БАН ІЗ МИНУЛОГО

– Майю, ти?! А я чула, що в тебе щось не склалося з родиною, ти подала на розлучення і звіялася світ за очі. Ох, хіба можна довіряти колишнім одногрупницям?!

– Як бачиш, не до кінця. Усе те – перебільшення, Лізо. Так, розлучення, але в мене чудова доня, гарна робота в університеті, аспірантура… навіть кіт цілком пристойний є. Обережно! Кіт дряпається, бо я заборонила йому запливати у море! Ірусько, щоб вилізти з басейну, не треба вичерпувати всю воду до денця! Я зараз витягну тебе.

Еліза показово закотила очі, навіть трохи чорні окуляри зсунула, аби її реакція була очевидна. Але раптово бедлам звернув у потрібному їй напрямку.

Марсик, бурмочучи щось про те, що коти на пляжі, ще й які плавають, – то круто! – чіплявся до Джокера. Той не надто охоче демонстрував прийоми кошачого кікбоксингу, але поки не кликав на допомогу. Маріанна раптом сприйняла Іруську як прикольну живу іграшку. Тож ледь не в долоні заплескала, коли світлокоса «лялька» простягла їй кілька мушель, бажаючи потоваришувати з великою і гарною дівчинкою.

Еліза хутко зробила кілька зворушливих фото і відіслала їх чоловікові з припискою: «Зустріла колишню однокурсницю з малою донею. Наші – просто янголята, так зворушливо бавляться з дрібнотою!».

Потім видала «янголятам» кілька купюр на їстівні витребеньки, звеліла не лізти в море глибше ніж до колін і нікуди не забиратись із пляжу, бо тиждень будуть без ґаджетів. І, не слухаючи щиро обурених обіцянок, що вони скаржитимуться на утиски батькові, вирішила обов’язково зводити Майю й Іруську до кав’ярні.

Подругами вони не були й під час навчання, але якщо Елізі запраглося чимось похвалитись, то легше було перетерпіти годинку, ніж іще довше відмовлятися від такої честі.

А їй таки праглося. Навіть щодо Майїної аспірантури: потрібно ж комусь ту науку рухати за копійки, не всім же метким бути і гроші заробляти, – вона пройшлася мимохідь. І від вибачення Майї: таскати із собою кота – невдале рішення, але сам у кімнаті він зранку нявчить так, що будить сусідів за фанерними стінами краще за будильник, – відмахнулась. Мовляв, та ще просто не досить довго вправлялась у дресурі котів і дітей. Потрібний тон, аби слухав нас, знайдемо.

І відразу заговорила про престижні курорти, на яких вони зазвичай відпочивають. Місцеве море – то дрібничка, аби не нудитися вдома, бо вихідні, а чоловік заклопотаний на роботі. Бо власна чимала фірма – то ой як нелегко в наш час. Особливо якщо чоловік – старого замісу, певен, що його посімейство заслуговує на все найкраще. А обов’язок дружини – сидіти вдома і бути гарною.

Чого його попередній дружині бракувало – хтозна. Але та дурепа забралась кудись у світлу далечінь. Звісно, ніхто їй дітисьок не віддав. Батечко швиденько підшукав їм «нову маму», тобто Елізу, якій навіть не довелося псувати собі фігуру вагітністю, бо ж двох спадкоємців – із головою! Тож тепер їй не потрібно працювати, а вона вміє насолодитися простими радощами, як-от новими сукнями й гарними ресторанами. А діти, ну, не зав­жди янголи, але вона з ними на дружній нозі, а так вони навчаються у престижній приватній школі з пансіоном. Живи і радій!

Майя в потрібних місцях кивала, час до часу витираючи з Ірусиного обличчя й рук морозиво.

– Отже, ти – щаслива. Це чудово! Щиро рада за тебе. Вибач, але мені треба йти вкладати малу спати.

– Вмієш ти сказанути… – Еліза раптом зблідла від простих слів. Потім кинула: – Йди вже.

