Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

АВАНТЮРА

Історії

31 грудня
110

АВАНТЮРА

Мар’янина душа ридала. Пекучі сльози, здавалося, випалювали жінку дощенту, не залишаючи й краплі живого місця, того, в якому б збереглося бажання жити, мріяти, сподіватися… Їй це все тепер не потрібне! Навіщо? Коли п’ятнадцять років, присвячених коханій людині, виявилися не просто марними – це були роки гіркого розчарування, болю, вбивчої зневіри, то чи ж можна й далі марити ілюзіями? На щастя (звучить парадоксально в цій ситуації), сьогодні покладено край її терзанням, і хоча попереду – суцільна невідомість і абсолютна відсутність оптимізму, Мар’яна навіть відчула деяке полегшення: напруга, в якій жила впродовж останнього часу, нарешті зникла. От тільки душа й далі ридає…
– Мені квиток до останньої зупинки. Напрямок значення не має.
Касирка мовчки вибила папірець. Не ставила зайвих запитань. Лише уточнила, на який потяг призначила їй подорож. Мабуть, ця зріла жінка була непоганим психологом, якщо зрозуміла, в якому стані перебуває Мар’яна і чого потребує. Підбадьорила лише поглядом.
Мар’яна сиділа біля вікна, бездумно спостерігаючи миготливі пейзажі за вікном. Хоча ні, думки були, невловимі, хаотичні – ні про що і про все водночас, аж поки не зосередилися на тому, хто став причиною її нещастя.
Мар’яні було сонячно з ним, Гордієм. Мала таке відчуття в перші дні, місяці їхнього знайомства, і коли одружилися, воно також не зникло, хіба що стало менш яскравим, спокійнішим. Зате з’явилася впевненість: цього світіння їм вистачить на довгі роки подружнього життя. І все буде так, як в обітницях, які давали одне одному на весільному рушничку. Але ж ні, щастя не буває довговічним. Чому так? От горе, прийшовши, вже не залишає людину до скону, бо хіба зникає біль від втрати рідної людини? Щомиті й до самої смерті страждають матері, дочасно розлучившись зі своїми дітьми. Навчаються жити без батьків діти, але однаково не забувають їх, шкодуючи серцем. Подружні втрати також нелегкі. Особливо, коли люди були щасливими удвох. А от зрада коханої людини… Також втрата, але ж не горе, то чому ж так боляче на душі та світ ураз став немилим і тьмяним?
Мар’яна мимоволі зітхає важко. Роздуми, роздуми, роздуми… Зазирає в  минуле, вишукує те, що зруйнувало їхню сімейну гармонію. Можливо, заздрість людей? Зокрема й подруг? Ольга так і говорила: «Тобі можна позаздрити: твій Гордій і за десять років дивиться на тебе закоханими очима!» Звісно, порівнюючи з її Сергієм… Той міг і нагрубити, і «веселим» не раз додому повертався, і дітям уваги мало відводив. «Я «бабки» заробляю, а таблички множення-ділення – це твоя парафія», – так реагував на прохання дружини допомогти донькам у навчанні. А Гордій? Яким би він був батьком? Хоча чому «був»? Віднині він ним є! Щоправда, став татусем з іншою жінкою – не з нею, Мар’яною. У цьому й причина їхнього розлучення.  
Десь у глибині її свідомості ховається інша здогадка: «Померло кохання». Гордієве, до неї. Коли це трапилося? Чи не тоді, коли вмовляв її не квапитися з народженням дитини, бо ж хіба, кохаючи жінку, можна не хотіти мати від неї дитя? Це був лакмусовий папірець, який просигналізував про негаразди в їхніх стосунках і якому вона тоді не надала значення. А варто було задуматися над тим. Але чому? Чому розлюбив? Мар’яна непогана на вроду і дотепер має гарний вигляд. У їхній квартирі панує лад, а страви, які вона готує, завжди смачні. Розумом Бог Мар’яну також не обділив: у свої тридцять п’ять захистила докторську дисертацію, і їй довірили посаду старшого наукового співробітника на кафедрі філології у виші, де працює з часу його закінчення. У ньому ж кафедрою філософії керує її батько, але Мар’яна й сама доклала чимало зусиль, щоб потрапити до когорти найкращих, спочатку студенток, а потім працівників. Навмисно обрала в науці інший напрямок, щоб ніхто не мав підстав звинуватити її у використанні батькових здобутків. Отож що з нею не так? Чим вона гірша за ту, якій надав перевагу Гордій після п’ятнадцятирічного шлюбу з нею, Мар’яною?
