БІЛІ ЯБЛУКА В ПЕЛЕНІ БІЛОЇ НОЧІ…

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

22 серпня 23:21

442

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Надія вскочила посеред ночі – налякана й мокра від поту. Серце лунко тріпотіло і зойкало, мало не вистрибуючи з грудей. Та що ж це таке? Хто там стукає? Кому не спиться о цій порі?

Жінка хутко загорнулась у тонкий халатик. Її руки тремтіли. Посунула до дверей ватяними ногами. Уклякла, прислухалась. Ніби вже й нічого не чути… І Жук мовчить. А то такий пес, який пів села зворохобить, якщо хтось чужий у двір зайде.

– Хто там? – тихо запитала Надія.

У відповідь – глуха й німа тиша. Лише комахи тонко б’ються у вікно, на світло злітаючись.

Жінка здивовано знизила плечима. Клацнула замком, визирнула назовні. Ворота зачинені. Пес ліниво звів голову й мотнув закрученим у бублик хвостом.

– Ніхто не приходив? – запитала Надія в собаки й одразу засміялась: – Насниться ж таке!

Жук демонстративно позіхнув і поклав голову на лапи.

– Гаразд, гаразд! Спи вже! Не заважатиму тобі.

Жінка повільно обійшла довкола будинку. Зупинилась біля трояндових джунглів. Неймовірні пахощі! Обережно торкнулась прохолодних від роси пелюсток. Понад тридцять кущів подарував їй Олексій декілька років тому. В неї восени день народження, тож вирішив так привітати її. Діставав із багажника автівки коробки із саджанцями, заносив у двір, а Надя сміялась:

– Ну, так ти мене ще ніколи не вітав!

Олексій наблизився, ніжно чоломкнув дружину в щоку і знизав плечима:

– Раніше дарував зрізані квіти, тепер – живі. Посадимо, то щодня милуватимемося. А букет що? Постоїть тиждень у вазі, зав’яне й опиниться у смітнику.

Відтоді минуло не так багато часу – якихось п’ять років. Квіти тішать зір і гріють душу, яку вихолодила негода. Рятують від гірких думок, що обсідають надокучливими мухами й не дають спокою. Іноді Надія навіть розмовляє з ними. Якось сусідка Леська почула ті її тихі бесіди, то селом ще довго гуляв поголос, що Надька Бойчук дахом поїхала… Добре, хоч дахи місцевих пліткарок добре тримаються! Вони ж своїх синів і чоловіків від війни спідницями накрили. Та ж Леська нещодавно вихвалялась, що заплатила «відкупне» тому, кому треба, і ніхто її Ростикові повістки не принесе, бо в нього, мовляв, проблеми зі здоров’ям. Авжеж! Нехай те хворе здоровило жлуктить пиво в сільському генделику, доки інші хлопці й дівчата прикривають тил своїми спинами.

Надія зітхнула. Провела вологими від роси долонями по гарячих щоках. Її скроні пульсували притлумленим болем. Таки дається взнаки серпнева спека. І хвилювання за хлопців не відпускають. Надія вже й забула, коли нормально спала, їла, усміхалась. Іноді їй навіть дихати боляче. Як тоді, коли Олексій декілька днів не виходив на зв’язок. На бойовому завданні був, а вона не знала, куди себе подіти від хвилювання. Щойно зателефонував, сміялась і плакала водночас.

– Яка ти в мене! – видихнув чоловік охриплим від стримуваних емоцій голосом.

– І яка ж? – тихенько схлипнула Надя.

– Найкраща. Найрідніша… Кохаю тебе, моя ластівко! Але більше не плач. Гаразд?

– Не буду. А ти мені пообіцяй повернутися додому.

– Обіцяю!

– І бережи себе!

– Та звісно!

Так тоді поговорили, а за декілька тижнів Олексій повідомив радісну звістку:

– У нас – поповнення! Вгадай, кого я щойно зустрів.

– Та звідки ж я знаю! – засміялась. – Кума?

– Ні.

– Когось із друзів інститутських?

– І знову не вгадала. Бери вище!

Надія затамувала подих.

– Бодьку? – майже пошепки запитала.

– У яблучко! Тепер ми з малим в одному батальйоні будемо. Очей із нього не спущу!

Очі затопило солоне море. Та Надія стрималась. Обіцяла ж не плакати! Це навіть краще, що батько із сином будуть разом. І їй, Надії, трохи спокійніше буде… Звісно, якщо може любляче серце в такій ситуації мати спокій. Це радше самообман.

Надія повільно рушила повз трояндовий квітник. Стук-стук! Здригнулась. Уклякла. Її ноги в землю вросли. Та що ж це таке?! Знову це гупання. Десь у глибині саду. Добре, хоч ніч місячна і світла: все, як на долоні, видно.

Тамуючи страх, застряглий грудкою в горлі, жінка тихо шелеснула в обійми великого саду. Усі ці дерева вони з Олексієм одразу після весілля, у свій медовий місяць, посадили. Такого фруктового розмаїття більше ні в кого в селі немає. Тільки яблунь понад двадцять… І раптом Надія спинилась, похитала головою й видихнула. Та це ж яблука! Стигла паперівка в траву падає. А жінці здалося, що хтось стукає.

