БАТЬКО

– Ну, якщо немає ніяких претензій... – протягла нерішуче та зі свого акваріума і провела мене здивованим поглядом.

А почерк? Почерк! Боже мій! Як же я мог­ла забути? Та ж тітка Ліза все своє життя пропрацювала за кульманом у якомусь проєктному інституті...

Забившись у куток цілком незнайомого під’їзду, я тулилася до бруднуватої облуп­леної стіни і гірко плакала, по-дитячому розмазуючи сльози на щоках. Я плакала, схлипуючи, захлинаючись, буквально потопаючи в тих сльозах. І розуміла, що, мабуть, так по-дитячому плачу востаннє в житті, що дитинство моє щойно скінчилося. Воно ніколи більше до мене не повернеться. І від того власний плач ставав усе сильнішим, усе розпачливішим!.. Доб­ре, що мене там ніхто з людей не бачив, що я зуміла опанувати себе, заспокоїлась, але ще якийсь час залишалася на місці, аж поки сльози не висохли самі.

Я ще не знала, як житиму далі, як зустрінуся з матір’ю, як подивлюся в її очі. Як узагалі поводитимусь із нею. Як cкладеться моє життя після такого потрясіння. Я ще тоді нічого не знала. Та в одному-єдиному була твердо переконана: я ніколи, нізащо, ні за яких обставинах не зізнаюся мамі, що знаю про її секрет. Я раптом зрозуміла, як сильно, безтямно, самовіддано любить мене мама! І як мені неймовірно поталанило, що вона в мене є!

Я поверталася додому вулицями рідного міста, і воно мене не впізнавало. Не впізнавали мене дерева, виструнчені прямими рядами, які рік за роком підростали разом зі мною... Не впізнавали пташки, яких я завжди підгодовувала в найхолодніші та найголодніші зимові дні. Не впізнавали сусіди, які мене знали з дитинства. Кілька годин тому з будинку вибігло несвідоме розгублене дитя, а назад поверталася доросла дівчина, вже майже цілком сформована особистість, що вперше краєчком ока зазирнула в криве дзеркало жорстокого життя.

Минали роки... Я підростала... Мама старіла... Більше не придумувала ніяких легенд, і її розповіді про батька припинилися. Так само, як припинилося надходження вітальних листівок від нього. Більше не було ніяких листів і ніяких подарунків!.. Той блакитний мохеровий жакет був єдиним. Звичайно, і він не був батьковим подарунком, його зв’язала мама. Тепер я це знала дуже добре. І, дорослішаючи, зрозуміла й прийняла її святу брехню.

Частина друга «ВІЙНА»

«Ах, війна, війна, війна –

Від Львова до Полтави.

Ах, війна, війна, війна,

І молодість пропала.

Ах, війна, війна, війна,

І карта України –

В багрових плямах вся,

Багрова вся країна!»

(З пісні)

Тієї фатальної ночі я спала спокійно. Усе в мене складалося добре. Позаду була набридлива сесія, яку я склала майже успішно. Не засмучував навіть дещо занижений бал з гістології. Я ж бо звикла бути в усьому першою, отримувати тільки відмінно. А тут... раптом невдача... фіаско. Добре, що все-таки склала, не назначили мені перескладати восени. Це була б справжня катастрофа.

Причину своїх невдач я знала занадто добре. Тією причиною був він – мій обожнюваний Матвій. Матвійко. Я його зустріла в бібліотеці, ми «гризли граніт науки» за одним столом. Разом низько нахилялися над підручниками, торкалися ненароком ліктями й плечима і все-таки не помічаючи одне одного.

