ЗАЗУЛЯ

Священник помовчав, тамуючи роздратування, та спитав:

– Що ти скажеш на таку новину? – І сам до себе подумки усміхнувся: «Кому то тут це новина? Лиш мені».

– А то ви про що? Я не слухала. У мене в голові стілько кло­потів…

– Стефо! Не роби з мене вар’ята.

Жінка сіла на лаву. Втерла руки у фартух і з жалем зирнула на сина. Зітхнула:

– То файна дівка. Та тилько, то ще дитина. Їй но тринайцять минуло…

– Штирнайцять, – вставив Йван.

Мати відмахнулась і закінчила:

– То ще рано до шлюбу.

Кулаки Йвана відпустили сорочку, і вишивані орнаменти із полегшенням заколихались на складках. Парубок розпачливо глянув на матір, його долоні несвідомо потягнулись до неї:

– Ну то як? Як до поля, то так. Господиня. До роботи, то так. А до шлюбу, то мала?

Батьки перезирнулись. Дещо приголомшений наївністю сина Серафим закусив верхню губу під вусами і пошукав поглядом підтримки у дружини. Стефа знову зітхнула:

– То так є, сину. То трошки треба почекати, доки Гандзя…

– Не можу! Не можу чекати! – п’яти Йвана затупотіли по дош­ках підлоги, пальці рук нервово засмикались.

Такий несподіваний випад зав­жди покірного сина наче штуркнув батьків у груди. Вони відкинулись назад і спантеличено витріщились. Серафим долонею повернув назад високо здійняті брови і чужим писклявим голосом перепитав:

– То як так – не можеш?

Прокашлявся, повернув нормальний тембр і продовжив: – Що, зовсім не маєш терпцю? Так воно кортить?

Йван повернувся до батька, і його щирий, розгублений, пов­ний подиву погляд переконав отця у цілковитій чистоті юнацьких помислів.

– Я, батьку, не можу ся дивити, як вона там гарує на тім полі. Вона – як той закріпачений ангелик.

Отець рохнув на таке порівняння, але відразу осікся під докірливим поглядом дружини. Опанував безлад своїх суперечливих емоцій і спитав:

– Ну добре. А ти Гандзю питав? Вона тебе любує? Чи вона тебе хоче?

Парубок потупився. Потер тильним боком долоні ніздрі і заблукав очима по шпарах у підлозі, наче відповідь любої дівки ховалась між дошками.

– То йди та спитай, – порадив батько.

– А як хоче?

Батько гучно видихнув. Зирнув на дружину і змирився. Не став суперечити вибору сина:

– То я благословлю вас та прийму Гандзю до хати, як доню рідну.

Стефанія схлипнула, і Серафима вкотре покривило. Роздратовано відмахнувся від сердешної реакції дружини і хотів іще щось додати синові, але Йвана вже не було.

* * *

– Чого ти мені паркан підпи­раєш? Він що, похилився? – Гандзя втерла руки в засмальцьовану спідницю. – Василь у полі. Маєш до нього яку справу?

– Маю. До тебе маю справу! – Йван пройшов крізь хвіртку і нерішуче зупинився посеред двору.

На двір зі своєї хати випурхнула повна життя Галина. Гандзя не звернула уваги на появу мачухи, але Йвана відразу заціпило. Трійця мовчала.

Жінка оглянула молоду пару. Зрозуміла пікантність ситуації і широко засліпила дебелими зубами. Заздрість, що Гандзя з братом краще давали собі раду, аніж старі господарі, розчинилась у радісних переживаннях. Не надто прикрою була мачуха. Скоріш лінивою та прошеною до роботи. На контрастну відміну до гострої та нетерплячої до зволікань названої доньки.

Галину приємно защипали в грудях не такі вже й давні спогади, як ото Петро так само ніяково топтався на її ґанку. Вона реготнула, осіклась та гучно привіталась. Йван підстрибнув, чим породив у Гандзі косий пог­ляд з-під насуплених брів. Вкло­нився Галині, яка відразу весело зникла в тінях саду.

– То що там за така пильна справа? – Гандзя відновила свою звичну манеру поведінки.

– Ти чого, Гандзю, на вечорниці не ходиш?

Дівчина пограла бровами, покрутила носом і спитала:

– Тобі, Йване, Бог розуму вняв? Чи як? То твоя справа? Піди до свого тата, нехай він ся за тебе помоле. То тобі відійде. Бог його послухає.

