На дозвіллі

Оленка прокинулася щасливою: він знову приходив до неї уві сні. Такий рідний, такий бажаний... Ніжно пригортав, щось говорив, Оленка мліла від його присутності, голосу, дотиків, а потім він ішов. Просто йшов геть, а вона чомусь не наздоганяла його, лише мовчки дивились у спину найдорожчій людині.

Ще декілька хвилин Оленка не розплющувала очей, прокручувала в голові такий милий сон, усміхаючись сама до себе. Збоку тихо сопів законний чоловік, за стіною вовтузились дітки, в кухні вже ґаздувала свекруха.

Сьогодні неділя, їм із чоловіком дозволено поспати довше. Оленці заз­дрили рідні та друзі, вважали її щасливою: дім повна чаша, родина ідеальна, чоловік – красень, діти – розумненькі. Це те, що бачили зовні, лиш її серця ніхто не бачив. Що там діється, знав тільки Павло. Павлик. Її Павлусик. Та чи її вже?

Олена втратила хлопця в одну мить, коли подруга повела її в сусідню кімнату студентського гуртожитку....