БЕТХОВЕН. СОНАТА №5

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

18 червня 00:04

433

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєва історія

Aнатолій навіть позивний обрав собі відповідний – Птах. Не тому, що був видатним співаком, просто з дитинства мав любов до співів. Мама навіть жартувала, що її Толик стане видатним солістом, бо малому вдавалося майстерно копіювати оперних співаків. І хоча після закінчення школи Анатолій обрав технічний вищий навчальний заклад, любов до співів залишилася на все життя.

Треба ж такому статися, що разом з чоловіком служив побратим – Юліан Таран, оперний співак. Анатолій, суворий боєць, який звик на фронті стримувати свої емоції, тут не приховував їх, адже Маестро став не лише його побратимом, а по-справжньому духовним братом. Якщо ти оперний співак – не забувай про свою музичну форму навіть після найжорстокіших боїв. Здавалося б, ну які там можуть бути пісні, коли ти ледь живим вирвався і мрієш хоч пів години посидіти із заплющеними очима? Бо направду про повноцінний сон вони всі вже давно забули. Та Анатолій Соловей, яким би смертельно втомленим не був, ніколи не відмовляв собі в задоволенні послухати оперні арії у виконанні Маестро. Хлопці не шкодували побратимові оплесків.

Якось після виснажливого протистояння, коли на собі довелося витягати пораненого, Маестро вперше не заспівав. Страшенно хвилювався за пораненого молодого бійця – той втратив багато крові, попереду на нього чекала операція. Ситуація була напруженою, бо коли у взводі траплялися «трьохсоті», всі були зосереджені, переживали абсолютно за кожного. Та хлопці, як ніколи, потребували оцього небесного благословенного співу, від якого ставало легше на душі.

– Птаху, попроси Маестро, – хлопці зверталися до Анатолія неголосно, немов боячись сполохати тишу. – Бо без його арій якось безвідрадно, ніби саме світило перестало зігрівати землю...

Що ж, після такої оцінки твоєї творчості навряд вдасться відмовчатися... Цього вечора Маестро співав якось особливо. Чи то так здалося Анатолію Солов’ю, чи то справді був такий настрій. Ніби зійшлися всі стихії – урочисто піднесений настрій і туга, адже війна тривала, і невідомо, хто буде наступним... Про це кожен боєць пам’ятав щомиті...

А коли в їхньому житті з’явилося це пухнасте диво, цей «дзвіночок», як лагідно називали хлопці цього песика... На фронті дружба бійців з братами нашими меншими – річ буденна. Скількох тваринок підібрали хлопці – і поранених, і яких залишили господарі... Кожна історія – маленька життєва трагедія. Проте здебільшого ці історії мали щасливий кінець. А цей пухнастий песик – сам сіренький, наче вовчик, хвостик біленький, оченята – ґудзики... Кумедне ведмежатко, яке хочеться стиснути у своїх обіймах і нікуди не відпускати. Його знайшли на віддалених позиціях, і якби це створіння вміло розмовляти, мабуть, розповіло б чимало цікавого. Але воно, самотнє та налякане, навіть жодного звуку не подавало. Так і сиділо, полохливо дивлячись своїми оченятами на бійців.

– Оце вполювали ми з тобою здобич, – засміявся Маестро, звертаючись до Птаха.

На щастя, вечір видався порівняно спокійним. Хлопці мали короткий перепочинок, бо коли лунала команда «До бою!», тут уже не до сентиментів. А так мали цих сентиментів вдосталь. Смішне цуценя, підкріпившись, трохи освоїлося і з цікавістю пересувалося бліндажем, роздивляючись своє нове помешкання.

– Що, маленький, подобається тобі в нашому товаристві? – Соловей геть розчулився. Ніби не було смертельної небезпеки, коли ти щохвилини балансуєш між життям і смертю. Ніби знову опинився у мирному житті, на затишній кухні. Ось за декілька хвилин увійде донька і сплесне руками: «Татку, де ти взяв це диво?». Анатолій так чітко побачив цю картину, мовби споглядав за своїм життям як сторонній спостерігач. До щему, до болю в серці забажалося побачити свою Полінку. Як вона там? Щодня жорстокі бої, навіть немає змоги зателефонувати дружині, хоча вона чекає на нього щомиті. А якби привезти подарунок донечці з фронту – Птах уявив, як зраділа б його мала.

– То мені так здається... Як ти гадаєш? – Анатолій, занурившись у власні думки, лише тепер почув, як до нього звертається Маестро.

– Друже, бачу, ти мене не чуєш, – Маестро засміявся щиро і невимушено. Лише він так умів сміятися, даруючи тепло свого серця побратимам. – Як назвемо нашого малого бешкетника, нашого знайду? – повторив своє запитання. Анатолій знічено знизав плечима. Чомусь почувався ніяково. Пухнастому підбирають ім’я, а він занурився у власні думки.

