ЗВІЯНІ ВІТРОМ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Небо якось непомітно стало рівномірно сірим. Ніби вкрило землю брудною шматою. Так старезна баба вкриває дитину, яку їй з доброго дива залишили глядіти, бо більше нікому. Вкриває чомусь з головою… Чи то дитина не має бачити, що довкола, чи, навпаки, щоб сторонні не побачили, що під ковдрою. А під ковдрою нашого неба – вітер шарудить листям, і що далі, то гучніше. Спершу листочки ляскали один об одного, і звук був, наче малі діти швидко роблять «тосі-тосі». Ляп-ляп-ляп. А тоді вітер пришвидшився, і звук став схожим на… ніби хтось висипає бісер. Мовби тим малим дітям набридло «тосяти» і вони внадилися у мамину скриню, роздерли бісерне намисто і розсипають на підлогу. Ще звук схожий на шипіння, точніше, на шкварчання налитої на пательню олії. Не розпечену пательню, але добре гарячу.

Раптом закричали стривожені граки. Мабуть, таки щось трапилося, бо на мить навіть вітер стих. А тоді із сірої шмати линув дощ, заляскотів по даху. Вітер заглушив.

Дощ і сирени повітряної тривоги ожили практично водночас. Що там у телефоні? А, МІГ літає. МІГ – то пусте, то на 20 хвилин. І дощ – то пусте, просто вода. До ратуші і храму я встигну, навіть не змокну.

Ну-от, я ж казала… Спершу знову заволала сирена відбою тривоги, тоді вимкнули дощ. Реально – склалося відчуття, наче хтось угорі сказав: «Баста!» і закрутив кран. Миттю вийшло сонце, і все типу таке радісне, краплі виблискують, вітер лагідно ковзає поверхнею калюжі та робить делікатні брижі… Гарненька малючка в жовтих гумових чоботах несміливо підходить до калюжі й озирається на маму. Жінка усміхається і робить ледь помітний рух головою – ну ж бо, не бійся! Можна! Дівчинка обережно ставить одну ногу в калюжу, тоді другу, а за хвилину вже стрибає і тішиться, як класно розлітаються довкола бризки. А мама? Знімає на телефон, звісно. Хвилин за десять, коли втомлена, зате ж щаслива дівчинка виходить з калюжі, вони йдуть додому.

Мені в калюжу було категорично не можна, бо захворію. І замащу одяг. І наступлю в каламутній воді на гострий камінь, роздряпаю ногу, у рану потрапить інфекція (вода ж брудна)… Далі мама драматично замовкала, очікуючи, що моя дитяча уява домалює самостійно якісь жахіття. Уява мовчала, але того, що мама заборонила, було досить. Мама доросла, мама знає, як правильно. Дорослі взагалі все знають, їх треба просто слухатися, тоді все буде добре. Якщо не пити холодного, то не застудиш горло і не захворієш, бо одна дів­чинка не послухала, випила у спеку холодного квасу, захворіла на ангіну і ледь не померла. І під дощем мокнути не можна, – одна дівчинка змокла, захворіла на менінгіт і таки ж померла! Дивно, лише зараз я розумію: щось погане в тих оповідках траплялося лише з дівчатками, хлопці були під дією незрозумілого магічного захисту. Тому я звикла про все питати дозволу, а ще краще – обходиться без багатьох речей. Бо ж дорослі теж були непередбачуваними – іноді одне й те саме було можна або не можна. На правила вигадували винятки або додаткові правила – іноді цукерку можна, іноді ні. І я ніколи не розуміла, чому ні. Я ж пообідала? Іграшки склала? Вчора за таких умов було можна. А сьогодні? Мама не в настрої? Цукерки закінчилися? Вчора ж були… Словом, мені в таких умовах жити було вкрай важко. У дитсадку, а згодом і у школі, у дворі – також було важко, я теж не знала, що можна, а що ні.

