Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

Передплатити

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

03 серпня
126

ЧЕМНА СОФІЙКА

 

Сльози потекли прозорими потічками. Мама пригорнула Софійку до грудей, дідусь чогось раптом почав терти очі, а бабця відвернулась до плити, щоб перевернути млинці у сковорідці, і у старенької якось дивно затремтіли плечі…

Більше Софійка до дідусевої пасіки й на крок не наближається. Бо чемна…

 

***

– Соню! Софійко! – мамин голос висмикнув дівчинку з густого малинового джему спогадів та споглядання світу крізь сито листка.

– Я тут!

– Де?

– У малині…

– Хутенько снідати!

Софійка випурхнула з літнього виру зелені, підбігла:

– Тато телефонував?

– Ще рано-вранці, коли ти спала.

– Їде?

Мама кивнула. Вродливе обличчя засяяло радістю. Софійка засміялась:

– Я ж казала, що треба пекти більший тортик, бо татко на свій день народження буде вдома.

– І звідки ти все знаєш? – жінка підхопила доньку на руки й покрутилась.

– Не все, – насупилась Софійка.

Ото мама кумедна! Як можна все знати, якщо ще стільки таємниць навколо? Для Софійки досі залишається загадкою, як курчата влазять у яйця, якщо там немає жодного отвору. Два тижні тому зозуляста квочка вивела тринадцятеро жовтих, руденьких і чорних кульок. А перед тим довго-довго їх гріла теплим пір’ячком. Софія декілька днів поспіль ходила задумана, а тоді тихцем прокралась у курятник, зібрала свіженькі яйця, вигребла з гнізда пір’я, склала все те в кошик і гайнула до хати. Вивудила із шафи в коридорі велику стару бабину хустку – вовняну, ту, якою старенька з першим похолоданням поперек замотує. Зробила з неї гніздечко, намостила на ньому пір’ячка, поклала яйця і заховала під ковдру… Ох і крику було, коли цю схованку виявила бабця! Софійка досі на неї сердиться. От чого нести із самого ранку ті вареники із сиром у її кімнату? Ніби ото Соня не знає дороги до кухні. Дивні вони – ці дорослі. Поводяться наче діти малі…

***

Максим повільно простував викладеним бруківкою хідником і роззирався навкруг. Чоловікові часто доводилось зупинятись, перечікувати фантомний біль у двох пальцях на нозі, відтятих осколком разом зі шматком берця. Лікарі у шпиталі заспокоїли Максима, мовляв, згодом цей біль мине. Може, так і буде. А може, й ні… Кому до снаги нині робити якісь прогнози?

Рідним Максим нічого не розповідав, отож ніхто з них не знає, що пів року тому вилежував боки на лікарняному ліжку. Навіщо їх зайвий раз турбувати? Без того хвилюються.

Чоловік зненацька став стовпом. Прикипів очима до барвистих віт­рин великої крамниці дитячих іграшок. Та це ж цілий палац! От би Софійку в це дитяче королівство.

Перед входом у крамницю Максим зняв величезний наплічник, повів носом, принюхуючись до самого себе. Ну, свіжістю та польовими ромашками він точно не пахне. Радше від нього тхне потом, кров’ю і пилом південних степів. Той запах уже в’ївся у шкіру намертво. Разом із чорною кіптявою війни та вічної туги за побратимами, які в цьому житті вже не пройдуться так рідними вулицями, як оце він сьогодні…

Скляні двері крамниці без поспіху впустили Максима в затишне приміщення. Над головою заспівала тонким голосом мелодія вітру. Чоловік поставив свої речі біля каси:

– Ви не проти, якщо залишу це тут? Бо в жодну шафку для речей не убгаю. Надто габаритне.

Молоденька касирка привітно усміхнулась:

– Авжеж! Я можу вам іще чимось допомогти?

Кивнув:

– Потрібен подарунок для донеч­ки. Їй майже шість. Софійка любить тваринок. Покажіть, де тут у вас м’які іграшки.

