А МАТИ ВСЕ ПРОЩАЄ…

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

08 квітня 20:52

444

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Частина друга. «ВОСКРЕСІННЯ»

Телефонні дзвінки бувають різні. Бувають різкі, голосні, вимогливі, які з розмаху б’ють по оголених нервах, а бувають тихенькі, нерішучі, несміливі, які жебонять, наче водичка в струмку, бринять ледь чутно, ніби просять вибачення за турботу, за те, що насмілилися порушити тишу, втрутилися в чиєсь спокійне, розмірене життя... Отаким тихим і був той дзвінок, який розбудив Олесю серед ночі від неспокійного сну. Вона сіла в ліжку й необережно штовхнула Лізу. Та заворушилася поряд.

– Чого ти? – запитала невдоволено. – Ще дуже рано! Ледь засіріло! Спи!

– Хтось телефонує, – тихенько пошепки розгублено відповіла Олеся.

– Хто може телефонувати о цій порі? – здивувалася подруга і смачно з хрустом позіхнула. І знову засопіла носиком.

* * *

Відтоді як пропала Мотря, Олеся вмовила свою подругу трохи пожити в неї. Ліза довго не погоджувалася. Впросила бабуся Настя…

– Сором, Лізко, – шпетила вона онуку. – Ти тут, як сир у маслі катаєшся, а як Олесі?.. Подумай сама! Брата Назарка поховала, Тарас невідомо куди подівся. Пропав на війні безвісти, теж, мабуть, покійник. До того всього і Мотря кудись подалася, поїхала! Як їй жити після всього пережитого самій-самісінькій у спорожнілій оселі? Гадаєш, добре? Стань-но на її місце. Влізь у її шкуру і трохи походи в ній. Може, тоді краще бідолашну дівчину зрозумієш.

– Думаєш, якщо я – Ліза, то і в чужу шкуру зможу влізти? – пирхнула насмішкувато.

– Облиш свої жарти! – розсердилася стара Настя. – Я з тобою серйозно розмовляю.

– Не хочеться мені, бабусю, – опиралася Ліза. – Ох, як не хочеться! Там як у монастирі чи склепі якомусь! Олеся весь час сумуватиме, плакатиме... А я що?

– Ти і внесеш у зажурену хату свою енергію, веселість, розрадиш її, відвернеш від сумних думок. Чи мені, старій, тебе вчити, як життю радіти?..

Таки вмовила… Переконала… Так і опинилася весела й легковажна Лізка поряд зі спокійною, врівноваженою та серйозною Олесею, старшою від неї на три роки. Дівчата були абсолютно різні, цілковиті протилежності, як плюс і мінус. А протилежності, як відомо, притягуються не лише у фізиці, а й у житті. Їм було добре разом, вони ніби доповнювали одна одну.

На подив Лізи, Олеся не постійно плакала і журилася, інколи навіть жартувала, всміхалася, але в її сірих очах ніби навік оселився смуток, запеклися гіркі невиплакані сльози. Губи дівчини всміхалися, а очі залишалися сумними.

Їсти готувала їм Лізина бабуся Настя. Варила ж обід на всю свою величеньку сім’ю, отож із тих страв і дівчатам вділяла. Благо, що садиби поруч, у сусідстві. Та й Олеся сама вміла їсти варити – борщ, вареники, мати змалку навчила. Спритно поралася в господарстві. Була в них і корова з телятком, і порося, і кури, і качки, і гуси… Город… Усе, як у людей. Ліза їй допомагала. Батько Лізи частенько приходив щось підремонтувати, полагодити. Й мати пособляла, теж шкодувала сироту. Так і жили…

Спали дівчата удвох на широченному ясеневому ліжку, що його змайстрував іще покійний батько Олесі. Хоч спати було де, троє діток ж ростили. Троє… А тепер Олеся залишилася сама. Сама-самісінька, як палець. Про матір думала завжди як про покійницю. Тільки вона знала, куди та бігає через болото. Розуміла, що і з братом Тарасом щось трапилося, інакше мати б повернулася. Не раз на дівчину нападала така туга, що їй хотілося на весь світ кричати, розповісти про Тараса-дезертира, про його незвичайний сховок, про материні походи до нього через страшне болото. Хотілося піднімати односельців, організувати пошуки, щоб нарешті дізнатися істину. «Краще гірка правда, ніж солодка брехня, – любила повторювати мати. – Невідомість дратує, бо людина не знає, чого чекати, на що їй сподіватися».

