Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Іде Стасько з косовиці. Кепка набік, сорочка розстібнута, за спиною мотокоса похитується. На ногах – кросівки (не біда, що із секондхенду, зате фірмові!), а в очах – повінь зухвалості. Знає, що гарний, що жінки поглядами проводжають. Стасько – перший парубок у селі. Завидний! Бо і на подвір’ї, і в коморі, і в хліві добра не порахувати. А все тому, що ощадливий. Хоч і патякають люди, що жадібний. То вони від заздрощів…
У воротях став, роззирається. Плечі гордовито розправив. Він таки доладний господар! І нічого, що в оселі жінки немає. Це тимчасово. Шкода тільки, що в його селі охочих немає. Так, щоб любитися, то бігом, а переїздити до нього ніхто не хоче. Мабуть, через те, що сам сина виховує. А кому чуже дитя треба?
Зайшов за хату. Михайлик, дванадцятирічний син від першого шлюбу, саме припинав теля на межі. Те, брикливе, і чолом буцалось, і ланцюга смикало. Аж упрів малий, доки забив шворня в землю.
– Чого ти так довго з ним бавився? – невдоволено буркнув Стасько.
Хлопчик стенув плечима і пішов до криниці мити руки. Не хотілося з батьком сперечатися. Однаково ніколи ні в чому не переконає…
– Їсти наварив? – суворо блимнув очима на сина, а подумки зауважив, що той дедалі більше стає схожим на свою матір – такий самий упертий і неговіркий.
– Картоплі насмажив. Салат накришив зі свіжих огірків та помідорів.
– І все?
– Хіба ж це погана їжа?
– Та ну тебе! – махнув рукою Стасько. – Була б жінка в хаті, то б варила і пекла. А так…
Михайлик насупився. Знову батько свою пісню затягнув. Стільки вже тих жінок було в них удома – не перелічити. Навіть не пригадати всіх. А татові все мало.
– То чого ти тітку Марину спровадив? Вона була доброю і готувала смачно.
– Еге ж! А ще свого довгого носа всюди пхала! Я не люблю, коли командують. У помешканні найважливішим має бути господар. А жінка слухатись і підкорюватись повинна.
– То, якщо не хочеш жити з тіткою Мариною, віддай диван, комод і телевізор, які вона за свої гроші придбала. Бо виходить так, ніби ми в неї це вкрали…
Стасько сердито хмикнув. Ще чого? Марина пів року жила в нього, їла, пила, спала… То це все що, безкоштовно? А дулю з маком під самісінький ніс!
– Сину, ти не надто патякай уголос те, чого не треба. Метр із кепкою, а вже батька повчає! Зосередься на своїй справі.
Мовчить Михайлик. Похнюпився. Шкода йому тітку Марину. І тітку Ніну. І тітку Оксану… Усіх шкода… А батька – ні. Навіть соромно за нього. Бо нажив собі поганої слави… І знову дружину знайти хоче. Це хіба що якась немісцева погодиться, та, яка його ще не знає…
Шило в мішку
Заготовив Стасько на зиму для худібки сіна, змолотив, прибрав у засіки пшеницю та добірний овес і зібрався до сестри в сусідній район.
– Гляди, щоб був лад! – наказав синові. – Баба Марія навідуватиметься до тебе. Водночас і корови подоїть. А ти слухайся бабу. І щоб збитків не завдавав. Бо приїду додому – намну тобі вуха! Довго я там не буду. Перекриємо хату і – додому. Думаю, за тиждень гуртом упораємось.
Михайлик мовчки покивав головою і провів батька до воріт. Від радості ледь не підстрибував. Тепер буде нарешті воля! Бо за все літо так і не насолодився канікулами, а за два тижні – в школу. Роботи – непочатий край! Треба ж і на риболовлю сходити, і з хлопцями до лісу гайнути, а основне – досхочу поганяти у футбол…
Рідня зустріла Станіслава радо. До присмерку частувались за широким столом у садку. Солодко пахли стиглі яблука і медвяні груші, лоскотав ніздрі аромат квітів, яких сестра Ольга щедро понасівала на обійсті.
Стасько зачаровано вслухався у вечірні звуки. У голові приємно шуміло від випитого…
– Добрий вечір! – розлетілась на друзки тиша.
