АННА

Не могла зрозуміти тих дів­чат, котрі виходили заміж за першого-ліпшого, народжували по виводку дітлахів і, розростаючись на булочках і пиріжках, просиджували своє життя на диванах за переглядами слізливих серіалів. А особ­ливо дратували її зітхання, нарікання та інші такі типові, на думку чоловіків, прояви емоцій. У своєму житті Анна користувалася розумом – це єдиний правильний шлях до успіху.

Заглибившись у роздуми, дів­чина не відразу зауважила, що не впізнає дороги.

Дивно, адже вона знала цей маршрут дуже добре. Вирішила звернути з дороги в перший поворот і звіритися з навігатором. Запаркувавши авто, ввела адресу офісу й уже хотіла натиснути «Старт», як щось привернуло її увагу. Аж тепер помітила, що зупини­лася не просто біля приватного будинку. Власники зробили з нього антикварну крамничку. Подвір’я було заставлене різними садовими фігурками, біля паркану стояли старі велосипеди і дитячі візки. Це місце видалося Анні дивним – такий безлад усюди, цікаво, як із цим погоджуються сусіди. З іншого боку під’їзної алеї стояло кілька лавочок, старий дитячий басейн, кілька стільців і пара алюмінієвих відер.

Оце і є антикварна крамничка? Анні стало цікаво, що може бути всередині, якщо надворі скрізь розкиданий лише непотріб. Дів­чина вийшла з авто і попрямувала до входу. Двері відчинилися одночасно із дзеленчанням маленького дзвоника. У ніс вдарив запах старого залежаного одягу і нафталіну. Всі поверхні в будинку були заставлені речами: горнятка, тарілки, чайники і каструлі; вішалки з шубами, пальтами і плащами; настільні ігри, машинки і ляльки; вишиті серветки, рушники і скатертини; картинки, рамки, фотографії; музичні платівки і відеокасети; старі телефонні апарати і магнітофони. Усе це створювало безлад і ще більше дратувало Анну. Вона вже розвернулася, щоб піти звідти, аж побачила біля входу невелику книжкову полицю. Книги завжди захоплювали її. Присіла, щоб поглянути ближче – телефонний довідник 1976 року, інструкція з експлуатації автомобіля, кілька потертих жіночих романів з напівоголеними довговолосими мачо на обкладинці... Нічого цікавого. Ой, що це? Поміж інших книг увагу привернула потерта зелена палітурка. Витягла її. Не може бути: «Чарівник країни Оз». Перша книга, яку вона прочитала самостійно. Анна пригадала, як одного дня залишилася сама вдома і дістала цю книгу з полиці, розгорнула її і хотіла вдати, що читає, як мама, – тільки очима, не вимовляючи слова вголос. Але з подивом для себе зрозуміла, що справді може так читати, і настільки захопилася, що не відклала книгу з рук, поки не повернулася мама.

На палітурці ззаду хтось написав ручкою 25 грн. Анна вирішила придбати книгу. Роззирнулася довкола, не побачивши нікого, залишила на прилавку дві двадцятки і вийшла на вулицю.

Із трави з гавкотом до неї підбігло кумедне руде собача. Дів­чина аж підстрибнула з несподіванки. Песик стрибнув їй на ноги. Анна скривилася, відступила вбік і спробувала відчистити штани від слідів лап. Фу, це ж треба... Обтрушуючись, ненароком випустила книгу з рук на землю. Та що ж це за день такий сьогодні?! Підняла книгу, підвелася і помітила, що з-поміж сторінок видно якийсь аркуш. Невже відірвалася сторінка? Анна розгорнула книгу, щоб перевірити, і побачила лист. Написаний він був дитячим почерком – кособокими друкованими літерами.

«Привіт, Марічко.

Чи, може, ти вже Марія? Поки ти Марічка і тобі сім років. Я пишу тобі лист у майбутнє, – Анні стало цікаво і вона присіла на одну зі старих лавочок на подвір’ї, щоб прочитати далі. – Я хочу, щоб ти знайшла цього листа, коли станеш дорослою, і згадала, якою ти була в сім років. Ти щаслива! Ти закінчила читати вже другу дорослу книжку зі справжніми розділами і майже без картинок. Ти маєш двох найкращих подружок. Мар’янка – однокласниця, що живе просто в пожежній частині. Пам’ятаєш? Круто, правда? Її тато пожежник і вони мають квартиру на другому поверсі в пожежній. Пам’ятаєш, як Анд­рій із нашого класу хотів зателефонувати їй щодо домашнього завдання і набрав 01? То був прикол!!! І Юлька – сусідка. Її ти точно пам’ятаєш, ви майже живете одна в одної.

