ЗНАЙШЛА ГОЛКУ В КОПИЦІ СІНА

Це було в далекі 1990-ті роки. Моя колега Маринка отримала нову квартиру на Харківському масиві в Києві та запросила всіх співробітників до себе в гості на новосілля. Мені доручили купити подарунок і квіти від усіх. Марина продиктувала свою адресу одній нашій співробітниці і та записала її. Зустрітися всі разом ми домовилися біля метро.

Того дня мені дуже хотілося гарно виглядати і я багато часу витратила на макіяж та зачіску. На зустріч зі своїми колегами я запізнилася на 15 хвилин. На призначеному місці, біля метро, їх нікого не було. Я вирішила, що вони, не дочекавшись мене, вже поїхали до Маринки. А мені з великим букетом, із подарунком, такій гарненькій доведеться їхати додому. Але мені так хотілося на новосілля, та й подарунок ж у мене, і всім колегам буде дуже незручно завітати в гості з порожніми руками. Я була зобов’язана доставити презент. Але як? Жодного разу не була на Харківському масиві, ще й не знала адреси, тільки чула назву зупинки автобуса, де треба виходити, і її я теж забула, бо ж надіялася, що зустрінуся з усіма і в них є всі координати Маринчиної оселі. Шукати її на незнайомому мені великому масиві, без адреси – це було рівнозначно пошукам голки в копиці сіна. І все ж таки я поїхала. Хочу зауважити, що мобільних телефонів тоді не було, а домашнього Маринці ще не встановили.

В автобусі я уважно слухала, як оголошували зупинки, – всі були мені незнайомі і раптом одна здалася такою, що вже чула її, хоча не була абсолютно впевнена. Та я вийшла на ній і вперлася очима в довгий паркан навколо будівництва. Куди йти? Ліворуч, праворуч, через дорогу? Я, довго не роздумуючи, пішла праворуч. У кінці паркану звернула наліво і стала шукати очима машину одного нашого колеги, та не бачила її. Пройшовши повз три будинки, повернула ліворуч і вирішила для себе пройти ще повз два. І тут, проходячи біля одного будинку, я раптом почула вгорі сильний стукіт по шибці. Піднявши голову, на другому поверсі побачила Маринку!