Історії з життя
Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/
Тося їхала з котом, а її подруга Марта – з донькою. Вранці-рано дорога видавалася сонною і щажкими думками і язиками, мовчали.
Виїзд з-під обстрілів дався надзвичайно важко. Ворожі війська зайшли до міста чи не одразу після великого вторгнення, а тому часу на роздуми, їхати чи ні, було обмаль.
Світанком, коли на місто впали ракети, гриміло так, що луна котилася з одного його кінця в інший. Думка про те, що потрібно вибиратися, виникла в подруг чи не одночасно. Марта за кермом два тижні. Боїться порушити правила, але більше боїться втратити життя. І не тільки своє.
Дорога далека й невідома, але рідна, бо всю трасу вивіски «Чай тим, хто їде, безкоштовний», і це ніби зближує та показує «рідних незнайомців».
Тося думала про те, що залишила в місті, про світлий клас, у який мали зранку прийти діточки, і про квартиру, у якій треба комусь поливати квіти. Кіт трохи сіпався в коробці. Звичайній картонній коробці, у яку Тоня посадила його поспіхом, надівши на нього хіба що котячий повідець і кинувши в сумочку декілька пакетиків вологого корму. Але згодом чотирилапий заспокоївся, бо теж відчував: треба берегти сили, адже невідомі обставини попереду назавжди змінять життя кожної живої істоти.
Дядько Петро зустрів на порозі радісно, з усмішкою, але водночас і з тривогою в очах. Приїхали пізно ввечері, змерзлі й голодні, на захід країни.
– Як ви доїхали? Як дорога? – питає схвильовано рідний дядько Марти, який і запросив дівчат перебути в нього перший час ці страшні події.
– Нормально. Пального, щоправда, ніде немає – озивається Марта, – і черги всюди в магазинах.
– Хлібину ось останню забрав у магазині перед вашим приїздом. Гайда до хати, грітися!
– У вас можна новини подивитись? Що там з нашим містом, – запитує Тося.
– Та можна, дівчата, Олена вам стелитиме й нагодує вас.
Тітка Олена постелила на підлозі. Маленька двокімнатна хрущівка, у якій жили вони з чоловіком та «сонячним» чотирнадцятирічним сином, якого треба було ще погодувати з ложки перед сном – таким уже був їхній довгоочікуваний Петрик. Родина зробила багато для дівчат тоді: надала їм прихисток, їжу, воду, безпеку. А тому навіть спати на підлозі в теплій квартирі, а не в степу чи в машині – радість. І за це подруги були безмежно вдячні.
З речей у дівчат – мінімум. Сумка й сумочка через плече у Тоні. Рудий кіт-підліток. Тося така тонка, як лоза, що, мабуть, і не подужала б узяти більше. Марта ж прихопила більше, бо автівка була її власна, яку можна заповнити речами вщент, та й тринадцятирічна донька теж узяла дещо зі свого, молодіжного.
Тося і Марта працюють у школі. Обоє мають невичерпну енергію та жагу до нових звершень. Однак із прильотом першої ракети о 4.55 у місто зникли і жага, і сила, і відвага, натомість у голову заселилися страх, бентега, безпорадність і невідомість.
– Мамо, а ми ненадовго тут? – кинула донька Марти, вкладаючись у «ліжко» на підлозі.
– Ніхто не знає, доню, ніхто… спи.
І якби в Тосі була донька, однозначно, вона б теж тримала скляне непохитне обличчя й дарувала б їй безліч заспокійливих слів, а оскільки її не було, можна плакати. Так плакати, аби кіт сів поруч, упершись у плече, і муркотів, муркотів, муркотів…
На ранок у шибці виднілась хуртовина, снігом вкрило землю, і мороз узявся такий міцний, що, якщо вийти надвір, протриматись можна було хіба що хвилин десять.
Їхнє місто потерпає від ракет. Містяни рятуються, пакуючи автівки найпотрібнішим, знімаючи готівку з карток, складаючи до сумок документи й ліки. Все мальовниче місто перетворюється поступово на вигаданий кіномайданчик, де хочеться стати режисером і нарешті сказати: «Стоп, знято! Цей фільм жахів ми довели до кінця».
Тосю насправді звуть Антоніна Олександрівна, але так її називав тато колись. Так «Тося» і прилипло на тридцять два роки.
– Де твій кіт? – Марта у куртці біля дверей.
