АМНЕЗІЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

25 лютого 17:50

328

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Тільки виживи! Благаю тебе! Заклинаю всім, що є найсвятішим: виживи! Повертайся живим!

Ці Лізині слова лунали у вухах Віктора, поки їхав на передову. Не на саму лінію зіткнення, а у прифронтовий шпиталь. Оперувати довелось одразу так багато, а поранення й травми були такі складні, що спершу геть розгубився, на щастя, поруч працювали справжні аси. Тож школу мав просто чудову й уже незабаром став першокласним хірургом. Коли волонтери змогли доправити з-за кордону реанімаційний автомобіль, став виїздити вже на передок по поранених, бо часом хвилини були вирішальними у споконвічній боротьбі між життям і смертю. Інколи наприкінці дня салон автомобіля був червоний від крові. До запаху крові Віктор ніяк не міг звикнути, дарма що закінчував медичний інститут і вже мав трирічну практику роботи в лікарні, не враховуючи інтернатури.

На війну чоловік пішов добровольцем, не чекаючи повістки… Його молода дружина Ліза залишилася сама, з трирічним сином і своєю мамою чекати й вірити в повернення коханого.

Але й просто чекати виявилося дуже важко. А коли потім раптово пропав зв’язок із чоловіком, жінку охопила депресія, апатія. Вона тисячу разів набирала номер коханого, однак той уперто мовчав. Мати, яка дуже непокоїлася за дочку, намагалася її розрадити, якось розворушити, але всі зусилля були марними. Навіть спілкування із сином не розраджувало. Піклування про малюка звелося до якогось автоматизму. Мозок та серце спали, тільки руки звикло робили своє…

– Послухай, дочко, – звернулася мати якось до молодої жінки, яка сиділа непорушно й байдуже дивилася у вікно, – тобі треба терміново чимось зайняти себе, бо від неробства і важких думок ти просто втратиш глузд.

– І що, по-твоєму, я можу робити? – звела на матір байдужі, якісь олов’яні очі. – Ти добре знаєш, що газета, в редакції якої я працювала, припинила своє існування. Ми вже не могли платити високу оренду платню, яку підвищив власник приміщення.

– Піди у військовий госпіталь, – порадила стара, але ще міцна Софія, – там потрібні молоді, вправні руки.

– Мамо, я журналістка, а не медик, – знизала плечами Ліза. – Яка від мене там буде користь?..

– Доглядати поранених, гадаю, можна з будь-яким дипломом, – зауважила Софія і додала: – Я сама думаю піти туди на кухню. Їсти нашим захисникам варитиму. Там головним кухарем наш сусід, дядько Артем. Кличе мене помічницею.

– Він же в такому престижному ресторані працював! – сплеснула руками Ліза.

– Уже не працює. Уже в госпіталі! Ходімо туди, дочко! Це буде наш внесок в оборону країни. І твій Віктор може опинитися в госпіталі, і його хтось доглядатиме, так як ти доглядатимеш чужих чоловіків, синів, батьків…

– А Андрійка куди подінемо, якщо обоє підемо на роботу?

– А куди ти його дівала, коли пропадала у своїй редакції? В дитячий садок!..

«Справді, – подумала Ліза, – чому не піти? Можливо, зустріну когось, хто знає, що з Віктором».

У шпиталі бракувало рук, тож прийняли її радо. Кількість поранених зростала щодня. Медперсонал просто фізично не справлявся, частина медиків виїхала за кордон, а частина на лінію зіткнення. Тому головний лікар радів кожній новій людині.

Спершу Ліза працювала санітаркою, але вже незабаром вона потоваришувала з молодою медсестрою Данкою, закінчила курси при шпиталі, навчилась і уколи робити, і крапельниці ставити.

– Тобі треба було в медицину йти, – постійно говорила їй Данка, – в тебе рука легка.