Чоловік аж підстрибнув від несподіванки. Біля паркану уздрів розкішну чорняву молодицю. Смаглява, темноока, щедро залита світлом ліхтаря. На голові вінок із кіс пишається. Та найбільше привертали увагу тугі стиглі перса, що виклично надималися й опадали за кожним подихом жінки… У Стаська аж язик до піднебіння приріс. Тілом поповз колючий мороз. А тоді раптом гарячим приском вогню обсипало… О, бісове плем’я! Що то коїться з бідолашним хлопом, як забачить таку красу!?
– Ольга вдома? – запитала вдруге, дивуючись. І чого цей бевзь укляк? Чи гожої жінки ніколи не бачив?
– Так, – спромігся витиснути із себе, ледь ворушачи пересохлими вустами.
– Погукайте її. Скажіть, Леся прийшла…
Стасько стрепенувся. Скочив до хати, немов молодий козлик. Сестра саме посуд мила, про щось розмовляла з чоловіком.
– Там тебе якась Леся гукає. Хто вона? – нетерпляче затупцяв поруч.
– Подруга.
– Чому я раніше її не бачив?
– Леся лише декілька місяців тому повернулася в село до батьків. Розлучилася із чоловіком, то куди було йти?
– А діти є?
– Немає. Слухай-но, брате! Чого це ти так допитуєшся? Уже на Лесю оком накинув? Навіть не думай! Не дозволю! Тобі мало тих, які були? Наступній хочеш голову замакітрити? Коли ти нарешті вгамуєшся?
– Чого пінишся? Може, я Михасеві матір шукаю? Не думала про це?
– Ой, не сміши! Треба було його рідну матір шанувати. Руки до неї розпускав. Скільки крові з неї випив? Цистерну!
– Он як ти заговорила? Дякую, сестро.
– Та годі вам! – втрутився Ольжин чоловік Петро. – Завелися обоє.
Ольга сердито чмихнула, витерла руки й пішла надвір. Стасько за мить ковзнув услід за нею. Прислухався.
– Хочеш чи ні, а я прийду допомогти, – долинув голос Лесі.
– Я й сама б упоралась.
– Зайва пара рук не завадить. На стільки душ приготувати, за всіма прибрати. То води піднести, то ще чогось…
– Гаразд. Хочеш – приходь…
– Олю, а це до тебе брат приїхав?
– Так.
– Це той холостяк, що ніяк собі дружини не підбере? – Леся розсміялась.
– Мабуть, не там шукає, – відповіла Ольга.
Вони сміялись, а Стасько хитав головою. От сороки! А сестра теж добра… Зробила йому антирекламу. Ні, щоб сказати, який добрий та хазяйновитий, то вона про жінок одразу…
Тихо зайшов до хати. Час вкладатися в ліжко, бо завтра рано прокидатися…
Прокинувся – сонце лиш визирнуло з рожевого сповиточка. Стасько швиденько причепурився, заварив собі кави.
– Не спиться? – всунувся в кухню розпатланий зі сну Петро. – Чого так рано схопився?
– Хто рано встає, тому Бог дає, – широко усміхнувся Стасько і визирнув у вікно.
– Вона о цій порі ще не прийде, – глузливо кинув Петро.
– Хто? – вдав, що не зрозумів.
– Леся. Міська пані призвичаєна до інших порядків. Хоча в роботі надзвичайно вправна. Усе аж горить у її руках.
– Сватаєш?
– Чому б і ні? Хіба тобі не марудно без жінки?
– І не запитуй! Ще й як!
– Хоч що б там Олька казала, але ти не відступай. Куй залізо, доки гаряче. Таку кралю мати в помешканні – то велике щастя.
Прийшла Ольга. Зміряла їх уважним поглядом.
– Уже зранку хильнули? Чого такі веселі? – суворо запитала.
– Кому що, а курці – просо! – розсердився Петро. – Уже ні поговорити, ні посміятись не можна.
– А й справді, сестро. Чого ти така невдоволена? Усе бурчиш і бурчиш. Ніколи раніше такою не була. Що сьогодні?