– Ну... ми ж знайшли це диво мале, – поспішив виправити ситуацію. – Може, назвемо Знайдою... Або Дружком... Ні, якось банально...

Справді, як зазвичай кличуть песиків? Дружками, Рексами, Піратами... Стандартний набір, а хотілося чогось оригінального.

– Нехай буде Бетховеном, – Маестро взяв собаченя на руки і притиснув до грудей. – Пам’ятаєш, був такий фільм про сенбернара – улюбленця всієї родини?

– Так-так, розумію, – розвів руками Птах. – Хіба може друг Маестро відгукуватися на Дружка? Ні, тут потрібен масштаб, величина...

Хлопці, втомлені виснажливими боями, відтанули душею. Посміялися, спостерігаючи за кумедним цуценям. Дивовижно, але собача змінювалося ледь не щодня. Принесли його смішним ведмежатком, та воно швидко росло, перетворюючись на справжнього охоронця.

– Ти наш боєць-захисник, – жартували бійці.

Задовго до того як мали початися обстріли, Бетховен ніби попереджав побратимів про небезпеку. Хлопці орієнтувалися на поведінку свого чотирилапого друга. Щойно Бетховен починав скавучати, а потім гавкати, немов попереджаючи про небезпеку, всі розуміли: треба готуватися до «прильотів». Бійці так звикли до Бетховена, що не уявляли, як вони могли стільки часу жити без цього «дзвіночка». Щойно заходило про чотирилапого, очі в усіх світлішали, теплішали. Хоча б на мить відволікалися від усіх загроз, що несуть обстріли. Кумедне цуценя, яке швидко перетворилося на величенького собацюру, зігрівало всіх, нагадувало про теплу затишну домівку, де залишилися їхні улюбленці. Майже в усіх вояків удома були котики, песики, папужки, рибки – словом, любов до братів менших у кожного бійця в крові.

...Той весняний ранок не віщував нічого лихого, якщо це взагалі можливо в тих умовах. Ворог трохи притихнув, чи то відпочиваючи, чи то збираючи докупи сили для майбутньої атаки. Побратими мали трохи часу, щоб перепочити. Бетховен, як завжди, крутився поряд, то підходив до Маестро, то кудись біг.

– Хочеш погратися, друже? – чоловік притягнув собаку до себе. – Якби нам з тобою хоч на кілька днів опинитися там, де над головою не свистять кулі і не лунають вибухи... – Маестро так яскраво уявив цю картину, ніби сам опинився вдома, разом зі своїм улюбленцем.

– Поїдемо додому, Бетховене? – простягнув чотирилапому смаколика, якого навмисно приховав звечора.

Добре, що волонтери не забувають про бійців, щоразу привозять щось смачненьке. Спочатку дбали лише про вояків, намагаючись вгадати смаки кожного. Та хлопці дякували і просили не опікуватися ними так уже занадто. Єдине прохання – не забувати про «військо чотирилапих» – так жартома назвали своїх підопічних. От якби про них не забували, то за це красно би дякували. Бо ж вони несуть службу самовіддано, сповіщають про ворожі обстріли заздалегідь, тож хлопці мають змогу сховатися в укритті. І коли волонтери привезли для «хвостатого війська» кілька ящиків смачного корму, загартовані в боях вояки раділи, наче малі діти. А Маестро розчулився так, ніби його родина приїхала на гостину до свого захисника. Бетховен, звісно, радів і аж підстрибував у передчутті чогось незвичайного.

– Хитрун який, ти вже зрозумів, що дочекаєшся ласощів, тож можна і вередувати? – засміявся Маестро.

Хлопці, які мали трохи вільного часу, почали пригадувати кумедні історії з життя своїх братів менших. Кожен, розповідаючи при витівки улюбленця, ніби повертався подумки в ті щасливі часи, у мирне життя. Та ці хвилини спокою були такими короткими. Мить – і вже лунає команда «До бою!» й ти мусиш бути готовим, зібраним, зосередженим. Бо відповідаєш не лише за своє життя, а й за життя побратима. У бою Маестро завжди був поряд із Птахом. Наче два крила могутнього птаха. І ось знову лунає така знайома команда, хлопці поспішають, важлива кожна секунда. А Бетховен усе кидається під ноги, ніби намагається від чогось застерегти. А чи захистити...

– Бетховене, відійди! – Птахові трохи смішно, адже пес справді перегородив дорогу, наче автомобіль на швидкісній трасі.

Бійці вибігають швидко, а Бетховен тим часом ледь не тягне за собою Маестро, чіпляючись зубами за його рукав.