Касирка погукала консультантку. Струнка темноока дівчинка, юна, молода-зелена, як весняний парос­ток, мабуть, студентка на підробітку, провела Максима до довжелезних та височенних полиць. Від розмаїття барвистого товару йому замигтіло в очах. Чоловік довго роздивлявся, врешті, зупинив погляд на великому пухнастому руденькому котикові. Доця їх обожнює. Позаторік їхня кицька привела чотирьох маленьких клубочків, то мала жодного не дозволила віддати, коли підросли. Так і залишились усі, разом із кицькою та двома дорослими котами.

Максим усміхнувся своїм спогадам. Обережно зняв із полички іграшку.

– Гарний вибір, – похвалила консультантка. – Я б точно зраділа такому подарунку в дитинстві.

Чоловік засяяв від радості. Пішов розраховуватись за товар. Касирка поставила перед ним паперову склянку з кавою.

– Це вам. Дякуємо за спокій, – промовила вдячно, і кутики її вуст затремтіли від схвильованого усміху. Дівчина почервоніла. А тоді зов­сім несподівано вийшла з-за стійки каси й тихо додала: – Можна вас обійняти? Просто в мене тато теж на війні… Ми давно не бачились…

Максим обережно пригорнув дівчину до грудей. Затамував подих, боячись сполохати беззахисну маленьку пташку. Скільки таких уже залишилось сиротами! І ніщо та ніхто у світі не зможе заповнити порожнечі в дитячих серцях…

Касирка випірнула з обій­мів. Її очі повні сліз.

– Здоров’я вам, – шморгнула носом. – І перемоги!

– Дякую щиро! Переказуйте вітання татові.

Максим вийшов із крамниці. Набрав повні груди повітря. Важко… Швидше б додому! У притулок спокою і любові найрідніших. Тільки там зуміє зігріти душу, скрижанілу від болю та жахів війни. Лише вдома…

***

Софійка вибігла на дорогу. Неначе хтось невидимий штовхав її у спину. Дівчинка притулила долоньку дашком до чола, затуляючись від вечірнього сонечка. Пильно придивилась, а за мить із радісним лементом гайнула назустріч високій широкоплечій постаті, що з’явилася вдалині на тлі призахідного вогнистого марева.

– Татку! Татку! – Софійка перекрикувала вітер, що свистів у вухах.

Її підхопили міцні жилаві руки, високо-високо підкинули, загорнули в найтепліші у світі обійми й ніжно пригладили скуйовджену копичку густого хвилястого волосся.

– Ти ж моє сонечко! Ти моя маленька дівчинка…

Софійка міцно притиснулась щічкою до таткової – колючої, як їжак.

– Тебе так довго не було! Я сумувала за тобою… – промовила тихо.

– Я теж, Софійко!

– І добре поводилась, була чемною. Щоб ти приїхав…

– Хіба наша донечка може бути бешкетницею? – Максим весело глянув на дружину, яка саме підбігла, заплакана і щаслива, зустрічаючи коханого.

Між цілунками, обіймами й радісними вигуками з наплічника вигулькував здивованими очима пухнастий котик. Незабаром він опиниться у руках найчемнішої у світі дівчинки, яка щовечора розповідатиме йому історії зі свого життя, ділитиметься таємницями і чекатиме татка. А ще наважиться-таки вилізти на стару вишню, де на самій верхівці ховаються найсолодші ягідки. І неодмінно відлупцює сусідського хлопчиська, на два роки старшого, щоб не шмагав прутом свого маленького песика. Багато чого Софійка ще зробить доброго. Хай навіть іноді її й сваритиме бабця, зате татко пишається своєю донечкою. Вона це точно знає!

 

Автор: Ірина ЯСІНСЬКА

Читайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

«ДЯДЕЧКУ, ДОПОМОЖІТЬ!»
ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
«ДЯДЕЧКУ, ДОПОМОЖІТЬ!»
08 жовтня 139
МИСЛИВЦІ НА МУХОМОРІВ
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
МИСЛИВЦІ НА МУХОМОРІВ
26 вересня 161
СОНЕЧКО
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
СОНЕЧКО
26 вересня 135