ЗУСТРІЧ З ДИТИНСТВОМ

Нещодавно тут жили люди. А тепер хата блимає порожніми зіницями вікон. Ще вчора дитинство сиділо на вітті старого дерева і весело мотляло ногами…

Восени Римма збирала дебелі червонобокі груші. Лагідно замотувала кожен плід у шматок газети й обережно клала в кошик. Так груші дозрівали та зберігалися у клуні до початку весни, притрушені запашним сіном, закарбовуючи в собі частинку літнього сонця. Галя часто приїжджала з батьками у вихідні до бабці. У бабиній хаті було так чисто й прибрано, що навіть павуки ніколи не плели павутини в кутках. Що два тижні Римма пекла повну піч хліба, пиріжків і вертут, бо ж діти приїдуть. Їх було на будь-який смак: зі шкварками, з яблуками, з капустою. Але Галинчині улюблені були з відкритою начинкою, із сиром, залитим солодкими вершками, що утворювали карамельну скоринку. З печі пахкотіло на всю околицю, навіть на верхні вулиці долинали аромати солодких пиріжків.

У баби ніколи не було картатих покривал, ліжко застеляла білим рядном із вишивкою. Підбиті подушки з вишитими мальвами були дбайливо викладені на ліжку невагомою хмариною. А от підлога, починаючи від сіней, уже була вкрита довгими різнокольоровими пілками.

Вечеряли зазвичай надворі: під грушею стояв стіл, накритий цератою. Шматок пухкого хліба, соняшниковий мед, молоко – таке Галя смакувала тільки в баби. Засиджувалися допізна. Після сливової наливки дід виносив баян і затягував то журної, то веселої.

Тієї ночі Галя спала в кімнаті, де на столі під ковдрою вистигав хліб, там снилися найкращі сни. Постіль була прохолодна та хрустка, адже білизну баба Римма завжди крохмалила.

Упродовж останнього часу Галі часто снилася бабусина садиба, а ще ті солодкі соковиті груші, привезені до міста, загорнені у клаптик газети. Так хотілося хоч на мить повернутися туди, в далеке безтурботне дитинство. Закутатися в ту накрохмалену білизну, з’їсти пиріжок із печі. Побігти із судським хлопчиком Митьком до річки, назбирати скойок, розкласти на сонечку, щоб вони розкрилися. А потім забрати оті всі мушлі до міста й ділитися з подругами незвичайними скарбами, що переливалися з внут­рішнього боку, ніби справжні перли…

Вихідні мали бути звичними. У суботу треба закупити продуктів на тиждень, а в неділю – бавитися з онуками. Цієї ночі їй знову наснилася бабина хата. Зрання Галина вирішила відкласти заплановану поїздку в супермаркет, натомість зібралася навідатися до бабці, на цвинтар. Автобус монотонно гудів, наближаючи її до рідного села, туди, де вона була найщасливішою. Востаннє була тут торік, на проводи. Цьогоріч захворіла, тож не навідалася, за що дуже картала себе.

Село зустріло величною церквою та старими вербами. Ніби час заплутався в тих деревах, вони незмінно перешіптувалися про своє, шурхотіли листям, кидали услід: «Ти ж обіцяла щороку приїжджати…» Осіннє сонечко ще пестило теплом, але вітер повівав прохолодний. «Добре, що одягла куртку. А вже й груші мали б поспіти», – подумала Галина.

Жінка поставила у вазу білі пухнасті хризантеми, перехрестилася й поцілувала хрест. Дістала пакет із солодощами і поставила на могилку. Хотілося поговорити з бабцею, розказати їй про те, як прожила цей рік, відколи не приїжджала. Але вона й так, мабуть, усе знала. Коли Галя була малою, бабця розповідала, що, як помре, споглядатиме на все з хмаринки. Сьогодні, крім неї, ніхто не прийшов відвідати своїх померлих близьких, тож і панахидку не було кому віддати. Галина вирішила піти до бабиної хати, може, когось із сусідів зустріне, то й віддасть цукерки.

Дерев’яний тин уже давно нахилився, повідомляючи всім, що і він незабром відійде у вічність за своїми господарями. З-поміж бур’янів іще пнулася хатина, не бажаючи піддаватися часу та змінам. Подекуди підбілена, а місцями – шкірилася шматками рудої глини. Бабця щороку білувала хатину, підводила чорною сажею, фарбувала дерев’яні рами вікна… До повік жінки набігли сльози: все більше було сумно прощатися зі своїм щасливим дитинством. Але на все життя вона збереже ті солодкі спомини в серці.

…Посеред подвір’я стоїть стара груша. Не має наміру здаватися, як і хатинка. Серед сухих бринять дві здорові гілки, а на них Галина побачила десяток червонобоких грушок. Зривала ті груші й тішилася, як мала дитина, всміхалася сама собі. Збере, на балконі дозріють, тільки обов’язково треба загорнути в паперові ковдрочки. Скільки ж часу минуло відтоді, як вона сиділа тут на гойдалці, що висіла на груші? Понад тридцять років.

– Гей, ти навіщо дерево трясеш?! – почулося збоку. Від несподіванки груша випала з рук.