ЗАЗУЛЯ

ЗОЗУЛИНЕ ЯЄЧКО У СВОЄ ГНІЗДЕЧКО

Лагідний подих вітру прихилив стрункі стебла шувару, і той, не­охоче вклонившись, обурено зашепотів. Від болотяного берега тихою рікою побігла брижа. Сян вгамував збентеження, і в його водах знову віддзеркалилась незворушна блакить. Шувар причаївся. Невеличке село Ісканя загусло у недільній тиші.

Спокій сонячного дня порушило тихе шурхотіння ряси. Отець Серафим вийшов з плебані. Над церквою його зустрів викуваний напис «Ортодоксальна Українська Церква». Священник сумно усміхнувся своїм невеселим думкам. Знав, що всередині пристрасно молиться його дружина, і дрібні крапельки сліз омивають її щоки. Просить Бога, аби дарував їй зачаття.

Серафим зітхнув. Крізь пасма ріденької борідки вихопилось неясне мурмотіння:

– Не милує Всевишній нас діточками.

Отець вийшов на дорогу. В протилежному кінці села готичним шпилем врізався в небо польський костел. Шлях пустував. Парафіяни обох конфесій, відбувши божественні літургії, розчини­лися в лінивих тінях своїх садків.

Тиша видалась незвичною, і погляд священника мимоволі полинув до узлісся, де таборились цигани. Намети кочівного народу зникли, залишивши по собі мовчазний гармидер.

Щорічні відвідини бешкетних дітей свавілля не приносили із собою шкоди. Лишень молоді циганки розпусними танцями бентежили душі місцевих парубків та зваблювали приєднатись до примарної романтики кочового життя.

Ось так болотяним Сяном стікали покоління розрізнених народів та їхніх культур, що тісно сплелись побутом маленького села.

Серафим рушив до церкви, і його увагу одразу привернула сумбурна вовтузня. На сходах храму борсалась купка лахміття. Отець присів. Пальці боязко розгорнули брудні тканини, і звідти визирнула грайлива усмішка смаглявого немовляти. Пустотливі кулачки схопили мізинці чоловічих долонь та з несподіваною силою потягли до себе.

Священник не опирався наполяганням дитини. Прийняв в обій­ми та підвівся. У дверях церкви стояла дружина. Її руки із силою стискали груди. Стефанія ступила крок уперед. Стрепенулась. Рвучко втерла іще не всохлі потічки сліз. Знову стиснула груди і боязко відступила назад. Вперлась в одвірок та закусила губу.

У збудженій після палкої молитви свідомості жінки заметушились думки. Спалахнула безглузда надія, і вмить її прогнало банальне пояснення. Серце стиснув розпач, але його хуткий ритм знову відновив безпідставне сподівання.

Серафим мовчки спостерігав, як переживання бентежать обличчя дружини, і усміхався разом із немовлям ще не усвідомленому взаємному щастю. Врешті отець опанував хвилювання та промовив:

– Ото, Стефо, не хтіла ти мені вродити, то мусив я тобі. Бачиш, як Бог нами керує?!.

Слова чоловіка виштовхнули жінку із вихору сумнівів. Вона спурхнула зі сходів. Прийняла на руки та пригорнула до грудей немовля.

– Смагляве яке, – усміхнувся Серафим і одразу вловив на собі сповнений докору погляд Сте­фанії.

Священник озирнувся на узлісся. Серед безладу, що його полишили цигани, де-не-де ще тяглись напівпрозорі струмені диму із погашених багать. Отець повернув обличчя до дружини та немовляти:

– Наречемо тебе, сину наш, Йваном Зазулею. Бо ти, наче яєчко, до нашого гніздечка рукою Божою у щасливу годину покладений.

Малий ножèчок – гострий краєчок

– Я ту не наймичка. Нех ваші діти будуть вам у поміч. З мене досить! – брудний рушник вислизнув з рук Гандзі і гучно ляснув по столу.

Галина стрепенулась. Призвичаєна до гострих випадів названої доньки, швидко опанувала себе та сплеснула в долоні. Похитала головою.