– Ну тебе! – махнула на нього рукою й усміхнулась примирливо. – Сідайте снідати, бо незабаром робітники прийдуть. Чи натщесерце працюватимете?
…Робота була в розпалі, коли прийшла Леся. Стасько ледь із даху не звалився, як її побачив. В обтислих джинсах та в легкій кофтинці вона була неперевершена. У роті пересохло – слова не мовити.
– Агов! Пані, – хрипко гукнув. – Подайте кухлик води, якщо ваша ласка.
– Прошу, – усміхнулась звабливо і піднесла кухоль.
Стасько обпікав вуста холодною джерелицею і не міг відвести від Лесі очей.
– Не проковтни мені посудину, – прошепотів Петро.
Жінка дзвінко розсміялась. Лукаво вигнула тонкі брови.
– Лесю! – погукала Ольга.
– Йду, моя люба! – попливла до дверей, граючи крутими стегнами. А у Стаська в очах потемніло. Ох і жінка! Нехай сестра його хоч на шматки ріже, але відмовитися від Лесі він уже не зможе.
За обідом вони сиділи поруч. Леся раз у раз торкалась чоловіка ногою. Не витримав. Опустив під стіл руку і поклав їй на коліно. Промовисто подивилась просто в очі…
Того ж вечора, як стемніло і всі порозходились домівками, Стасько тихцем попрямував за Лесею. Наздогнав її. Спинилася. З викликом глянула:
– Чого крадешся, мов кіт за мишею?
– Провести тебе хочу.
– Хіба я сама дороги не знаю?
– А раптом хтось поцупить такий скарб?
– То ж не твій клопіт.
– Неправда. Мій…
– А ти швидкий. Аж занадто…
– Який уже є… Або прожени зараз, або дозволь провести тебе додому.
Леся мовчала. Почувалась такою самотньою. І ще цей тихий серпневий вечір, пропахлий яблуками… Зітхнула.
– Ходімо вже, – тихо мовила, і чоловік радісно закрокував поруч.
Ось і будинок її батьків. Навіть кроку не встигла до воріт ступити, як Стасько згріб її в міцні обійми і прикипів цілунком до солодких вуст. Не пручалась. Відповіла. А тоді раптом відштовхнула і метнулась у двір…
Стасько не йшов – летів додому. Розвихрений чуб, безтурботна усмішка. А таки бажаний він парубок! Досі не було такої жінки, щоб йому відмовила…
– Де швендяв? – сердито зиркнула сестра.
– Ох, не запитуй! Не тривож моєї душі! – гукнув весело і пішов спати.
…З того вечора й розпочалася їхня історія. Ще одна – про кохання. Для когось – вічне, єдине на все життя, а для когось – як спалах, що швидко згасає…
– Поїдеш зі мною? – лоскотав подихом її вушко.
– Якщо запросиш.
– А що я зараз роблю? То поїдеш?
– Звісно. Куди голка, туди й нитка, – пригорталась до його грудей…
…Ольга збирала племінникові гостинці та скоса поглядала на брата.
– Стасику, якщо ти її образиш або, не дай Боже, вдариш, то я тобі ніколи не пробачу! Бо Леся мені як сестра. Затямив?
– Хіба я зможу? Вона – янгол!
– Бачу, гарно ти заховав шило в мішок. Але не забувай, що рано чи пізно воно таки вилізе. А Леся – жінка горда. Вона поганого не зрозуміє і не пробачить.
Стасько промовчав. Із сестрою сперечатися – що небо фарбувати. Марна справа… Та й не хотів Стасько собі настрій псувати. Сьогодні чудовий день! Він привезе додому нову жінку…
Гірка правда
Михайлик підмітав у дворі й поглядав на дорогу. Тато сказав, що їде не сам. Одразу зрозуміло з ким…
Ось нарешті й вони. Поруч із татом – висока чорнява жінка. Привітно усміхнулась.
– Добридень, юначе! – потиснула йому руку. – Мене звати Леся.
– Михайло, – аж почервонів від несподіванки. Тітка йому сподобалась. Певно, добра людина. Щира…
– А ми з бабусею борщу наварили, – похвалився. – Ще гарячий. Ходіть їсти.
– Який ти хазяйновитий хлопчик! – здивувалася Леся.