Олеся спочатку надіялася, що мати жива, що, мабуть, щось трапилося з братом. «Може, захворів, і мати його лікує», – думала розважливо. Про їжу не турбувалася, в лісі восени є чим поживитися, прохарчуватися: і гриби, і ягоди, і дичина, яку можна вполювати. Мати вміла стріляти, ставила петлі на зайців. На болоті качок, чирків – видимо-невидимо.

Але минали дні, збігали тижні, а матері все не було. Односельці спочатку розпитували Олесю, куди її мати поділася, однак дівчина, міцно зціпивши зуби, берегла свою і материну таємницю. Вона би радше вмерла, ніж комусь розповіла про Тараса. Усі в селі його вважали безвісти пропалим. А про матір сказала, що та поїхала на фронт дізнаватися щось про старшого сина, віднайти якісь його сліди. Так і жила дівчина з болем у серці, з муками совісті, бо навіть не знала, як має молитися за рідних людей: чи як за покійників, чи як за живих? Чого для них просити в Бога – вічного спокою чи здоров’я? Про те, що Тарас утік із фронту, що він приходив додому, не знала ні одна жива душа в селі.

Тієї страшної ночі Тарасового приходу мати змусила молодших дітей твердо, свято заприсягтися на Біблії зберігати, не розголошувати їхню сімейну ганьбу. І Олеся була впевнена, що свою клятву дотримає.

Ліза добре бачила, що з Олесею щось коїться, але не набридала їй розпитуваннями, не допікала здогадками. Лише зрідка запитувала подругу, чи телефонувала мати і що їй вдалося дізнатися про Тараса. Та й односельці цікавилися.

Олеся тоді вигадувала якийсь дзвінок від матері. Переважно говорила, що там – пекло, справжня м’ясорубка і поки нічого суттєвого не вдалося дізнатися. І що мати повернеться в село тільки тоді, як щось розвідає. Дівчина вже давно перестала чекати якихось звісток. Аж раптом нічний дзвінок. Олеся лякливо покосувала на подругу, сторожко прислухаючись до її сонного дихання. Вирішила не ризикувати і, вхопивши мобільник, вибралась із-під теплої ковдри.

Від ранкової свіжості пробудилася вже остаточно. Сонце, яке лишень сходило, вже позолотило верхівки дерев. Глянула на мобільний, що знову озвався.

– Алло, алло! Я слухаю! – боязко проказала. – Хто це?

– Я маю честь говорити з матір’ю Назара Колісника? – бадьоро запитав чийсь молодий голос.

– Ні, – схвильовано відповіла дівчина. – Я… я – його сестра.

– А мати десь близько? – голос став суворішим.

– Мами немає, – знову пробурмотіла розгублено.

– А де вона? Слухайте, дівчино! Знайдіть швиденько матір, нехай підійде до телефона. Справа серйозна!

– Мами взагалі немає.

– Теж померла? – голос незнайомця пом’якшав.

– Я не знаю, – Олеся вибухнула несподіваним плачем.

– Як то – не знаєте? Та що це там у вас діється? Мені не до жартів!

– Мені теж! – схлипнула дівчина. – Кажіть мені все, що маєте сказати матері! Я не дитина! Давно повнолітня!

– Як вас звати? – голос знову пом’якшав.

– Олеся!

– Панно Олесю! Ваш брат живий. Він у нас, у госпіталі, поранений. Дуже поранений, скалічений, але живий! Ви мене чуєте?

– Чую… – самими губами прошепотіла дівчина.

– Треба, щоб хтось приїхав. Він – у госпіталі, в Запоріжжі. Записуйте адресу.

– Нічим писати. Я на вулиці. Кажіть, я запам’ятаю.

Поки йшла до хати, декілька разів повторювала адресу, яку продиктував незнайомець, щоб не забути й записати.

