ЗВУКИ В ТИШІ

– Усе з Юліаною гаразд, заговорить, коли час настане... – Оля зазвичай видавала щось примирливо-розпливчасте, знаючи мамину любов до довгих гучних дискусій.

Першим словом Юльки було невиразне «ніх», тобто сніг, – їй минув рік і два місяці. З першого снігопаду сніг Юльку зачаровував, вона могла нескінченно витріщатися у вікно і спостерігати за білими пластівцями або стояти на майданчику, задерши голову, наче під гіпнозом.

А для Олі новим улюбленим звуком у тиші стало Юльчине тихе сопіння. Іноді Оля прокидалася вночі, щось висмикувало її з обіймів сну, кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись втямити, що трапилося, прислухалася, виловлювала в тиші Юльчине сопіння і засинала знову. Якось, засинаючи після такого пробудження, Оля спіймала себе на думці, що не пригадає, як воно – жити самій. Здавалося, Юлька була завжди. Зараз, коли дочці минуло тринадцять, жінка згадує доньчин немовлячий вік, балансування між роботою та дитиною, недоспані ночі через Юлині кольки в животику, зубки, вітрянку, незліченні застуди, два коронавірусні роки, які забрали спершу бабу, а за місяць і діда, та три роки війни. «Повномасштабного вторгнення, правильно – повномас­штабного...» Олі смішно, адже внутрішній цензор змушує її навіть подумки добирати слова. А ще, озираючись на роки материнства, Оля тепер знає, що в цій справі найскладніше – власне добирати слова, пояснювати дочці, чому цей світ так дивно влаштований. Мабуть, перша складна розмова трапилася, коли Юлька була у третьому класі. Наприкінці першого семестру вчителька, щоб розважити учнів, влаштувала «таємного Миколая» – діти, які бажали долучитися до гри, писали свої імена та прізвища на папірцях, складали та вкидали в коробку. Вчителька її ретельно трусила, тоді кожен виймав папірця наосліп і дізнавався, кому готує подарунок. Юлька витягнула ім’я дівчинки, що сиділа на першій парті в середньому ряду. Удвох із мамою вони обговорили, що дівчинці має сподобатися чи принаймні знадобиться, і зрештою обрали набір гумок для волосся, гарненьке дзеркальце та гаманець із малюнком кошеняти Hello Kitti. І дівчинці подарунок вочевидь сподобався, адже вона так дякувала!

– Гаразд, а що ж подарували тобі? 

Юлька миттю скисла і вийняла з наплічника пакетик. Юльчиним дарувальником став галасливий хлопчик з останньої парти, у пакетику були шоколадка та календарик на рік, що минає. Шоколадку Оля викинула – теж виявилася протермінованою. А от що робити з Юлькою, яка старанно намагалась остаточно не розревітися? Зрештою вони балакали весь вечір – про те, чому люди готують погані подарунки, висували різноманітні гіпотези, чому хлопчик так вчинив, а також обговорювали, як можна бавитися в «таємного Миколая» принаймні без драм та образ.

Ще один випадок трапився за рік, коли четвертокласниці Юльці на парту підклали валентинку з освідченням у коханні, підписану ім’ям однокласника. Юлька, поміркувавши, що однокласник до таких виявів не схильний і писати винятково грамотно округлим дівчачим почерком не здатний, інтуїтивно запідозрила підступ:

– Я ж помітила, як вони витріща­-ю­ться! Аж до кінця п’ятого уроку за мною спостерігали, певне, чекали, коли я до Дмитра з тією валентинкою піду...

– А валентинка де? Покажи хоч...

– Я її ще після третього уроку в туалеті на дрібнесенькі клаптики подерла і викинула в смітник... – Юлька плакала тоді майже годину, це була її перша зустріч з підлістю. Добре, якби остання, та куди там?

На вечерю Оля з Юлькою йшли до родичів, це було обов’язковим. Відбули обов’язкові три години, і спершу все складалося доволі невинно: Оля та Юлька принесли смаженого коропа та пампушків з пекарні, на гостину прийшли тітка – материна сестра – та невістка – дружина Олиного брата з п’ятирічним сином.

– ...Влаштувала на похороні справжній цирк – ридала, заламувала руки, а наприкінці ще й зімліла. Істеричка, звичайна істеричка! Викладає в інстаграмі фото з покійним чоловіком і все пише, як кохає його і не може жити без нього...

Оля спершу не помітила, що Юлька уважно слухає, як тітка перемиває кістки чиїйсь вдові, адже цілковито занурилася у власні думки. Ця звичка сформувалася в неї за довгі роки вимушеної участі в таких святкуваннях, і зараз, до прикладу, Оля думала про те, як постаріла мама. Упродовж останніх двох років вони бачаться нечасто, відповідно, такі зміни здаються разючими. От звідки в мами ця звичка відповідати на запитання, які ставлять комусь іншому? Після кожної репліки, промовленої за столом, мама неодмінно вкине свою, найчастіше недоречну. Як дитина в першому класі, яка вигукує відповіді на запитання вчительки, нехай неправильні, нехай запитують не її, основ­не – вигукнути першою. Мабуть, люди у старечому віці і справді дитиніють.