А тим часом з фронту надходили невтішні звістки. Ворог окупував уже чотири області, не враховуючи раніше нахабно анексованого Криму. Рвався далі. Наші захисники проявляли небачений героїзм, намагаючись відстояти рідну землю.

Минали дні, тижні… Ліза звиклася з роботою в госпіталі, радо допомагала кожному пораненому, а до кожного нового летіла як на крилах, сподіваючись щось таки дізнатися про коханого чоловіка. Його мобільний телефон так і не озвався, на запит до військкомату прийшла відповідь: пропав безвісти.

Якось до них у госпіталь привезли партію поранених, евакуйованих зі шпиталю прифронтового міста. Лізу призначили черговою медсестрою в одну з палат із новоприбулими. Обходячи поранених, побачила важкопораненого, на забинтованій голові виднілись лише очі. Але ж очі! Боже мій! Вони були такі ясно-карі, рідні, знайомі!

– Вікторе! Вікторе! – закричала несамовито жінка і сповзла по стіні на підлогу.

На її крик позбігалися медсестри, лікарі, прибігла Данка.

– Це – Віктор! Мій чоловік, – ридаючи, твердила Ліза.

– Він потрапив у госпіталь без документів, – повідомив лікуючий лікар. – Добре, що ви його впізнали, то ми його тепер оформимо належно.

– Що з ним, скажіть! – розпачливо ридала Ліза, захлинаючись у сльозах. – Чому такий забинтований? Він житиме?

– Він отримав страшні опіки, – розповідала їй Данка, потягнувши в порожній бокс. – Горів у танку, тому в медичній карточці так і записано: невідомий танкіст.

– Чому невідомий? – злякано запитала Ліза. – Хіба при ньому не було ніяких документів чи жетона?

– Не знаю, дорогенька. Мабуть, не було нічого. Може, згоріли. А сам він нічого не говорить. У нього – сильна контузія та амнезія. Не пам’ятає, хто він, звідки, ні імені, ні прізвища.

– Я розповім, хто він, усе про нього розповім. Це ж мій чоловік! Мій любий, коханий, єдиний Віктор!

– Добре, добре, заспокойся! Але ж ти говорила, що твій чоловік – лікар, а цього витягли з охопленого вогнем танка. Весь екіпаж згорів, тільки його одного витягли, врятували. Тут якась невідповідність… Ти впевнена, що то – твій Віктор?

– Боже мій! Його очі! Очі – ті самі! Я не могла помилитися!

«Хіба мало на світі людей з однаковими очима? Потрібні більш вагомі докази!» – подумала Данка, але, шкодуючи Лізу, не поділилася з нею своїми сумнівами.

Обпалений офіцер потроху одужував. Зробили кілька операцій з пересадження шкіри. Опіки гоїлись, він почав говорити. Однак своєї дружини не впізнавав. Дивився на Лізу з нерозумінням, на своє ім’я не відзивався.

– Мамо! – плакала жінка вдома. – Мамо! Що робити? Як розбудити його пам’ять? Піди до нього в палату! Може, він тебе впізнає.

– Я піду, дочко, піду! – запевняла її Софія, хоч у глибині душі не сподівалася на успіх. «Якщо він уже Лізи, своєї дружини, не впізнає, то де вже мене, тещу, впізнає?» – думала безнадійно.

Але пішла подивитися… Чоловік був дуже схожий на її зятя Віктора, і очима, і зростом, і статурою, але обличчя вкривали гелеві протиопікові бинти.

«Може, коли повністю знімуть бинти… Треба чекати…» – так і сказала дочці.

– Скільки чекати? Я й так знаю, що це Віктор, – сердилася Ліза. – Він живий, розумієш?!

– Якщо це Віктор, то чому танкіст, а не лікар?

– Мало що могли наплутати, – вперто не здавалася Ліза.

– А інші якісь прикмети, крім кольору очей, можеш назвати? – допитувалась Данка, щиро бажаючи допомогти подрузі.

