає?
– Знає, він усе знає, – упевнено кивнуло дівча. – А от він у вас вірить! І в маму, і в мене, і у весь гуртожиток, навіть у цілий світ!
– Ходімо, Іринко, – втрутилась Майя, відчувши, що така космогонія, мабуть, не втішить співрозмовницю малої. – Ходімо, Ганно Микитівно, будь ласка! – якось зовсім по-студентськи додала вона.
Та махнула рукою. І Майя увійшла в приміщення сама, твердо вирішивши, що зараз повернеться з курткою для впертої жінки. І затрималась, почувши сварку студентів.
– Комендантка що, плаче?! – хлопець, який розвішував гірлянди, завмер на стільці, припавши до вікна, й потягнувся по смартфон. Не зі зла, радше машинально, ніби помітив якесь незвичайне явище природи, яке потрібно зафільмувати.
– Слухай, припини, сховай! Дорослі ж, врешті, люди. Має бути якась межа, – Лариска була дуже серйозною. – Сховай, бо будуть у тебе неприємності. Як не від святого Миколая, то від мене. Ти ж
знаєш, я можу.
– Так, Славку, краще не треба випробовувати терпіння святого Миколая, який оцінив сьогодні ваш колоквіум вище, ніж ви насправді вивчили, – не втрималась Майя.
Славко щиро знітився і забурмотів, що не хотів нічого такого. Майя Стефанівна не дослухалась: вона звеліла Іринці чекати й вискочила з курткою комендантки надвір.
Саме цієї миті впертий телефон Ганни Микитівни задзвонив. Та, нервуючись, тицяла в екран, мимохідь натиснула на гучний зв’язок. І Майя не могла не почути схвильований жіночий голос:
– Мамо, я не знаю, що там зі зв’язком, жах! Ледь дотелефонувалась… Ми вже із Софійкою під’їжджаємо до твоєї роботи, захопимо тебе, бо ти там ночуватимеш. Та й додому. Мамо, ну, чого ти?! Ну що ти, мамо! Усе гаразд!
Майя мовчки накинула на плечі старшої жінки одежину й повернулась усередину.
Там її Іруська саме поважно розповідала дорослим дівчаткам, що святий Миколай такий добрий! Він приніс їй стільки гарних подарунків. І не лише їй. І зовсім-зовсім не переплутав: усім дарував те, що потрібно.
Лінка скептично хмикала, але тихо, бо не хотіла, аби її від майже прикрашеної ялинки шугнули, а вона ж уже стільки зробила!
Лариса не пам’ятала, чи в Ірчиному віці вірила у святого Миколая. Ніби ні. Та сперечатись із комашам і псувати йому свято не стала. Навіть дозволила одну кульку на найнижчу гілку причепити.
Ще подумала: добре, що та Майя Стефанівна в неї зараз не викладає. Тож не подумає, що то вона так піддобрюється. Та Лариска й без усяких лестощів, а вже й без святих чого хочеш досягне!
А цукерки доведеться купувати: Юльці-сусідці свято подавай. Та й собі можна влаштувати: вона таки незле поводиться, здебільшого. Заслужила.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
164
Життєві історії