Нарешті почали збиратися додому. Мама все намагалася спакувати Олі залишки вафельного торта, що його принесла невістка, щось говорила, сама себе перебивала, прощалася уже втретє. Нарешті Олі та Юльці з видимим полегшенням вдалося вислизнути за двері. Додому домовилися йти пішки, неквапливим кроком дорога займе хвилин сорок. Спершу справді розмовляли про вечерю, втім, Юльці вдалося маму здивувати:

– Чому тітка Мар’яна з такими подробицями розповідала про похорон чоловіка подруги? Дядько ж теж воює, невже їй не лячно, що таке може... з нею також трапитися? – у Юльки теж з’явилася цілком доросла манера не називати своїми іменами неприємні речі.

– Не знаю... Мабуть, Мар’яна насправді цього дуже боїться, от і говорить про смерть та похорон, аби звикнути до цих слів, не так лякатися думок про найстрашніше... Хоча це, звісно, моє припущення.

Юлька на якийсь час замокла, певне, обмірковувала мамині слова. Хвилин із десять йшли в тиші, неквапливо, попід руки, Оля розглядала осяяні вікна, шукала поглядом ті, де блимали кольорові вогники гірлянд. Раптом відчула, що Юлька її смикає:

– Мам! Ма-а-амо! Диви!

Юлька тицяла пальцем кудись на ліхтар, Оля підсліпувато примружилася й помітила, що в колі світла сидить величенький пес. Підійшли ближче, казна-чого підійшли, Олі до собак завжди було байдуже, та Юлька практично тягнула маму туди, в коло ліхтарного світла. Пес і собі підвівся, зробив кілька кроків назустріч, несміливо заметляв хвостом.

Це був сетер, старий, із сивою мордою, неймовірно худий. Тварина диви­лася на них сповненим благання поглядом, і Юлька не витримала, поклала теплу долоню сетеру на чоло, несміливо погладила. Пес заплющив очі, завмер, наче не вірив, що заслужив на отаке диво. Поки Юлька обережно гладила собаку, Оля його розглядала – тазові кістки випирають, певне, під шкірою реб­ра, та й шкіра вкрита чимось, схожим на лупу. «Сподіваюся, це не щось заразне... Це ж не лишай?!» – промайнуло в Олиній голові, вона вийняла телефон, маючи намір терміново з’ясувати, що за ураження шкіри в собаки.

– Мамо, у нього є нашийник. Загубився, мабуть... Поглянемо, може, на нашийнику є телефон господаря.

До дешевого брезентового нашийника причеплена металева пластинка з вибитим написом «Патрік» та номером телефону. Оля набрала цифри, у слухавці лунали гудки, нарешті втомлений чоловічий голос промовив:

– Алло.

– Христос народився! Ми знайшли вашого песика, він, певне, загубився...

– Дайте псу спокій, він гуляє сам. Захоче – прийде додому, – і поклав слухавку.

– Ну-от, чула, – Оля заховала телефон у кишеню. – Пес має дім, просто звик гуляти сам, з ним усе гаразд, ходімо.

– Мамо, яке «гаразд»? Собака голодує, хворий, дивися, як тулиться! Невже ми тут його залишимо? Сьогодні ж Над­вечір’я Різдва! – Юлька використала улюблений прийом – вимагає, аби слова дорослих не розходилися із вчинками. «Сама винна, не слід було розповідати дитині, що треба допомагати тим, хто потребує...» – подумки зітхнула Оля.

– Ти мені пропонуєш ВКРАСТИ собаку? Серйозно?

– Він нікому не потрібен, якщо собака не повернеться, господарі, певне, зітхнуть з полегшенням. Я пропоную його врятувати, – Юлька зробила кілька кроків, пес, як прив’язаний, пішов за нею.

«Собака – це сморід, шерсть у квартирі, з ним потрібно гуляти принаймні двічі на день за будь-якої погоди, витрати на лікування, він же не може таким паршивим у нас жити... А найважливіше – це шум. Він гавкатиме, а може, й витиме, коли буде сам удома... Я збожеволію». Оля й не помітила, що подумки вже поселила пса у свою квартиру... Примирилася з неминучим? Піддалася на вмовляння дочки? Чи їй і самій шкода старого пса?

– Ма-а-амо? – Юлька вимагала вирішити, пес дивився сумними очиськами прямісінько Олі в ту частину душі, де жалість.

Олю сон не брав. Може, то зміна погоди так на неї вплинула? Вчора випав сніг. Ходили гуляти втрьох у парк – Оля, що досі озирається і боїться за спиною крику «Злодії, поверніть собаку!», Юлька, яка обожнює сніг і досі не позбулася дитячої звички задирати голову й ловити сніжинки висолопленим язиком, і Патрік, що не відходив від них далі ніж на два метри. Боявся, що покинуть? Що тепла квартира і повна миска виявляється сном?

Оля сиділа біля вікна, дивилася на сонний парк, на місяць за вікном. Місяцю було не до Олі, у нього власна халепа – все не дотягується гострим ріжечком до яскравої Венери. А та, пишаючись власною привабливістю, на місяць геть не зважає. На підвіконні холоне Олин чай, тихо сопе уві сні Юлька. Оля озирається, кидає погляд на Юльку, на Патріка, що лежить коло Юльчиного ліжка. Патрік погляд перехоплює, не змінюючи пози, метляє хвостом, і хвіст тихо стукотить до підлоги. Оля усміхається: тепер це новий звук у її тиші.