ЗОЗУЛЯ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Наталія ХАММОУДА.

12 березня 22:10

361

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

– Ну і що мені з ним робити? Куди його нести, куди мені з ним іти, в п’ятимісну кімнату? – заплакала молода жінка, дивлячись у запітніле вікно. Сльози текли щоками. Вона їх не втирала.

– Ну, може, ви все ж таки ще подумаєте? Може, зачекаємо день з випискою, матусю? А раптом ви потім захочете повернути час назад, а він уже пішов. Виправити помилку може бути дуже важко, якщо не сказати, неможливо.

Лікар ходив туди-сюди палатою і нервово розмахував якимось папером перед очима молодої породіллі.

– Люба моя, зрозумійте ви нарешті, що жити вам із цим буде дуже важко. А життя довге, і ви бачитимете в кожному малюкові свою дитинку, покинуту ось тут, зараз. А потім будете роки рахувати, коли син пішов би до школи, інституту чи в армію …

– Дайте мені той клятий листок, я підпишу й піду геть. А про нього, – киваючи на дитяче відділення, – держава подбає. Що я можу йому дати? Яке життя його чекає? Та я йому навіть елементарного: дитячого харчування, соків та підгузків – не зможу купити, не те що дорогих ліків. Ви ж лікар, як ви не розумієте? Думаєте, мені легко?

– Ви можете дати своєму синові материнську любов, а вона, як відомо, сильніша за будь-які ліки.

– Завдяки самій любові йому не вижити! – крикнула. – На нормальне життя потрібні кошти! Що, цілуватиму його, коли плакатиме від голоду чи від болю? Це допоможе? Не хочу!

Жінка сіла на край стільця й оперлася на спинку. Очі її були червоними від сліз, погляд впирався в нікуди. Видно було, що жінка дуже страждає від свого рішення. Лікар поклав на стіл купку паперів з позначками для підписів.

– Ось вам документи. Час у вас ще є, подумайте…

Жінка ніяк не відреагувала. Коли лікар вийшов з палати, вона повільно потягнула руку до білих аркушів.

«Я, Дмитренко Оксана Володимирівна, добровільно і без примусу відмовляюся від свого новонародженого сина Дмитренка Антона Володимировича і передаю його на піклування державі».

– Він мені не потрібен! Я не зможу впоратись, – прошепотіла і, взявши в руку ручку, поставила три підписи, по одному на кожному аркуші.

– Готово! Я не впораюся з хворим малюком, не впораюся…

Швидко вдягнувшись, склала свої скромні пожитки в рюкзак і поквапилася до виходу. В коридорі її зустріла медсестра, спробувала зупинити, але жінка, відвернувшись, побігла коридором геть.

– Зозуля!!! – вигукнула їй услід медсестра. – Навіть дитини своєї не бачила, хоч би глянула, може, ворухнулось би щось усередині. Та йди… Втікай! Бог тобі суддя!!!

Оксана бігла вниз сходами: «Швидше б покинути ці стіни. Швидше б забути». Вона й не помітила, як пробігла через три поверхи й опинилася в приймальному покої лікарні. Забравши з роздягальні верхній одяг, попрямувала до виходу. Штовхнувши важкі двері, різко відскочила: назустріч їй рушила бригада швидкої з вагітною жінкою на каталці.

– Пропустіть!!! Чергового гінеколога сюди, швидко! Маткова кровотеча на тридцятому тижні вагітності, – крикнув один з лікарів. – Потрібна термінова операція... Третя негативна, ще й діабет.

Оксана тримала рукою двері й не могла зрушити з місця. В жінці, яка лежала на каталці, вона впізнала вихованку того сиротинця, де росла вона. Це була Галя, Галя-Смішинка. Так її прозвали за дзвінкий сміх. Скільки ж років вони не бачилися? З випускного класу. П’ять років тому їхні шляхи розійшлися…

Оксана була шокована побаченим. Вона вже не поспішала додому. Щось її зупинило. Треба було з’ясувати, що з Галею. У свідомість повернулися слова лікаря: «Потрібно робити кесарів розтин, третя негативна група, в неї діабет». Жінка вирішила повернутися до своєї палати. Можливо, медсестра ще не повідомила лікареві, що вона втекла…

Оксана піднялася на третій поверх і ввійшла до палати. Насамперед поглянула на стіл – документів там уже не було. Перед очима все знову попливло, сльози полилися з очей. Оксана вважала, що змінювати щось уже запізно, але думки про подругу перебивали думки про малюка. «Основне зараз, щоб із Галею було все добре. Хоч би встигли її врятувати».