Малий радісно заусміхався і знову зашарівся…
…Минуло декілька тижнів. Леся поволі призвичаювалась до нового місця, наводила лад у господі, готувала смаколики своїм чоловікам – дорослому і малому. З Михайликом вони потоваришували з першого ж дня. Збирала хлопчика до школи, дивуючись, як мало в нього одягу.
– Треба нові черевики йому купити, – сказала Стаськові. – Бо ці незабаром розлізуться на ногах. І декілька сорочок справити. Та й спортивний костюм не завадить.
– Хіба Михайлик уже той зносив?
– Ні. Але ж вилиняв – страшно глянути. Треба добротний одяг купувати, щоб гарно носився.
– Я не з родини Рокфеллерів, – розсердився чоловік. – Нехай ходить у тому, що є.
Леся змовчала. А подумки вирішила, що найближчої неділі поїде з Михайликом на ринок і купить малому все потрібне. Бо сором, щоб так дитина ходила до школи. Не бідні ж вони…
А ще дивно було бачити жінці, як негарно Стасько поводиться зі старенькою мамою. Та майже щодня приходить, хоче щось допомогти, приносить смачні пироги, вареники. Старенькій приємно, що є про кого дбати. Горнеться до сина й онука. А Стасько її відштовхує, іноді навіть покрикує на неї. І те йому не так, і інше погано. Стара Марія мовчить і сльози ховає.
– Навіщо ти так із ненькою? Гріх це, – не раз дорікала Стаськові. – Пішов би краще до неї та покрівлю на повітці полагодив, бо каже, що протікає, коли дощ падає. І картоплю в погріб знести треба. Мати вже стара, не зможе цього зробити.
– Якщо ти така добра, то йди і допоможи, – огризнувся.
У Лесі потроху відкривались очі на справжню сутність коханого. Тінь розчарування падала на його бездоганний образ, сформований раніше.
Того дня жінка спровадила Михайлика до школи і пішла до матері Станіслава, щоб допомогти їй прибрати на городі. Бо Марія скаржилась, що прихопило поперек і вона досі не викопала моркви.
Старенька збентежилась, коли Леся заходилась копати.
– Та я сама, дитино! У тебе і своєї роботи вистачає.
– От закінчу та й піду своєму давати раду.
Викопала. Допомогла перебрати. Марія запросила Лесю на чай із пиріжками. Частувались і бесідували. Аж раптом старенька ні сіло ні впало сказала:
– Бачу, доню, добра ти людина. І Михасик до тебе тягнеться… От тільки сина мого ти остерігайся, бо вдався він у свого батька. Любить і погуляти, і руки до жінки розпускати.
– Та ви що? – вражено вигукнула.
– Хоч він і моя кров та плоть, але мовчати й приховувати правду я не можу. От що Стасько розповідав тобі про свою першу дружину?
– Нічого суттєвого. Просто сказав, що не зійшлися характерами.
– Якби ж так… Бив він її сильно. Спершу ніби й добре жили, а згодом Стасько неначе озвірів. Навіть коли ходила вагітною Михайликом, лупцював її. Що я вже тільки не казала?! І плакала, і просила, щоб схаменувся. А Стаськові хоч кілок на голові теши. На порожньому місці міг сварку зчинити, щоб була причина кулаки почухати. А одного разу так побив дружину, що ледь її врятували. За деякий час після того і стався в нещасної інсульт. Михайликові тоді було лише чотири рочки. Усі дивувались, як у такої молодої жінки може бути та хворість. Тут і до ворожки не ходи, щоб правду дізнатися. Пудові кулаки Стаська біди накоїли. А він, безсоромний, не дуже й переживав через це. За місяць відвіз дружину у спеціальний заклад для людей з інвалідністю, бо сказав, що каліки в помешканні йому не потрібно… А після того вже стільки тих жінок мав, що я вже з ліку збилася. І жодна йому не догодила. Тільки голови їм морочив. От я й боюся, щоб із тобою не повторилось усе.
Леся сиділа ні жива ні мертва. Біля серця звилася холодна гадюка. От-от пустить отруту... Жінці так було погано, що вона і слова не могла вимовити. Нарешті глибоко вдихнула й тихо запитала:
– То Михайлова мама досі в притулку?