А потім... Я тепер думаю, намагаюся пригадати, що ж трапилося потім? Яка виникла причина, що я вже не змогла жити далі без цього хлопця, без його синіх барвінкових очей, неслухняного розтріпаного волосся кольору гречаного меду, вперто стиснутих уст, які вміли так пристрасно цілувати, і без глибокої ямочки на підборіді?.. Леле! Він мав точнісінько таку ямочку на підборідді, як і мій батько на єдиній світлині, яку зберегла моя мама! Чи не чудасія?.. Та й узагалі, він був дивовижно на нього подібний... Чи то вже той батько мені скрізь ввижався?.. Чи то вже в мене була своє­рідна хвороба, діаг­ноз?.. Гадаю, що все своє життя я підсвідомо шукала батька, шукала в кожному юнакові, з яким мене зводила доля, з яким знайомилася. І нарешті його знайшла в Матвієві. Тоді в бібліотеці раптом між нами обома проскочила якась іскра, від якої запалало все моє тіло, просто запекло вогнем. Та й із ним діялося щось схоже. Бо ми нарешті разом, як за командою, рвучко підняли голови, схилені над підручниками, і пильно подивилися одне одному в очі...

Він так чарівно зашарівся тоді, зовсім як дів­чина. Та й мої щоки палали, я це відчувала. Але все-таки першою опанувала себе. Він був такий зворушливо юний і наївний. Я і відразу, і потім, після ближчого знайомства з ним, відчувала себе не його коханою дівчиною, а якоюсь старшою сестрою. Та й він поводився відповідно, слухався в усьому, радився зі мною щодо всіх питань, нічого не робив без моєї згоди. Цілком як молодший симпатичний улюб­лений братик, хоч цілувався зі мною зовсім не по-братськи. Як згодом виявилося, у віці нас розділяла різниця два роки. Він ще і студентом не був, а навчався на підготовчих курсах, які я свого часу проігнорувала. Вступила і без них, чим потім хизувалася перед усіма знайомими, особливо перед матір’ю, яка мені ті курси настійливо радила.

Але в деяких питаннях мій Матвійко був непоступливим і проявляв справжню ослячу впертість.

Наприклад, дошлюбні інтимні стосунки вважав цілком неприпустимими, чимось гріховним, навіть сороміцьким. Я кепкувала з нього, називала красною дівицею з XVIIІ століття, весталкою і ченцем в одній особі. Бо я була значно сучасніша від нього, до сексу ставилася спокійно, без романтики, як до обов’язкового ритуалу задля продовження роду та одночасно до невичерпного джерела насолоди. І була готова влягтися з ним у ліжко хоч відразу, навіть не питаючи прізвища. Натомість для мого Матвія сексуальні взаємини були великим таїнством, які обов’язково мали бути освячені в церкві, благословенні на небесах. Мені від його тирад було нуднувато... А мої переконання його просто жахали... Я була готова йти з ним жити в будь-якій орендованій квартирі без зайвих штампів у паспортах, без церковних ритуалів. Як це робила вся сучасна молодь. А він спершу захотів познайомити мене зі своєю мамою і шалено бажав знайомства з моєю. Я довго не погоджувалася, але він таки наполіг на своєму.

– Добре! – якось сказав він, коли знову між нами виникла розмова на слизьку тему. – Щодо моїх батьків я тебе ще можу зрозуміти. Моя мати проживає в іншому місті, на Прикарпатті, далеко їхати. Батько воює, хоч ніщо не заважає тобі познайомитися з ним через вайбер. Я ж із ним спілкуюся регулярно.

І справді, не було дня, щоб Матвій не спілкувався зі своїм батьком і не розповідав мені про нього. Про його батька я знала значно більше, ніж про свого рідного.

Його батько був на війні, починав во­ювати ще 2014 року, коли війну й війною не називали, а дивною абревіатурою АТО...

Його батько воював у тій знаменитій, геройській, усім відомій 128-й бригаді, яка ще 2014 року займала позиції в Луганській області, в районі Лисичанська, Сєверодонецька та Рубіжного. Отож для батька мого Матвія війна почалася значно раніше від повномасштабного вторгнення росії в нашу Україну.