Знаєш, що сталося найнайкраще? Мені подарували на день народження кошеня! Чорно-біле і дуже пухнасте. Ще не придумала йому імені. Я дуже-дуже рада! Воно таке смішне і гарне. Тепер удома ніколи не нудно.

Я люблю гуляти, скакати через «резинку», читати, малювати і танцювати перед дзеркалом. Я  хочу стати телеведучою, щоби всі бачили мене по телевізору, як я, така доросла і гарна, з нафарбованими губами розказую про всякі новини. Я люблю супердовгі спагеті – засмоктую їх не кусаючи, полуницю зі сметаною та цукром і варену ковбасу з печеньком “Марія”. Не терплю молока і каші. Фу! Ти теж? Мама каже, що, як виросту, то їстиму все. То тобі вже манка не смердить?

Мушу йти. Юлька вже прийшла і кличе гуляти. Будемо сьогодні робити “секрети” у дворі. Я маю золоту фольгу від шоколадки з дня народження, з неї можна багато всякого наробити. Нарвемо перед під’їздом кущової рожі – наші “секрети” будуть найгарніші.

Па-па! Сподіваюся, ти досі вмієш сміятися найголосніше від усіх!»

Анна дочитала лист і ніби побачила себе в семирічному віці. Не знала цієї дівчинки Марічки, але, беручи до уваги «резинку» і «секрети», вони зараз, мабуть, майже однолітки. Які ж наївні діти. Але які щирі і відкриті. Їй пригадалося, як вона колись теж любила голосно сміятися, але на часте батьківське «Не регочи! Ти ж дівчинка!» згодом навчилася сміятися «правильно». Пригадала свою улюблену ляльку – смішну пластмасову Ксеню з жовтим кучерявим волоссям і в рожевій сукенці. Чомусь вона любила гризти тій ляльці пальці, – малою ще була, дурненькою. Тато завжди сварив її за це. Але потай таки робила це. Одного дня чи то в тата був поганий настрій, чи то вона ще чимось завинила, але їй сказали віднести ту ляльку на смітник. Просилася, плакала, їй було тоді років чотири чи п’ять. Але татове слово – закон. Ніби збоку побачила себе малу, що йде вулицею, пригортає Ксеню до грудей, плаче – дороги перед собою не бачить, і суне до смітника. І такою та дорога їй тоді здалася довгою... Викинула ляльку у великий бак, з якого нестерпно смерділо, ледь дотяг­лася через верх... І як же вона про це забула? Її вчили бути сильною. Не звертати уваги на дурниці і слухати батьків. Так-от треба було слухати.

Пробігла очима лист іще раз. Марічці подарували кошеня. Анна хотіла цуцика. Марила ним. Зробила зі взуттєвої коробки ліжечко, і там спав жовтий братів гелікоптер, що свистком видавав звуки, схожі на скавуління собачки. А одного дня старші дів­чата знайшли у дворі маленьке сіре цуценя – крихітне, холодне і голодне. Принесла йому свою коробку і трохи молока. Запитувала батьків, чи можна забрати його додому – воно ж таке малесеньке! Але їм треба було тільки породистого собаку і то коли буде більший будинок. Але Анна просила і просила. Домовилися, що якщо цуцика за день не заберуть, візьмуть до себе. Анна прокинулася вдосвіта і побігла до вікна перевірити, як він там. Та мама сказала, що вночі пішла поглянути на нього, а повз якраз ішла жінка, побачила цуценя і забрала його собі. Більше його не бачила. Згодом вони переїхали у просторіший дім, Анна стала старшою і відповідальнішою, однак і більш зайнятою у школі та на гуртках. Не було часу на цуцика. А далі університет, робота, новий ремонт у квартирі. Мрії про собаку залишилися далеко в минулому.

Анна задумалася. Скільки вона пам’ятає себе, в неї були не мрії, а плани і прагнення.

«Мрії – для слабаків», – вчили її. Але цей дитячий лист незнайомої дівчинки Марічки розбудив у ній, Анні, її маленьку Ганнусю. Показав не ту бездоганну Анну в костюмі від «Бріоні», а Ганнусю – із заплетеними колосками, у футболці з Томом і Джері та в шортах, обрізаних зі старих джинсів. Ганнуся була живою, справжньою і відкритою. Ганнуся мріяла. Ганнуся стрибала, кружляла і реготала. Ганнуся хотіла бути ветеринаром, щоб допомагати тваринкам. Вона не думала, що вигідно і як треба. Вона жила і раділа життю – яскравому сонцю, зеленому аґрусу на кущах, веселковим плямам у калюжах, жучку зозульці на долоні, хрустким дерунам зі сметаною.

Анна опустила очі додолу і побачила, що те руде кудлате собача треться об її ноги. Вона нахилилася і підняла його на руки. Собача з радості лизнуло її щоку. Анна пригорнула його до себе і вперше за своє свідоме життя заплакала й... ожила.