Уже в хаті не витримала, впала на ліжко коло Лізи й розридалася. Ліза відразу прокинулася і перелякалася.

– Господи! Олесю, – тормошила подругу. – Чого ти? Що тобі є?

А та не могла й слова промовити, тільки тикала пальцем у телефон. Ліза прибігла з водою. Олеся, зробивши кілька ковтків, трохи заспокоїлась.

– Ну, кажи! Та кажи вже! – звеліла Ліза. – Не лякай!

– Назар, Назар, – тільки й змогла промовити.

– Що Назар?

–Жи-живий!

– Як то – живий? Звідки така інформація? Хто телефонував? – усе ще нічого не могла второпати очманіла Ліза.

– Він у госпіталі, поранений, у Запоріжжі. Сказали, щоб батьки приїхали, – на цих словах Олеся знову розридалася.

– Нічого не розумію, – вже зовсім розгубилася Ліза. – А кого ж ми поховали?

– Не зна-а-аю!..

– То ж Назарко був… Його всі впізнали… І ти, і мати твоя!

– Тепер уже зрозуміло, що то був не він. Дуже подібний, але не він. Обличчя мав посічене осколками. Пригадуєш?

– Так, так, дійсно, – закивала Ліза головою. – Але зріст, постава, статура – все, як у Назара. І волосся…

– Волосся мав посивіле, як старий, – заперечила Олеся.

– У тому пеклі не тяжко посивіти.

І Олеся знову заплакала-затужила…

– Чого ж ти, дурна? – не зрозуміла подруга. – Радіти треба, що живий. Повернеться мати, теж зрадіє. Привезете Назарка і заживете втрьох щасливо, як раніше. А там дивись, може, й Тарас знайдеться…

Олеся нічого не відповіла. Вона добре знала, що в них уже ніколи не буде так, як раніше. Немає Тараса і ніколи він не з’явиться в селі. Може, кудись поїде, далеко-далеко, щоб ніхто про нього навіть не здогадався, що живий. Може, колись зрідка подаватиме про себе звістку. Якщо живий досі. Ось і все! А мати? Де ж та мати? Чому не приходить?.. Дівчина просто нетямилася з відчаю. Не знала, що їй робити.

Не знала, навіть не уявляла, як має дістатися до того далекого Запоріжжя. То ж не близький світ із Волині!..

– Тебе тато відвезе, раптом рішуче заявила Лізка. – Саму не пущу! – відразу вирішила Лізка.

– А твій тато поїде зі мною? – боязко засумнівалася Олеся.

– А куди він подінеться? – Ліза вже відправляла батька в далеку дорогу без жодного вагання.

Василь Ковальчук погодився охоче. Рідні спершу заперечували. Розуміли, звісно, що треба допомогти, втім боялися за батька, добре знали, що їде в саме пекло.

– Нічого, доїдете, – благословила сина в далеку й небезпечну дорогу бабуся Настя. – Молитимемось за вас безперестанку! Дівчину мені бережи! – суворо наказувала. – Воно – сиротина, без батька-матері.

– Збережу! – урочисто пообіцяв чоловік.

Прощаючись, Лізка прошепотіла Олесі на вухо таке, що в дівчини її великі очі стали ще більшими і засяяли зірочками.

* * *

Назара Олеся побачила ще з порога і пущеною стрілою прожогом полетіла до нього. Впала біля ліжка навколішки, важко затовкла головою до його ніг, забилась у гірких риданнях.

– Сестричко! Олесю! – хлопець ніжно гладив русяві коси сестри єдиною рукою. Кукса другої була перебинтована. – Чого ж ти плачеш? Адже я живий! Живий, усупереч усім смертям!

– Бачу, що живий, – схлипнула дівчина. – Але ж скалічений який! Господи! Де ж твоя рученька, братику мій? – захлиналася в нестримних потоках сліз.

– Годі про це! – зупинив її голосіння. – Краще скажи, чому мати не приїхала? Вона здорова? – запитав злякано, бо сестра мовчала, не знаючи, що сказати.

– Здорова, здорова! – закивала поспішно головою.

