БЕЗПУТНА МАТИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

31 березня 14:12

311

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Тетянка вийшла з крамниці й подумки все перерахувала: нічого не забула… Хліб білий, чорний, зефір – улюблений смаколик тата Бориса, а для них з мамою – цукерки.

Дівчинка повільно йшла додому. Взагалі можна було проїхати декілька зупинок, та ж така гарна погода. Вона пройде пішки.

Майже біля будинку її зупинила якась молода жінка. Дівчина відсахнулась: батьки не дозволяють їй розмовляти з незнайомими людьми на вулиці.

Жінка приязно всміхнулася:

– Не бійся, Тетянко! Я тебе не скривджу. Ти мене не пам’ятаєш?

Таня уважно подивилась – похитала головою: ні. Хоча в обличчі ніби й щось знайоме: гарне личко, великі блакитні очі, довге хвилясте світле волосся.

– Шкода, що не пам’ятаєш… Я твоя старша сестра Галина, – і кивнула головою: – Он неподалік лавка, то, може, сядемо й поговоримо?

Таня слухняно пішла до лавиці. Галина мовила:

– Я думала, ти хоч щось пам’ятаєш… А нашу маму Віру пам’ятаєш? А сиротинець? Маму позбавили батьківських прав за пиятику, а нас із тобою віддали до сиротинця. Тебе вдочерили, коли ти мала йти до школи, то я сподівалася, що ти мене не забула. Я старша за тебе на чотири роки, я тоді вчилась у школі…

Таня дивилася ошелешено й мовчала. Вона знала, що була в сиротинці, що її вдочерили. Мама Роза й тато Борис завжди ставилися до неї як до рідної. То свого часу сама собі заборонила думати про сиротинець і все з ним пов’язане. Сестру пам’ятала погано: була така собі худенька дівчинка з довгим білявим волоссям.

Галя тим часом говорила:

– Я не хотіла тебе турбувати, бо ти була маленька. А от цього року ти вже закінчила школу. Може, я б і зараз відклала розмову, проте почула, що ви виїжджаєте за кордон, то зважилась на розмову.

Таня мовчала. Галя уважно придивилась.

– Я розумію, що для тебе це шок. Ось тобі моя адреса й номер телефону. Як захочеш, зателефонуй. Хай тобі щастить. Дякувати Богові, що і в тебе, і в мене склалося життя…

Галя пішла, а Тетяна все сиділа. Потім і собі пішла. Ледве відчинила двері, як до неї відразу кинулася Роза.

– Доню, де ти була так довго? Ми з татом почали хвилюватись. Батько зібрався йти тобі назустріч.

Роза придивилась до дівчини і сплеснула руками:

– Та що це з тобою? Бліда, мов крейда… Чого ти тремтиш, доню… Чи хтось скривдив?

Таня заперечливо похитала головою:

– Ніхто не чіпав і не кривдив. На вулиці дуже спекотно, стало якось недобре… То присіла на лавицю, щоб відійти…

Борис обійняв жінок:

– Усе добре, мої любі. Це ми всі хвилюємося перед дорогою. Усе буде гаразд. Усе буде добре. Зараз ми пообідаємо, відпочинимо й збиратимемося далі. Мої рідні знову телефонували. Вони теж збираються і зустрінуть нас в аеропорту.

Їсти нікому не хотілося, то попили чаю, і Тетяна пішла до своєї кімнати, лягла на ліжко, заплющила очі. Дівчина була збентежена, перелякана, розгублена… Що робити… Вона завжди радилася з батьками… а от зараз… чомусь спала думка, що батьки її можуть залишити, поїхати… без неї…

Дівчина зіщулилась, тремтіла. Коли в кімнату зайшла Роза, то відразу вхопила її за руку і тримала, поки не заснула.

Наступного дня прокинулася вдосвіта: вона нічого батькам не скаже. Вони завтра від’їздять, у них буде нове, інше життя, а решту… вона забуде…

Вдень Таня не відходила від Рози, коли засинала, то мати тримала її за руку. В літаку дівчина ніби трохи заспокоїлась, проте горнулася до батьків.

А далі… Нова країна… нове життя… нові знайомства. Тетяна вивчилася: вона стала лікарем-стоматологом, як її батьки – Роза та Борис.

Чоловік у Тані лікар-хірург, мають трьох синів-підлітків. Якось Тетяна гортала свій старий записничок і знайшла невеличкий папірець: телефон… адреса… Галина… Хотіла викинути, а потім…

Улітку здивувала всіх: чоловік із дітьми нехай їдуть на відпочинок у гори, як і планували. В них там свій невеличкий будиночок, хлопці рибалитимуть разом із батьком, а вона приєднається до них трохи пізніше. Хоче поїхати в те невеличке містечко, з якого вони так давно виїхали… Борис і Роза теж були здивовані.

– Доню, ти ж ніби ні з ким давно не спілкувалася, не підтримуєш зв’язку, то чого так… – губилися в здогадках.

