БЕЗХАТЬКОМ ЗРОБИЛИ НАЙРІДНІШІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

11 березня 20:16

414

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

Дем’ян помолився, як умів, сів на трухляву лавку, за мить встав, щоб поправити перехилений хрест, – табличка з написом давно впала, вже й бур’яном зросла, фарба облущилась, жодної літери.

Горбик запався, благо, що хтось вижинає бур’яни й дику ожину. Он свіжі могилки акуратно «вбрані» в дерев’яні скрині, а на його мамі який рік ні дощечки, ні квіточки. Ніби не мала нікого з рідних, ніби не заслужила не як люди, то бодай попри люди – належного догляду місця вічного спокою. Зрештою, вона й упродовж останніх років життя не мала отого належного догляду. Мамо...

Уперше неприємна розмова роз’єднала сина й маму тоді, коли ненька несподівано захворіла. Ще звечора поралась на городі, сміялася із сусідкою, що мрія про відпочинок на пенсії – це міф, бо доводиться більше працювати й менше відпочивати.

– Пилипівно, ми ж у кабінетах сиділи по вісім годин, а тепер і на годинку не присядемо – отака вона пенсія.

– Рух – це життя, отже, город нам на користь. Поки можемо тримати в руках сапку, а не ціпок, не здаваймося.

Це було надвечір, а на ранок – це сталося в неділю, – мама не піднялася ліпити традиційні вареники. Уперше за все життя. Дем’ян аж злякався, чи, бува, не... Ні, лиш не це!!!

На щастя, мама була жива, але надто схвильована.

– Дем’яне, сину, підійди, сядь поруч, маю тобі щось сказати. Слухай уважно й не перебивай. Несподівані приступи високого тиску мене турбують давно, і я боюся, що якогось дня буде пізно. Пізно щось змінити, сказати тобі, допомогти... Тому я вирішила завтра написати заповіт, у якому вкажу, що все своє майно ділю порівну для тебе й твоєї сестри...

– Але ж...

– Я просила не перебивати. Розумію твоє неозвучене нарікання: Ліда, мовляв, зовсім не бідна, має кращий будинок, у неї чоловік – бізнесмен, діти давно заробляють на хліб і до хліба. Але є один нюанс. Тобі вже сорок п’ять, ні дружини, ні дітей, хоч Бог не обділив ні красою, ні розумом. Та й дівчата заглядалися на тебе, але, певно, ще не знайшов свою. Надіюся, твоя половинка десь чекає на тебе. Ось про неї й поговоримо...

– Мамо, нема в мене нікого...

– Я ж просила не перебивати! Тебе не захоче ніяка ні 20-, ні 30-річна дівчина, а ось жінка твого віку матиме за щастя жити поруч із таким чоловіком, як ти. Тобто їй буде плюс-мінус сорок років. Можливо, буде самотня, а можливо, з дорослими дітьми, і це нормально. Нормально для неї й ризиковано для тебе. Її діти будуть добрими, любитимуть тебе як друга, і... Як майбутні спадкоємці твого будинку. Можливо, шануватимуть тебе до смерті, а можливо, й навпаки. Уявімо, ти станеш недієздатним... Не дай, Боже! Чи доглянуть тебе чужі діти, чи не викинуть на вулицю, підробивши всі документи? Скільки таких випадків є. Тому... Тому заради твого добра я половину будинку запишу на твою сестру. Їй зовсім не потрібні ті дві кімнати. Але... Коли тебе, не доведи, Господи, проженуть діти дружини з твого ж кутка, ти матимеш де жити – в сестриній половині... Надіюся, ти все зрозумів?

– Намагався, – чесно відповів Дем’ян, бо в лабіринтах маминої логіки блудив усе життя, а тепер і поготів.

До вечора в їхній хаті стояв крик, шум і гам – приїхала Ліда з чоловіком та дітьми. Вмовляла переписати всю хату на неї.

– Мамо, хтозна, де та його дружина, а я є вже. Хто його догляне краще, ніж я? Не вижену з хати до смерті, допоможу чим зможу. Адже знатиму, що дім залишиться моїм дітям навіть після моєї смерті!

– Діти! Ану тихо! Я так вирішила – і крапка. Ще я живу, а ти вже про свою смерть, Лідо. Мене, коли зляжу, ти не доглядатимеш, бо живеш надто далеко й маєш власну сім’ю. А Дем’ян буде, тому що живе зі мною, отже, пів хати його. Я все сказала.

Це був перший скандал.

Другий трапився тоді, коли Дем’ян таки привів до хати дружину Лізу. А з нею двох її синів.

Між потенційною свекрухою та невісткою від першої миті знайомства проскочила ненависть такої сили, що могла спалити всесвіт. Обидві опанували себе, вміло приховали лють і видавили вимушену усмішку.

– Проходьте до нашого дому, гості дорогі, Дем’ян попередив про ваш візит, — якомога спокійніше, а про себе: «Відразу приперлася з дітьми, та ще й з чемоданами! Пропав мій син!»

– Спасибі, Дем’ян хвалився, що ви дуже добра, – фальшиво, бо в думках: «Якби її воля – отруїла б нас! Боягуз, не попередив мамуньцю, що ми давно розписались і житимемо тут. Мамин синок. Ну, побачимо!»

Того вечора Дем’ян волів померти, ніж бачити мамині ридання.

– Чому не порадився швидше, чому не попередив заздалегідь? Що ж ти наробив, невже не було мудрішого вибору?

– Мамо, мені незабаром пів сотня, скільки можна шукати ту, яка сподобається тобі?

– Якби ж то в тебе був вибір, а в мене змога тобі порадити! Ти жодної не приводив до хати! Жодної! Як вони могли мені не сподобатися, коли я й не бачила їх? А ця? Не ти її вибрав, а вона тебе. Тому роби як знаєш. Я житиму на Лідиній половині.

Жили. Тобто існували. Кожне у своєму. Не спілкувалися тижнями, спопеляли одна одну через стіни й двері. Смикали Дем’яна кожна за своє. А він любив дружину й жалів маму. За рік не витримав такої напруженої атмосфери і поїхав за кордон. Надіявся, коли не буде кого ділити двом жінкам, то зможуть помиритися. Лізу вигнати не міг, бо мав до неї почуття, але й не зміг примусити двох найрідніших жінок ладнати між собою, тому втік сам.

Мама померла без нього. А далі... Далі не давався чути, бо дізнався, що мамі перед смертю не те що не давали ложки борщу, а й ковток води. Померла в холоді й нечистотах. Образа за неньку виявилася сильнішою за любов до дружини. Невже не могла по-людськи опікуватися тією, в хаті якої живе сама і її діти? Та й сестра не краща! То ж і її мама! Не писав, не телефонував нікому. За той час Ліза вибрала документи, що Дем’ян зник безвісті, й оформила його частину спадку на себе. Мала юридичне право, а опісля викупила Лідину частину. Сестра теж не знала, де брат, зрештою, й не хотіла знати. Дві кімнати в далекому селі їй стали непотрібні й поготів, ну, а гроші ніколи не бувають зайвими. Хоча могилку за тих вторгованих декілька тисяч могла б привести до пуття.

Дем’ян за кордоном постарів, працювати не зміг, тому повернувся додому. До дому? Сестра стала овочем, нікого не впізнає, її діти дали зрозуміти, що йому тут місця нема. Ліза померла. А її сини... вказали йому на двері... Він для них ніхто. Юридично ніхто...

Намацав у кишені тугу перев’язку євриків. За маленьку хатину в селі має чим заплатити, безхатьком не буде. Ну, а його кривдникам нехай заплатить Боженько.