– Що рука, – помовчавши, відповів на її розпач. – За Україну віддав руку! Знаєш, мені орден дали, – похвалився, як хлопчисько. – Сам президент вручав, ось тут, у палаті. Уявляєш?

– Уявляю! Герою ти мій, герою! А ми ж тебе оплакали! Гірко оплакали! Кого ж ми поховали замість тебе, брате? Який був похорон! Господи! Згадати страшно! Дві домовини! А в них…

– Не треба про це…

Помовчали…

– Ти як сюди дісталася? – запитав за хвилю.

– Сусід наш, дядько Василь привіз.

– Василь Ковальчук?

– Так!

– Як то дядько Василь не побоявся їхати в саме пекло? Та й ти?

– Нас бабуся Настя благословила. А я... я ж до тебе їхала!

– Тебе можу зрозуміти. Ти – сестра! А дядько Василь? Він чужий!

– Може, недовго вже йому бути чужим, – загадково всміхнулася сестра.

– Про що ти? – не зрозумів.

Пообзиравшись, чи ніхто не чує, Олеся тихенько прошепотіла йому просто у вухо:

– Його Ліза в тебе закохана. Сама мені перед нашим від’їздом зізналася.

– Припини ці дурниці! Я навіть не можу її обличчя пригадати. Бігало щось таке мале, кирпате попід хату…

– Виросло…

– Який з мене тепер жених? Однорукий! Село вимагає здорових міцних рук. Сама знаєш!

– Не говори так, – зупинила його тиради ніжно. – Ноги, голова – цілі. Права рука – теж! Проживемо!

– Ти забереш мене звідси? Забери! Я хочу додому, до матері. Я так скучив за нею!

– Треба запитати лікарів, порадитися з ними.

– Я не слухатиму їх! Я хочу додому! Кажуть, що вдома і стіни лікують.

– Поїдемо, Назарку, щойно дозволять, одразу ж вирушимо! Я тебе тут не залишу! Не турбуйся!

Чекаючи на ранок і на вердикт лікарів, Назар зовсім не спав. У його вухах цілий час звучали слова сестри: «Кого ж ми поховали, замість тебе, брате?»

О! Він добре знав, кого поховали, хто лежить там, на сільському цвинтарі під хрестом з його іменем! Точніше, здогадувався…

Вони були такі подібні між собою, що їх приймали за рідних братів. Усе було схоже: і очі, і русяве волосся, вже трохи посріблене першими пасмами сивини, і постава, і хода, навіть звичка під час ходи розмахувати тільки однією рукою. То, мабуть, Дамір. Дамір Лимаренко, що в перекладі з татарської означає міцний, сильний.

Він такий і був: невтомний, двожильний, не боявся ніяких труднощів, сміливий, кидався в саме пекло, у вогонь. Про себе розповідав скупо, Назар тільки знав, що він таврієць, уродженець Криму, батько його – українець, а народила татарка. Росіян ненавидів лютою ненавистю, вважав окупантами, ворогами, що зазіхнули на його священну Батьківщину. Коли почалася повномасштабна війна росії з Україною, одним із перших пішов добровольцем на фронт. У переддень ракетного нападу cам визвався піти в розвідку в розташування ворога. Слід було роздобути відомості про передислокацію росіян. Перед тим Назар віддав свою фліску, бо вона була тепліша. Та куртка з Назаровим іменем і прізвищем, що їх мати вишила на підкладці, очевидно, й зіграла фатальну роль. Убитого Даміра прийняли за Назара і разом з тілом Ореста відправили в їхнє рідне село. А він сам потрапив у госпіталь. Важко контужений, довго лежав без пам’яті. Коли трохи оклигав, повернулася мова, тоді й розповів про себе, хто він, що він… А за той час його, живого, оплакували рідні та односельці…

Батьки Даміра теж повинні знати, як загинув їхній син, де лежить, де його могила. Якби ж то Крим не був зараз під окупацією, він сам, особисто поїхав би до тих батьків. Думки про це мучили хлопця страшенно, не давали спати, навіть знецінювали те, що сам залишився живим, гасили радість зустрічі з матір’ю, з домом.