Однак Тетяна наполягала на своєму: вона поїде. Он діти ростуть, то чи буде в неї далі така нагода.

Поїхала. Перший день увесь проспала: відпочивала після дороги. Наступного дня зателефонувала Галині відразу після сніданку, та телефон мовчав. А чого дивуватися: стільки років минуло.

Таня взяла папірець і поїхала за адресою. Двері відчинила літня жінка: вона не знає ніякої Галини. Вони живуть тут років з п’ять і ні про яку Галину вона не чула.

Таня пішла ні з чим, вийшла з під’їзду, озирнулася розгублено: от і маєш. Така довга дорога. І невже все марно? Аж тут почула голос:

– Пані, ви щось чи когось шукаєте?

Озирнулася. Біля неї стояв старенький. Невисокий на зріст, із ціпком, зморшкуватий. Попитала про Галину. Старенький її пам’ятав:

– Вона давно тут не живе. От я вас проведу до сусідки. Вони раніше підтримували зв’язок, то, може, вона вам допоможе.

Старенька дійсно допомогла: дала номер мобільного телефону. Таня подякувала, повернулася до готелю й одразу зателефонувала. Галя відповіла відразу. Звісно ж, не впізнала, а коли впізнала, то розмовляла стримано. Більш ніж стримано…

Зустрілися. Тетяна чесно розповіла, чого боялася, чого не телефонувала. Галина розповіла про себе: вивчилася на юридичному, працює юрисконсультом, чоловік – суддя, мають двох діточок, живуть у заміському будинку в передмісті. Стосовно матері… рідної матері… то її давно немає… пила ж постійно, то рано пішла за межу…

Галя помовчала, опустила очі, а потім промовила:

– Я тобі не все розповіла… В нас ще є третя сестра – наймолодша. Людмила. Її забрали, то вона пішла стопами матері. Пиячила, гуляла, народила ледь не в п’ятнадцять років…

Таня була ошелешена:

– То де ж вона зараз? Що з нею? З дитиною?

Галина сумно мовила:

– У Людмили дитину забрали до сиротинця. Я декілька разів навідувала її, просила чоловіка вдочерити дитину, та він навідріз відмовляється! Щоправда, я йому не казала, що це моя рідна племінниця, що в мене є сестри. Не казала, бо не знала, як він реагуватиме. Його батьки завжди були налаштовані проти мене: не хотіли невістки із сиротинця… От я і боялася. Про тебе чоловік також нічого не знає…

Галя помовчала, а потім додала:

– Я думала, що з плином часу заспокоюся, а все навпаки. Маленьку Оленку згадую щодня. Лаю себе, що мовчала, що нічого не розповіла чоловікові, може, він тоді зголосився б вдочерити маленьку… А Людмила… коли матері не стало, зовсім спилася… зникла… вже стільки років минуло… Ніхто не знає, де вона і що з нею… Чи жива взагалі… В її квартирі давно живуть інші люди. А я лаю себе щодня за те, що практично відцуралася від рідних – матері, сестри, племінниці, думала тільки про себе, про свою сім’ю. Зовні все гаразд: чоловік, діти, робота, про яку мріяла, а от на душі…

Галя почала плакати. Таня заспокоювала, а потім теж розплакалася. Сестри ще довго сиділи, розмовляли, втішали одна одну. В готель Таня повернулася з важкою душею. А це ж її рідна мати, сестра, племінниця…

Галина запросила до себе в гості, то наступного дня купила подарунки, смаколики. Галя представила Таню як свою давню знайому. Довго не спілкувалися, бо Таня давно живе за кордоном, а от зараз випадково зустрілися.

Тетяна провела гарний день: у сестри затишний будинок, приємний чоловік, виховані діти.

У містечку жінка не затрималася: зібралась додому. Разом із Галиною пішли до сиротинця, принесли подарунки. Назад їхали й мовчали. А що вже казати: маленьку племінницю давно вдочерили, то де її тепер шукати. Та й чи треба?!

З Галею домовилися спілкуватися через електронну пошту. Поїхала. В літаку не спала, все думала… А якби вона тоді не промовчала, привела Галю до них… може, все склалось би інакше… От тільки ніхто не знає: на краще чи на гірше…

Батькам знову вирішила нічого не розповідати: вони ж зовсім старенькі, хворіють, то нащо їх турбувати… Чоловік? Йому теж нічого не казатиме. В них гарна сім’я, троє дітей підростає. Невідомо, як він відреагує… як до всього поставиться… Як-то люди кажуть, менше знаєш, міцніше спиш… Ой, що вже за думки лізуть у голову… Таня відчувала свою провину: в неї все добре. У Галини також… А як же Людмила? Може, голодна… злидарює… безхатько… А як склалася доля в племінниці… Та чим вона може допомогти… кого вже і де шукати…

Вирішила поки мовчати й нікому нічого не розповідати…

Тетяна заплющила очі, намагалася заспокоїтись, та де там… і де брати відповіді на такі запитання…

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!