– Та то не Бог, Гандзю. То ти…

– Що я? – дівка закліпала. – Розум тобі одібрала?

Йван потупився і промурмотів:

– Та.

– О йой. Слухай, Йване. Ти ліпше домів йди. Відпочинь. Віді­спися. Чи ти де горілки скуштував? Чи хто тебе втруїв? Не знаю.

Вузькі Гандзині губки задріботіли у стриманій усмішці. Дівка додала:

– Бо ти мені тута вар’ята граєш, а я багацько роботи маю…

– То я ти (тобі), Гандзю, буду помагав. До самого гробу.

Гандзя роззирнулась по чистому подвір’ю. Знайшла поглядом лаву, неквапно підійшла до неї. Розправила спідницю та сіла. Вперла очі в Йвана. У його гарячкуватому погляді читався твердий намір. Спитала:

– То ти так кличеш мене за дружину? Брати хочеш? До шлюбу вести?

Чекаючи відповіді, оглядала охайне вбрання парубка. Доброт­ні сподні (штани), пишно вишиту сорочку. Опустила очі на свою засмальцьовану спідницю, побиті синцями литки у стоптаних капцях. У роздумах не почула тихого Йванового «так». Підняла голову:

– А батько твій – отець Серафим, і мати що на теє кажуть? Не спротивляться такій невістці?

– Тато обіцяли… як ти даси згоду… благословити.

Гандзя сумно гмикнула. Вся гостра дотепність дівки розпорошилась та осіла з пилом на чисто виметене подвір’я. Погляд її втік убік, загубився серед крон черешень. Дівчина заклала нижню губу на верхню та задумливо поводила головою. Так у нікуди і промовила:

– Я господарки не полишу без господині. Бо то біда буде, – повернула погляд Йвану. – Нехай спочатку Василь приведе жінку. А тоді ти присилай до мого батька сватів.

Йван мовчав.

– Чи ти закляк? Нічия не буду, но твоя. Обіцяю.

– Гандзю, – несподівано гучно вигукнув парубок.

Скинув руки, ступив крок до коханої та осяяв її усмішкою.

Гандзя вскочила:

– Йди геть! – тупнула. – Руки тягне. Чірхаються вже? Ще си намацаєш. Будеш мав час. Йди-но, Йване. Йди, бо роздумаю!

* * *

З-за хати вийшов Василь. Провів поглядом стрибаючу ходу Йвана, що ледь не зривалась на біг. Кутик губ потягнувся догори, оголив ікла, різці і зморщив засмаглу щоку.

Так, не ховаючи зубів, парубок пішов до шопи складати інструмент. Гандзя вже поралась із курми. Не став її відволікати. Зайшов у хату та перевдягнувся. Вийшов у лляній сорочці, широко розшитій чорно-червоним квітом. Хруснув на ґанку новенькими чоботами, і ті задоволено заблищали у сонячному промінні густо накладеним смальцем.

Неслухняні кучері Василя, підкорившись грубому гребеню, акуратно мостились за вухами, чимсь віддалено нагадуючи зачіску.

– Йой, – стрепенулась Гандзя, – то я що наплутала? То сьогодні свято? А я грішна, замість до церкви йти – гарую?

– Свято не свято, а мушу йти жінку шукати, аби ти в дівках не засиділась.

Василь натягнув кашкет, підморгнув і, надалі посміюючись, вийшов на дорогу. Гандзя висипала решту проса з фартуха курям просто на голови:

– То ти, псяча крев, підслу­хуєш?! – Але Василь уже не чув обуреної лайки сестри.

Прямував до тої хати де, певен був, йому не відмовлять.

Я Ж БО, МАМО, НЕНАВМИСНО

Теплий вітер здмухнув гаряче проміння з обличчя Йвана, і солоні краплі поту розбіглись уже зморшкуватим, хоч і молодим обличчям чоловіка.

Спостерігав, як сини пора­ються з плужком у полі. Молодші Роман та Олекса тягли, а старший Павло насідав на ручки та топив лезо у неплідному ґрунті Іскані. Підлітки помітили батька, відволіклись та замахали йому руками. Пекуче проміння розмило рухи, і трійця примарно заме­рехтіла.

Ніж плужка піднявся над борозною. Нога Павла необачно ковзнула під лезо. Хлопчик втратив рівновагу, обперся на руків’я, і вістря глибоко ввійшло в стопу. Зойк сполошив братів. Вони озирнулись і машинально шарпнули плужок. Ніж звільнив ногу.