Споришева стежина завела Надію в глиб саду. Он скільки ясніє в траві намистинами! Білі яблука в пелені білої ночі. Аж виблискують у сяйві місяця. І точать солодкий аромат тріщинками репнутих боків. Занурюють Надію в теплі хвилі спогадів…

***

– Надієчко! На-а-а-адю! – бабусин голос тріпотів крильцями біля вуха, а вона ховалась у густій кроні старої яблуні й боялась поворухнутися. Бо, як бабуся побачать, що Надія знову видерлася на дерево, буде біда! Після тогорічної сили земного тяжіння, коли вона понад місяць руку в гіпсі носила, дорослі ніби змовились: батьки й дідусь із бабцею заборонили Надії навіть наближатися до старих дерев.

– Вломиться гілка – то ще собі в’язи скрутиш, – помахала перед носом бабуся покрученим від артриту й важкої праці пальцем. І це був вагомий аргумент. Ну, принаймні мав би бути… Надійка змалку росла з отим славнозвісним шилом нижче за спину.

Та все ж сьогодні дівчинка сиділа тихенько, всім тілом втискаючись у стовбур. «Може, не помітить?» – думала.

Проте, як на зло, бабуня йшла через сад – прямісінько до старої паперівки, де ховалась неслухняна онука.

– Надю! Я знаю, що ти десь тут. Краще злазь, бо піду по лозину.

Ага! Так і повірила! Бабуся завжди лякає її тією грізною лозиною, але за дванадцять років іще жодного разу не пригостила нею. Лише на словах…

– Злазь, кажу! От завтра приїдуть батьки, то я розповім їм, що ти не слухаєшся.

«Подумаєш! Не велика біда. Ну, не пускатимуть декілька днів на вулицю, до друзів, то й що? Мине трохи часу, батьківський гнів вгамується. Зате тут, ближче до верхівки, завжди найбільші та найсолодші яблука. І дозволяти цій смакоті падати й розбиватися об землю, щоб витікав медовий нектар, – то ж майже злочин! Господарське недбальство, як любить казати дідусь», – розмірковувала Надія, втискаючись спиною у стовбур. Аж раптом почула:

– Бабо Галю! Не тут шукаєте її. Надя з подружками на вигоні за селом катається на великах.

Доки бабуся дякувала цибатому підліткові й розсипалась похвалами: який Олексійко розумний, серйозний, слухняний, бабі з дідом усе допомагає, ще й вчиться добре, ой-йой, як поталанило Марійці з такою доброю дитиною, Надя роздивлялась хитрий вираз його смаглявого обличчя і ледве стримувала регіт. Хлопчак зиркнув угору, перехопив її погляд темними очиськами і змовницьки підморгнув дівчинці.

Відтоді вони вже й не розлучалися, бо того ж літа його мама після розлучення повернулася до рідного села, в батьківську хату.

Олексій був на два роки старший за Надю. Його вроджені спокій та гарні манери згладжували її гострі кути. Спершу хлопець і дівчина просто товаришували, а згодом усе переросло у щось більше. Настільки, що Надя не могла дочекатися вихідних, коли Олексій, який був студентом, приїздив додому. А щойно закінчила школу і вступила до вишу, закохані одразу ж
побралися. Декілька років мешкали в орендованій однокімнатній квартирі. На останньому курсі Надія завагітніла. Та Богданко народився вже в селі, куди вони повернулись, бо важко захворіла Олексієва мама. Тут вони вже й залишились. Чоловік улаштувався на роботу агрономом у місцеве фермерське господарство. Надія після декретної відпустки – у школу вчителькою англійської мови. Життя потекло тихою річкою. Аж до початку російського вторгнення… Її Олексій уже дев’ять років служить. Ще відтоді, як у травні 2014 року пішов добровольцем на війну.

А Богдана повномасштабне вторгнення затягнуло у кривавий вир на третьому курсі юридичного факультету. Хлопець перевівся на заочне й пішов захищати Батьківщину. Надія намагалась відмовити сина, але він навіть слухати її не хотів.

– Я не піду, Вітька не піде, Ден злиняє до батька в Іспанію… Хто ж тоді залишиться боронити країну від москалів? Хто, мамо? Врешті-решт, ми чоловіки чи ганчірки? І не треба плакати. Сльози не допоможуть знищити ворога. Ти просто вір, що все буде добре.

Звісно, Надія вірить! Інакше б зламалась, як суха гілка на старій яблуні. А якщо її любі хлопці міцно тримаються і нищать окупантів, то вона й поготів має всю силу в кулак зібрати.

Жінка нахилилась. Вихопила з трави білобоке яблуко. Притулилась до нього щокою і вдихнула солодкий запах плоду, запах самого життя, за яке варто боротися до останнього окупанта, щоб українська земля буяла цвітом, щедро колосилась золотим зерном і губила стиглі яблука в зелених килимах трави. Як колись, як зараз. І як це буде в майбутньому…