Та, інша, значно молодша. Їй лише двадцять три. Але вона не вродливіша за Мар’яну. Касирка в супермаркеті. Про що з нею розмовляє Гордій, також науковець (його царина – історія) і людина, яка зневажає невігластво в будь-яких виявах? Гордій її просто кохає! Так, для кохання різні там статуси, вік, походження, національність значення не мають, але ж має бути щось таке, що їх об’єднує? 
– Ти така наївна, Мар’янко! – коментує її аргументи Ольга. – Шкода, що ти ігноруєш серіали, називаючи їх «зразками дешевого ширпотребу». Там історій, подібних до твоєї, хоч греблю гати! Усе банально: чоловіки – істоти полігамні, крім того, їх завжди приваблює щось «свіженьке». А ще варто визнати: ці молоді розпусниці – справжні віртуози в постільних розвагах, а це дуже приваблює чоловіків. От і твій Гордій не втримався перед спокусою.
– П’ятнадцять років ідеальних стосунків! І знехтувати ними задля…
Мар’яна не може дібрати чіткого визначення тому, що змусило Гордія стати на шлях зради. Вона вважала, що і з нею він, кохаючись, отримував насолоду. Та, як виявилося, чогось Гордієві все ж таки не вистачало, і він знайшов його з іншою жінкою.
– Бо ти сама винувата! – не шкодує її подруга. – Потрібно було народжувати малюка, а не слухати його егоїстичні мудрування. «Не час, умов немає, ще встигнемо», – копіює вона Гордія. – Люблячий чоловік ніколи не змусить дружину зробити аборт! 
Серце Мар’яни боляче здригнулося: так, вона позбулася тоді дитини, бо ж їм було ледь за двадцять, а попереду – роки навчання, кар’єра, заробляння коштів на гідне житло. Будь-які сумніви розвіювали докази Гордія. Нерозумна, гаряча молодість… Потім вона не вагітніла, хоча лікарі й не знаходили причин цього. Можливо, якби в них усе-таки було дитя?.. Хоча… Он стільки сімейних пар розлучилося, маючи малюків! Ні, вся суть у коханні. Або воно є, і тоді все інше не має значення, або його немає, і тоді також усе інше нічого не варте.
«Невже і справді фізіологічні речі важливіші за духовні?» – й далі міркує Мар’яна. Вона згадує спільні з коханим вечори, коли із захопленням обговорювали прочитані книги, переглядали нові кінофільми, які створили найкращі світові митці, чи ділилися професійними новинами. Їм було цікаво разом. Чи ні? Невже вона помилялася? Гордій і в кухні допомагав Мар’яні, був уважним і дбайливим до неї. І ось ця зрада, як грім серед ясного неба… Адже великих суперечок між ними майже ніколи не виникало. Так, останнім часом Гордій дедалі довше вечорами засиджувався за своїми конспектами та за різними фоліантами, а потім скаржився на втому, ігноруючи її інтимні бажання. Мар’яна, занепокоєна станом його здоров’я, навіть радила звернутися до лікарів. 
– А влітку, під час відпустки, поїдьмо до моря, бо нам обом потрібен відпочинок, – запропонувала. 
Гордій тоді відреагував на її пропозицію без особливого ентузіазму, що Мар’яну трохи здивувало, але що все те було пов’язане з його зрадою – навіть на думку таке не спадало! Ні, вона таки справді довірлива дурепа: як могла не помічати очевидного? 
Мар’яна невідривно дивиться у вікно: їй не хочеться зустрічатися поглядом із пасажирами, які сидять навпроти неї (чоловік, жінка і дівчинка), тим паче підтримувати дорожні розмови. Білопінні кущі, що миготять за склом, безмовні, як і вона сама, діалог між нею і ними нечутний: нехай не знають сторонні, як плаче зраджене серце. Жодних емоцій на обличчі – все сховано за маскою відстороненості. І лише очі… Сповнені болю, вони не хотіли утаювати правду.
На наступній зупинці жінка з дівчинкою-підлітком зійшли, і Мар’яна залишилася наодинці з останнім пасажиром.
– У вас якесь нещастя? Чи не зможу вам чимось допомогти? – запитав він за певний час, коли потяг знову почав вистукувати одноманітну мелодію.