Рідне село зустріло свого героя проливним дощем. Не звертаючи уваги на зливу, біля їхньої хати, зібралися всі жителі села. Як проводжали його на фронт усім селом, так і зустрічали з фронту всім селом. Перше, що впало йому у вічі, були величезні дівочі очі, які синіли волошками на щасливому милому дівочому личку. Ліза перша сміливо підступила до хлопця і, не соромлячись нікого, міцно обійняла. Хлопець відповідав на численні обійми, поцілунки, потиски рук. Упізнавав знайомі з дитинства лиця, що приязно йому всміхалися. Але серед того багатоликого натовпу не було наймилішого. Обличчя рідної матері він так і не знайшов.

Увечері Олеся знову переповіла, як мати понесла харчі Тарасові й так і не повернулася. Назар хмуро слухав сестру, мовчки, не перебиваючи.

– Може, треба було розказати всім, про допомогу просити, але ж ми поклялись мамі, що нікому не розкажемо. От я і мовчала та сподівалася на краще. Дотримала клятву, а ти?

– На фронті Ореста зустрів, йому і розповів. Лише йому. Але тільки про дезертирство брата. Про його сховок – ні слова!

– Тепер це вже не важливо. Орест таємницю забрав зі собою в могилу. Тепер головне – мати! Що могло трапитись? Як гадаєш? Невже найстрашніше?

Олеся з жахом затрусила головою:

– Ні, ні! Не хочу… Не хочу навіть думати про таке!

– Ти ту стежку через болото знаєш?

– Якби знала, то давно була б на острові. – Олеся засопіла ображено.

– І ніхто в селі не знає?

– Ні одна жива душа! – запевнила його сестра. – Та ніхто й не полізе в той могильник! Сам знаєш, скільки там потопилося, скільки знайшли свою кончину в тому багні!

– Знаєш що, – раптом стрепенувся Назар, – нумо, ходімо зараз до болота, може, ми з берега щось побачимо…

– Що побачимо? – не зрозуміла Олеся.

– Якісь сліди… Я армійський бінокль візьму…

Над болотом висіло сире застояне повітря… Тут хмарами вилися ціпкі кровожерливі комарі. Гостро пахло прілим листям, зів’ялою травою, водоростями, які гниють, багнюкою. Десь здалеку, майже з середини острова чи навіть із лісу доносився голосний пташиний крик.

– Нічого не бачиш? – пошепки запитав Назар, ніби боячись злякати качок.

– Ні! – здвигнула плечима Олеся. – Що тут побачиш? Болото… Суцільне болото,

Багно!..

– Бінокль візьми! – сунув їй у руки важку оптику.

Олеся невміло приклала бінокль до очей і почала уважно вдивлятися в довкілля. Дивилася довго й уважно. Нарешті зойкнула, аж Назар здригнувся від несподіванки.

– Дивись, Назарку, що там?

– Де?

– Та не там! Лівіше!

Чорніло там щось, стирчало на самому острівці, коло берега. Назар одразу розгледів, що то – держак від лопати, глибоко застромленої вістрям у твань.

– Мати що, брала із собою лопату? – тихо, не спитав, а наче видихнув. – Навіщо?

– Може, стежку нащупувала лопатою, – висловила здогадку.

Але хлопець, помудрілий від пережитих жахіть війни, збагачений убивчим, кривавим досвідом, поблід і суворо сказав, пильно дивлячись сестрі просто в очі:

– Немає вже серед живих ні Тараса, ні мами нашої!

– Як так? – не зрозуміла дівчина. – Чому?

– Навіщось же мама брала з собою лопату. Подумай! Кому могилу копала?.. А, повертаючись назад, мабуть, послизнулася і втопилася в болоті...

Дівоче серце від братових слів тяжко рвонулося з грудей і зайшлося пекельним болем.

ЕПІЛОГ

Назар із ніжністю дивився, як на кухні, важко дихаючи, невміло тицяючи маленькими кулачками в липке в’язке тісто, Ліза під наглядом бабусі Насті вперше у своєму житті місила тісто на хліб… Невеличкий, але вже округлий животик зворушливо випирався під фартушком.

Життя тривало. Тривало всім смертям на зло!..

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!