А Микола знав. Він жив життям впевненої у собі дитини. Життям дитини, для якої мої проблеми проблемами не здавалися. Я справжніх проблем і не бачила. Уже дорослою зрозуміла, чому Микола більшість часу проводив на вулиці, чому почувався тут як риба у воді – його загартувала власна сім’я. З позиції дорослої людини жив Микола в умовах екстремальних, фактично – виживав, за наявності доволі великого гурту строкатих родичів. Перш за все варто розповісти про його діда та бабу. Дід, власне, усе життя працював на заводі чи то слюсарем, чи то токарем, а років десять тому інсульт зробив з міцного жилавого чоловіка немічну дитину. Діда сусіди бачили рідко: час від часу його виводили на вулицю і садовили на крісло коло під’їзду, це так дід «гуляв». Мені на нього було дивитися страшно: інсульт перекосив обличчя, у діда з рота капала слина, погляд був цілковито неосмисленим, чи чув він щось – ми теж не знали. Хтось із дітей у дворі сказав, що на діда довго диви­тися не можна – сам таким станеш. Ми не знали, чи це правда, але про всяк випадок не дивилися.

Та й «гуляв» дід рідко і недовго – хвилин по десять, залишати його самого було не варто, дід усе прагнув впасти з крісла. Пильнувала діда зазвичай баба, дама колоритна, власниця колекції квітчастих халатів, неймовірних розмірів бюста й зачіски типу «вавилонська вежа». Коли Миколина баба виходила з під’їзду, спершу виходив бюст, який загрозливо гойдався, тоді голова із зачіскою, і нарешті сама Розалія.

Уже в дорослому віці я дізналася, що Миколин дід замолоду був добрячим бабієм, тому дружина з ним розлучилася, але от халепа – йти їй було нікуди, і чоловіка-гультяя з його ж квартири не виженеш. Не знаю, чи Миколина баба колись працювала на справжній роботі, та те, що вона була вкрай діяльнісною і кмітливою – факт. Вона постійно щось добувала і діставала, професійно скаржилася на здоров’я, непутніх дітей і життя загалом, її жаліли, допомагали хто копійкою, хто продуктами, зітхали та із задоволенням переповідали її історію сусідам і родичам: «Та що там у вас, от у Розалії – чоловік інвалід, діти невдатні, і нічого!» На її фоні легко було видаватися успішним. Останнім часом баба Миколи розвивала тему релігійної благодійності і вчащала до якоїсь секти.

Так-от, попри те, що баба з дідом жили наче пес з котом – і окремо не можуть, і разом не вживаються, нажили вони аж четверо дітей – як годиться, три сини і донечка. Старший, як розповідали сусіди, ледве дочекався повноліття і гайнув світ за очі. Легенди різні ходили – хтось говорив, що моряком, мало не китобоєм, хтось – що нафту добувати, а хтось – що за кордоном він давно, багатієм став. Або безпритульним алкоголіком. Люди ж усіляке патякають, їм ротів не зашиєш, а як нема про що, то вигадають.

Середульший син зате був зразком стабільності, де він, точно знали всі – у в’язниці. Щоправда, за що саме, теж ніхто точно не знав. За розбійний напад. За вбивство. А може, маніяк якийсь, хто його зна. Третій син, непоказний чоловічок невизначеного віку, мав інвалідність, і в підсумку був єдиною надією батькам на старість – його пенсія приходила стабільно. Дочка Вірка теж батьків тішила, успадкувавши татову волелюбність і мамину практичність – спроби знайти собі «багатого чоловіка» були не те щоб цілковито невдалими… Усе ще залишаючись доволі привабливою, чоловіків Вірка знаходила, а от переконати їх «фінансово вкладатися» якось не могла. Заміж вийти їй вдалося лише раз, за Миколиного батька. Усе подвір’я з неприхованим інте­ресом споглядало, як наречена в білій сукні виходить з під’їзду і сідає у рясно розцяцьковану стрічками та штучними квітами «ладу». Щаслива мати метуши­лася довкола, усіляко демонструючи свою причетність до свята і не зводячи очей з не менш щасливого батька нареченої, що відзначав радісну подію, починаючи від учорашнього обіду. Шлюб тривав років зо два, Вірка народила Миколу, і її чоловік зник з горизонту. Втім, аліменти приходили, і це було визначальним чинником у питанні, чому Микола ще не в інтернаті.