Мар’яна повернула голову, готуючись відповісти стандартним «Усе гаразд. Дякую» і завмерла від отриманого враження: перед жінкою сидів неймовірно вродливий юнак, який дивився на неї зі співчутливим розумінням. «Грецький бог», – промайнуло в Мар’яниній голові. Жінка опанувала себе, щоб вусе-таки промовити свою ввічливу відмовку. Деякий час у купе панувала тиша.
– Мабуть, я здамся безцеремонним, але відчуваю, що вам зараз зовсім кепсько… – в голосі юнака звучали вибачливі нотки. – Така гарна жінка не має страждати.
«Овва, хлопчик вирішив позалицятися? Чи не поставити одразу його на місце? Але ж ніби нічого непристойного він не промовив…» – Мар’яна завагалася.
– Скільки вам років, юначе?
Він здивувався:
– Це має значення? Двадцять шість.
«А має значно молодший вигляд», – тепер надійшла черга дивуватися Мар’яні. Вона затримала погляд на обличчі юнака, чомусь звернула увагу на руки: належали вони людині, звиклій до важкої праці, хоча й мали доглянутий вигляд. А потім у Мар’яниній голові промайнула думка, яку вона одразу ж зарахувала до безглуздих. «Ні, ти не здатна на таку авантюру!» – намагалася переконати себе. І все ж таки…
– То ви хочете мені допомогти? А ви знаєте, як можна допомогти жінці, якою знехтував її чоловік? Ось так, узяв і покинув після п’ятнадцяти років спільного життя! Віддав  перевагу молоденькій касирці, з якою й дитятко встиг нажити за моєю спиною. Уявляєте, я йому борщики-супчики варю, сорочки прасую, доповіді на симпозіуми допомагаю готувати, а він тим часом…
Голос Мар’яни, готовий до крику, захлинувся раптовим плачем. Вона затулила обличчя руками, які враз стали мокрими від сліз.
Хлопець несміливо наблизився до неї, сів поруч із Мар’яною:
– Він не вартий ваших сліз… – погладив заспокійливо її тремтливі плечі. – Незабаром остання зупинка. Ви їдете до когось із рідних, знайомих?
– Ні! Я просто хотіла… забути про все, щоб ніхто і ніщо не нагадувало мені про те, що сталося.
Сьогодні Мар’яна з усмішкою розповідає друзям про обставини свого знайомства з Андрієм: 
– А тоді їхала до нього додому в таксі, і відчайдушність боролася зі страхом. Думала: «Я ж нічого не знаю про цю людину» – і сама собі не вірила, що могла наважитися на такий учинок. Та щось переконувало: юнак із таким щирим поглядом не може чинити зло. 
Мар’яна наважується на ще більшу відвертість:
– Так, спочатку сприйняла все, що сталося зі мною, як авантюрну пригоду. Втрачати мені було нічого, і я вирішила хоча б раз відступити від правил пристойності та дозволити собі шаленство. Але що більше пізнавала свого випадкового супутника, то більше впевнювалася, що доля звела нас невипадково. Андрій жив сам у невеличкому заміському будинку. Батьки хлопця загинули в автокатастрофі, коли йому минуло вісімнадцять. Мусив рано подорослішати. Закінчив професійне училище й почав працювати на станції технічного обслуговування у свого родича, який став його порадником і другом. Руки має золоті, тому замовників вистачає й поза роботою. Думаємо відкривати власну справу, от тільки трішки назбираємо грошей. Я вирішила не повертатися до міста, в якому змарнувала найкращі роки на людину, яка так підступно зрадила мене. Батько з матір’ю спочатку хвилювалися за мене, але коли познайомилися з Андрієм і дізналися, що ми очікуємо народження синочка, заспокоїлися і навіть утішилися. Незабаром нашому Павликові виповниться три рочки. Що ще потрібно для щастя?
Мар’яна з любов’ю дивиться на молодого чоловіка, який порається в садку.
– А кохання справді не визнає статусів, посад, для нього не має значення вміст гаманця твого обранця, – підсумовує Мар’яна. – У ньому найважливіше – вміти відчути і зрозуміти душу одне одного…

Автор: Валерія СТЕПОВА

Газета "Життя"

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Теги:

ЧИТАЙТЕ

ЧУЖУ БІДУ РУКАМИ РОЗВЕДУ
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ЧУЖУ БІДУ РУКАМИ РОЗВЕДУ
14 квітня 24
СЕСТРИ
ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
СЕСТРИ
04 квітня 22
«ХОЧЕШ МОРОЗИВА?»
ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
«ХОЧЕШ МОРОЗИВА?»
26 березня 60