– Шрам на п’яті, – раптом згадала Ліза. – Колись розповідав мені, що в дитинстві наступив босою ногою на скло, на побиту банку. Блискавка вдарила в дерево. Спалахнула суха верба. Вони з хлопцями втікали від вогню, і він не побачив тієї битої банки. Наступив на неї. Господи, чому я одразу про це не згадала?!

– Нога не попечена. Ногу можна коли завгодно перевірити.

Перевірили… Косий звивистий шрам опоясував ліву п’ятку…

– Він! Віктор… – простогнала Ліза. – Я знала, знала, що це він. Серце не обманює!

– Тепер треба, щоб він тебе впізнав, – говорила Данка. – Щоб згадав своє минуле. Може, сина йому приведи. Павло Павлович весь час каже, що відновленню пам’яті інколи потрібен стрес. Для Віктора це був би справжній стрес.

– Боюся! – замахала руками Ліза.

– Чого боїшся?

– За хлопця боюся! Чи зрозуміє, чи не злякається?

Ліза постійно пропадала біля ліжка Віктора. Оточила його турботливим доглядом, ласкою, любов’ю. Віднедавна і з Віктором почало творитися щось незрозуміле. Він відчув, що не зможе дальше жити без цієї жінки, без її теплих ласкавих рук, без синіх осяйних очей.

– Лізо! – промовив якось увечері, коли Ліза прийшла колоти його на ніч. – Лізо! Посидь зі мною, ти мені як знеболювальне, навіть краще. Коли ти поряд, я вірю, що зможу ще жити й кохати, що в мене є майбутнє…

Його слова жінку і втішили, і розчарували.

– Вікторе! – плакала вона, не втримавшись. – Звісно, є. Я люблю тебе. І я, і Андрійко.

– Андрійко?

– Так, це наш… мій син! Він так тебе чекає… Повернись до нас! Будь ласка!

– Я всиновлю твого сина! – проказав радісно Віктор, не зрозумівши, мабуть, до кінця Лізиних слів. – Я буду йому добрим батьком!

– Він і є твоїм сином, а ти – його батьком! Згадай нас!..

Віктор стомлено тер голову рукою:

– Я… в мене болить голова… Я не знаю… Я не пам’ятаю.. Але тебе я люблю!..

За кілька тижнів, коли Віктор достатньо зміцнів, Ліза вирішила просити головного лікаря, щоб він дозволив їй забрати Віктора додому.

– Може, вдома, де він колись жив, до нього повернеться пам’ять, – палко переконувала жінка.

– Лізо, ви впевнені, що зможете контролювати ситуацію? – заклопотано смикав себе за підборіддя головний лікар. – Адже може трапитись що завгодно. Ми не знаємо, що сталося з вашим чоловіком – контузія, больовий шок, а тут ще й амнезія, ми не можемо всього передбачити. Його пам’ять може ще більше заблокуватися! А якщо йому стане гірше?

– Тоді я привезу його назад до шпиталю чи у психіатричну лікарню! – не здавалася Ліза. – Однак спробувати потрібно! Може, це його єдиний і останній шанс. Ми не маємо права не скористатися ним!..

Ось уже місяць живе Віктор удома в оточенні найближчих, найрідніших людей. У повітрі носиться щось тривожне, бентежне, незрозуміле… Він це відчуває… Але губиться… Ходить садком… Ось намацує на гілці яблуньки потовщення. Хтось нащепив?.. Ось там, у кінці саду, дуб. Він чомусь знає, що там на гілці, що відходить від стовбура, як простягнута рука, є гойдалка. В садку – альтанка, повита виноградом. Він не знає, хто її збудував, але чомусь знає, що ось та четверта скраю дошка тріснута і хитається.