– Та йой! І хто ти (тебе) за наймичку має? Та дітки ще дрібні – яка од них поміч!?

– А то я маю гарувати? То вся господарка на мені. Но Гандзя та Гандзя. Но Гандзя та Гандзя! Нє! Юш¹. Досить!

– А на маш! – Галина відшукала поглядом чоловіка. Він понуро супився собі під ноги та похитувався на лаві. Звернулась до нього: – Скажи-но, Петре. Скажи-но.

Господар неохоче відірвав важкий погляд від дощатої підлоги. Оглянув світлицю, наче прагнув не знайти там ані дружини, ані доньки. На його прикрість, обидві, розпалені, скреготали зубами.

Кашлянув у кулак і хриплим, непевним голосом заскреготів:

– Та тихо, Галино, – покосився на доньку, – Гандзю, май повагу до мами.

– Мами!? – рявкіт Гандзі змусив скулитись батька, мачуха смикнула плечима.

Щуплі груди дівчиниська набрякли потужним вдихом, і пов­на пишної зрілої краси Галина рефлекторно поступилась назад. Але Гандзя видихнула повільно, водночас карбуючи у простір болючо-гострі слова:

– Моя мати з янгеликами… на небі… а я тута, за живого батька кріпачкою!

– Гандзю, – обурився Петро, та владний жест дружини обірвав його крихкий гнів.

– Ну то як ти така господиня у свої штирнайцять (чотирнадцять) літ, то ся відділи та й матимеш чистий спокій. Господарь си сама.

– А йой! – дрібне намисто білосніжних зубів Гандзі хижо блиснуло в усмішці. – Ну то вділіт ми поля і який кут. Я си дам ради. Я си дам!

Запропонувавши розподіл, Галина схибила, але надто пізно усвідомила помилку. Зіниці жінки заметушилися хатиною, наче шукаючи, де знайти поради. У напруженій мовчанці знову захрипів голос господаря.

– Галю! Гандзю! Схаменіться! Як то так? Що люди скажуть? Майте Бога в серці, – повер­нувся до доньки і неголосно лагідно промовив: – Доню… Гандзю, я ти прошу…

Петро не дуже знав, чого саме він просить, тому запнувся. Галина відновила загублену впевненість і вже твердо та розважливо запропонувала:

– То що?! Ней буде по-твому, Гандзю, – повернулась до чоловіка: – Дай. Дай-но їй, Петре, наділ. Дай корову…

– Руду, – хутко вставило дів­ча, – і кур…

– Руду, руду, – погодилась Галина, – і гусей. Дай, аби люди не казали… Дай. І поля дай половину. Половину! Най господарює.

Галина підбоченилась. Зараз розподіл майна не видавався їй невдалою ідеєю. Шмат поля, худоба – це буде непосильна ноша для дрібного і сухого дівчиська. Нехай навіть такого затятого, як Гандзя.

Якщо дівка не сполохається та не поступиться одразу, то за недовгий час важка праця приведе її до батьківського порога з винувато похиленою головою.

Гандзя не сполохалась і намір її не був спонтанним підлітковим запалом. У вигартуваному змалечку важкою працею кістлявому тілі тверд важкий характер цілеспрямованої та впевненої в собі дорослої жінки.

Задум відокремитися в юній голівці тлів здавна, зараз лишень трапилася слушна нагода, коли Гандзя непомітно підштовх­нула мачуху до необачного кроку в розставлені тенета.

Руки Петра зісковзнули з колін. Плечі опустились. Надія на те, що чергова сутичка зійде нанівець, розчинилась у темних закутках серед мереживного павутиння. Чоловік покривився думці про те, що з двома господинями у хаті в кутах павуки висять.

Торги за розподіл майна припинив дверний скрегіт. Увійшов Василь. Глянув на сестру та мачуху. Обидві відразу зрозуміли, що парубок чув усю розмову. Гучна суперечка вкривала подвір’я.

Василь поводив дверима і ще раз видобув писк із петель. Подумки зазначив, що ввечері їх змастить. Так, не відриваючи погляду від одвірка, звернувся до батька:

– Ну то ходімо, тату.