Він пережив і бої біля Дебальцевого, і утримував висоту біля села Санжарівка, де дістав поранення, був присутній у Києві, коли Президент України Петро Порошенко вручав бойовий прапор зі стрічкою «За мужність та відвагу» командирові бригади полковнику Сергієві Шапталі, брав участь у відкритті монумента пам’яті військовослужбовців 15-го батальйону 128‑ї окремої гірсько-штурмової бригади, які загинули на сході України.

Так! Батько в мого коханого був геройський. Таким батьком можна було пиша­тися. Я сумно подумала про свого... Якби нас колись звела химерна доля, то, може, і мій виявився би не гіршим. А поки я його ненавиділа! Ненавиділа за те, що він нас кинув і ніколи не робив жодних спроб, щоб поспілкуватися зі мною, зі своєю рідною дочкою!.. Хіба таку байдужість можна пробачити?

Це все блискавкою пронеслося в моїй голові, поки Матвій переконував мене і наводив вагомі аргументи.

– Та ти мене зовсім не слухаєш, – раптом промовив він вражено, наштовхнувшись на мій відсутній погляд. – Прокинься!

– Вибач! – промимрила я зніяковіло. – Я замислилась. Повтори, будь ласка, про що ти говорив. Я вже слухаю уважно. Не сердься! – я посмикала ніжно його за вухо.

– Повторюю! – відізвався він нетерпляче, ухиляючись від моїх пестощів. – Що перешкоджає тобі познайомити мене зі своєю мамою? Вона живе в цьому ж місті! Просто переїхати автобусом чи тролейбусом на іншу вулицю... В чому причина твоєї впертої відмови, не розумію! Чи ти боїшся, що я не сподобаюся твоїй мамі? Я що, такий страшний? – сердився не на жарт.

Нарешті якогось дня Матвій мене вмовив. Я вміло підготувала до його візиту свою матір, і ось увечері ми вдвох із нею нетерпляче чекали гостя.

Моя мама, звісно, хвилювалася. Я ж була спокійна. Мене просто переповнювала впевненість, що все буде на вищому дипло­матичному рівні.

Матвій з’явився з джентльменським розмахом, із шампанським, з великою коробкою цукерок та букетом маминих улюблених орхідей. Я сама відчиняла йому двері. У передпокої прискіпливо оглянула з ніг до голови, підбадьорливо підморгнула, схвалюючи і його самого, і його дари.

Мати нас не зустріла... Вона, «за законом підлості», саме в момент нашої появи подалася наповнювати кришталеву вазу водою, ніби передчуваючи, що їй подарують квіти. Ми втрьох одночасно з’явилися у вітальні. Ми з Матвієм із передпокою зі щедрими дарами, а мати – з кухні з кришталевою вазою в руках, наповненою чистою холодною водою.

– А ось і ми! – закричала я переможно й голосно, неначе якийсь вуличний глашатай, підштовхуючи Матвія і пропонуючи його своїй мамі для знайомства.

– Познайомся з моєю мамою, Матвійку, – звернулася спершу до коханого. – А це, мамо, мій Матвій! Прошу любити і шану... – Кінець моєї фрази застряг десь глибоко в горлі. Бо моя мама, ледь звівши погляд на гостя, якось дивно зблідла, руки її затремтіли. Важка ваза вислизнула з умить стерплих маминих рук і важко гепнулася на підлогу, розбившись на дрібні друзки. Вода забризкала наші ноги. Матвій спритно відскочив і потягнув мене за собою ближче до дверей. Я злякалася, що він тікає, і ледь не побігла за ним навздогін. Але то були з його боку запобіжні заходи, щоб осколки скла не поранили нам ноги. Особ­ливо мої, босі, у відкритих босоніжках.

– Галинко! Залишся! – мамин голос пролунав як наказ.

– Та ми ж нікуди не йдемо, – замість мене відповів Матвій і додав весело: – Я зараз сам усе приберу, воду витру й осколки позбираю. І фіг ви мене звідси виженете! Я ще чаю не пив!

