БІЛІ ПІВОНІЇ

Під вікнами обшарпаного, зубожілого інтернату щовесни пишно квітували півонії. Римма могла годинами милуватися дивовижними квітами. Найбільше любила білі. Повні, величезні, неймовірно ароматні. Лише коли починали відцвітати, розгортались і глипали золотавим вічком серединки в обрамленні тонких малинових війок. Вони нагадували Риммі про її рідне помешкання…

* * *

Дівчинка торкалась ніжних пелюсток, вдихала їхній аромат і усміхалась. Мама завжди зрізала декілька найгарніших і ставила їх у вазу. А Римма діста­вала альбом, кольорові олівці й малювала.

– Гарно! – хвалила мама, зазираючи через плече. – Мабуть, будеш художницею… І в кого ти вдалася? Ні батько, ні я малювати не вміємо…

Восьмирічна дівчинка знизувала плечима, втішена похвалою:

– Ти ж казала, що твій дід Максим колись розписував глечики.

Ненька кивала головою:

– Було таке… Сам пензлі виготовляв і фарбу. Не багато кольорів і не такі яскраві, як тепер, але візерунки на глині були просто казковими…

Римма насолоджувалась тими нетривалими годинами спокою в будинку та розмовами з мамою, бо, коли приходив із роботи батько з посоловілими від горілки очима, тиша тікала з їхнього помешкання безвісти, а солодкий аромат півоній тьмянів від алкогольних випарів, що просочувались у кожну шпаринку і скрапували отрутою. Римма задихалась. Злякано втягувала голову в плечі й ховалась у своїй кімнаті, аби не дратувати батька. Від його ляпасів часто залишались синці. Не тільки на тілі. Найбільше боліла душа, пошарпана страхом.

Того жахливого дня, що перевернув світ дівчинки з ніг на голову, батько знову прийшов напідпитку. Ще з порога почав кричати на маму. А тоді вдарив її, бо не сподобалось, як подивилась на нього.

– Не бий! – закричала Римма, затуляючи собою неньку.

– Цить, щеня! – жбурнув дів­чинку до дверей. Відлетіла, боляче вдарилась плечем об одвірок. Заплакала.

– Романе! – скрикнула Ліда, обійняла доньку і пригорнула до грудей. – Не смій ображати дитину, бо руки покорчить.

Чоловік осатаніло блиснув банькатими очима. Схопив дружину за волосся й щосили смикнув. А тоді вдарив ногою в поперек. І ще раз… Ліда застогнала, відповзла в куток, штовхаючи Римму до дверей.

– Тікай! – прошепотіла доньці. – Поклич когось…

Миттю вискочила з хати. Вибігла на дорогу. Помітила на городі сусідів – тітку Марію і дядька Леоніда. Задихаючись від сліз, гукнула:

– Батько… маму забиває… Допоможіть!

Ті покидали сапки й помчали до їхнього будинку. Римма услід за ними.

Біля порога тітка Марія раптом заступила дівчинці прохід, міцно обхопила її обома руками.

– Не йди туди… Не треба…

Викрутилась вужем. Проскочила повз дядька Льоньку, який нависав горою над скуленим у кутку батьком. Метнулась поглядом до вікна, де біля столу на підлозі лежала мама.

– Я погукала, – впала біля неї навколішки. – Чуєш? Мамочко!..

Жінка не ворушилась. Лежала вниз животом у темній калюжі крові. Скорченим тілом пробігались дрижаки. Римма обережно відгорнула прилиплі до обличчя пасма волосся і злякано відсахнулась. Широко розплющені очі мами поволі скляніли, а із шиї стирчало руків’я ножа…

Останнє, що може чітко пригадати, – власний крик і темне провалля. А потім – чужі обличчя. Клацання кайданків. Білі халати лікарів… Мертві квіти в труні. І горбочок землі, залитий дощем, бо навіть небо ридало того дня, коли ховали її неньку.

– Ти поїдеш із нами, – міцно тримала Римму за руку висока чорнява жінка.

Дівчинка ховала заплакане обличчя на її грудях і мовчки кивала головою. Їй було байдуже.

– Бідолашна дитина, – перешіптувались сусіди. – Ні баби, ні діда не має. З родичів ніхто не хоче її забирати… В інтернаті опиниться…

А висока тітка міцніше стискала дитячу долоньку й хитала головою:

– Там не пропаде. Директорка – добра жінка. І вихователі гарно до дітей ставляться…

Тітка Марія на ті слова лиш рукою махала й витирала заплакані очі.

– Знаємо ми ті ваші інтернати! Глядіть, навідуватимемось до дитини! І якщо скаже, що погано&he...