БАЖАНИЙ НАРЕЧЕНИЙ

Тихо зайшов до хати. Час вкладатися в ліжко, бо завтра рано прокидатися…

Прокинувся – сонце лиш визирнуло з рожевого сповиточка. Стасько швиденько причепурився, заварив собі кави.

– Не спиться? – всунувся в кухню розпатланий зі сну Петро. – Чого так рано схопився?

– Хто рано встає, тому Бог дає, – широко усміхнувся Стасько і визирнув у вікно.

– Вона о цій порі ще не прийде, – глузливо кинув Петро.

– Хто? – вдав, що не зрозумів.

– Леся. Міська пані призвичаєна до інших порядків. Хоча в роботі надзвичайно вправна. Усе аж горить у її руках.

– Сватаєш?

– Чому б і ні? Хіба тобі не марудно без жінки?

– І не запитуй! Ще й як!

– Хоч що б там Олька казала, але ти не відступай. Куй залізо, доки гаряче. Таку кралю мати в помешканні – то велике щастя.

Прийшла Ольга. Зміряла їх уважним поглядом.

– Уже зранку хильнули? Чого такі веселі? – суворо запитала.

– Кому що, а курці – просо! – розсердився Петро. – Уже ні поговорити, ні посміятись не можна.

– А й справді, сестро. Чого ти така невдоволена? Усе бурчиш і бурчиш. Ніколи раніше такою не була. Що сьогодні?

– Ну тебе! – махнула на нього рукою й усміхнулась примирливо. – Сідайте снідати, бо незабаром робітники прийдуть. Чи натщесерце працюватимете?

…Робота була в розпалі, коли прийшла Леся. Стасько ледь із даху не звалився, як її побачив. В обтислих джинсах та в легкій кофтинці вона була неперевершена. У роті пересохло – слова не мовити.

– Агов! Пані, – хрипко гукнув. – Подайте кухлик води, якщо ваша ласка.

– Прошу, – усміхнулась звабливо і піднесла кухоль.

Стасько обпікав вуста холодною джерелицею і не міг відвести від Лесі очей.

– Не проковтни мені посудину, – прошепотів Петро.

Жінка дзвінко розсміялась. Лукаво вигнула тонкі брови.

– Лесю! – погукала Ольга.

– Йду, моя люба! – попливла до дверей, граючи крутими стегнами. А у Стаська в очах потемніло. Ох і жінка! Нехай сестра його хоч на шматки ріже, але відмовитися від Лесі він уже не зможе.

За обідом вони сиділи поруч. Леся раз у раз торкалась чоловіка ногою. Не витримав. Опустив під стіл руку і поклав їй на коліно. Промовисто подивилась просто в очі…

Того ж вечора, як стемніло і всі порозходились домівками, Стасько тихцем попрямував за Лесею. Наздогнав її. Спинилася. З викликом глянула:

– Чого крадешся, мов кіт за мишею?

– Провести тебе хочу.

– Хіба я сама дороги не знаю?

– А раптом хтось поцупить такий скарб?

– То ж не твій клопіт.

– Неправда. Мій…

– А ти швидкий. Аж занадто…

– Який уже є… Або прожени зараз, або дозволь провести тебе додому.

Леся мовчала. Почувалась такою самотньою. І ще цей тихий серпневий вечір, пропахлий яблуками… Зітхнула.

– Ходімо вже, – тихо мовила, і чоловік радісно закрокував поруч.

Ось і будинок її батьків. Навіть кроку не встигла до воріт ступити, як Стасько згріб її в міцні обійми і прикипів цілунком до солодких вуст. Не пручалась. Відповіла. А тоді раптом відштовхнула і метнулась у двір…

Стасько не йшов – летів додому. Розвихрений чуб, безтурбот­на усмішка. А таки бажаний він парубок! Досі не було такої жінки, щоб йому відмовила…

– Де швендяв? – сердито зирк­нула сестра.

– Ох, не запитуй! Не тривож моєї душі! – гукнув весело і пішов спати.

…З того вечора й розпочалася їхня історія. Ще одна – про кохання. Для когось – вічне, єдине на все життя, а для когось – як спалах, що швидко згасає…

– Поїдеш зі мною? – лоскотав подихом її вушко.

– Якщо запросиш.

– А що я зараз роблю? То поїдеш?

– Звісно. Куди голка, туди й нитка, – пригорталась до його грудей…

…Ольга збирала племінникові гостинці та скоса поглядала на брата.

– Стасику, якщо ти її образиш або, не дай Боже, вдариш, то я тобі ніколи не пробачу! Бо Леся мені як сестра. Затямив?

– Хіба я зможу? Вона – янгол!

