ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
472Історія з життя
Під вікнами обшарпаного, зубожілого інтернату щовесни пишно квітували півонії. Римма могла годинами милуватися дивовижними квітами. Найбільше любила білі. Повні, величезні, неймовірно ароматні. Лише коли починали відцвітати, розгортались і глипали золотавим вічком серединки в обрамленні тонких малинових війок. Вони нагадували Риммі про її рідне помешкання…
* * *
Дівчинка торкалась ніжних пелюсток, вдихала їхній аромат і усміхалась. Мама завжди зрізала декілька найгарніших і ставила їх у вазу. А Римма діставала альбом, кольорові олівці й малювала.
– Гарно! – хвалила мама, зазираючи через плече. – Мабуть, будеш художницею… І в кого ти вдалася? Ні батько, ні я малювати не вміємо…
Восьмирічна дівчинка знизувала плечима, втішена похвалою:
– Ти ж казала, що твій дід Максим колись розписував глечики.
Ненька кивала головою:
– Було таке… Сам пензлі виготовляв і фарбу. Не багато кольорів і не такі яскраві, як тепер, але візерунки на глині були просто казковими…
Римма насолоджувалась тими нетривалими годинами спокою в будинку та розмовами з мамою, бо, коли приходив із роботи батько з посоловілими від горілки очима, тиша тікала з їхнього помешкання безвісти, а солодкий аромат півоній тьмянів від алкогольних випарів, що просочувались у кожну шпаринку і скрапували отрутою. Римма задихалась. Злякано втягувала голову в плечі й ховалась у своїй кімнаті, аби не дратувати батька. Від його ляпасів часто залишались синці. Не тільки на тілі. Найбільше боліла душа, пошарпана страхом.
Того жахливого дня, що перевернув світ дівчинки з ніг на голову, батько знову прийшов напідпитку. Ще з порога почав кричати на маму. А тоді вдарив її, бо не сподобалось, як подивилась на нього.
– Не бий! – закричала Римма, затуляючи собою неньку.
– Цить, щеня! – жбурнув дівчинку до дверей. Відлетіла, боляче вдарилась плечем об одвірок. Заплакала.
– Романе! – скрикнула Ліда, обійняла доньку і пригорнула до грудей. – Не смій ображати дитину, бо руки покорчить.
Чоловік осатаніло блиснув банькатими очима. Схопив дружину за волосся й щосили смикнув. А тоді вдарив ногою в поперек. І ще раз… Ліда застогнала, відповзла в куток, штовхаючи Римму до дверей.
– Тікай! – прошепотіла доньці. – Поклич когось…
Миттю вискочила з хати. Вибігла на дорогу. Помітила на городі сусідів – тітку Марію і дядька Леоніда. Задихаючись від сліз, гукнула:
– Батько… маму забиває… Допоможіть!
Ті покидали сапки й помчали до їхнього будинку. Римма услід за ними.
Біля порога тітка Марія раптом заступила дівчинці прохід, міцно обхопила її обома руками.
– Не йди туди… Не треба…
Викрутилась вужем. Проскочила повз дядька Льоньку, який нависав горою над скуленим у кутку батьком. Метнулась поглядом до вікна, де біля столу на підлозі лежала мама.
– Я погукала, – впала біля неї навколішки. – Чуєш? Мамочко!..
Жінка не ворушилась. Лежала вниз животом у темній калюжі крові. Скорченим тілом пробігались дрижаки. Римма обережно відгорнула прилиплі до обличчя пасма волосся і злякано відсахнулась. Широко розплющені очі мами поволі скляніли, а із шиї стирчало руків’я ножа…
Останнє, що може чітко пригадати, – власний крик і темне провалля. А потім – чужі обличчя. Клацання кайданків. Білі халати лікарів… Мертві квіти в труні. І горбочок землі, залитий дощем, бо навіть небо ридало того дня, коли ховали її неньку.
– Ти поїдеш із нами, – міцно тримала Римму за руку висока чорнява жінка.
Дівчинка ховала заплакане обличчя на її грудях і мовчки кивала головою. Їй було байдуже.
– Бідолашна дитина, – перешіптувались сусіди. – Ні баби, ні діда не має. З родичів ніхто не хоче її забирати… В інтернаті опиниться…
А висока тітка міцніше стискала дитячу долоньку й хитала головою:
– Там не пропаде. Директорка – добра жінка. І вихователі гарно до дітей ставляться…
Тітка Марія на ті слова лиш рукою махала й витирала заплакані очі.
– Знаємо ми ті ваші інтернати! Глядіть, навідуватимемось до дитини! І якщо скаже, що погано…
– Не скаже, – перебила жінка й повела Римму до службового авто.
– Хочеш іще щось забрати? – зазирнула дівчинці в очі. – Може, улюблену іграшку?
Римма кивнула. Метнулась у будинок. За мить повернулась із невеличкою торбинкою. Там лежали альбом, олівці й мамина шпилька для волосся у формі квітки з розсипом камінців із кольорового скла.
– Зачекайте, – благально глянула на жінку. – Я ще квіти візьму…
Чорнява пані кивнула, провела дівчинку зацікавленим поглядом, коли та взяла лопату й підійшла до куща півоній.
– Посаджу це там, де житиму, – тихо мовила, всідаючись нарешті в авто. У руках тримала загорнуті в стару газету корінці.