Павло зціпив зуби, потер об литку другої ноги вражену стопу і лише роздратовано відмахнувся від запитальних поглядів братів.

Дивна вовтузня спантеличила Йвана. Він ступив кілька кроків до поля, але хлопці вже повернулись до роботи і посунули плужок крізь хвилі гарячого та вологого повітря.

Роман відчув, що робота пішла легше – ослаб натиск на лезо. Не озираючись спитав:

– Що там, Павле?

– Та ніц. Ніц. Ногу притисло. То ніц, – відізвався Павло, соромлячись зізнатись у своїй хибі.

Розмова долинула до Йвана, але слів він не розібрав. Зирнув на яскравий диск, що сягнув зеніту в безхмарній блакиті, та повернувся до своїх турбот у саду.

Сонце важко осіло в рожево-червоні ковдри горизонту. Полем розсипався дзвінкий оклик матері. Гандзя кликала дітей до вечері. Втомлені хлопці довго барились, і жінка вдруге вийшла по них.

– Що то ти, Павле? – Гандзя примружилась на непевну ходу сина.

У сутінках його силует смикався та пристрибував.

Хлопці винувато мовчали, і Гандзя відчула, як тривожно заколотилось її серце.

– Ходи-но сюди. Ходи-но.

Павло завагався. Ніяк не хотів зізнаватись у своїй незграбності та завдавати клопоту. Проте злякані нотки у голосі матері змусили наблизитись. Сум’яття почуттів посилилось, і розсіяний хлопчик невдало припав на ногу. Уражена стопа підвернулась, і біль гостро вклинився в рану.

– А йой! – Павло ледь втримав рівновагу.

– Та що то? Що то? – Гандзя підхопила сина, глипнула на його братів, але густі сутінки вже сховали їхні риси.

Павло, пострибуючи на здоровій нозі, тихо мурмотів стривоженій матері:

– То ж бо, мамо, я ненавмисно. То так сі стало. То ніц. То воно само пройде. То зажиє.

Тьмяне світло гасової лямпи бентежило тіні кухні. Гандзя піднесла її до стопи Павла, і фігурне скло задзеленчало об металеву оправу. Руки жінки затремтіли.

– Матка Боска. Йой-йо-йой, – Гандзя абияк поставила лямпу на підлогу і та затанцювала на дошках.

Жінка дбайливо покрутила набряклу стопу сина довкола джерела світла, не припиняючи мурмотіти уривки молитов. У наскрізну рану щільно набилось багнюки. Рвана плоть горіла запаленнями та за найменшого дотику прискала біло-прозорими згустками гною.

– Йой, сину-сину. Рани Господні! Йой, сину!

Розпач матері ще дужче пригнітив Павла, і він, силкуючись применшити шкоду, знову зашепотів вибачення:

– То я ненавмисно, мамо. То я…

Гандзя стрепенулась. Глянула на Романа і несподівано люто гаркнула:

– Чого стоїш? Став рондель на кухню. Грій воду. Горе мені з вами! – Гостро глянула на Олексу: – Неси-но рушники і лугу.

Хлопчик розгубився:

– А де луг, мамо?

Матір відмахнулась та сама вискочила до комори. Уже звідти наказала:

– Вийми попелу з кухні. Чуєш?

Олекса не відповів – згризаючи до крові губи, виконував вказівку.

Бруд із гноєм розчинявся у теп­лій воді та потрошку звільняв рану. Врешті вимита до м’яса та кістки, вона запалала вогнем інфекційного зараження. Крізь лихоманку пересохлі губи Павла без перепинку вторили: «Я ненавмисно, мамо. То ж я ненав­мисно».

Гандзя вкотре змінила компрес, присіла поруч сина та прихилила його голову до стегна. Мерехтіння лямпи гнітило, густе повітря стискало серце і важкими подихами видобувалось із тремтячих грудей.

Зовні заіржали коні. Гандзя вскочила. В порозі стояв Йван. Він торкнувся плечей дружини, коротко приклав губи до її гарячого чола та схилився над сином. Прийняв в обійми і виніс до фіри, що вже чекала.

Неблизький шлях до Сянок білів у світлі місячної повні серед чорних полів. Ніч стерла межу між землею та небесним схилом, і видавалось, наче дорога веде у далеке нікуди.

Йван тримав голову щільно вкутаного в солому сина на колінах. Раз у раз озирався, щоб попрохати, аби фірман піддав коням, але кожний новий струс через чергову вибоїну проганяв це бажання.

