ЗРОЗУМІЙ. ПОВІР. ДОПОМОЖИ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Наталія ХАММОУДА.

04 грудня 22:03

356

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

– Йой-йой-йой, якби-м була, донько, знала. Якби-м лиш була знала, то була би-м тя стратила ще в утробі. Була би-м ти ся не дала вродити на сей світ, аби ти нинька мені таке зробила, – приповідає Марія Сокалючка, впавши на коліна перед тілом своєї єдиної доньки Ганни. – Нащо то було на світі жити, аби таково померти? Аби таково…

***

На широкому дубовому столі посередині світлиці лежить бездиханне тіло, накрите білим рядном. Не видно обличчя небіжки, бо дивитись там нема на що, ото й накрили. Обличчя не залишилось: самі синці, порізи та згустки крові. Синя, ніби хто базником* змастив. Як таке показати людям?

Обабіч лави горять воскові свічки на церковних поставниках*. Легенько погойдується полум’я, яке зворушив вітер, що долітає з відчинених дверей. Довкола тіла – живі квіти та кошики з барвінком, васильком і м’ятою. А на лаві – Ганя – двадцятип’ятирічна жертва свого чоловіка. А під серцем у неї – дитинка, також мертва, бо хіба ж від таких важких кулаків можна було врятуватись маленькому створінню? А він, чоловік Ганнин і водночас нищитель, як навмисне бив чоботом у живіт, щоб і сліду її не залишилось у його хаті. Стратив Ганну і дитину, аби ніщо не нагадувало про дружину. А потім затягнув напівмертву жінку на горище, штовхнув на січкарню, та й нема Гані. Хай доведуть тепер, що вона не сама…

***

– Йой, доньцю, доньцю, на кого ти мене залишила? Та я на тебе надію мала, що ти мене поховаєш, а нині я тебе ховаю! Господи, за що Ти так мене покарав? За що Ти мою дитину від мене забрав? Ще й не жила… – простогнала Сокалючка і важким тілом повалилась поряд зі столом.

Баба Семениха, Сокалюччина рідна тітка, швидко хлюпнула Марії в обличчя свіжої води і декілька разів плеснула по щоках. Та ворухнулась, розплющила очі й одразу почала шукати поглядом тіло доньки. Щойно погляд жінки зупинився на невеличкому животі померлої, знову заридала.

– Донечко мòя, Ганнусечко! Квіточко мòя, зірочко мòя. Та я тебе єдну мала. На кого ти мене покинула? Не йди, доню, не йди. Або мене із собов забирай. Нащо мені жити без тебе? Що мені робити нинька самій у сім світі? – ридала, обіймаючи тіло. – Що ти, донько, із собов сотворила?

– Маріє, дай собі стрим, – заспокоювала Сокалючку Семениха. – Ти Гані вже не повернеш. Нічо вже не вдієш. Така Божа волє. На всьо Божа волє. І на сю смерть також…

– Йой тітко, та де ж та справедливість? Чому вона, а не я? Якби-м була знала, то була би-м не дала Ганні піти за того диявола. А дивіться, що накоїв: дитину мені зо світу зігнав. То вона через него таке із собов зробила… Через него... Йой доню моя, доню…

Семенисі було шкода племінниці Марії, бо зростила її, як власну доньку. А потім і Ганнусі стала бабусею, бо рідної та не мала. А як раділа, коли дізналась, що може ще й правнука дочекатися! Зараз, коли бідолашна Марія припадала перед тілом доньки, кожен, хто бачив її страждання, шкодував жінку, уявляючи себе на її місці. Кожен співчував Марії і підтримував її. Але хіба можливо розділити такий біль?

Доходило до опівночі. В кімнаті їх тільки троє: небіжка, змучена горем Сокалючка і стара Семениха. Мовчать. Тихо з очей течуть сльози. У миготінні свічок біліє постать покійної та чорніють дві інші. Довго мовчать.

Кожна думає про своє. Сокалючка в душі звинувачує зятя, бо бив дочку сильно. Ще до весілля бив, і Марія те знала. Дочка просила, молила матір не видавати її за нього, але жінка була непоступливою: з ким спала, за того і йди! Як було не видати доньку за нього, як сама бачила їх обох у копиці сіна? Як було не видати, як знала, що її донька вже не дівка? У який іще спосіб можна було уникнути сорому на все село, коли місцеві пліткарки довгий час тримали Ганю в зубах. «Чи ж їхні не гірші? – думала Марія, й одразу відганяла думки. – Але в їхніх дочок є рідні, які їх захистять, і гроші. А тим багачам усе можна».

Ганя не повія і слави курви не носитиме. Марія її так не виховувала. Не повірила Сокалючка й у те, що стосунки, які зав’язалися між сусідським парубком і Ганею, не були за власною волею дівчини. Марія думала тільки про те, аби про них не було знеслави. Від тих спогадів скупа сльоза покотилася жовтою щокою, впала на складені на колінах потріскані руки. З грудей вирвалось важке «йой», від якого стрепенулась Семениха. Сокалючка схопилася за серце.

– Маріє, що тобі є? Серце?

– Серце, тітко, серце. Най би вже трісло то серце до дідька, бо як мені без Гані жити? Та вона була моєю розрадою, моєю надією... А нинька ще й поховають під плотом, як нехриста якось. Хіба я таке заслужила?

– Маріє, Маріє, вгамуйся. Плач – не плач, а ніц уже не вдієш. І Гані не повернеш…

– Якби можна було повернути. Якби… – стогнала Сокалючка.

– Отож, Маріє. Якби... Що то нинька вже дасть той твій плач? Треба було борше… – і затялась.

– Що, тітко? Що борше? – звіриним поглядом глянула Сокалючка на стару. – Хочете сказати, що винна я? Я що, Ганю насилу під хлопа клала? Якби з ним не спала, нинька була б жива…

– Нє, Маріє. Не то я тобі хотіла сказати. Тогди ти зробила так, як розуміла. Ти думала, що так буде ліпше. А воно ади як... Але то вже минуло. То вже пусте. І муки Ганнині вже ся минули…

– Ну то в чім я ще винна, тітко? Чи знала-м, що її бив? Так, знала! Але в кого так всьо солодко? У котрій хаті нині рай? Ану? – не змінивши погляду, шипіла Сокалючка, ніби боялась розбудити дочку. – А мій мене хіба не бив?

– От Маріє, Маріє... Дожила-с до старости, а життя тебе нічого не навчило. Ніц ти не розумієш… Хіба я тебе бодай раз вдарила? Дітей виховують не кулаками. Дітей треба любити, розуміти, вірити і пробачати їм…

– А я не любила?

– Не знаю, Маріє. Досі я думала, що любила-с. А нинька виджу, що, певно, нє. Бо якби-с любила, то була би-с тогди не закликала того збуя*, аби забрав Ганю додому. Вона від него до тебе втікла, бо побив її... Вона притулку в тебе шукала. А ти…

– Що я, тітко?

– А ти що їй сказала? «Покорисі, Ганю, бо то чоловік твій, він господар твій?» От і маєш... Плач нинька, Маріє. Але найперше на себе плач…

базник* – плоди бузини.

поставник* – підсвічник.

збуй* – розбійник.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.