Мама мовчки звела очі до неба. Такого нахабства і такого «вишуканого» сленгу у своїй хаті вона ще не чула.

Чай ми пили в супроводі гробового мовчання. Матвій пробував жартувати, розповідати якісь веселі історії чи то із власного життя, чи то випадки, які сталися з його друзями. Мама не сміялася і дивилася на нього з жахом... Так, мабуть, дивиться збентежена перелякана курка на велике недоладне індича, яке вона висиділа замість маленького пухнастого курчатка.

Я поки що нічого не розуміла... Просто подумала, що мама теж звернула увагу на разючу подібність Матвія до мого батька, маминого колишнього чоловіка. Але чому це її так стурбувало? Чи мало є на світі подібних між собою людей? Я десь читала, що кожна людина на Землі має свого двійника. Але за щасливою випадковістю такі двійники ніколи не зустрічаються, бо їхня фатальна зустріч закінчується обов’язковою смертю одного з них... Який абсурд!.. Яка неймовірна нісенітниця!.. Виходить, що в жодному разі не повинна знайомити Матвія зі своїм батьком, бо тоді когось із них утрачу. Звісно, цього знайомства ніколи не буде, я сама з ним не знайома, але все-таки... Все-таки!.. Якщо допустити теоретично, то такий жахливий варіант можливий.

Як уже ти зрозумів, мій терплячий читачу, попити чаю того вечора не вдалося, знайомства як такого не відбулося, та й сам вечір не вдався. Владний голос моєї мами настійливо кликав мене назад у кімнату, і я не посміла його проігнорувати, не послухатися. Квапливо розпрощалася з Матвієм і стала збентежена перед материними «ясними очима», хоч очі в моєї мами були темно-карі.

Колись давно сопливим несвідомим дівчиськом я, забившись у куток цілком незнайомого під’їзду, тулилася до бруднуватої облупленої стіни і гірко плакала, по-дитячому розмазувала сльози на щоках. Я плакала, схлипуючи, захлинаючись, буквально потопаючи в тих сльозах, і вважала цей день найгіршим, найстрашнішим у своєму житті... Як я тоді помилялася!.. Звідки мені було знати того дня, що найгірше, найжахливіше в мене ще попереду?.. І до нього мені ще йти і йти...

Розмова з матір’ю того вечора була важка, як свинець.

Спочатку вона прискіпливо, вникаючи в найнезначніші подробиці, з якоюсь наполегливістю, навіть жорстокістю слідчого, випитувала в мене інформацію про Матвія. Та ба... Що я могла їй розповісти, коли сама знала так жалюгідно мало? Навіть прізвище мого коханого було мені невідоме. Саме останнє довело мою матір до справжнього шаленства. Вона просто нетямилася від люті.

– Ось, ось, – вигукувала, мов заведена. – Ось вам і звички, ось вам і мораль сучасної молоді! Навіть прізвища не знає, а вже готова влягтися з ним у ліжко, з першим зустрічним!

Оте «з першим зустрічним» вразило й обурило мене найбільше. Як можна було до такої міри зневажати мої почуття, мій вибір, щоб назвати мого єдиного у світі, мого коханого Матвійка першим зустрічним?.. Тепер уже я кипіла від злості, нетямилася від люті й дивилася на найріднішу мені людину з огидою та ненавистю. У материному пог­ляді я вичитувала ті самі почуття. Ми дивилися одна на одну, як на найлютіших ворогів, і наші погляди викрешували іскри, мов шаблі під час поєдинку. Але це ще було не все, не кінець. Мати зірвалася з місця, прожогом кинулася до сімейного альбому і витягла на світ Божий оту злощасну весільну світлину, де мій батько всміхався на весь світ, щасливо та переможно, і примусила мене розглядати його обличчя через лупу.

– Дивись, дивись! – кричала, нахиляючи мою голову над світлиною так низько, що я вже взагалі нічого не бачила, бо батькові риси розпливалися перед моїми очима.

