ЧЕМНА СОФІЙКА

Сльози потекли прозорими потічками. Мама пригорнула Софійку до грудей, дідусь чогось раптом почав терти очі, а бабця відвернулась до плити, щоб перевернути млинці у сковорідці, і у старенької якось дивно затремтіли плечі…

Більше Софійка до дідусевої пасіки й на крок не наближається. Бо чемна…

***

– Соню! Софійко! – мамин голос висмикнув дівчинку з густого малинового джему спогадів та споглядання світу крізь сито листка.

– Я тут!

– Де?

– У малині…

– Хутенько снідати!

Софійка випурхнула з літнього виру зелені, підбігла:

– Тато телефонував?

– Ще рано-вранці, коли ти спала.

– Їде?

Мама кивнула. Вродливе обличчя засяяло радістю. Софійка засміялась:

– Я ж казала, що треба пекти більший тортик, бо татко на свій день народження буде вдома.

– І звідки ти все знаєш? – жінка підхопила доньку на руки й покрутилась.

– Не все, – насупилась Софійка.

Ото мама кумедна! Як можна все знати, якщо ще стільки таємниць навколо? Для Софійки досі залишається загадкою, як курчата влазять у яйця, якщо там немає жодного отвору. Два тижні тому зозуляста квочка вивела тринадцятеро жовтих, руденьких і чорних кульок. А перед тим довго-довго їх гріла теплим пір’ячком. Софія декілька днів поспіль ходила задумана, а тоді тихцем прокралась у курятник, зібрала свіженькі яйця, вигребла з гнізда пір’я, склала все те в кошик і гайнула до хати. Вивудила із шафи в коридорі велику стару бабину хустку – вовняну, ту, якою старенька з першим похолоданням поперек замотує. Зробила з неї гніздечко, намостила на ньому пір’ячка, поклала яйця і заховала під ковдру… Ох і крику було, коли цю схованку виявила бабця! Софійка досі на неї сердиться. От чого нести із самого ранку ті вареники із сиром у її кімнату? Ніби ото Соня не знає дороги до кухні. Дивні вони – ці дорослі. Поводяться наче діти малі…

***

Максим повільно простував викладеним бруківкою хідником і роззирався навкруг. Чоловікові часто доводилось зупинятись, перечікувати фантомний біль у двох пальцях на нозі, відтятих осколком разом зі шматком берця. Лікарі у шпиталі заспокоїли Максима, мовляв, згодом цей біль мине. Може, так і буде. А може, й ні… Кому до снаги нині робити якісь прогнози?

Рідним Максим нічого не розповідав, отож ніхто з них не знає, що пів року тому вилежував боки на лікарняному ліжку. Навіщо їх зайвий раз турбувати? Без того хвилюються.

Чоловік зненацька став стовпом. Прикипів очима до барвистих віт­рин великої крамниці дитячих іграшок. Та це ж цілий палац! От би Софійку в це дитяче королівство.

Перед входом у крамницю Максим зняв величезний наплічник, повів носом, принюхуючись до самого себе. Ну, свіжістю та польовими ромашками він точно не пахне. Радше від нього тхне потом, кров’ю і пилом південних степів. Той запах уже в’ївся у шкіру намертво. Разом із чорною кіптявою війни та вічної туги за побратимами, які в цьому житті вже не пройдуться так рідними вулицями, як оце він сьогодні…

Скляні двері крамниці без поспіху впустили Максима в затишне приміщення. Над головою заспівала тонким голосом мелодія вітру. Чоловік поставив свої речі біля каси:

– Ви не проти, якщо залишу це тут? Бо в жодну шафку для речей не убгаю. Надто габаритне.

Молоденька касирка привітно усміхнулась:

– Авжеж! Я можу вам іще чимось допомогти?

Кивнув:

– Потрібен подарунок для донеч­ки. Їй майже шість. Софійка любить тваринок. Покажіть, де тут у вас м’які іграшки.

Касирка погукала консультантку. Струнка темноока дівчинка, юна, молода-зелена, як весняний парос­ток, мабуть, студентка на підробітку, провела Максима до довжелезних та височенних полиць. Від розмаїття барвистого товару йому замигтіло в очах. Чоловік довго роздивлявся, врешті, зупинив погляд на великому пухнастому руденькому котикові. Доця їх обожнює. Позаторік їхня кицька привела чотирьох маленьких клубочків, то мала жодного не дозволила віддати, коли підросли. Так і залишились усі, разом із кицькою та двома дорослими котами.

Максим усміхнувся своїм спогадам. Обережно зняв із полички іграшку.

– Гарний вибір, – похвалила консультантка. – Я б точно зраділа такому подарунку в дитинстві.

Чоловік засяяв від радості. Пішов розраховуватись за товар. Касирка поставила перед ним паперову склянку з кавою.

– Це вам. Дякуємо за спокій, – промовила вдячно, і кутики її вуст затремтіли від схвильованого усміху. Дівчина почервоніла. А тоді зов­сім несподівано вийшла з-за стійки каси й тихо додала: – Можна вас обійняти? Просто в мене тато теж на війні… Ми давно не бачились…

Максим обережно пригорнув дівчину до грудей. Затамував подих, боячись сполохати беззахисну маленьку пташку. Скільки таких уже залишилось сиротами! І ніщо та ніхто у світі не зможе заповнити порожнечі в дитячих серцях…

Касирка випірнула з обій­мів. Її очі повні сліз.

– Здоров’я вам, – шморгнула носом. – І перемоги!

– Дякую щиро! Переказуйте вітання татові.

Максим вийшов із крамниці. Набрав повні груди повітря. Важко… Швидше б додому! У притулок спокою і любові найрідніших. Тільки там зуміє зігріти душу, скрижанілу від болю та жахів війни. Лише вдома…

***

Софійка вибігла на дорогу. Неначе хтось невидимий штовхав її у спину. Дівчинка притулила долоньку дашком до чола, затуляючись від вечірнього сонечка. Пильно придивилась, а за мить із радісним лементом гайнула назустріч високій широкоплечій постаті, що з’явилася вдалині на тлі призахідного вогнистого марева.

– Татку! Татку! – Софійка перекрикувала вітер, що свистів у вухах.

Її підхопили міцні жилаві руки, високо-високо підкинули, загорнули в найтепліші у світі обійми й ніжно пригладили скуйовджену копичку густого хвилястого волосся.

– Ти ж моє сонечко! Ти моя маленька дівчинка…

Софійка міцно притиснулась щічкою до таткової – колючої, як їжак.

– Тебе так довго не було! Я сумувала за тобою… – промовила тихо.

– Я теж, Софійко!

– І добре поводилась, була чемною. Щоб ти приїхав…

– Хіба наша донечка може бути бешкетницею? – Максим весело глянув на дружину, яка саме підбігла, заплакана і щаслива, зустрічаючи коханого.

Між цілунками, обіймами й радісними вигуками з наплічника вигулькував здивованими очима пухнастий котик. Незабаром він опиниться у руках найчемнішої у світі дівчинки, яка щовечора розповідатиме йому історії зі свого життя, ділитиметься таємницями і чекатиме татка. А ще наважиться-таки вилізти на стару вишню, де на самій верхівці ховаються найсолодші ягідки. І неодмінно відлупцює сусідського хлопчиська, на два роки старшого, щоб не шмагав прутом свого маленького песика. Багато чого Софійка ще зробить доброго. Хай навіть іноді її й сваритиме бабця, зате татко пишається своєю донечкою. Вона це точно знає!