– Де? – не зрозумів Петро.

– Треба подивитись, як то літню кухню на хату переробити. Десь-но я з Гандзею маю кут мати. Як без хати господарювати?

Петро плеснув долонями по колінах. Випрямився.

Довго вивчав потилицю сина, врешті підсумував:

– Отож будете, діти, відділятись на свою господу. То ней так буде, – зітхнув, нетерпляче відмахнувся від прикрих думок, наче від набридливих мух.

Підвівся та рушив за сином назовні, залишаючи у світлиці неприязну тишу та блискавки косих поглядів.

БО МИ ТАКІ ПАРОВАНІ, ЯК ГОРНЯТА МАЛЬОВАНІ

У дверях плебані Серафим зустрів тривожний погляд сина. Отець насупився: відчув наближення складної розмови. Затоптався на ґанку. Пройшов у світлицю, сів на лаву, чим видобув з неї обурений скрип.

Серафим спіймав погляд Йвана, і батько з сином довго дивились один одному у вічі. Врешті священникові набридла ця гра і його рука окреслила в просторі нетерплячий жест, що запрошував парубка до розмови. Йванко вскочив, стиснув у кулаках низ сорочки, із силою потягнув його додолу. Тканина натягнулась та окреслила струнке юнацьке тіло.

– Тату! Я си женити буду.

Серафим скинув брову, і Йван одразу виправився:

– Я си хочу женити.

Брова священника повернулась на місце. Отець повільно перевів погляд на дружину, котра у клопотах показово не зауважувала розмови чоловіків. Відстороненість Стефанії не ввела в оману Серафима, і його перенісся наморщило недобре передчуття сімейної змови. Звернувся до названого сина:

– Та ти ще на вечорницях не був, а вже ся женити намір маєш.

Плечі жінки смикнулись смішком. У думках промайнуло: «Що то ті вечорниці, як там Гандзя не ходе». Але промовчала.

Серафим, наче недочувши її гадку, перепитав:

– Що ти кажеш, Стефаніє?

– Та ніц, ніц. Хіба я що казала? Та де? Ніц не казала, – заторохкотіла у відповідь.

Серафим покривився і знову звернувся до Йвана:

– Впусти сорочку. Подреш. – Почухав вказівним та великим пальцем ніс. – То хто твоя любка?

Суглоби на кулаках юнака побіліли, і шви вишиванки затріщали. Йван глитнув та видихнув:

– Гандзя, – заплановано твердий вигук зачепився за збентеженість парубоцької душі і зрадницьки здригнувся на імені коханої.

Серафим уважно відстежив рухи дружини та розпачливо поводив головою.
Уже був певний у тому, що все село, навіть ксьондз, знає за Йвана та Гандзю, лиш тільки він… батько…

– Стефаніє, – дружина здригнулась на голос чоловіка, і він укотре скривився, – що скачеш?

Священник помовчав, тамуючи роздратування, та спитав:

– Що ти скажеш на таку новину? – І сам до себе подумки усміхнувся: «Кому то тут це новина? Лиш мені».

– А то ви про що? Я не слухала. У мене в голові стілько кло­потів…

– Стефо! Не роби з мене вар’ята.

Жінка сіла на лаву. Втерла руки у фартух і з жалем зирнула на сина. Зітхнула:

– То файна дівка. Та тилько, то ще дитина. Їй но тринайцять минуло…

– Штирнайцять, – вставив Йван.

Мати відмахнулась і закінчила:

– То ще рано до шлюбу.

Кулаки Йвана відпустили сорочку, і вишивані орнаменти із полегшенням заколихались на складках. Парубок розпачливо глянув на матір, його долоні несвідомо потягнулись до неї:

– Ну то як? Як до поля, то так. Господиня. До роботи, то так. А до шлюбу, то мала?