Синок Лізи не відходить від нього, кличе батьком. І старий пес Бровко теж одразу визнав його за господаря. Часто спирається передніми лапами Вікторові на коліна, заглядає в обличчя. Собачі очі дивляться в людські тужливо… «Згадай мене!» – просять. «Згадай нас! – шумлять у садку дерева. – Згадай, як ти нас чистив, обкопував! Згадай!..»

Але ж так не буває, щоб він тут жив і нічого не пам’ятав. Ліза… Вона така… Найкраща… Але він побачив її вперше в госпіталі… У голові – туман, невпевненість, розгубленість…

Раптом, як у кіно, спогад. Він – на березі ріки… Клює… Він щосили смикає вудку. Риба опоясує сріблом довкілля.

– Тату! Фор-рель! Ти впіймав фор-рель! – кричить хлоп’я, радісне і збуджене.

Віктор знає, що то його син, він щойно навчився вимовляти літеру Р. І тепер говорить її твердо з притиском, розкочуючи, як річка розкочує камінчики.

А ось малюк радісно кружляє в танку біля цілої сімейки коричневих тугеньких боровичків.

– Я сам, я сам їх знайшов! – репетує, не тямлячись від щастя…

Крик… Але це – вже не спогад, це – дійсність! Справжній живий крик!.. Це кричить Андрійко, який впав з гойдалки…

– Перелом! Відкритий перелом, – кричить Віктор, несучи Андрійка на руках.

У голові його щось заклекотіло, зашуміло…

Поки ніс дитину до районної лікарні, перед очима миготіли картини, як у пришвидшеній зйомці.

– Вперед! – хтось волав безтямно. – Хлопці, вперед! Вперед на тих супостатів!

– Вікторе! – хтось гукав його. – Там у танк влупило, Господи, живцем згорять! Ніяк не витягнемо!

– Куди, навіжений, прешся в саме пекло, в сам вогонь!?.

І знову – дійсність!..

– Я сам! Я сам його прооперую! – кричав чоловік у районній лікарні, вриваючись із хлопцем в ординаторську.

Там усі остовпіли…

– Вікторе Андрійовичу! Звідки ти взявся? – підійшов до нього сивий статечний чоловік, провідний хірург Сергій Павлович Семко. – Ти ж пропав безвісти!

– Знайшовся я, знайшовся!.. Ось із хлопчиком – біда!..

– Що з ним?

– З гойдалки впав! Відкритий перелом. Я сам, я сам його прооперую! Дозвольте! Прошу!..

– Як же так? – загомоніли лікарі. – Сергію Павловичу! Як можна? Хто він? Звідки взявся? Чи ж уміє хоч скальпель у руках тримати?

– Вміє, вміє! – запевнив усіх Семко. – Він працював у нас. Від нас і на фронт пішов добровольцем.

– Міг усе забути, – зауважив хтось збоку…

– Руки все згадають! М’язова пам’ять зберігається. Вікторе, але як побачу, що руки тремтять… Розумієш…

– Звісно…

В операційній тихо. Рухи хірургів відпрацьовані до автоматизму. Руки хірурга творять дива. Зі скульптурною точністю складають кістку дитячої ноги…

«Пам’ятають руки, все пам’ятають! Рідні, дорогі!» – Віктор ладен цілувати власні руки, які рятують дитину від каліцтва.

– Зашивайте! – кидає асистентам, а сам, увесь мокрий, мов скупаний, у закривавленій масці, стомлено виходить у коридор… Ось тепер руки тремтять і терпнуть.

У коридорі з тапчана підвелася перелякана, змучена жінка й кинулася до нього

– Як він, лікарю? Як мій синочок? Він ходитиме?..

І раптом блискавка вдарила в дерево!.. Велетенським факелом спалахнула суха верба… Такий самий спалах опалив мозок… Це ж Ліза! Ліза! Дружина його люба… Прооперований хлопчик!.. Андрійко!.. Син!..

– Господи! Лізо! Лізонько! Де ти була так довго?.. Де був я сам?..

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!