– Бетховене, врешті-решт! – уже підвищує голос той. – Та що з тобою? – Звісно, нерви в усіх натягнуті, наче струни. Якби ж то Маестро на мить зупинився, придивився, прислухався, які таємні знаки подає пес, якого він колись урятував... Той наче відчував біду, з останніх сил намагаючись застерегти друзів від небезпеки. Та хіба ж вони послухали? Коли розпочинається запеклий бій, усі думки лише про одне – вистояти, витримати ординську навалу, захистити своє життя і життя побратимів. Хоча хлопці часто забували про всі ризики, що на них чатували. І намагалися, нехтуючи власною безпекою, врятувати життя іншим. Так сталося і цього разу...

Було важко поранено друга Кобзаря, зовсім молодого хлопчину. Людину надзвичайно добру й щиру. Господи, і чому всі ці найкращі гинуть, чому щодня втрачаємо цвіт нації? Птах і Маестро, наче за командою, забувши про все на світі, кинулися на допомогу. Тут уже не важливо як – повзти, вгризаючись у землю, бігти, пригинаючись до землі. Яка вже різниця, як це робити, головне – встигнути врятувати.

Відтягнули Кобзаря подалі, чекали на медиків. От тільки що відбувається? Вибух пролунав так близько, що друзі навіть не встигли оговтатися. Вибух, іще… Вибуховою хвилею Птаха відкинуло на кілька метрів. Намагався підвести голову, роздивитися, що відбувається. Через погану видимість ледь розібрав, де поранений Кобзар. Медики ще не дісталися, бо під щільним вогнем зробити це було непросто. Непокоїло одне – чому Маестро ледь ворушиться, якось дивно підтягує ногу, проте намагається прикрити собою пораненого побратима? Від безсилля заскрипів зубами. Молив Бога, аби медики пробилися до пораненого чи до поранених, бо все, що відбувалося з Маестро, все більше починало непокоїти Птаха. Трохи приглушений після вибухової хвилі, все-таки доповз до побратимів. Торкнув рукою плеча Маестро:

– Цілий? Живий?

Той застогнав і, зціпивши зуби, прохрипів:

– Поранили все-таки москалі.

Та Господь почув молитви Птаха, бо медики зуміли пробитися, і вже лікарка Марина схилилася над Кобзарем, перевіряючи його пульс.

– Готуй отоплекс, – наказала анестезіологові.

Птах, почувши назву препарату, який використовують у разі великої крововтрати, наче занімів. Цікаво, для кого він? Невже для двох? Не помилився. Маестро, намагаючись урятувати пораненого побратима, сам зазнав важкого поранення. Коли хлопців готували до евакуації, Птах не чув нічого, крім коротких розпоряджень Марини:

– Під’єднай мені монітор, дай пульс і тиск...

Анестезіолог робив усе чітко, і на його обличчі годі було прочитати, наскільки все серйозно... Зіштовхуючись зі смертю щомиті, медики виконують свою роботу, до останнього намагаючись урятувати життя воякам...

Коли Маестро відправляли до шпиталю, Птах читав «Отче наш», не зводячи погляду з обличчя свого побратима.

– Його врятують? – запитував, з надією зазираючи в очі Марині та анестезіологові. Медики мовчали, роблячи серцево-легеневу реанімацію. Уже пізніше Птахові скажуть: «Ми мали все, щоби врятувати людину, але було поранення, несумісне з життя...»

... Про смерть побратима Птах дізнався наступного ранку.

– Вибач, друже, – анестезіолог, завжди скупий на слова, відвів погляд. У своєму горі Птах не годен був вимовити жодного слова... Навіть одразу й не зауважив, що Бетховен зник. Хлопці казали, що його шукали всі, хто міг. Але улюбленця ніде не було... Серце Птаха розривалося від горя. Маестро так хотів після перемоги приїхати додому і влаштувати рідним сюрприз, адже Бетховен приносив усім лише радість...

Після важких боїв настало кілька більш-менш спокійних днів. Нарешті Птах зміг зателефонувати рідним. Донька від радості плакала і все допитувалася, коли ж татко приїде додому. Хоча б на тиждень, вона радітиме навіть цьому.

– Обов’язково, доню, – пообіцяв твердо. – От тільки маю знайти Бетховена… – Тепер Анатолій Соловей з позивним Птах знав достеменно: у цьому мороці війни, коли щодня балансуєш між життям і смертю, він мусить знайти Бетховена. Заради пам’яті свого друга, адже його мрія має стати реальністю. А мріяв Маестро про те, що колись привезе додому свого відданого друга, обов’язково звучатиме симфонія № 5. Бо справа, якій Маестро присвятив життя, повинна жити. І звучатимуть оперні арії, і линутиме класична музика, адже без мистецтва життя здавалося Маестро одноманітним...

– Птаху, Бетховен знайшовся, – Анатолій підскочив серед глухої ночі, картаючи себе, що задрімав. Собака сидів біля дверей, ніби нікуди й не тікав, не зникав. Чоловік притягнув пса до себе, обіцяючи собі, що ніколи більше його не відпустить. Бетховен завжди нагадуватиме йому найхоробрішого воїна, який захистив собою побратима... Незабутнього Маестро...