ЖИТТЯ СПІРАЛЬ

...Життя, завжди маючи повен кошик різних дарів для кожної людини, вділило їх і Михайлові. Одружився з красунею Оксаною, яка вміла дати лад і в хаті, і на роботі була моторною. Нагородив Бог молоду сім’ю донечкою, яку назвали на честь загиб­лої Михайлової сестри Соломією. А вона згодом подарувала батькам трійко внучат. Жили, як і багато родин, долаючи проблеми гуртом.

Здобувши добру освіту і маючи в руках талант, Михайло працював на заводі інженером-механіком. Добру мав роботу, яку знав та любив, його всі поважали за працелюбність, розум і добре серце.

А ще мав чоловік велику любов до України.

Свого часу він часто відвідував таємні збори Народного Руху України, який набував усе більшої підтримки серед патріо­тичних кіл українців. Михайло дотриму­вався чіткої позиції та завжди її відстоював. А все тому, що ще змалку вловлював та закарбовував у пам’яті скупі, небагатослівні спогади бабусі по маминій лінії та дідуся по батьковій – про бандерівців, про їхню боротьбу з німцями, московитами та поляками за свободу українців, за незалежність України, про досвід перебування цих двох близьких родичів у далеких сибірських таборах для політичних в’язнів. Ці слова засіяли в душі малого хлопчини живі зерна, які проросли добрим сходом.

Роки збігали, підносячи родині Михайла радісні та сумні сюрпризи. Одним із них стала звістка про те, що їхня донька Соломія вирішила податися на заробітки, залишивши дітей на батьків. Скрутні часи настали. Але де є любов і взаєморозуміння, там і біду долають з усмішкою.

Та біда не ходить поодинці. Вона обо­в’язково тягне за собою наступну.

Кримський півострів і східні області України вже вісім років перебували під брудною лапою московитів і місцевих сепаратистів та їхнім шквальним вогнем, а українське військо й добровольці вели активну битву за волю свого народу та звільнення цих територій від окупантів.

Але те, що сталося 24 лютого 2022 року, переповнило чашу страждань і терпіння всього українського народу та 54-річного Михайла, який ухвалив рішення. Остаточне і безповоротне.

– Михасю, ти куди? – ціпко вчепилася в чоловіка поглядом Оксана, чекаючи на його відповідь.

– Я не сидітиму вдома, коли мої підопічні, хлопці із заводу, пішли добровольцями в ТрО. Я не можу їх залишити. Я маю бути з ними, – чітко і без найменшого шансу на заперечення з боку дружини відповів Михайло. – В мені тече бандерівська кров, Оксано! – З шаною та гордістю вимовив чоловік, давши на мить блиснути в очах сльозі. Жінка відразу зрозуміла, що заперечувати чи переконувати чоловіка немає сенсу.

Сказав – зробив. Маючи армійський досвід, Михайло відразу вирушив у найгарячіші точки бойових дій.

...Найважче було поблизу Бахмута. Смерть ходила поруч, тримаючи свою руку на плечі кожного воїна. Зазирала в очі та чекала, чекала, чекала... А потім когось із них забирала з собою, когось відпускала. Хлопці її відчували. Плечима. Отой холодок, який на частку миті з’являвся і зникав. Зникав, а потім знову з’являвся.

Коли вдавалося прилягти на короткий відпочинок, думки то збивалися в купу, то розліталися, мов ті сполохані птахи – ой, земле українська, коли ж ти відродишся? Коли відновишся?

Земля була густо всіяна осколками, кулями, гільзами, а ґрунт був рясно залитий українською та ворожою кров’ю.

Сержант Михайло їх бачив. Он вони там, у тій посадці, яку можна чітко розгледіти, немов на долоні, оті кляті орки. Бачив і знав, що мав робити. І робив. Бо то жорстокий і нещадний ворог, який вторгся на українську землю, який прийшов убивати, катувати, ґвалтувати його народ.

Невдовзі командування провело ротацію, і Михайла разом із хлопцями передислокували на Сумщину.

Там виявилося ще складніше. А все тому, що не було такої видимості, як біля Бахмута, бо ніхто не знав і не бачив, звідки ворог може з’явитися будь-якої миті – з густого лісу чи з високих соняшників, якими були засіяні поля...

Для матері Катерини час теж не стояв на місці. Похоронила чоловіка – Михайлового батька. Постаріла. Подалася, як кажуть. А коли дізналася, що її син пішов на війну, ще більше поникла та змаліла. Жила дзвінками від сина. Чекала на них, як на схід сонця. А йому не завжди випадала нагода зателефонувати. Війна ж.

– Михасю, – впрошувала мати сина в телефонній розмові, – може, ти би вже вертався додому? Мені поміч потрібна... Он картопельку треба викопати, город зорати на зиму.

Жінка намагалася видумати будь-яку причину, аби лиш переконати сина повернутися.

Ні, вона добре розуміла, що чоловіки мають стати на захист держави та народу, бо хто ж, як не вони? Але той материнський інстинкт і неспинне наближення старості мало більшу силу в її серці.

– Мамо, та як я залишу тут цих людей? Вони ж такі самі, як і ми! Так само люблять Україну. Так само моляться та вірять. На Сумщині теж говорять українською й так само ненавидять кацапів і сиплять їм тисячі прокльонів за кожен постріл! Не можу я, мамо. Зачекайте ще трохи. От переможемо, і я повернуся додому, тоді зробимо все, що скажете. Ви не переживайте за мене. Все буде добре.

Сьогодні вона знову не вмовила свого сина. Може, завтра зуміє?

А завтра матір Катерина, дружина Оксана, онуки, родина, друзі та побратими прощатимуться з Михайлом.

Машину з написом «НА ЩИТІ» на колінах зустрічатимуть жителі міста, де проживав Михайло після того, як залишив рідне село. Ворота одного з тамтешніх храмів широко відчиняться, аби внесли на подвір’я труну з тілом новопреставленого раба Божого Михайла. Священники різних конфесій доб­рим і мудрим словом згадають про гідний земний шлях воїна та скріплять усі його чесноти перед Богом палкими молитвами.

А потім похоронний кортеж вирушить на малу батьківщину чоловіка. Він востаннє побуває в рідній домівці. У своєму селі.

Лише донька Михайла Соломія не може попрощатися зі своїм батьком, бо вона далеко від дому. На заробітках.

...Похоронна церемонія наближалася до завершення.

«ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ» вібрувала в невеликій квартирі, під супровід плачу та криків розпачу.

Воїни, які приїхали, супроводжуючи тіло Михайла, готувалися закрити кришку труни, коли на вулиці, де була величезна кількість людей, хтось крикнув: «Зачекайте!!! Зачекайте!!! Соломія приїхала!!!»

Медичні сестрички не відходять від трьох жінок, які були для Михайла його світом, – матір, дружина, донька. А він був світом для них.

Труну вкриває синьо-жовтий стяг. Духовий оркестр очікує на помах диригентської палички, щоб виконати Гімн України. Воїни, вишикувані в ряд, чекають на команду, щоби зробити постріли в той простір, котрий провів воїна Михайла через нові двері буття.

Життя, вдруге закрутивши цю жахливу спіраль, заридало разом з усіма, від свого безсилля...