– Бачу, гарно ти заховав шило в мішок. Але не забувай, що рано чи пізно воно таки вилізе. А Леся – жінка горда. Вона поганого не зрозуміє і не пробачить.

Стасько промовчав. Із сестрою сперечатися – що небо фарбувати. Марна справа… Та й не хотів Стасько собі настрій псувати. Сьогодні чудовий день! Він привезе додому нову жінку…

Гірка правда

Михайлик підмітав у дворі й поглядав на дорогу. Тато сказав, що їде не сам. Одразу зрозуміло з ким…

Ось нарешті й вони. Поруч із татом – висока чорнява жінка. Привітно усміхнулась.

– Добридень, юначе! – потиснула йому руку. – Мене звати Леся.

– Михайло, – аж почервонів від несподіванки. Тітка йому сподобалась. Певно, добра людина. Щира…

– А ми з бабусею борщу наварили, – похвалився. – Ще гарячий. Ходіть їсти.

– Який ти хазяйновитий хлопчик! – здивувалася Леся.

Малий радісно заусміхався і знову зашарівся…

…Минуло декілька тижнів. Леся поволі призвичаювалась до нового місця, наводила лад у господі, готувала смаколики своїм чоловікам – дорослому і малому. З Михайликом вони потоваришували з першого ж дня. Збирала хлопчика до школи, дивуючись, як мало в нього одягу.

– Треба нові черевики йому купити, – сказала Стаськові. – Бо ці незабаром розлізуться на ногах. І декілька сорочок справити. Та й спортивний костюм не завадить.

– Хіба Михайлик уже той зносив?

– Ні. Але ж вилиняв – страшно глянути. Треба добротний одяг купувати, щоб гарно носився.

– Я не з родини Рокфеллерів, – розсердився чоловік. – Нехай ходить у тому, що є.

Леся змовчала. А подумки вирішила, що найближчої неділі поїде з Михайликом на ринок і купить малому все потрібне. Бо сором, щоб так дитина ходила до школи. Не бідні ж вони…

А ще дивно було бачити жінці, як негарно Стасько поводиться зі старенькою мамою. Та майже щодня приходить, хоче щось допомогти, приносить смачні пироги, вареники. Старенькій приємно, що є про кого дбати. Горнеться до сина й онука. А Стасько її відштовхує, іноді навіть покрикує на неї. І те йому не так, і інше погано. Стара Марія мовчить і сльози ховає.

– Навіщо ти так із ненькою? Гріх це, – не раз дорікала Стаськові. – Пішов би краще до неї та покрівлю на повітці полагодив, бо каже, що протікає, коли дощ падає. І картоплю в погріб знести треба. Мати вже стара, не зможе цього зробити.

– Якщо ти така добра, то йди і допоможи, – огризнувся.

У Лесі потроху відкривались очі на справжню сутність коханого. Тінь розчарування падала на його бездоганний образ, сформований раніше.

Того дня жінка спровадила Михайлика до школи і пішла до матері Станіслава, щоб допомогти їй прибрати на городі. Бо Марія скаржилась, що прихопило поперек і вона досі не викопала моркви.

Старенька збентежилась, коли Леся заходилась копати.

– Та я сама, дитино! У тебе і своєї роботи вистачає.

– От закінчу та й піду своєму давати раду.

Викопала. Допомогла перебрати. Марія запросила Лесю на чай із пиріжками. Частувались і бесідували. Аж раптом старенька ні сіло ні впало сказала:

– Бачу, доню, добра ти людина. І Михасик до тебе тягнеться… От тільки сина мого ти остерігайся, бо вдався він у свого батька. Любить і погуляти, і руки до жінки розпускати.

– Та ви що? – вражено вигукнула.

– Хоч він і моя кров та плоть, але мовчати й приховувати правду я не можу. От що Стасько розповідав тобі про свою першу дружину?

– Нічого суттєвого. Просто сказав, що не зійшлися характерами.

– Якби ж так… Бив він її сильно. Спершу ніби й добре жили, а згодом Стасько неначе озвірів. Навіть коли ходила вагітною Михайликом, лупцював її. Що я вже тільки не казала?! І плакала, і просила, щоб схаменувся. А Стаськові хоч кілок на голові теши. На порожньому місці міг сварку зчинити, щоб була причина кулаки почухати. А одного разу так побив дружину, що ледь її врятували. За деякий час після того і стався в нещасної інсульт. Михайликові тоді було лише чотири рочки. Усі дивувались, як у такої молодої жінки може бути та хворість. Тут і до ворожки не ходи, щоб правду дізнатися. Пудові кулаки Стаська біди накоїли. А він, безсоромний, не дуже й переживав через це. За місяць відвіз дружину у спеціальний заклад для людей з інвалідністю, бо сказав, що каліки в помешканні йому не потрібно… А після того вже стільки тих жінок мав, що я вже з ліку збилася. І жодна йому не догодила. Тільки голови їм морочив. От я й боюся, щоб із тобою не повторилось усе.