– Тут був десь, у квартирі, а що? – відказує Тоня з кухні.
– Вхідні двері були прочинені, мабуть, дядько Петро пішов кудись.
– Як? Як це? Мишку! Михайле, ти де?
Є діти війни, а є коти війни. А як кіт – то все, що маєш із «живого» в житті? Що тоді? Як можеш допустити загубити його? Тося шукала в закутках квартири (може, від стресу забився десь під диван), але не знайшла. І з побілілим обличчям просто сіла на стільчик: «Зник».
– У мене й так нічого немає, нічого! – зопалу кидає Тоня.
– Так, припини! – показує жестом «піднімайся» Марта.
– Куди?
– Надвір, десь точно сидить під під’їздом, куди він піде? Не знає ні місцевості, ні людей…
Вийшли. Перед обідом не так морозно, хоч і холодно. Гукали, шукали за гаражами, у кожному кутку двору, в кущах, за парканами і сміттєвими баками – немає.
Дядько Петро з тіткою Оленою повернулися, коли вже темніло. Тося в кухні з ногами в тазику і з чаєм у руках. Схлипує. Марта – в інтернеті.
– Що сталося? – питає дядько Петро, знімаючи куртку.
– Та то ви, певно, залишили прочиненими вхідні двері?
– Дівчата! Міг! Міг, я ото такий, що як спішу, то нічого не помічаю навколо, та й вік уже. А що ж трапилось?
– Кіт війни втік, – відказує Марта, відірвавшись від монітора ноутбука.
– Антонінин кіт? Ой, як же він вислизнув? – допитується схвильовано тітка Олена.
– Нічого, знайдеться, – Марта непохитна.
Не спалося. Плакалось тихо, у ковдру, аби нікого не розбудити. Тося розуміла, що тисячі українців залишилися без домівок, ба більше, навіть без родичів. Загиблі, загублені безвісти, розлучені відстанню родини страждають більше, ніж її егоїстична любов до кота. До тварини, яка, по суті, прожила в її квартирі в неволі не за власним вибором, а тому, що Тося не спромоглася обзавестися сім’єю до тридцяти двох!
Мартина мала зранку видала ідею-фікс:
– Тітко Тоню, може, в інтернет!
– Що «в інтернет»?
– Кинемо клич, що кішка зникла, така-то і така, «заллємо» фото – і все! Зараз інтернет – то наше «бюро знахідок століття».
– Думаєш? – шморгаючи носом, Тоня. – Гаразд.
І оголошення про кота на ймення Мишко полетіло в мережу.
Надія, звісно, помирає останньою, але минуло дві доби, а з інтернету відгуків про кота нуль. За вечерею якось тітка Олена розпитувала про рідне місто дівчат. Потім узялась годувати сина з ложки, але таки переймалася, чи не голодні дівчата, чи не ображені умовами, у яких живуть, бо таке вже життя скромне мала родина Столяренків, що й похвалитись особливо нічим. Хіба що порядністю та людяністю, що є дуже важливою якістю на всі часи.
– Новини бачила? – питає Марта Тоню.
– Ні, що там? – відказує мляво подруга.
– Наша школа розбита… нічого не залишилось… тільки стіни.
– Та як це? Як же це? Боже…
Так безнадійно промовила ті слова Тоня, що, здавалося, майже до останньої краплі витекло з неї те сподівання на майбутнє в рідному місті. Майже місяць постійних обстрілів. Люди в підвалах без їжі, світла, води, налякані й розбиті. Втрачені й скалічені, хоч і живі, але тільки тілесно.
На вулиці знову починав кружляти сніг, Тося чекала кота, Марта чекала новин, а її донька дедалі частіше згадувала школу, у якій мала б закінчити сьомий клас.
– Доброго ранку! Де Антоніна?
– Та, кота, певно, шукати пішла, – відповіла тітці Марта.
– Геть сон втратила, вихідний же сьогодні! – махнула рукою господиня.
– Ой, вона з котом тим і жила, і раділа, і мріяла, і сумувала, і спала. Таке було її життя в перервах між уроками, зошитами, журналами та чужими дітьми.
– Розумію. Я – вихователька в дитсадку. Знаю, як це – діти і як це – любити всіх однаково. Йду я на базар, а ти, Марточко, може, її до хати покличеш, хай не мерзне?