Павло гойдався та крізь марення далі перепрошував у матері: «Я ж бо, мамо, ненавмисно…»

* * *

Косе вечірнє проміння падало на запрані простирадла, і гострі тіні контрастно окреслювали контури Павла.

Гандзя зайшла у шпитальну палату. Оступилась. Похитнулась та опинилась в обіймах чоловіка. Опанувала себе, відсторонилась і підійшла до сина.

Павло спав. Тихі розмірені подихи розвіювались у розрідженій тиші. Мати присіла на край ліжка. Її тремтяча долоня лягла на те місце, де мала б покоїтись нога сина. Розгладила складки простирадла і зупинилась біля кукси, схованої під непривітною пожовклою тканиною.

Жінка озирнулась, зустріла погляд чоловіка і схлипнула. Він зробив крок до неї, але Гандзя похитала головою. Опанувала почуття та знову погладила місце, де мала бути нога сина.

Повіки Павла затремтіли – до дитини мляво поверталася свідомість. Крізь мутну паволоку він упізнав батьків та кволо усміхнувся. Облизав терпкий присмак зі спечених губ. Похилив голову й ледь чутно видихнув:

– Мамо, я ж бо то не…

Пальці матері лягли на уста сина і обірвали непотрібне вибачення. Жінка похилилась, приклала довгий вологий поцілунок до чола хлопчика та пригорнула його обличчя до грудей. Тоненькі струмінчики сліз промайнули щоками Гандзі і задріботіли на подушку над маківкою Павла.

ХУТІР МАЗУРИ

– Куди ти їдеш, сину? – отець Серафим усе ще противився рішенню Йвана.

Присів поруч нього на лаву та продовжив:

– У тебе син каліка, а ти на довгу дорогу склав намір. Та пошкодуй хоч дитину.

– То вже не дитина. То вже, тату, парубок, – Йван глянув на батька та поклав долоні на коліна. – Павло дає собі добре раду і на одній нозі. То подекуди від нього більше помочі, ніж від Олекси.

– Та то так, – неохоче пого­дився свя­щенник.

Помовчали.

З болотяних берегів Сяну вітер затягнув до плебані сморід застояної вологи. Йван помор­щився. Звернувся до батька:

– Йду, тату, сухої землі шукати. Замордували мене тії болота. Ніц тут не родить. Тільки багно місим та й місим.

– То йди на захід Польщі, – Серафим звичним жестом потер перенісся, – чого ти до сходу йдеш? Там неспокій. Звідти тривожні чутки лунають.

Йван згідно кивнув, погодившись, але виказав свою думку:

– На заході лишень поляки. А за Хировом – то вже самі українці. Там, хоч Польща, але українська. То там жиють свої люди. До своїх, тату, я йду.

– Ай, до своїх, – відмахнувся отець. – Ти ото поглянь, з ким ідеш.

– Та з ким? – здивувався Йван, але під пильним довгим поглядом батька врешті збагнув, за що той веде мову.

Усміхнувся і байдуже відповів:

– Та йдуть з нами мазỳри та гỳралі. А то що, не люди? Ми серед них жиємо, то й вони серед наших можуть.

Священник гмикнув. Поди­вився собі під ноги і так, з опущеними очима, мовив:

– Мазỳри з Мазỳрії прийшли. Але тутай, де поляків і наших пів на пів, не вкоренились. А там серед українців, то си прищеплять? – підняв погляд на сина. – То, сину, так не буде. Як де станете хутором і серед вашого люду буде один гỳраль, то місцеві вас усіх гỳралями прозвуть. А як буде один мазỳр, то й хутір ваш назвуть Мазỳри. Бо такий то є люд.

– Ну то що з того, тату? – губи Йвана розтягнула широка відкрита усмішка, – я від того ні меншим, ні більшим українцем не стану. Яким ся вродив – таким ся й залишу. Не гіршим, не ліпшим. Лиш-бо українцем.

Йван натякав на циганську кров у своїх жилах. Етнічне походження ніяк не впивало на переконання чоловіка щодо своєї національної приналежності. Тож що можуть вдіяти людський говір та пересуди?

Серафим зрозумів натяк сина та поклав свою долоню йому на плече. Серед інших промайнула думка, що, може, то саме ця циганська кров і кличе Йвана в мандри.

– Ну то йди, сину, – врешті змирився отець, – шукай та знайди свою Землю Обітовану.

Хитро примружився під густими бровами й додав:

– Наплоди Зазулів – синів українських, во славу Господню. Якнайдужче. Благословляю.