– Дивись, які вони подібні між собою! Просто одне обличчя! Твій батько нас кинув, завів нову сім’ю, і твій Матвій може бути сином твого батька! Ти розумієш, що це означає? Розумієш?

Я вже нічого не розуміла...

– Ви – діти одного батька! Ти вклалася в ліжко зі своїм зведеним братом! А це якесь тваринне злягання. Це – кровозмішення! Це – гріх! Гріх!

Боже мій! Моя мати, яка не вірила ні в Бога, ні в чорта, виховувала мене в атеїстичному дусі, яка ніколи не переступала порога церкви, твердить про гріх!!! Воістину настав кінець світу.

– Щоб його ноги ніколи більше не було в нашому домі! Я тобі забороняю з ним зустрічатися, бачитись! Чуєш? Забороняю! – вигукувала, мов заведена.

Але я мусила з ним побачитися, мусила з’ясувати все до кінця... І під час першої нашої зустрічі зажадала від Матвія пояснень.

– Ти знав? Ти знав? – передавши йому всі домисли та здогадки матері, вчепившись гострими нігтями в його груди, обтягнуті мохеровим светром, який я власноруч зв’язала, трусила я його, наче грушу, з якої неодмінно мали би впасти на землю золотисті спілі плоди.

– Точно не знав, не був упевнений, – спокійно відповів він, обережно звільнивши свої груди від моїх чіпких рук. І тільки його побілілі вуста свідчили про те, яким неймовірним зусиллям він домігся того спокою, якою дорогою ціною він йому діста­вався.

– Ні, знав, – прошипіла я якось по-зміїному. – Знав! Тому й не погоджувався на інтим!

Я задихалася від гніву, від розпачу. Матінко рідна! Ледь не влягтися в ліжко зі своїм зведеним братом!.. Якими огидними, осоружними тепер здавалися мені його палкі поцілунки! Як він міг цілувати мене як коханець, торкатися скрізь мого тіла, пестити груди!? Як смів!?

– Відпусти мою руку негайно! – закричала я несамовито, побігла до великого фонтана, з яким ми саме порівнялись, і підставила пальці, які він стискав, під пустотливий прозорий водограй. Мені хотілося стрибнути в той фонтан і викупатися пов­ністю, змити із себе сліди його губ, його рук. Якби не було навколо людно, то я, мабуть, саме так і вчинила б.

– Галинко! Галинко! – благав він збентежено озираючись, бо на нас уже почали звертати увагу цікаві зіваки. – Дозволь тобі все пояснити.

– Облиш мене! Нічого я тобі більше не дозволю! – визвірилася я, навіть, здається, і зуби вискалила, дійсно наче хижий розлючений звір.

Але Матвій був сильнішим від мене. Сильнішим і мудрішим. На два роки молодшим і на сто років мудрішим, розважливішим.

Не кажучи більше ні слова, мовчки потягнув мене до лавочки, яка ховалася на узбіччі бульвару в густих кущах уже відцвілого бузку. Я безсило гепнулася на ту лавку поряд із ним, неначе якийсь безвольний лантух.

– Ні! Ти мене вислухаєш, – промовив твердо й подивився мені просто у вічі таким поглядом, якого я в нього ніколи не бачила.

Затулившись від свого, тепер уже колишнього коханого тремтячими долонями, щоб хоч на мить осліпнути і від розпачу не розридатися, я мовчки покірно слухала його сповідь.

Так! Шлюб його матері з моїм батьком був другим. Батько не приховував, що вже мав сім’ю, яку покинув, захопившись мамою Матвія. Не приховував, що в тій покинутій сім’ї росла його дочка, якою він абсолютно не цікавився і нічого про неї не знав. Проте все-таки, мабуть, якусь інформацію мав, якщо Матвію було відомо про моє існування та про місце мого навчання. Він, звісно, захотів зі мною познайомитися, тому й вирішив вступити до того ж інституту, в якому навчалася я. А познайомившись, закохався в мене. І це мене вразило найбільше.