– Так. Стасько до неї сина за весь час лиш двічі возив. Каже, ніби не хоче дитину травмувати. Брехун! За свій вік ні за кого, крім себе, не переживав. Навіть Михайла залишив собі тільки задля того, щоб гроші від держави отримувати на дитину. Та ще й подав його матір на аліменти, і та зі своєї пенсії з інвалідності їх виплачує. Бідолашна жінка! Я до неї щомісяця навідуюсь. Бо кому вона потрібна? Її батьки давно повмирали, родичів не має. Сидить у візочку, бо ноги майже не ходять, і чекає, коли я знову приїду. І все просить, щоб сина привезла. А Стасько не дозволяє. Якби ти чула, як малий проситься! А той, мов баран, уперся і не поступиться. Погана він людина, доню. Тікай, доки не запізно, – Марія витерла сльози і скрушно зітхнула. Після того, як розповіла все, їй аж полегшало. Бо несила було такий тягар на серці носити…
…Сутінки лягли на землю невагомим мереживом. Михайлик у своїй кімнаті виконував домашнє завдання. Леся зібрала валізу і чекала на Станіслава. Більше вона в цьому будинку не залишиться!.. Нарешті стукнули вхідні двері. Чоловік зайшов у коридор і здивовано вирячився на валізу, що стояла біля дверей. Очі спалахнули люттю.
– Кудись їдеш? – глухо запитав.
– Додому.
– Он як? Але ж автобуси вже о цій порі не їздять. Пішки почалапаєш? – саркастична посмішка перекривила його вродливе обличчя ледь прихованою злістю.
Стасько підійшов до Лесі впритул. Навис над жінкою загрозливою горою. Та Леся навіть оком не змигнула. Гордовито випросталась і поглянула йому просто в очі:
– Ти весь час мені брехав. Казав, що тобі не щастило із жінками, бо вони були непорядними. А виявляється, що ти сам винен. Тому я не чекатиму, доки ти мене відлупцюєш, а тоді виставиш за поріг. Я зараз піду. Сама. Без примусу. Шкода Михайлика, що живе з таким батьком. Нічого доброго він біля тебе не навчиться.
Важкий ляпас обпік Лесину щоку.
– Тату! – вискочив зі своєї кімнати хлопчик і став між ними. – Не займай тітки Лесі! Не смій її ображати!
Жінка рвучко пригорнула малого до грудей. З її очей потекли сльози. За цей час прикипіла до нього всім серцем… Шкода розлучатися з хлопчиком…
– Бувай, Михайлику. Мені час іти. Золота дитино… Залишайся таким завжди – добрим і сміливим.
Вийшла надвір. Навіть не озирнулась. Боялась лише одного – щоб Стасько не кинувся вслід за нею… На щастя, цього не сталося…
Леся йшла широким шляхом, залитим сірими сутінками, а перед очима стояв сповнений ненависті погляд Стаська. Яка ж він підла людина! Чому не розгледіла цього одразу? Засліплена була…
У кишені озвався телефон.
– Ми вже виїхали. Де ти зараз? – голос Ольги стурбовано затремтів.
– Іду вам назустріч. Не могла більше залишатися в його будинку.
– Стасько тобі нічого не заподіяв? Бо повисмикую йому руки!
– Ні. Усе гаразд. Не турбуйся…
Леся поклала телефон у кишеню. Сповільнила крок. Немає куди поспішати. У неї попереду все життя…
***
«Бажаний» наречений довго сидів над схололою вечерею. Їсти не хотілось. Чи не вперше за весь час почувався розбитим і знищеним. Його серце рвалось на шматки. Досі такого ніколи не відчував. Жодна жінка так глибоко в душу не западала. А Леся змогла. Задурила йому голову і залишила його. Ну й нехай іде! Стасько за нею не бігтиме і в ноги їй не падатиме. Перемучиться і забуде її згодом. На Лесі світ клином не зійшовся. Зустріне іншу жінку, не таку гордячку. Значно краще, коли покірна вівця поруч. Він до того звик. Так зручно, і змінювати своє життя Стасько аж ніяк не планує…
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