З коридору долинали голоси та метушня медперсоналу. Оксана відчинила двері. Їй вдалося почути, що щойно прибулу жінку відвезли на операцію. Оксана лягла на ліжко, з якого вже встигли зняти білизну. Тіло її тремтіло від нервів та раптового холоду. Жінка молилася, просила Бога врятувати подрузі та її малюкові життя.

Оксана впіймала себе на думці, що ніколи нічого в Господа не просила навіть для себе, хоч як би важко їй було. А може, варто було просити? А може, й почув би, якби?.. Оксанині думки перервав голос акушерки:

– Що ж робити? Потрібен донор для прямого переливання, бо крові в нас немає. У цієї жінки ні родичів, ні друзів. Де ту кров шукати?

Оксана вискочила з палати, мов ошпарена:

– Я правильно зрозуміла? У цієї жінки третя негативна? Я її знаю, я можу дати кров!

– Та який із тебе донор, Дмитренко? Сама нещодавно народила, не зміцніла ще!

Акушерка побігла до операційної. Оксана провела її очима, але за декілька секунд акушерка з’явилася в коридорі та крикнула:

– Ну де ти, Дмитренко? Швидко сюди, вдягай бахили, виручай знайому.

Оксана увійшла до операційної. На столі лежала Галя. Вона була такою блідою, наче її обличчя відлите з воску. Жінка сіла в крісло і приготувала руку для переливання. Ювелірна робота медсестри – і вену вмить було знайдено. Оксана забулася, дивлячись, як кров по краплині від неї переходить до Галі. Оговталась вона від крику лікаря:

– Виймайте дитину, знижується
тиск, у неї зупинилося серце. Дефібрилятор швидко! Ми її втрачаємо… Розряд! Розряд! Розряд, і два, і три, ще і ще.

Нічого не вдалося зробити. Медсестра накладала шви, педіатри дбали про дитину. Лікар вийшов з операційної, за ним вивели й Оксану:

– Лікарю, а як же тепер малюк? Він житиме? Він здоровий, з ним усе гаразд?

– Жити буде, з ним усе добре, шкода тільки, маму втратив. Кому цей малюк тепер потрібен? Ще один утриманець на опіці в держави…

Оксану ніби ножем вдарили в серце. Вона підняла очі на лікаря. Серце калатало так сильно, що, здавалося, зараз вискочить із грудей.

– Він не буде рости сиротою. І мій не буде. Я заберу їх обох. Нічого, виростуть. Навіть у роки голоду ніхто не залишав своїх дітей, і я не залишу. Чуєте, не залишу! Готуйте мені обох, – учепившись у халат лікаря, молила Оксана.

Лікар дивився на неї й не вірив, що йому це каже та сама жінка, яка декілька годин тому відмовилась від власного сина.

– Лікарю, а де документи, які я залишила на столі? Ще не запізно все виправити? Знищте відмовний лист, я вас благаю!

– Який лист, Дмитренко? Про що ти? – промовив лікар, усміхаючись.

За тиждень Оксану з двома синами зустрічали подруги. Вони купили все потрібне: підгузки, дитяче харчування й одяг для хлопчиків.

Працівники органів опіки подарували дітям візок та ліжечка, а також допомогли коштами. Комендантка гуртожитку бігла назустріч Оксані, розмахуючи ордером на окрему кімнату. Вони тепер сім’я.

– Прорвемося, хлопчики! – глянувши на дітей, радісно вигукнула Оксана.

– Ось вам і зозуля!!! – втираючи сльози, прошепотіла вслід натовпу медсестра.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.