зять пізнається в біді

Люба з Василем обоє родом зі села. Але так сталося, що бездітна тітка записала на племінницю, тобто Любу, свою квартиру в місті. Тому після смерті старенької сім’я перебралася жити до обласного центру. У селі життя трохи інше, ніж у місті. Трапляється, що за роботами не встигнеш, як кажуть, і вгору глянути. І вдягаються міські панянки зовсім по-іншому, як сільські жінки… Це Люба помітила відразу. І вже тепер, приїжджаючи додому, в село, вона часто повторювала, які ж то «темні» сільські люди, як вони неправильно живуть... А згодом уже й того не казала, вважала, що не було кому ту «мудрість» тлумачити. До рідних тепер майже не навідувалася – до кого там навідуватись і про що балакати, а коли й з’являлась час до часу в селі, то вела себе дуже вже зверхньо…

Зовні Люба не змінилася. І міською па­нян­кою не стала. А якщо й намагалася щось «перебрати» від містянок, то це виглядало кумедно. Єдине, чим пишалася, – то це міською пропискою і вважала це суто своєю заслугою.

Обом донькам, ще коли дівчатка ходили до школи, Люба завжди наголошувала, що головне у житті – вдало вийти заміж. А той найбільш «вдалий» чоловік в уяві самої Люби мав бути багатим, вродливим і обов’язково з міста. «Якби мені повернути літа назад, я б ніколи не вийшла заміж за вашого батька, – говорила зажурено Люба донькам. – То хоч вас навчу, як чоловіка вибирати…»

Іринка й Оксанка не розуміли материних нарікань і тієї якоїсь незрозумілої туги, адже їхній тато Василь був чоловіком надзвичайно добрим, не пив, за ним, як кажуть, як за кам’яною стіною. Навіть коли Люба, перебравшись до міста, була захоплена «копіюванням» міських панянок, Василь і на двох роботах працював, і їсти готував, і усе в домі робив. І те, що доньки освіту здобули, – теж Василева заслуга. Бо ж скитався впродовж років світами, на заробітках, гарував чорно, щоб дітей вивчити, щоб статок у сім’ї був… Але Люба цього не цінувала. «Та, селюх селюхом», – завжди лиш зневажливо казала про чоловіка…

Першою зібралась заміж Іринка. Із нареченим познайомилась у виші, де обоє навчались. Ігор родом зі села, але батьки хлопця люди заможні, мають фермерське господарство. Працюють чесно і статків нажили, як то кажуть, своєю працею, розумом і стараннями… Здавалося б, мала радіти Люба. Та де там: як вчула вона, що її майбутній зять зі села, то такий лемент вчинила. «Боже, Іринко, яка ж ти дурна, – напоумляла доньку, – та прописки він міської хоче, а не тебе. Не вийдеш ти за нього заміж! Як я сказала, так і буде». Як не переконувала Іра матір, що Ігор не бажає жити у місті, бо в батьків він одинак і саме на нього покладають надію тато з мамою… А ще Ігореві дуже до вподоби їхній сімейний бізнес. Це для хлопця не лише спосіб заробляння грошей, а й улюблена справа, як кажуть, робота до душі. Село, де мешкає їхня сім’я, велике, багате, і будинок у батьків новий, добротний (не малесенька квартирка, де мешкають вони), тож Ірина після одруження піде жити до них… Однак Люба була невблаганна. «Не такої долі я тобі бажала, дитино, – кричала в істериці, – «зашиєшся» в те село і що? Шукай собі хлопця з міста, багатого, панського – і сама біля нього будеш пані…»

Ірина ж вважала інакше. З Ігорем вони кохали одне одного і всупереч маминій волі таки одружилися. Люба на весілля доньки не прийшла. Соромно було Ірині, дуже соромно і неприємно. І цей незабутній день у житті, став для неї таки дуже пам’ятним, але й дуже сумним водночас…