Батьки перезирнулись. Дещо приголомшений наївністю сина Серафим закусив верхню губу під вусами і пошукав поглядом підтримки у дружини. Стефа знову зітхнула:

– То так є, сину. То трошки треба почекати, доки Гандзя…

– Не можу! Не можу чекати! – п’яти Йвана затупотіли по дош­ках підлоги, пальці рук нервово засмикались.

Такий несподіваний випад зав­жди покірного сина наче штуркнув батьків у груди. Вони відкинулись назад і спантеличено витріщились. Серафим долонею повернув назад високо здійняті брови і чужим писклявим голосом перепитав:

– То як так – не можеш?

Прокашлявся, повернув нормальний тембр і продовжив: – Що, зовсім не маєш терпцю? Так воно кортить?

Йван повернувся до батька, і його щирий, розгублений, пов­ний подиву погляд переконав отця у цілковитій чистоті юнацьких помислів.

– Я, батьку, не можу ся дивити, як вона там гарує на тім полі. Вона – як той закріпачений ангелик.

Отець рохнув на таке порівняння, але відразу осікся під докірливим поглядом дружини. Опанував безлад своїх суперечливих емоцій і спитав:

– Ну добре. А ти Гандзю питав? Вона тебе любує? Чи вона тебе хоче?

Парубок потупився. Потер тильним боком долоні ніздрі і заблукав очима по шпарах у підлозі, наче відповідь любої дівки ховалась між дошками.

– То йди та спитай, – порадив батько.

– А як хоче?

Батько гучно видихнув. Зирнув на дружину і змирився. Не став суперечити вибору сина:

– То я благословлю вас та прийму Гандзю до хати, як доню рідну.

Стефанія схлипнула, і Серафима вкотре покривило. Роздратовано відмахнувся від сердешної реакції дружини і хотів іще щось додати синові, але Йвана вже не було.

* * *

– Чого ти мені паркан підпи­раєш? Він що, похилився? – Гандзя втерла руки в засмальцьовану спідницю. – Василь у полі. Маєш до нього яку справу?

– Маю. До тебе маю справу! – Йван пройшов крізь хвіртку і нерішуче зупинився посеред двору.

На двір зі своєї хати випурхнула повна життя Галина. Гандзя не звернула уваги на появу мачухи, але Йвана відразу заціпило. Трійця мовчала.

Жінка оглянула молоду пару. Зрозуміла пікантність ситуації і широко засліпила дебелими зубами. Заздрість, що Гандзя з братом краще давали собі раду, аніж старі господарі, розчинилась у радісних переживаннях. Не надто прикрою була мачуха. Скоріш лінивою та прошеною до роботи. На контрастну відміну до гострої та нетерплячої до зволікань названої доньки.

Галину приємно защипали в грудях не такі вже й давні спогади, як ото Петро так само ніяково топтався на її ґанку. Вона реготнула, осіклась та гучно привіталась. Йван підстрибнув, чим породив у Гандзі косий пог­ляд з-під насуплених брів. Вкло­нився Галині, яка відразу весело зникла в тінях саду.

– То що там за така пильна справа? – Гандзя відновила свою звичну манеру поведінки.

– Ти чого, Гандзю, на вечорниці не ходиш?

Дівчина пограла бровами, покрутила носом і спитала:

– Тобі, Йване, Бог розуму вняв? Чи як? То твоя справа? Піди до свого тата, нехай він ся за тебе помоле. То тобі відійде. Бог його послухає.

– Та то не Бог, Гандзю. То ти…

– Що я? – дівка закліпала. – Розум тобі одібрала?

Йван потупився і промурмотів:

– Та.

– О йой. Слухай, Йване. Ти ліпше домів йди. Відпочинь. Віді­спися. Чи ти де горілки скуштував? Чи хто тебе втруїв? Не знаю.

Вузькі Гандзині губки задріботіли у стриманій усмішці. Дівка додала:

– Бо ти мені тута вар’ята граєш, а я багацько роботи маю…

– То я ти (тобі), Гандзю, буду помагав. До самого гробу.

Гандзя роззирнулась по чистому подвір’ю. Знайшла поглядом лаву, неквапно підійшла до неї. Розправила спідницю та сіла. Вперла очі в Йвана....