Леся сиділа ні жива ні мертва. Біля серця звилася холодна гадюка. От-от пустить отруту... Жінці так було погано, що вона і слова не могла вимовити. Нарешті глибоко вдихнула й тихо запитала:

– То Михайлова мама досі в притулку?

– Так. Стасько до неї сина за весь час лиш двічі возив. Каже, ніби не хоче дитину травмувати. Брехун! За свій вік ні за кого, крім себе, не переживав. Навіть Михайла залишив собі тільки задля того, щоб гроші від держави отримувати на дитину. Та ще й подав його матір на аліменти, і та зі своєї пенсії з інвалідності їх виплачує. Бідолашна жінка! Я до неї щомісяця навідуюсь. Бо кому вона потрібна? Її батьки давно повмирали, родичів не має. Сидить у візочку, бо ноги майже не ходять, і чекає, коли я знову приїду. І все просить, щоб сина привезла. А Стасько не дозволяє. Якби ти чула, як малий проситься! А той, мов баран, уперся і не поступиться. Погана він людина, доню. Тікай, доки не запізно, – Марія витерла сльози і скрушно зітхнула. Після того, як розповіла все, їй аж полегшало. Бо несила було такий тягар на серці носити…

…Сутінки лягли на землю невагомим мереживом. Михайлик у своїй кімнаті виконував домашнє завдання. Леся зібрала валізу і чекала на Станіслава. Більше вона в цьому будинку не залишиться!.. Нарешті стукнули вхідні двері. Чоловік зайшов у коридор і здивовано вирячився на валізу, що стояла біля дверей. Очі спалахнули люттю.

– Кудись їдеш? – глухо запитав.

– Додому.

– Он як? Але ж автобуси вже о цій порі не їздять. Пішки почала­паєш? – саркастична посмішка перекривила його вродливе обличчя ледь прихованою злістю.

Стасько підійшов до Лесі впритул. Навис над жінкою загрозливою горою. Та Леся навіть оком не змигнула. Гордовито випросталась і поглянула йому просто в очі:

– Ти весь час мені брехав. Казав, що тобі не щастило із жінками, бо вони були непорядними. А виявляється, що ти сам винен. Тому я не чекатиму, доки ти мене відлупцюєш, а тоді виставиш за поріг. Я зараз піду. Сама. Без примусу. Шкода Михайлика, що живе з таким батьком. Нічого доброго він біля тебе не навчиться.

Важкий ляпас обпік Лесину щоку.

– Тату! – вискочив зі своєї кімнати хлопчик і став між ними. – Не займай тітки Лесі! Не смій її ображати!

Жінка рвучко пригорнула малого до грудей. З її очей потекли сльози. За цей час прикипіла до нього всім серцем… Шкода розлучатися з хлопчиком…

– Бувай, Михайлику. Мені час іти. Золота дитино… Залишайся таким завжди – добрим і сміливим.

Вийшла надвір. Навіть не озирнулась. Боялась лише одного – щоб Стасько не кинувся вслід за нею… На щастя, цього не сталося…

Леся йшла широким шляхом, залитим сірими сутінками, а перед очима стояв сповнений ненависті погляд Стаська. Яка ж він підла людина! Чому не розгледіла цього одразу? Засліплена була…

У кишені озвався телефон.

– Ми вже виїхали. Де ти зараз? – голос Ольги стурбовано затремтів.

– Іду вам назустріч. Не могла більше залишатися в його будинку.

– Стасько тобі нічого не заподіяв? Бо повисмикую йому руки!

– Ні. Усе гаразд. Не турбуйся…

Леся поклала телефон у кишеню. Сповільнила крок. Немає куди поспішати. У неї попереду все життя…

***

«Бажаний» наречений довго сидів над схололою вечерею. Їсти не хотілось. Чи не вперше за весь час почувався розбитим і знищеним. Його серце рвалось на шматки. Досі такого ніколи не відчував. Жодна жінка так глибоко в душу не западала. А Леся змогла. Задурила йому голову і залишила його. Ну й нехай іде! Стасько за нею не бігтиме і в ноги їй не падатиме. Перемучиться і забуде її згодом. На Лесі світ клином не зійшовся. Зустріне іншу жінку, не таку гордячку. Значно краще, коли покірна вівця поруч. Він до того звик. Так зручно, і змінювати своє життя Стасько аж ніяк не планує…