У соціальної працівниці закрутило в носі від сліз…
* * *
Сьогодні – випускний. Римма стояла біля вікна в довгому коридорі інтернату й милувалась розквітлими півоніями. Білими з малиновими війками. Минуло дев’ять років, відколи вона посадила ці квіти на клумбі. Допомагала технічним працівникам доглядати їх. І квіти розрослись пишними кущами.
– З легкої руки нашої Риммочки, – любила повторювати директорка Анжела Броніславівна.
Риммі поталанило з вихователями й учителями. Тут зустріла добрих друзів і своє перше кохання. Старший на три роки Артем тепер служить у війську, але обіцяв сьогодні приїхати до Римми на випускний. А якщо обіцяв, неодмінно буде.
– Хвилюєшся? – підійшла подруга Вікторія.
Знизала плечима:
– Авжеж… Не просто залишати місце, яке стало нашим домом.
На очах ураз виступили сльози. Ледве стрималась, щоб не розревітися. Віка легенько поторсала Римму за плече.
– Тільки не рюмсати, бо туш розтечеться. Микитівна стільки часу чаклувала над нами, наводила марафет, а ти хочеш усе зіпсувати?
– Та добре вже! – тихо розсміялась. – Не плакатиму…
На широкій, вимощеній старою, вкритою тріщинами плиткою замаячіли постаті тітки Марії з чоловіком та ще кількох односельців. Вони часто відвідували Римму в інтернаті, привозили їй домашні смаколики, одяг. Тепер знову тут. Приїхали на свято. І серце так радісно затріпотіло, ніби рідних людей побачила…
– Сонечко! – ніжно обійняла її тітка Марія. – Яка ж ти гарна!
Римма крутнулась. Довга золотава сукня з мереживними рукавами затанцювала довкола струнких ніжок, торкаючись подолом акуратних черевичків на зручній танкетці.
– Дякую вам усім! Як на мене шита.
– Носи здорова, – усміхнулась сусідка. – Відверто кажучи, боялась, що з розміром не вгадаю. Ти така тоненька, як лозинка.
Пролунав дзвінок – погукав усіх на свято. В актовій залі було тісно від гостей та вихованців інтернату. І вже зі сцени, гарячково шукаючи в натовпі знайомі очі, ледь не підстрибнула від радості: на неї дивився, радісно усміхаючись, коханий Артем…
* * *
На другому курсі технікуму Артем і Римма побрались. Чоловік служив за контрактом і заочно навчався у виші. За три роки Артема скерували в сусідню область.
Римма зібрала речі, вдягнула маленьку донечку і вже сіла в авто, щоб їхати. Аж раптом ляснула себе по чолі.
– От забудько! Зачекай хвилинку… Я зараз…
Артем вийшов з автомобіля і здивовано знизав плечима, коли дружина раптом заходилась копирсатись на клумбі біля будинку, де вони донині винаймали квартиру.
– Що це? – кивнув на коричневі корінці в її руках.
– Півонії, – тихо відповіла. – Мамині… Я їх усюди за собою вожу.
Потроху обживались на новому місці. Спершу мешкали в гуртожитку. Згодом напитали собі невеличкий будиночок на околиці міста. Донечка підросла, пішла в садочок. Римма влаштувалась бухгалтером у велику фірму. Отримувала жінка чимало, тож узяли позику і згодом викупили орендований будинок. За два роки виплатили борг, зробили ремонту помешканні. Артем закінчив військовий інститут, підіймався кар’єрними сходинками вгору і згодом дослужився до капітана.
Одного недільного ранку, коли вони саме збирались їхати на риболовлю, – мали спільне родинне захоплення, в якому найзатятішим рибалкою була шестирічна донечка Ліна, – пролунав дзвінок.
– Привіт, Риммочко! – смартфон аж вібрував дзвінким голосом тітки Марії. – Як життя?
– Усе гаразд… Вас у гості чекаємо.
– Ой, дитино! Збирались приїхати ще два тижні тому, але ж поперек у Льоні прихопило. Тож лікуємо. Щойно стане легше, відразу навідаємось. Дуже хочу вашим маленьким сонечком натішитись, бо вже два роки його не бачила…
– Ліночка зовсім дорослою стала. Цього року до школи йде.
– Так швидко час летить, аж не віриться…
Запала тиша. Тітка Марія прокашлялась, а тоді повела далі:
– Тут таке… Навіть не знаю, як тобі сказати… Батько два місяці тому вийшов із в’язниці, а вчора помер… Упився так, що серце не витримало… Завтра – похорон. Тож маю повідомити тобі... Правду кажучи, довго думала, чи варто це взагалі робити…
– Я не приїду, – різко видихнула.
– І правильно… Але ненависть свою відпусти, щоб вона тобі життя не отруювала.
– Відпустила. Давно вже… Коли дізналась, що при надії, все зайве з пліч скинула. Залишила собі тільки світлу пам’ять про маму. І півонії…
– Так і возиш їх із собою? Уже й там насадила? – Марія тихо засміялась, аби не розплакатись.
– Насадила. Саме цвітуть…
Жінки ще трохи поспілкувалися. Римма поклала телефон, підвелась і вийшла надвір. Артем – услід за нею.
– Усе гаразд? – із тривогою зазирнув дружині в повні сліз очі.
– Так, – губи затремтіли усміхом. – Ви з Ліною поруч – і життя наповнене красою. Як оці квіти…
Лагідно провела рукою по пелюстках, нахилилась і з насолодою вдихнула аромат. Білі півонії затремтіли, струшуючи в траву краплини вранішньої роси… А може, то були сльози, які змили залишки задавненого болю…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
578