Не схоже, щоб хтось із них мав намір подовжити спілкування.

Тому ще більше здивувалась Майя, побачивши ввечері на порозі кімнати «подругу». Вона якраз годувала малу корисним супом і переконувала її, що корм у котячій мисці аж ніяк не смачніший. Тож не дуже зраділа візиту.

Однак Еліза була напідпитку, а її зчервонілі очі підозріло блищали. Довелося поступитись їй одним із двох стільців у кімнаті й налити міцного чаю, рішуче відмовившись від дорогого сухого вина «в по­дарунок».

Із уривчастих вигуків гості стало зрозуміло, що «янголята» вкотре посварилися з нею, додзвонилися до батечка й наскаржилися на мачуху. А той зателефонував уже їй, аби висловити своє невдоволення.

– Вони й не звертають уваги, скільки я всього роблю, аби їм гарно жилося. Який розумник сказав, що робота домогосподарки легка?! Біс із нею, з роботою! Але часу й на себе не маю, тупію, бо весь час у клопотах, хіба що телевізор уривками глянути можу – ото весь саморозвиток! А я ж колись вірші складала, і непогані!

– Так, пам’ятаю, – Майя намагалася говорити рівно, без співчуття, бо від статиста вимагають формальної згоди, а не почуттів. – У мене зошит був у студентстві, я туди всяке писала, що подобалось. Там і твій один вірш був – про осінь – циганську ворожку, до якої прийшла дізнатися, що буде завтра, сама зима.

– Пам’ятаєш?.. – Ельза аж заткнулась посеред монологу. – А я от недавно намагалася згадати – свої ж вірші! – і нічого, жодного у пам’яті не спливло. Жодного рядка не процитую! Але то на краще. Бо кому потрібні дурнуваті юнацькі вір­шики? Тільки таким дивачкам, як ти. Зізнайся, той зошит із текстами пісень, цитатами й іншим непотребом і зараз зберігаєш, бо сентиментальна, так?! І розлученкою такою ж романтичною зосталась!

– Тітонько, – Іринка відклала ложку, яку похмуро полоскала в супі. – Ти іди, будь ласка, а ми спати будемо, добре? І не кричи на маму. Цього не можна робити.

Еліза розсерджено повернулась до невихованої малої. Але Майя саме рішуче взялась проводжати «гостю» до престижного пансіону. Бо якими б ті чоловікові діти капосниками не були, але залишати підлітків самих надовго – до добра не доведе. Еліза майже не впиралась, відчувши раптову втому.

А на зворотному шляху Майя й Іринка помилувалися морем. Дів­чинка навіть визнала, що воно – гарне, якщо споглядати здаля. А після недовгого вмовляння підійшла до смуги прибою і побовтала в дрібній хвильні ногою – правою. Словом, відпустка завершилась непогано.

А вже після повернення до міста Майя знайшла у старому зошиті – так, сентиментальна й не соромно! – потрібну сторінку. Мить повагалась, сфотографувала ледь вицвілий текст вірша й відправила його приватним повідомленням у месенджер Елізі. Замість дякую отримала купу сердечок і смайликів-цьомчиків, а ще обіцянку зустрітись… колись, згодом.

Потім на сторінці Елізи в соцмережі, відразу після різнопланової фотосесії «стильна й дружна родина на відпочинку» з’явилося фото сторінки з тим віршем, виведеним юнацьким, іще не дуже зіпсутим конспектами почерком. Із тегом «#дівочі_дурниці» і підписом про давні й смішні студентські роки. Звісно, зібрало купу вподобайок і запевнень, що не дурниці, а талант! Обов’язково покажіть інші й пишіть іще!

Майя, до речі, про це не дізналась, бо ще перед цим Еліза внесла її акаунт у чорний список, щоб та, бува, не бовкнула чогось зайвого.

Про всяк випадок, бо вони й так не були друзями. Навіть віртуально.