– Як ти міг, як ти смів закохатися в мене? – кричала я несамовито. – У мене, у свою зведену сестру? Це я, я не знала, хто ти такий! А ти?.. Ти ж усе про мене знав! Як ти міг обіймати мене, цілувати!? Ти що? Збоченець!?

Я вже кричала щось таке безглузде, навіть не розуміючи, що саме кричу.

– Я полюбив тебе відразу, з першого пог­ляду, коли тільки-но побачив у бібліотеці, коли сів поряд із тобою! – він також пере­йшов на крик. – Хіба я міг наказати своєму серцю? Хто може керувати своїми почуттями? Ти можеш?

– Але ж ти знав, хто я така, – не здавалась я. – Знав! Якщо шукав мене, якщо приїхав спеціально мене побачити!

– У бібліотеці ще нічого не знав, – промовив він уже спокійно, трохи охолонувши. Як не дивно, його спокій помалу передався і мені.

– І що ми тепер будемо робити? – знизивши децибели, приречено запитала я.

Я не сміла на нього подивитися. Він також уникав мого погляду.

– Для себе я вже все вирішив, – промовив Матвій рішуче, але якось розпачливо, і боязко подивився на мене, ніби за звичкою питаючи в мене поради та дозволу.

– І що ж ти таке неймовірне вирішив? – іронічно запитала я, вже холонучи серцем, передчуваючи наперед відповідь.

– Я йду добровольцем на фронт!

???

Я не знаю... Справді не знаю, як було б легше їм обом, батькові і синові: воювати поруч, пліч-о-пліч, мати постійно одне одного на очах, переносити разом усі жахіття війни, чи воювати окремо, нічого не знаючи, не маючи ніякої інформації про себе самих? Усе ж, гадаю, що Матвій вчинив муд­ро, домігшись зарахування в ту саму 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду, в якій воював його батько, точніше, наш із ним батько. Невідомість завжди гірша, і вона дратує. Принаймні мене особисто завжди дратувала саме відсутністю інформації. Добре чи погано, але я волію знати правду. Тоді знаєш, на що налаштовуватися, як чинити. А за абсолютної невідомості людина губиться, не знає, що думати. Надто з такою багатою уявою, як у мене, можна собі такого напридумувати, що мимоволі збожеволієш від цих думок.

Вони воювали разом, але спілкувалась я тільки з Матвієм, хоч серце моє аж рвалося до батька, до батька, якого я ніколи не знала, спрагло жадало того спілкування, але я ніяк не могла зробити перший крок назустріч. Я вважала, що той крок повинен зробити мій батько, чекала на нього, надто довго чекала... А він не поспішав. Може, ніяковів, почувався вин­ним, що мало мною цікавився, що всю свою увагу, всю ніжність і батьківську любов віддав синові, навіть ту, яка належала мені за правом. А може, в тій юдолі нелюдських страждань, у тій жахливій м’ясорубці, в якій з немилосердною жорстокістю перемелювалися людські життя і долі, серед крові, пожеж та смертей, йому було просто не до мене.

ЕПІЛОГ

Того страшного дня, коли збройні сили рф завдали удару ракетою «Іскандер-М» по церемонії нагородження бійців бригади, що відбувалася на території прифронтової зони Запорізької області, загинуло понад 20 військових. З-поміж них керівники обласних установ, представники командного складу ЗСУ. Серед них були і два мої найближчі, найрідніші чоловіки: капітан Павлюк Анатолій і молодший лейтенант Павлюк Матвій – батько та син. Мій батько і мій молодший зведений брат...

Я ніколи так і не зустрілася зі своїм батьком, не побачила його, навіть у вайбері. Всю інформацію про нього та про себе мені передавав Матвій. І мій батько ніколи не побачив, яка в нього виросла донька... Виросла без нього... Як це прикро! Як це неправильно і несправедливо!..