Видавалося, він був єдиним дорослим серед своїх строкатих, погано пристосованих родичів – ніхто не бачив, аби він капризував чи, не доведи, істерики влаштовував, їв усе, що можна було перетравити, починаючи з ранньої аличі, і закінчуючи протермінованими йогуртами на смітнику позаду гастроному, що нестримно набував ознак супермаркету. Хлопчина завжди радо приймав частування, меншим із дитячою безпосередністю міг напроситися до когось у гості й від душі там пообідати. Ми з ним і познайомилися за схожих обставин: я вийшла гуляти на подвір’я, стискаючи пальцями ще теплий пиріжок з полуничним варенням. Пиріжок мені дали неохоче: іще наїмся гарячого тіста – і отримаю «скрут кишок»! Дитяча уява малювала щось жахливе – мої кишки зав’язуються вузлом, як шнурівки на осінніх черевиках! Мабуть, це страшенно боляче! Повезуть у лікарню різати живіт! Далі я відмовлялася уявляти: надто жахливі картини вимальовувалися. Тому пиріжок мені дали «під чесне слово» – тверду обіцянку не їсти його гарячим. Я тримала смаколик акуратно, двома пальчиками, час від часу нюхала солодкий аромат тіста й полуничного варення, і терпіла.

– Це у тебе що? – Микола виник наче з повітря.

– Пиріжок, – я інтуїтивно відчула загрозу від незнайомого хлопчика і прикрила пиріжок вільною рукою.

– Дай вкусити! – хлопчина вирізнявся прямотою.

Я заперечливо похитала головою.

– У, жаднюга! – це було відвертою образою. Бути жаднюгою, втім, не хотілося, пиріжком ділитися теж не хотілося. Поки я розмірковувала і відволіклася від охорони пиріжка, Микола як людина дії миттю підстрибнув і відкусив… та більшу частину пиріжка, чого вже там. Я, шокована, споглядала, як пиріжок стікає теплим полуничним варенням прямо на мою руку і зараз крапне на спідничку. Та Микола врятував мене – залишки пиріжка зникли в його роті разом із загрозою вимастити одяг. Єдине, що змогла я, це зарюмсати. Від безпорадності, несправедливості, втрати пиріжка…

– Не реви, я тобі щось покажу! – йти кудись із Миколою я не хотіла, нічого доброго він показати не міг… Зрозумівши, що моя основна проблема – нерішучість, хлопець узяв мене за руку і повів на інший кінець двору, де зарості бузку і жасмину нагадували дикі хащі.

– О! – Микола присів і показав пальцем кудись під кущі. Я теж присіла і зазирнула, не очікуючи нічого доброго. І даремно, в заростях сидів великий їжак. Він злісно блиснув на нас очицями й раптом… зашипів! Я злякалася, відстрибнула, Микола засміявся, однак від коментаря утримався. Я не знала, що їжаки шиплять, я їх досі лише на картинках бачила. Сльози висохли, Микола не видавався таким уже поганим, а побачити їжака – непогана платня за пиріжок.

Микола відкрив мені дивовижний світ розваг, про який я, чемна і неймовірно нерішуча, не здогадувалася. Він навчав мене видряпуватися на дерева, показав, як можна вилізти на гараж, де лиховісний кульгавий дядько Павло тримав свою куцу деренчливу машину. За машиною і гаражем дядько пильнував, гасати дахом було не можна.

– Він нас не наздожене, – авторитетно розмірковував Микола. – У нього замість ноги – дерев’яна палка. Точно-точно, сам бачив.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!