Взувши чоботи, йде Марта на засніжений двір. Антоніна нишпорить за будинком по той бік вулиці. Що ж, ітиме Марта повертати подругу до хати й до тазика з гарячою водою.
– Тоню, там наші, у новинах кажуть, дають відсіч – знай наших!
– Тс-с-с! Ану тихше, чуєш?
– Нічого не чую, а що, маю? – розгублено перепитує Марта.
– Маєш! Прислухайся і помовч! – Тоня обриває Марту на півслові.
Стоять обоє. За рогом будинку перед купою залізяччя, якогось гаражного мотлоху та пляшок…
– Нявчить, правда? – питає Тоня.
– У голові в тебе нявчить! Тихо тут, ходімо додому, бо вже он перша зірка.
– Ні, нявчить десь дуже глухо… Ти йди, як хочеш, – а Антоніна прислухається до кожного звуку.
– Ти всю ніч тут возитимешся біля купи мотлоху, яку чоловіки викинули зі своїх гаражів? – усміхається Марта.
– Ну, я трохи ще, скільки витримаю. Але ж нявчить!
Марта почовпла назад на інший бік вулиці, похукуючи на руки та ховаючи голову в шапку. Аж раптом не минуло і хвилини, як за спиною почувся пронизливий зойк Тоні. Марта різко обертається і бачить, як подруга махає їй рукою «Ходи сюди!».
– Ось, ось! Сюди, Марто, швидко-о-о!
– Куди ти лізеш? – переходячи дорогу назад, гукає подруга. – Що там?
– Він он, я бачу його! Мій Мишко! – світячи ліхтариком у смартфоні, Антоніна зазирає в іржаву трубу, що лежить край двору, в кутку, біля старого перекошеного гаража.
Ридаючи від щастя, лізе Тося рукою в ту вузьку трубу, де сидить забившись її брудний рудий кіт. Марта, звісно, стоїть трохи позаду розгублена і не знає, як реагувати на таке несамовите волання та досить курйозну ситуацію.
– Як же витягти, як? Киць-киць, ходи до мене, ходи, я ж не дістану так, Мишку!
Кіт, певно, не розумів деякий час, що то його господиня видає такі істеричні звуки і простягає йому до морди свої кістляві руки, а тому, переляканий, сидів клубком у трубі діаметром, може, як голова Тосі або трохи більшій. Але тоді-таки підповз ближче, впізнав рідну людину, й Антоніна змогла вхопити його за лапу.
– Господи, подряпаний весь, дивись, на кого ти схожий, Боже! – Тоня міцно притиснула кота до себе і від радості почала втирати рукавицею сльози.
– Та припини, ходімо хутко вже до хати, бо й так усі закоцюбли тут уже! – поплескуючи подругу по плечі, спробувала заспокоїти її Марта.
Дуже багато коментарів підтримки й навіть репостів зібрав допис про загубленого котика згодом, але ніхто так і не відгукнувся. Чужа біда, може, когось і торкає, проте не більше, ніж своя. І це Антоніна розуміла. Тому й сподівалася лише на себе. А якби не шукала щоденно, все – не знайшла б ніколи. Не знайшла б того єдиного, якого живого привезла із собою з дому, з ким говорила б вечорами про успіхи та невдачі (хоч і не отримувала відповіді людською мовою) і не мала б більше з ким під ковдрою засинати щоночі.
І коли настане день Перемоги й повернення додому, кіт Михайло, можливо, пам’ятатиме цю подію з «Великого переселення», а можливо, й ні. Антоніна, яка в очах своїх учнів завжди спокійна, впевнена, радісна (незважаючи на все інше), у ці кілька днів відважно шукала своє. Нервуючись і переживаючи тривожні думки. Але це тільки маленька подія у вирі великих воєнних подій, що спіткали всіх нас і тягнуться вже не один рік.
І так! Повернення буде, обов’язково буде! Жити, будувати, ростити, любити тут їм – Тосі й Марті, тітці, подрузі, колезі, сестрі, мамі, сусідці, братові, дядькові, синові і всім-всім, хто землю, на якій виріс, вважає рідною та єдиною!
Михайло після стресу довго від’їдався і спав калачиком біля комина. Іноді тремтячи і здригаючись. Тося тільки гладила його м’якеньку руду шубку й дякувала долі. Хоч і боліло всередині за всю країну. Боліло і пекло, але маємо бути сильні, жити далі, просто жити.
Дякуємо вам за передплату газети онлайн
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

